Колективна оборона – Стаття 5

  • Last updated 04-Apr-2018 17:47

Принцип колективної оборони посідає центральне місце у засновницькому договорі Альянсу. Він і досі є виключним і непорушним принципом, що поєднує усіх членів організації, зобов’язуючи їх захищати один одного і створюючи дух солідарності усередині Альянсу.


Основні факти

  • Принцип колективної оборони полягає в тому, що напад на будь-яку з держав – членів Альянсу розглядається як напад на них усіх.
  • Принцип колективної оборони закріплено у Статті 5 Вашингтонського договору.
  • Вперше в історії НАТО запровадила Статтю 5 у відповідь на терористичні напади 11 вересня проти Сполучених Штатів Америки.
  • НАТО вдалася до заходів колективної оборони кілька разів, зокрема, у зв’язку з ситуацією в Сирії і російсько-українською кризою.
  • НАТО має постійні сили на бойовому чергуванні, які безперервно забезпечують колективну оборону держав Альянсу.

Докладніше

  • Наріжний камінь Альянсу

    Стаття 5

    Коли у 1949 році народжувалася НАТО, основоположним завданням Північноатлантичного договору – засновницького договору НАТО – було створення пакту взаємної допомоги з метою протистояння можливим намаганням Радянського Союзу поширити свій вплив на інші частини континенту, поза межі Східної Європи.

    Держави – учасниці домовилися, що їхній Договір має ґрунтуватися на такій солідарності. Отже, Стаття 5 про колективну оборону фактично стала серцевиною Альянсу.

    За Статтею 5, у разі, якщо будь-яка з держав – членів Альянсу стає жертвою збройного нападу, усі інші без винятку члени Альянсу вважатимуть цей акт насильства збройним нападам на них усіх і вживуть усіх заходів, які вважатимуть за доцільне, щоб допомогти члену Альянсу, який зазнав нападу.

    Стаття 5

    «Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або кількох із них у Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх: і, відповідно, вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, підтверджене Статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй, надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні.

    Про кожний такий збройний напад і про всі заходи, вжиті у зв'язку з ним, буде негайно повідомлено Раду Безпеки ООН. Такі заходи будуть припинені після того, як Рада Безпеки вживе заходів, необхідних для відновлення і підтримання міжнародного миру та безпеки».

    Дискусія щодо дій НАТО поза зоною відповідальності

    Дану статтю доповнює Стаття 6, у якій йдеться:

    Стаття 61

    «У разі застосування Статті 5 збройним нападом на одну або більше Сторін слід вважати збройний напад, здійснений:

    • на територію будь-якої із Сторін у Європі чи у Північній Америці, на алжирські департаменти Франції 2, на територію Туреччини чи на острови під юрисдикцією будь-якої із Сторін, розташовані в зоні Північної Атлантики на північ від Тропіка Рака;
    • на збройні сили, кораблі чи літальні апарати будь-якої із Сторін, які перебувають в межах цих територій або в якомусь іншому регіоні Європи, де на момент набуття цим Договором чинності були розміщені окупаційні війська будь-якої із Сторін, а також у Середземному морі чи в зоні Північної Атлантики на північ від Тропіка Рака».

    На думку Теодора Ахіллеса, одного із розробників Договору, ніхто не сумнівався у тому, що операції НАТО можуть також проводитися на південь від Тропіка Рака3. Це підтвердили і міністри закордонних справ під час зустрічі у Рейк’явіку у травні 2002 року у контексті боротьби з тероризмом: «З метою запровадження усього спектра місій, НАТО потребує таких сил, які були б в змозі швидко переміщуватися, де б у них не виникала потреба, запроваджувати операції на далеких відстанях і протягом тривалого часу, виконуючи поставлені перед ними завдання». (З комюніке засідання у Рейк’явіку).

    Принцип надання допомоги

    У разі введення в дію Статті 5, держави – члени Альянсу можуть надавати будь-яку допомогу, яку вважають за доцільне відповідно до обставин. Це обов’язок кожної окремої країни, і кожна країна вирішуватиме, яку саме допомогу вона вважає за доцільне надати у кожному конкретному випадку.

    Допомога надаватиметься у координації з іншими членами Альянсу, причому не завжди йдеться про виключно військову допомогу. Характер допомоги залежатиме від наявності матеріальних ресурсів кожної з держав – учасниць. Отже, кожна окрема країна сама вирішуватиме, яким буде її внесок. Проводитимуться консультації із залученням усіх держав – членів, маючи на увазі, що кінцева мета полягає у «відновленні і підтриманні безпеки на Північноатлантичному просторі».

