Країни-члени НАТО

  • Last updated 04-Apr-2018 18:15

Нині членами НАТО є 29 держав. У 1949 році Альянс створили 12 країн-засновниць, а саме: Бельгія, Канада, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Велика Британія і Сполучені Штати Америки. У подальшому членами НАТО стали Греція і Туреччина (рік вступу 1952), Німеччина (1955), Іспанія (1982), Чеська Республіка, Угорщина і Польща (1999), Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина і Словенія (2004), Албанія і Хорватія (2009), Чорногорія (2017).

Flags of the 28 NATO member countries

Основні факти

  • Підстави для процесу розширення Альянсу закріплено у Статті 10 Північноатлантичного договору.
  • У статті 10 йдеться, що до НАТО може вступити будь-яка «європейська держава, яка в змозі просувати принципи цього Договору і здійснювати внесок у підтримання безпеки у Північноатлантичному регіоні».
  • Будь-яке рішення стосовно запрошення нових членів затверджується Північноатлантичною радою – найвищим політичним органом, що ухвалює рішення в НАТО на основі консенсусу між усіма державами – членами.

Докладніше

  • Перелік держав – членів за англійським алфавітом

    Албанія
    2009
    Бельгія
    1949
    Болгарія
    2004
    Канада
    1949
    Хорватія
    2009
    Чеська Республіка
    1999
    Данія
    1949
    Естонія
    2004
    Франція
    1949
    Німеччина
    1955
    Греція
    1952
    Угорщина
    1999
    Ісландія
    1949
    Італія
    1949
    Латвія
    2004
    Литва
    2004
    Люксембург
    1949
    Чорногорія
    2017
    Нідерланди
    1949
    Норвегія
    1949
    Польща
    1999
    Португалія
    1949
    Румунія
    2004
    Словаччина
    2004
    Словенія
    2004
    Іспанія
    1982
    Туреччина
    1952
    Велика Британія
    1949
    Сполучені Штати Америки
    1949
  • Держави – члени й історія їхнього вступу до НАТО

    Країни – засновниці

    4 квітня 1949 року у Відомчій аудиторії у Вашингтоні (округ Колумбія) міністри закордонних справ 12 країн підписали Північноатлантичний договір (відомий також як Вашингтонський договір). Це були: Бельгія, Канада, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Велика Британія і Сполучені Штати Америки.

    Протягом наступних п’яти місяців після церемонії підписання, національні Парламенти ратифікували Договір, і таким чином вони офіційно стали членами Організації.

    12 Сторін, що підписали Договір

    Деякі з міністрів закордонних справ, які підписали Договір, згодом відіграли вагому роль в історії НАТО:

        • Бельгія: Поль-Анрі Спаак (Генеральний секретар НАТО 1957-1961 рр.);
        • Канада: Лестер Пірсон (вів переговори щодо Договору і був одним із «Трьох мудреців», які склали Доповідь про невійськову співпрацю у рамках НАТО, опубліковану у 1956 році після Суецької кризи);
        • Данія: Густав Расмуссен;
        • Франція: Робер Шуман (ідеолог європейських установ, який також був ініціатором Європейської оборонної спільноти);
        • Ісландія: Б’ярні Бенедиктссон;
        • Італія: граф Карло Сфорца;
        • Люксембург: Жозеф Беш;
        • Нідерланди: д-р Дірк Стіккер (Генеральний секретар НАТО 1961-1964 рр.);
        • Норвегія: Халвард М. Ланге (однин з «Трьох мудреців», які склали Доповідь про невійськову співпрацю у рамках НАТО);
        • Португалія: д-р Жозе Каейру да Матта;
        • Велика Британія: Ернест Бевін (один із основних ініціаторів створення НАТО. На посаді Міністра закордонних справ Великої Британії у період 1945 – 1951 рр. брав участь у перших установчих засіданнях Північноатлантичної ради);
        • Сполучені Штати Америки: Дін Ачесон (У період 1949 – 1953 рр. був Держсекретарем США і як такий брав участь і головував на засіданнях Північноатлантичної ради).

     

    Гнучкість членства в НАТО

    Підписавши Договір, держави добровільно зобов’язуються брати участь у політичних консультаціях і військовій діяльності Організації. Хоча кожна із Сторін Північноатлантичного договору має зобов’язання згідно з Договором, існує певний ступінь гнучкості, завдяки якому держави – члени можуть вирішувати, якою саме буде їхня участь. Показовим прикладом щодо цього є членство Ісландії і Франції.

        • Ісландія

    Коли у 1949 році Ісландія підписала Договір, то вона не мала – і досі не має – власних збройних сил. З юридичної точки зору ніщо не перешкоджає Ісландії створити свої збройні сили, але вона вирішила не робити цього. Втім, Ісландія має берегову охорону, національну поліцію, систему ППО і добровільні експедиційні миротворчі сили. Ісландія також користується перевагами давньої двосторонньої угоди у галузі оборони зі Сполученими Штатами Америки, укладеної 1951 року. Хоча у 2006 році американські війська було виведено з території країни, угода у галузі оборони залишається чинною. Починаючи з 2008 року, країни – члени НАТО періодично здійснюють операції із патрулювання повітряного простору Ісландії.

