COMPTE MULTIMÉDIA

Le seul endroit pour accéder au contenu vidéo de qualité broadcast de l'OTAN

Accédez aux ressources médiatiques officielles de l'OTAN. Un contenu de qualité professionnelle, diffusé sur les dernières actualités. La référence pour les professionnels des médias.

Registre

Créer un compte

Créer un compte

Vérifiez votre boîte de réception et entrez le code de vérification

Nous avons envoyé un code de vérification à votre adresse e-mail. . Entrez le code pour vérifier votre compte. Ce code expirera dans 30 minutes.
Code de vérification

Vous n'avez pas reçu de code ? Envoyer un nouveau code

Vous avez créé votre compte avec succès

Désormais, vous pouvez télécharger des versions complètes ou partielles de nos vidéos depuis notre site Web.

Abonnez-vous à notre newsletter

Si vous souhaitez également vous abonner à la newsletter et recevoir nos dernières mises à jour, cliquez sur le bouton ci-dessous.

Réinitialiser le mot de passe

Entrez l'adresse e-mail avec laquelle vous vous êtes inscrit et nous vous enverrons un code pour réinitialiser votre mot de passe.

Se connecter ou Créer un compte
Réinitialiser le mot de passe
Check your inbox and enter verification code
Nous avons envoyé un code de vérification à votre adresse e-mail. Entrez le code pour vérifier votre compte. Ce code expirera dans 30 minutes.
Code de vérification

Vous n'avez pas reçu de code ? Envoyer un nouveau code

Créer un nouveau mot de passe

Le mot de passe doit comporter au moins 12 caractères, sans espaces, inclure des lettres majuscules/minuscules, des chiffres et des symboles.

Votre mot de passe a été mis à jour

Cliquez sur le bouton pour revenir à la page sur laquelle vous étiez et connectez-vous avec votre nouveau mot de passe.

Колективна оборона і Стаття 5

Updated: 18 November 2025

Колективна оборона – це головний принцип, на якому ґрунтується НАТО. У Статті 5 Північноатлантичного договору йдеться, що збройний напад на одного з членів Альянсу вважатиметься нападом на них усіх. Починаючи з 1949 року, це непохитне зобов’язання пов’язує групу країн-однодумців з Європи та Північної Америки, які зобов’язалися захищати один одного у дусі солідарності.

  • У Статті 5 Північноатлантичного договору йдеться, що збройний напад на одного з членів Альянсу вважатиметься нападом на них усіх і тягне за собою ініціювання обов’язку усіх членів приходити на захист один одного.
  • Така допомога може як передбачати залучення збройних сил, так і не передбачати його, і може включати будь-які заходи, які держави–члени Альянсу вважатимуть за доцільне з метою відновлення і підтримання безпеки у Північноатлантичному регіоні.
  • Стаття 5 Договору НАТО відповідає Статті 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй, в якій визнається, що держава, яка стала жертвою збройного нападу, має невіддільне право на індивідуальну або колективну самооборону і може звертатися до інших із проханням про допомогу. У контексті НАТО, Стаття 5 закріплює це право на самооборону у вигляді зобов’язання із надання взаємної допомоги.
  • Вперше і єдиний раз в історії НАТО задіяла Статтю 5 у відповідь на терористичні напади 11 вересня 2001 року на Сполучені Штати Америки.
  • Хоча власне Статтю 5 було застосовано лише одного разу, її покладено в основу усієї загальної діяльності НАТО у сфері стримування і оборони, включаючи регулярне проведення військових навчань і розгортання збройних сил НАТО стаціонарного базування.
  • НАТО застосовує комплексний підхід до колективної оборони, забезпечуючи захист від усіх загроз з усіх напрямків. 

Витоки Статті 5

4  квітня 1949 року на зустрічі у Вашингтоні (округ Колумбія) 12 країн Європи і Північної Америки підписали Північноатлантичний договір. Засновницький договір НАТО – це короткий документ (лише 14 статей, трохи більше 1000 слів), а його основна мета є чіткою і простою: спільне зобов’язання кожної країни допомагати іншим у разі нападу.