    Під час розробки проекту Статті 5 наприкінці 1940-х рр. усі погоджувалися із принципом взаємної допомоги, однак існували істотні розбіжності щодо механізмів практичної реалізації цього зобов’язання. Європейські держави – члени прагнули гарантувати автоматичне втручання Сполучених Штатів Америки на допомогу Європі у разі, якщо хтось із Сторін, що підписали договір, зазнає нападу. Втім, Сполучені Штати Америки не погоджувалися з таким формулюванням і домоглися, щоб це було відбито в остаточному тексті Статті 5.

      1. До Статті 6 було внесено зміни відповідно до Статті 2 Протоколу до Північноатлантичного договору про вступ Греції і Туреччини.
      2. 16 січня 1963 року Північноатлантична рада внесла зміни до цього Договору своїм рішенням C-R(63)2, пункт V, у зв’язку з незалежністю алжирських департаментів Франції.
      3. Зовнішні відносини Канади у документах, том 15, розділ IV.
  • Заходи щодо зміцнення колективної оборони

    Терористичні напади 11 вересня

    11 вересня 2001 року Сполучені Штати Америки стали об’єктом жахливих терористичних нападів. У Стратегічній концепції Альянсу від 1999 року тероризм вже було визнано загрозою, що впливає на безпеку Альянсу.

    Втім, саме після терористичних нападів 11 вересня НАТО посіла активну позицію у боротьбі з тероризмом, запровадивши свої перші операції поза межами євроатлантичного простору, а також розпочавши далекосяжну трансформацію свого військового потенціалу. Саме ця загроза стала приводом для того, щоб НАТО вперше в історії запровадила Статтю 5 Вашингтонського договору.

    Акт солідарності

    Ввечері 12 вересня 2001 року, тобто менш, ніж за 24 години після терактів, держави – члени НАТО надали чинності принципу колективної оборони за Статтею 5, після чого тодішній Генеральний секретар НАТО лорд Робертсон поінформував Генерального секретаря ООН про рішення Альянсу.

    Північноатлантична рада – найвищий політичний орган, що ухвалює рішення в НАТО, – узгодила, що, якщо буде доведено, що напад проти Сполучених Штатів Америки було скеровано з-за кордону, він розглядатиметься як такий, що підпадає під дію Статті 5. Отже, 2 жовтня, одразу після того, як Раду було поінформовано про підсумки розслідування терактів 11 вересня, було вирішено розглядати їх як такі, що підпадають під дію Статті 5.

    Запровадивши Статтю 5, держави – члени Альянсу продемонстрували солідарність із Сполученими Штатами Америки і у найсуворіший спосіб засудили терористичні напади, жертвою яких стали Сполучені Штати.

    Практичні заходи

    Після подій 11 вересня країни – члени Альянсу провели консультації, і Рада ухвалила колективні дії. Сполучені Штати Америки могли також вжити кроків індивідуально, відповідно до їхніх прав і обов’язків згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй.

    4 жовтня, коли було чітко з’ясовано, що напади було організовано з-за кордону, НАТО ухвалила вісім заходів на підтримку Сполучених Штатів Америки. На прохання США, було запроваджено першу в історії Альянсу антитерористичну операцію «Ігл Есіст», яка тривала з середини жовтня 2001 до середини травня 2002 року. Вона полягала в тому, що сім літаків НАТО, оснащених системою раннього виявлення і управління (літаки АВАКС), брали участь у патрулюванні повітряного простору над територією Сполучених Штатів Америки. Загалом, до операції було залучено 830 членів екіпажу з 13 країн – членів НАТО, які здійснили понад 360 прольотів над територією США. Це був перший випадок в історії НАТО, коли військові сили і засоби Альянсу були задіяні до операції за Статтею 5.

    26 жовтня Альянс запровадив другу антитерористичну операцію у відповідь на терористичні напади, яких зазнали Сполучені Штати Америки, а саме: операцію «Активні зусилля». Підрозділи постійно діючих ВМС НАТО було розгорнуто у Східному Середземномор’ї. Вони здійснювали патрулювання і контроль судноплавства з метою виявлення і запобігання терористичній діяльності і контрабанді. У березні 2004 року зону відповідальності операції було поширено на Середземне море загалом.