        • Франція

    У 1966 році Президент Шарль де Голль вирішив вивести Францію з інтегрованої військової структури НАТО. Це рішення віддзеркалювало прагнення більшої військової незалежності, насамперед, від Сполучених Штатів Америки. Франція також була проти включення її ядерних сил стримування до загальної системи і встановлення будь-якого контролю над її збройними силами.

    Практично, хоча Франція продовжувала брати повноцінну участь у діяльності політичних структур Організації, вона вийшла з низки комітетів таких, як Комітет оборонного планування і Група ядерного планування. Внаслідок цього рішення французькі збройні сили було виведено з командувань НАТО, а іноземні війська залишили територію Франції. Було також заборонено розміщення на території Франції іноземної зброї, включаючи ядерну зброю. Політична штаб-квартира НАТО, яка з 1952 року розміщувалася у Парижі, а також Штаб Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі, що з 1951 року розміщувався у Рокканкурі, переїхали до Бельгії.

    Попри вихід з інтегрованої військової структури НАТО, Франція підписала з Альянсом дві технічних угоди, у яких були визначені процедури на випадок радянської агресії. Після падіння Берлінського муру у 1989 році, Франція регулярно надавала підрозділи для участі у військових операціях під проводом НАТО, причому французькі контингенти були одними з найчисельніших. Франція також є четвертою державою НАТО за обсягом внесків до військового бюджету Альянсу.

    З початку 1990-х рр. Франція поступово відмовлялася від рішення 1966 року, почавши, наприклад, брати участь у засіданнях міністрів оборони, починаючи з засідання 1994 року у Севільї, а також призначивши у 2003 році французьких офіцерів на посади у структурах Командувань Альянсу з питань операцій і трансформації. Під час саміту НАТО у Страсбурзі - Келі у квітні 2009 року Франція офіційно заявила про своє остаточне рішення стати повноцінним членом усіх структур НАТО¹.

    Вступ Греції і Туреччини

    18 лютого 1952 року, за три роки після підписання Вашингтонського договору, до НАТО вступили Греція і Туреччина. Це дало змогу підсилити «південний фланг» Альянсу.

    За часів, коли побоювалися експансії комунізму скрізь у Європі, а також в інших куточках світу (прикладом чого була підтримка з боку Радянського Союзу агресії Північної Кореї проти Південної Кореї у 1950 році), поширення безпеки у Південно-Східній Європі мало стратегічне значення. Вступ до НАТО не лише сприяв усуненню впливу комунізму в Греції – країні, що відновлювалася після громадянської війни – але й поклав край тиску на Туреччину з боку Радянського Союзу за доступ до основних стратегічних шляхів судноплавства.

    Вступ Німеччини

    Німеччина вступила до НАТО 6 травня 1955 року. Це стало можливим внаслідок років перемовин між західними лідерами і Німеччиною, чиє населення опиралося будь-якій формі переозброєння.

    Після завершення Другої світової війни включення Федеративної Республіки Німеччина (ФРН) до західноєвропейських структур безпеки мало першорядне значення. Федеративну Республіку Німеччина – або Західну Німеччину – було створено у 1949 році, і хоча ця нова держава належала до західної спільноти, існували побоювання щодо її військового потенціалу. Спочатку Франція запропонувала створити так звану Європейську оборонну спільноту, яка могла б стати вирішенням німецького питання. Втім, Сенат Франції не підтримав цей план, отже вступ ФРН до НАТО залишався єдиним можливим варіантом. Щоб це сталося, необхідно було забезпечити дотримання трьох умов: переможці у Другій світовій війні (Франція, Велика Британія, США і Радянський Союз) мали припинити окупацію Федеративної Республіки Німеччина; Італію і Західну Німеччину слід було прийняти до Оборонної організації Західного союзу (йдеться про військову складову Західного союзу) і потім існувало ще питання власне процедури вступу.

    Коли Німеччина вступила до Західного союзу, він став називатися Західноєвропейським союзом. Вступ до організації разом із припиненням окупації Федеративної Республіки Німеччина наблизили країну до членства в НАТО. 23 жовтня 1954 року Федеративна Республіка Німеччина офіційно вступила до Західного союзу, а 5 травня 1955 року набули чинності Паризькі угоди, які поклали край окупації країни. Наступного дня Німеччина стала 15-тим членом НАТО.

    Коли 3 жовтня 1990 року відбулося возз’єднання Німеччини, до складу НАТО увійшла також колишня Німецька Демократична Республіка як невід’ємна частина возз’єднаної Німеччини.

