Колективна оборона – Стаття 5

  • Last updated 04-Apr-2018 17:47

Принцип колективної оборони посідає центральне місце у засновницькому договорі Альянсу. Він і досі є виключним і непорушним принципом, що поєднує усіх членів організації, зобов’язуючи їх захищати один одного і створюючи дух солідарності усередині Альянсу.


Основні факти

  • Принцип колективної оборони полягає в тому, що напад на будь-яку з держав – членів Альянсу розглядається як напад на них усіх.
  • Принцип колективної оборони закріплено у Статті 5 Вашингтонського договору.
  • Вперше в історії НАТО запровадила Статтю 5 у відповідь на терористичні напади 11 вересня проти Сполучених Штатів Америки.
  • НАТО вдалася до заходів колективної оборони кілька разів, зокрема, у зв’язку з ситуацією в Сирії і російсько-українською кризою.
  • НАТО має постійні сили на бойовому чергуванні, які безперервно забезпечують колективну оборону держав Альянсу.

Докладніше

  • Наріжний камінь Альянсу

    Стаття 5

    Коли у 1949 році народжувалася НАТО, основоположним завданням Північноатлантичного договору – засновницького договору НАТО – було створення пакту взаємної допомоги з метою протистояння можливим намаганням Радянського Союзу поширити свій вплив на інші частини континенту, поза межі Східної Європи.

    Держави – учасниці домовилися, що їхній Договір має ґрунтуватися на такій солідарності. Отже, Стаття 5 про колективну оборону фактично стала серцевиною Альянсу.

    За Статтею 5, у разі, якщо будь-яка з держав – членів Альянсу стає жертвою збройного нападу, усі інші без винятку члени Альянсу вважатимуть цей акт насильства збройним нападам на них усіх і вживуть усіх заходів, які вважатимуть за доцільне, щоб допомогти члену Альянсу, який зазнав нападу.

    Стаття 5

    «Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або кількох із них у Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх: і, відповідно, вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, підтверджене Статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй, надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні.

    Про кожний такий збройний напад і про всі заходи, вжиті у зв'язку з ним, буде негайно повідомлено Раду Безпеки ООН. Такі заходи будуть припинені після того, як Рада Безпеки вживе заходів, необхідних для відновлення і підтримання міжнародного миру та безпеки».

    Дискусія щодо дій НАТО поза зоною відповідальності

    Дану статтю доповнює Стаття 6, у якій йдеться:

    Стаття 61

    «У разі застосування Статті 5 збройним нападом на одну або більше Сторін слід вважати збройний напад, здійснений:

    • на територію будь-якої із Сторін у Європі чи у Північній Америці, на алжирські департаменти Франції 2, на територію Туреччини чи на острови під юрисдикцією будь-якої із Сторін, розташовані в зоні Північної Атлантики на північ від Тропіка Рака;
    • на збройні сили, кораблі чи літальні апарати будь-якої із Сторін, які перебувають в межах цих територій або в якомусь іншому регіоні Європи, де на момент набуття цим Договором чинності були розміщені окупаційні війська будь-якої із Сторін, а також у Середземному морі чи в зоні Північної Атлантики на північ від Тропіка Рака».

    На думку Теодора Ахіллеса, одного із розробників Договору, ніхто не сумнівався у тому, що операції НАТО можуть також проводитися на південь від Тропіка Рака3. Це підтвердили і міністри закордонних справ під час зустрічі у Рейк’явіку у травні 2002 року у контексті боротьби з тероризмом: «З метою запровадження усього спектра місій, НАТО потребує таких сил, які були б в змозі швидко переміщуватися, де б у них не виникала потреба, запроваджувати операції на далеких відстанях і протягом тривалого часу, виконуючи поставлені перед ними завдання». (З комюніке засідання у Рейк’явіку).