Це було особливо актуально на початку холодної війни. Радянський Союз відмежував Європу «залізною завісою», встановивши панування над сусідами у Центральній і Східній Європі, при цьому за відсутності злагодженого опору існував ризик подальшого поширення його домінування на захід.

Дванадцять держав-засновниць Альянсу, багато з яких тоді відбудовували свою економіку і збройні сили після руйнівних наслідків Другої світової війни, вирішили, що поєднання їхньої потуги і зобов’язання захищати один одного є запорукою стримування радянської загрози. Стаття 5 Вашингтонського договору стала найчіткішим формулюванням цього зобов’язання і відтоді залишається наріжним каменем трансатлантичного зв’язку, на якому ґрунтується НАТО.

Північноатлантичний  договір було розроблено через чотири роки після ухвалення у 1945 році Статуту Організації Об’єднаних Націй. У стислому тексті Договору міститься щонайменше п’ять прямих посилань на Статут ООН, зокрема таке посилання є у першому реченні. У Статті 5 особливо зазначається, що держави–члени Альянсу можуть вдаватися до колективних оборонних заходів згідно з їхніми правами, передбаченими Статтею 51 Статуту ООН, в якій закріплено невіддільне право держави, що зазнала збройного нападу, на індивідуальну або колективну самооборону, і можуть просити інших надати таку допомогу. Це право забезпечує юридичну основу для запровадження міжнародно-правових військових заходів на підтримку жертви агресії.

Це право на колективну самооборону також дає змогу державам укладати двосторонні або багатосторонні угоди про взаємну оборону, в яких вони домовляються про надання взаємної допомоги у разі потенційного збройного нападу. Такі угоди можуть відігравати вагому роль, стримуючи потенційних агресорів від нападу, свідченням чого є 75-річна історія НАТО. Хоча існують різні угоди про взаємну допомогу (до прикладу, Європейський союз та Організація Американських держав також мають договірні положення про колективну оборону), Стаття 5 НАТО є винятково потужним інструментом завдяки високому ступеню координації військових заходів у рамках НАТО і сукупній військовій моці Альянсу.

У Статті 5 йдеться, що у разі збройного нападу на одну з держав–членів Альянсу усі інші члени НАТО розглядатимуть це як напад на них усіх і вживатимуть заходів, які вважатимуть за доцільне, з метою надання допомоги союзнику, що зазнав нападу.

Стаття 5

«Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або кількох із них у Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх: і, відповідно, вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, підтверджене Статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй, надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні.

Про кожний такий збройний напад і про всі заходи, вжиті у зв'язку з ним, буде негайно повідомлено Раду Безпеки ООН. Такі заходи будуть припинені після того, як Рада Безпеки вживе заходів, необхідних для відновлення і підтримання міжнародного миру та безпеки».

Що вважається «збройним нападом» за Статтею 5?

Стаття 5 застосовується виключно у випадку «збройного нападу». Наочним прикладом може бути вторгнення однієї держави на територію іншої. Цей тип загрози і надалі викликає серйозне занепокоєння і становить один із основних напрямків діяльності НАТО, спрямованої на підтримання і розбудову власної спроможності захищати усіх членів Альянсу. Втім те, що може вважається «збройним нападом» у контексті Статті 5, має оцінюватися у кожному конкретному випадку і не обмежується традиційними поняттями відкритих воєнних ударів з боку державних суб’єктів. Наприклад, внаслідок терористичних нападів Аль-Каїди на Сполучені Штати Америки 11 вересня 2001 року, НАТО задіяла Статтю 5 (Див. докладніше нижче). Події, що не мають міжнародної складової, такі як суто внутрішні акти тероризму, не призводять до ініціювання Статті 5 (хоча в таких випадках союзники можуть запропонувати допомогу у рамках НАТО і часто роблять це). На нещодавніх самітах НАТО лідери держав–членів Альянсу роз’яснили, що Стаття 5 може застосовуватися до атак у космос, з космосу або у космосі, а також що великомасштабні кібератаки та інші гібридні атаки можуть трактуватися як «збройний напад».