    НАТО узгодила такі вісім заходів на підтримку Сполучених Штатів Америки:

      • активізувати обмін розвідувальними даними і співпрацю, як у двосторонньому форматі, так і у рамках відповідних органів НАТО, щодо загроз, які несе тероризм, і заходів, необхідних для протистояння цьому явищу;
      • надати, індивідуально або колективно, за доцільністю і згідно з власними можливостями, підтримку членам Альянсу та іншим державам, які є або можуть стати об’єктом підвищеної терористичної загрози внаслідок їхньої підтримки зусиль із боротьби з тероризмом;
      • вжити необхідних заходів з метою вдосконалення охорони об’єктів Сполучених Штатів Америки й інших держав – членів на території Альянсу;
      • поповнити окремі сили і засоби Альянсу у зоні відповідальності НАТО на заміну тих, що було безпосередньо залучено до антитерористичних операцій;
      • надати дозвіл на необмежений проліт над територією літаків Сполучених Штатів Америки й інших союзників, узгодивши його із обов’язковими механізмами контролю повітряного руху і національними процедурами, коли йдеться про польоти літаків військово-повітряних сил, залучених до антитерористичних операцій;
      • надати Сполученим Штатам Америки й іншим союзникам доступ до портів і аеродромів на території держав НАТО з метою проведення антитерористичних операцій, зокрема, для здійснення дозаправлення згідно з національними процедурами;
      • готовність НАТО розгорнути підрозділи постійно діючих ВМС Альянсу в регіоні Східного Середземномор’я з метою забезпечення присутності НАТО і демонстрації рішучості;
      • готовність Альянсу розгорнути підрозділи військово-повітряних сил НАТО раннього виявлення і управління на підтримку операцій із боротьби з тероризмом.
  • Заходи щодо зміцнення колективної оборони

    НАТО тричі запровадила практичні заходи у галузі колективної оборони на прохання Туреччини, а саме: у 1991 році, під час війни у Перській затоці було розгорнуто зенітно-ракетні комплекси «Патріот», у 2003 році під час кризи в Іраку було ухвалено програму оборонних заходів і запроваджено операцію «Дисплей детеренс», а у 2012 році у зв’язку з ситуацією в Сирії було знову розгорнуто зенітно-ракетні комплекси «Патріот».

    Відколи Росія здійснила незаконну анексію Криму у 2014 році і у зв’язку із зростанням викликів безпеці, як походять з півдня, зокрема, безжальних нападів з боку ІДІЛ й інших терористичних угруповань на кількох континентах, НАТО запровадила найбільш масштабне зміцнення колективної оборони з часу завершення холодної війни. Наприклад, було втричі збільшено чисельність Сил реагування НАТО, створено сили надзвичайно швидкого реагування, так звані сили «Вістря спису» у складі 5 000 військовослужбовців, а також здійснено розгортання багатонаціональних бойових груп на території Естонії, Латвії, Литви і Польщі. До того ж НАТО нарощує присутність на південно-східному фланзі Альянсу, центром якої є багатонаціональна бригада, що базується в Румунії. Альянс також активніше запроваджує місії патрулювання повітряного простору над Балтійським і Чорним морями. Триває розбудова першорядного військового потенціалу, зокрема, спільної системи спостереження, розвідки і рекогносцировки. На Варшавському саміті у липні 2016 року держави – члени НАТО визнали кіберпростір новою оперативною галуззю, маючи на меті вдосконалити захист мереж, місій і операцій.

  • Постійно діючі сили

    Проводяться також планові заходи у галузі колективної оборони. НАТО має певну кількість постійно діючих сил на бойовому чергуванні, які безперервно забезпечують колективну оборону Альянсу. Йдеться про постійно діючі ВМС НАТО, готові до дій за викликом. Вони виконують різні завдання, починаючи від навчань до оперативних завдань, як у мирний час, так і у періоди криз або конфлікту.

    До того ж НАТО має інтегровану систему протиповітряної оборони, яка слугує захисту від нападів з повітря, до складу якої входить, зокрема, система захисту Альянсу від балістичних ракет. НАТО також запроваджує низку операцій із патрулювання повітряного простору – одного із завдань у галузі колективної оборони за умов мирного часу – що дає змогу стримувати, відстежувати і виявляти будь-які порушення і вторгнення у повітряний простір Альянсу і вживати відповідних заходів. З цією метою, реактивні винищувачі країн НАТО патрулюють повітряний простір над територією тих держав – членів, які не мають реактивних винищувачів у складі власних збройних сил. Операція триває цілодобово протягом усього року.