    Принцип надання допомоги

    У разі введення в дію Статті 5, держави – члени Альянсу можуть надавати будь-яку допомогу, яку вважають за доцільне відповідно до обставин. Це обов’язок кожної окремої країни, і кожна країна вирішуватиме, яку саме допомогу вона вважає за доцільне надати у кожному конкретному випадку.

    Допомога надаватиметься у координації з іншими членами Альянсу, причому не завжди йдеться про виключно військову допомогу. Характер допомоги залежатиме від наявності матеріальних ресурсів кожної з держав – учасниць. Отже, кожна окрема країна сама вирішуватиме, яким буде її внесок. Проводитимуться консультації із залученням усіх держав – членів, маючи на увазі, що кінцева мета полягає у «відновленні і підтриманні безпеки на Північноатлантичному просторі».

    Під час розробки проекту Статті 5 наприкінці 1940-х рр. усі погоджувалися із принципом взаємної допомоги, однак існували істотні розбіжності щодо механізмів практичної реалізації цього зобов’язання. Європейські держави – члени прагнули гарантувати автоматичне втручання Сполучених Штатів Америки на допомогу Європі у разі, якщо хтось із Сторін, що підписали договір, зазнає нападу. Втім, Сполучені Штати Америки не погоджувалися з таким формулюванням і домоглися, щоб це було відбито в остаточному тексті Статті 5.

      1. До Статті 6 було внесено зміни відповідно до Статті 2 Протоколу до Північноатлантичного договору про вступ Греції і Туреччини.
      2. 16 січня 1963 року Північноатлантична рада внесла зміни до цього Договору своїм рішенням C-R(63)2, пункт V, у зв’язку з незалежністю алжирських департаментів Франції.
      3. Зовнішні відносини Канади у документах, том 15, розділ IV.
  • Заходи щодо зміцнення колективної оборони

    Терористичні напади 11 вересня

    11 вересня 2001 року Сполучені Штати Америки стали об’єктом жахливих терористичних нападів. У Стратегічній концепції Альянсу від 1999 року тероризм вже було визнано загрозою, що впливає на безпеку Альянсу.

    Втім, саме після терористичних нападів 11 вересня НАТО посіла активну позицію у боротьбі з тероризмом, запровадивши свої перші операції поза межами євроатлантичного простору, а також розпочавши далекосяжну трансформацію свого військового потенціалу. Саме ця загроза стала приводом для того, щоб НАТО вперше в історії запровадила Статтю 5 Вашингтонського договору.

    Акт солідарності

    Ввечері 12 вересня 2001 року, тобто менш, ніж за 24 години після терактів, держави – члени НАТО надали чинності принципу колективної оборони за Статтею 5, після чого тодішній Генеральний секретар НАТО лорд Робертсон поінформував Генерального секретаря ООН про рішення Альянсу.

    Північноатлантична рада – найвищий політичний орган, що ухвалює рішення в НАТО, – узгодила, що, якщо буде доведено, що напад проти Сполучених Штатів Америки було скеровано з-за кордону, він розглядатиметься як такий, що підпадає під дію Статті 5. Отже, 2 жовтня, одразу після того, як Раду було поінформовано про підсумки розслідування терактів 11 вересня, було вирішено розглядати їх як такі, що підпадають під дію Статті 5.

    Запровадивши Статтю 5, держави – члени Альянсу продемонстрували солідарність із Сполученими Штатами Америки і у найсуворіший спосіб засудили терористичні напади, жертвою яких стали Сполучені Штати.

    Практичні заходи

    Після подій 11 вересня країни – члени Альянсу провели консультації, і Рада ухвалила колективні дії. Сполучені Штати Америки могли також вжити кроків індивідуально, відповідно до їхніх прав і обов’язків згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй.