У Статті 6 Північноатлантичного договору встановлюється географічна зона відповідальності НАТО, на яку поширюється зобов’язання із надання взаємної допомоги. Вона переважно обмежується регіоном Північної Атлантики на північ від Тропіка Рака. 

Що призводить до ініціювання Статті 5? 

У Північноатлантичному договорі не виписано конкретної процедури для ініціювання зобов’язання союзників із взаємної допомоги згідно зі Статтею 5.

Зобов’язання із надання допомоги союзнику «негайно, індивідуально та спільно з іншими Сторонами» виникає, якщо виконано дві умови:

  1. держава–член НАТО зазнала «збройного нападу», як описано вище (його оцінка має здійснюватися добросовісно усіма союзниками, індивідуально або колективно), а також
  2. держава–член, що зазнала нападу, звертається із проханням або дає дозвіл на запровадження колективних дій згідно зі Статтею 5. Держава–член, що зазнала нападу, не обов’язково звертатиметься по допомогу згідно зі Статтею 5, а може вирішити розв’язати ситуацію іншими способами.

Держави–члени НАТО регулярно засідають у складі Північноатлантичної ради (ПАР) – найвищого політичного органу, що ухвалює рішення в НАТО, – з  метою обговорення питань безпеки, що викликають стурбованість в Альянсі. У разі збройного нападу на державу–члена НАТО, негайно скликається засідання Ради, щоб визначити, чи вважається цей напад дією, яка підпадає під Статтю 5. Якщо буде з’ясовано, що виконано обидві умови, про які йшлося вище, члени НАТО можуть виступити з політичною заявою про задіяння Статті 5 або оголошення колективних оборонних заходів відповідно до Статті 5.

До того ж будь-яка країна–член Альянсу може звернутися до союзників у рамках НАТО із проханням про допомогу відповідно до Статті 4 Північноатлантичного договору. Стаття 4 передбачає консультації між союзниками щоразу, як, на думку будь-кого з них, територіальна цілісність, політична незалежність або безпека союзника опиняються під загрозою. Втім важливо зауважити, що консультації за Статтею 4 не є необхідною передумовою для заходів за Статтею 5. Аналогічно, консультації за Статтею 4 не обов’язково стосуються Статті 5.

 

Що відбувається у разі ініціювання Статті 5?

Коли відбувається ініціювання Статті 5, кожна держава–член зобов’язана допомогти союзнику або союзникам, на яких скоєно напад, вживаючи «таких дій, які вона вважає за доцільне» для реагування на ситуацію. Це індивідуальне зобов’язання, покладене на кожного члена Альянсу, що має реалізовуватися шляхом консультацій і координації з іншими союзниками.

У ситуації, що підпадає під дію Статті 5, роль НАТО у процесі консультацій і координації є вирішальною, забезпечуючи єдину відповідь з метою підтримки союзника, що зазнав нападу. У рамках НАТО держава–член, що зазнала нападу, може визначити свої потреби у сфері безпеки і отримати пропозиції із надання допомоги, забезпечуючи синхронізацію дій НАТО і союзників. Наприклад, після терактів 11 вересня держави–члени  НАТО узгодили вісім заходів на підтримку Сполучених Штатів Америки (Див. наступний розділ). Координація у рамках НАТО не обмежує можливості односторонніх або двосторонніх заходів, що можуть запроваджуватися державами–членами паралельно.

Кожна з держав–членів Альянсу самостійно вирішує, як виконувати зобов’язання із надання взаємної допомоги, за умови, що ці зусилля можна буде вважати такими, що відповідають необхідним заходам «для відновлення і підтримання безпеки Північноатлантичного регіону». Заходи за Статтею 5 можуть як передбачати залучення збройної сили, так і не передбачати його.