    Вступ Іспанії

    Іспанія вступила до Альянсу 30 травня 1982 роки попри істотний опір громадськості. Падіння диктатури Франко у 1975 році, військовий переворот у 1981 році і подальший прихід до влади провідної опозиційної сили Іспанської соціалістичної робітничої партії, яка спочатку виступала проти вступу до НАТО, – усе це створило складні соціально-політичні умови, як усередині країни, так і на міжнародному рівні.

    Іспанія брала повноцінну участь у політичних аспектах діяльності Організації, але утримувалася від участі в інтегрованій військовій структурі – рішення, яке було підтверджено на референдумі 1986 року. Щодо військових аспектів, Іспанія брала участь в якості спостерігача у діяльності Групи ядерного планування; брала участь в інтегрованій системі зв’язку із застереженням; а іспанські війська продовжували перебувати під національним командуванням, причому Іспанія заборонила тривалі розміщення її військ поза територією країни. Попри це, іспанські збройні сили все ж могли діяти спільно з військами НАТО у разі надзвичайних станів.

    Застереження Іспанії щодо НАТО поступово зникали. У 1996 році Парламент Іспанії ухвалив рішення про участь країни в інтегрованій командній структурі Альянсу. Це рішення збіглося із призначенням д-ра Хав’єра Солани Генеральним секретарем НАТО (1995-1999 рр.). Він став першим іспанцем на цій посаді.

    Перший раунд розширення після завершення холодної війни

    Падіння Берлінського муру і розпад Організації Варшавського договору після завершення холодної війни відкрили нові можливості для подальшого розширення НАТО. Низка нових демократичних країн у Центральній і Східній Європі заявили про своє прагнення інтегруватися до євроатлантичних структур.

    У 1995 році в Альянсі було проведено і оприлюднено результати Дослідження щодо розширення НАТО, у якому проаналізовано переваги приєднання нових членів, а також шляхи їх включення до складу Організації. У Дослідженні зроблено висновок про те, що із завершенням холодної війни виникли унікальні можливості для побудови міцнішої безпеки на усьому євроатлантичному просторі і що процес розширення НАТО сприятиме зміцненню безпеки і стабільності в інтересах усіх народів.

    На Мадридському саміті Альянсу у 1997 році Чеську Республіку, Угорщину і Польщу було запрошено розпочати переговори щодо вступу до НАТО, і 12 березня 1999 року ці країни першими серед колишніх членів Варшавського пакту приєдналися до НАТО.

    Ґрунтуючись на вагомому досвіді, набутому у рамках процесу вступу нових членів, на Вашингтонському саміті у квітні 1999 року НАТО запровадила План дій щодо членства (ПДЧ). ПДЧ було розроблено таким чином, щоб допомогти державам-претендентам підготуватися до вступу до НАТО, хоча участь у програмі не є автоматичною гарантією майбутнього вступу.

    Другий раунд розширення після холодної війни

    На Празькому саміті Альянсу у 2002 році Болгарію, Естонію, Латвію, Литву, Румунію, Словаччину і Словенію було запрошено розпочати переговори про вступ до Альянсу. 29 березня 2004 року ці країни офіційно стали членами Альянсу, і це був найбільший раунд розширення в історії НАТО.

    Напередодні вступу до Альянсу усі сім країн були учасницями ПДЧ.

    Вступ Албанії і Хорватії

    У період партнерства з НАТО Албанія і Хорватія співпрацювали з Альянсом з широкого кола питань, причому увага приділялася насамперед реформуванню структур безпеки і оборони, а також сприянню більш загальним демократичним й інституційним перетворенням.

    Албанія брала участь у ПДЧ з часу його створення у 1999 році, тоді як Хорватія приєдналася у 2002 році. У липні 2008 року обидві держави підписали Протоколи про приєднання, а 1 квітня 2009 року офіційно стали членами Альянсу.

    Останній раунд розширення: вступ Чорногорії

    Після відновлення державної незалежності у червні 2006 року, у грудні того ж року Чорногорія приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру», а три роки потому стала учасницею Плану дій щодо членства. Починаючи з 2010 року, країна брала активну участь в операції під проводом НАТО в Афганістані, а нині бере участь у невійськовій місії, яку було запроваджено згодом. Вагомими складовими співпраці між НАТО і Чорногорією напередодні вступу країни до НАТО були розвиток оперативної сумісності національних збройних сил з військами НАТО і реформування структур безпеки і оборони. Тривала також співпраця з таких аспектів, як розбудова потенціалу у галузі реагування на надзвичайні стани й утилізація надлишкових боєприпасів – галузь, в якій співпраця триває й донині.

    Протокол про вступ було підписано у травні 2016 року, а офіційно членом НАТО Чорногорія стала 5 червня 2017 року.

  1. Втім, Франція вирішила не брати участь у діяльності Групи ядерного планування НАТО.