    4 жовтня, коли було чітко з’ясовано, що напади було організовано з-за кордону, НАТО ухвалила вісім заходів на підтримку Сполучених Штатів Америки. На прохання США, було запроваджено першу в історії Альянсу антитерористичну операцію «Ігл Есіст», яка тривала з середини жовтня 2001 до середини травня 2002 року. Вона полягала в тому, що сім літаків НАТО, оснащених системою раннього виявлення і управління (літаки АВАКС), брали участь у патрулюванні повітряного простору над територією Сполучених Штатів Америки. Загалом, до операції було залучено 830 членів екіпажу з 13 країн – членів НАТО, які здійснили понад 360 прольотів над територією США. Це був перший випадок в історії НАТО, коли військові сили і засоби Альянсу були задіяні до операції за Статтею 5.

    26 жовтня Альянс запровадив другу антитерористичну операцію у відповідь на терористичні напади, яких зазнали Сполучені Штати Америки, а саме: операцію «Активні зусилля». Підрозділи постійно діючих ВМС НАТО було розгорнуто у Східному Середземномор’ї. Вони здійснювали патрулювання і контроль судноплавства з метою виявлення і запобігання терористичній діяльності і контрабанді. У березні 2004 року зону відповідальності операції було поширено на Середземне море загалом.

    НАТО узгодила такі вісім заходів на підтримку Сполучених Штатів Америки:

      • активізувати обмін розвідувальними даними і співпрацю, як у двосторонньому форматі, так і у рамках відповідних органів НАТО, щодо загроз, які несе тероризм, і заходів, необхідних для протистояння цьому явищу;
      • надати, індивідуально або колективно, за доцільністю і згідно з власними можливостями, підтримку членам Альянсу та іншим державам, які є або можуть стати об’єктом підвищеної терористичної загрози внаслідок їхньої підтримки зусиль із боротьби з тероризмом;
      • вжити необхідних заходів з метою вдосконалення охорони об’єктів Сполучених Штатів Америки й інших держав – членів на території Альянсу;
      • поповнити окремі сили і засоби Альянсу у зоні відповідальності НАТО на заміну тих, що було безпосередньо залучено до антитерористичних операцій;
      • надати дозвіл на необмежений проліт над територією літаків Сполучених Штатів Америки й інших союзників, узгодивши його із обов’язковими механізмами контролю повітряного руху і національними процедурами, коли йдеться про польоти літаків військово-повітряних сил, залучених до антитерористичних операцій;
      • надати Сполученим Штатам Америки й іншим союзникам доступ до портів і аеродромів на території держав НАТО з метою проведення антитерористичних операцій, зокрема, для здійснення дозаправлення згідно з національними процедурами;
      • готовність НАТО розгорнути підрозділи постійно діючих ВМС Альянсу в регіоні Східного Середземномор’я з метою забезпечення присутності НАТО і демонстрації рішучості;
      • готовність Альянсу розгорнути підрозділи військово-повітряних сил НАТО раннього виявлення і управління на підтримку операцій із боротьби з тероризмом.
  • Заходи щодо зміцнення колективної оборони

    НАТО тричі запровадила практичні заходи у галузі колективної оборони на прохання Туреччини, а саме: у 1991 році, під час війни у Перській затоці було розгорнуто зенітно-ракетні комплекси «Патріот», у 2003 році під час кризи в Іраку було ухвалено програму оборонних заходів і запроваджено операцію «Дисплей детеренс», а у 2012 році у зв’язку з ситуацією в Сирії було знову розгорнуто зенітно-ракетні комплекси «Патріот».

    Відколи Росія здійснила незаконну анексію Криму у 2014 році і у зв’язку із зростанням викликів безпеці, як походять з півдня, зокрема, безжальних нападів з боку ІДІЛ й інших терористичних угруповань на кількох континентах, НАТО запровадила найбільш масштабне зміцнення колективної оборони з часу завершення холодної війни. Наприклад, було втричі збільшено чисельність Сил реагування НАТО, створено сили надзвичайно швидкого реагування, так звані сили «Вістря спису» у складі 5 000 військовослужб