Важливо зауважити, що у Статті 11 Договору визнається і допускається можливість існування конституційних обмежень, що впливають на те, як кожна з держав–членів Альянсу виконує свої зобов’язання за Статтею 5 (наприклад, у деяких країнах розгортання збройних сил за кордоном може підлягати попередньому схваленню Парламентом або бути предметом консультацій).

Під час розробки Статті 5 наприкінці 1940-х рр. існував консенсус щодо принципу взаємної допомоги, але були також розбіжності щодо того, як реалізувати це зобов’язання на практиці. Європейські учасники прагнули гарантій автоматичного розгортання Збройних Сил США для захисту їхньої території у разі нападу на одну з країн-підписантів. Водночас  Сполучені Штати Америки не хотіли брати на себе настільки конкретне зобов’язання, і це знайшло відображення у більш гнучкому формулюванні Статті 5, яка зобов’язує союзників надавати допомогу, але залишає за ними право вибору, яку саме допомогу і в якому обсязі вони надаватимуть.

Заходи за Статтею 5 у відповідь на терористичні напади 11 вересня

11 вересня 2001 року Сполучені Штати Америки стали об’єктом жахливих терористичних нападів, внаслідок яких загинули і були поранені тисячі людей. У відповідь на терористичні напади 11 вересня НАТО почала активно боротися з тероризмом, запровадила перші операції поза межами євроатлантичного простору і розпочала далекосяжну трансформацію військового потенціалу Альянсу. До того ж це змусило НАТО вперше і (поки що) єдиний раз в історії вжити заходів за Статтею 5 Північноатлантичного договору.

Вияв солідарності

11 вересня 2001 року Північноатлантична рада видала заяву, в якій засудила теракти і висловила солідарність зі Сполученими Штатами Америки. Ввечері 12 вересня 2001 року, тобто менш, ніж за 24 години після терактів, держави–члени НАТО зібрались у складі ПАР. Рада постановила, «що, якщо буде доведено, що напад проти Сполучених Штатів Америки було скеровано з-за кордону, він розглядатиметься як такий, що підпадає під дію Статті 5». Згодом Генеральний секретар НАТО лорд Робертсон поінформував Генерального секретаря ООН про рішення Альянсу.

2 жовтня, одразу після того, як Раду було поінформовано про підсумки розслідування терактів 11 вересня, було визначено, що вони дійсно були такими, що підпадають під дію Статті 5.

Практичні заходи

Протягом наступних тижнів проводилися консультації між державами–членами Альянсу, і Рада ухвалила колективні дії. Усе це без шкоди праву Сполучених Штатів Америки здійснювати незалежні дії згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй.

4 жовтня 2001 року НАТО ухвалила вісім заходів на підтримку Сполучених Штатів Америки, а саме:

  • активізувати обмін розвідувальними даними і співпрацю, як у двосторонньому форматі, так і у рамках відповідних органів НАТО, щодо загроз, які несе тероризм, і заходів, необхідних для протистояння цьому явищу;
  • надати, індивідуально або колективно, за доцільністю і згідно з власними можливостями, підтримку членам Альянсу та іншим державам, які є або можуть стати об’єктом підвищеної терористичної загрози внаслідок їхньої підтримки зусиль із боротьби з тероризмом;
  • вжити необхідних заходів з метою вдосконалення охорони об’єктів Сполучених Штатів Америки й інших держав – членів на території Альянсу;
  • поповнити окремі сили і засоби Альянсу у зоні відповідальності НАТО на заміну тих, що було безпосередньо залучено до антитерористичних операцій;
  • надати дозвіл на необмежений проліт над територією літаків Сполучених Штатів Америки й інших союзників, узгодивши його із обов’язковими механізмами контролю повітряного руху і національними процедурами, коли йдеться про польоти літаків військово-повітряних сил, залучених до антитерористичних операцій;
  • надати Сполученим Штатам Америки й іншим союзникам доступ до портів і аеродромів на території держав НАТО з метою проведення антитерористичних операцій, зокрема, для здійснення дозаправлення згідно з національними процедурами;
  • готовність НАТО розгорнути підрозділи постійно діючих ВМС Альянсу в регіоні Східного Середземномор’я з метою забезпечення присутності НАТО і демонстрації рішучості;
  • готовність Альянсу розгорнути підрозділи військово-повітряних сил НАТО раннього виявлення і управління на підтримку операцій із боротьби з тероризмом.

На прохання США, було запроваджено першу в історії Альянсу антитерористичну операцію «Ігл Есіст», яка тривала з 9 жовтня 2001 до середини травня 2002 року. У складі цієї операції сім літаків НАТО, оснащених системою раннього виявлення і управління (літаки системи АВАКС), брали участь у патрулюванні повітряного простору над територією Сполучених Штатів Америки. Загалом до операції було залучено 830 членів екіпажу з 13 країн–членів НАТО, які здійснили понад 360 прольотів над територією США. Військові сили і засоби Альянсу брали участь в операції за Статтею 5 вперше в історії НАТО.

26 жовтня 2001 р. Альянс запровадив другу антитерористичну операцію у відповідь на терористичні напади на Сполучені Штати Америки, а саме: операцію «Активні зусилля», у рамках якої підрозділи постійно діючих ВМС НАТО патрулювали Середземне море з метою виявлення і запобігання терористичній діяльності, включаючи контрабанду. Спочатку операція «Активні зусилля» проводилася за Статтею 5, але з 2004 року до неї почали долучатися країни, що не є членами НАТО. Операція завершилася у 2016 році.

Стійкість і стримування: перший рубіж колективної оборони

Колективна оборона може бути ефективною лише за наявності потужних і надійних оборонних спроможностей. Відтак зобов’язання із надання взаємної допомоги за Статтею 5 слід тлумачити у поєднанні із зобов’язанням союзників «підтримувати і розвивати індивідуальну та колективну здатність протистояти збройному нападу», як викладено у Статті 3 Північноатлантичного договору. Співпраця між союзниками згідно зі Статтею 3 створює підґрунтя для ефективних колективних дій у рамках Статті 5, якщо у цьому виникне потреба.

До того ж ці дві статті не лише закладають підвалини для ефективного виконання зобов’язання із надання взаємної допомоги у разі збройного нападу на члена Альянсу. Вони також є потужним чинником стримування будь-якої потенційної агресії, допомагаючи звести нанівець власне ймовірність нападу. Розбудовуючи стійкість суспільств перед обличчям збройних нападів або інших серйозних потрясінь чи збоїв (Стаття 3) і зобов’язуючись надавати взаємну допомогу у разі збройного нападу (Стаття 5), держави–члени Альянсу стримують агресію і забезпечують готовність.

Хоча держави–члени НАТО лише одного розу вжили дій за Статтею 5, протягом усієї історії Альянсу вони багаторазово координували заходи стримування Альянсу, запобігаючи конфліктам шляхом забезпечення готовності до колективної оборони. У період холодної війни союзники розміщували війська по всій Європі і проводили великомасштабні військові навчання з метою демонстрації спроможностей. Останнім часом, після незаконної анексії Криму Росією у 2014 році, і особливо після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, НАТО збільшила чисельність і оперативність реагування сил Альянсу підвищеної готовності і посилила військову присутність уздовж східного флангу Альянсу. Йдеться, з-поміж іншого, про розгортання багатонаціональних сухопутних сил передового базування на території Болгарії, Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Румунії, Словаччини та Угорщини, посилення патрулювання повітряного простору винищувачами Альянсу, а також вдосконалення об’єднаної системи ППО і ПРО НАТО. До того ж з боку Альянсу вжито заходів для вирішення проблем безпеки, що походять з півдня, включаючи тероризм в усіх його формах і проявах.

Докладніше про конкретні заходи, вжиті Альянсом з метою стримування агресії і розбудови спроможності забезпечувати захист читайте тут: Стримування і оборона, Зміцнення східного флангу Альянсу.