Книжковий огляд

Британський поет Олександр Поуп писав, що“коханці марять залицяючись, а прокидаються вінчаючись”. Теж самеможна сказати про НАТО після вступу 19 нових членів, принаймні таквважає Золтан Барані. Його книга “Що чекає на розширення НАТО:чотири приклади з життя” (Cambridge University Press, 2003)містить перелік недоліків, притаманних новим членам – як нинішнім,так і майбутнім – і закликає до уникнення того, що автор вважаєпомилками розширення 1999 року. Але із приєднанням 29 березня цьогороку Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Румунії, Словаччини іСловенії до Вашингтонського договору, цей заклик залишився голосомволаючого у пустелі.

Перший раунд розширення після холодної війнибув провалений, вважає професор Техаського університету, тому, щоЧеська Республіка, Угорщина і Польща не спромоглися виконати своїзобов'язання, яких вимагає членство в Альянсі, але попри це булиприйняті до нього. Барані ще більше критикує чотири країни, які вінвивчає в своїй праці: Болгарію, Румунію, Словаччину і Словенію. Вінневдоволений з приводу поблажливості штаб-квартири НАТО. Як рецепт,Барані пропонує, серед іншого, доповнити Вашингтонський договірположенням про процедуру виключення тих членів, які не здатнівиконати свої зобов'язання. У цьому та інших своїх міркуваннях прополітику НАТО, автор виявляє певну необізнаність з офіційними і,особливо, неофіційними доробками Альянсу.

На противагу цьому, методологія дослідженняБарані є доволі надійною і ґрунтовною. На самому початку він чіткозазначає свій підхід, зробивши спочатку відмінний огляд найбільшпоширених аргументів “за” і “проти” розширення, а потім визначившиструктуру конкретних прикладів. Так він прагне вивчити загальнуситуацію в кожній з країн, що розглядаються (внутрішню політику,економічну ситуацію і стан безпеки); проведення нею кампанії напідтримку членства в НАТО; стан відносин між цивільними івійськовими; та стан військової реформи. В такий спосіб Бараніелегантно і компетентно виділяє три окремих сфери дослідження:системну трансформацію; аналіз прийняття національних рішень; іоборонну реформу. Ці дані заповнюють прогалину, тому що НАТО, навідміну від Європейського Союзу, не публікує річних звітів продосягнення перспективних нових членів.

У своєму ретельному дослідженні Баранівикористав численні опитування і документи та оприлюднив маловідоміфакти. Але іронія полягає в тому, що чим частіше автор вказуєпальцем на неспроможність країни-кандидата повністюдотриматись даних перед вступом обіцянок, тим більш очевидним стаєпозитивний вплив процесу розширення. В такий спосіб читачдізнається про те, що прагнення стати членом НАТО відіграло ключовуроль у запобіганні повернення до влади в Словаччині у 2002 роціВладімира Мечіара, підштовхнуло Словенію до більш активної участі уврегулюванні ситуації на Балканах, та сприяло вдосконаленнюрумунського законодавства про національні меншини. Більше того,применшення Барані військових можливостей нових країн-членіввиглядає непереконливо у світлі останніх подій, таких як масштабнаприсутність Польщі в Іраку, провідна роль Чеської Республіки вдіяльності батальйону хімічного, біологічного, радіаційного іядерного захисту НАТО та значний внесок усіх нових членів Альянсу воперації з підтримання миру під проводом НАТО. Справді, як визнаєсам Барані, більшість старих членів Альянсу нездатна дотриматисьтакого показника, як видатки на оборону в розмірі 3 відсотків ВВП.Вимірюючи досягнення через букву закону, він ризикує залишити позаувагою революційний характер сьогоднішніх трансформаційних процесіву Центральній і Східній Європі і втратити широкуперспективу.

Для “Амбівалентних сусідів, ЄС, НАТО іціни членства” під редакцією Анатоля Лівена і Дмитрія Треніна(Carnegie Endowment, 2003) характерний іншій підхід. Як пояснює увступному слові Тренін, який, як і Лівен, представляє Фондміжнародного миру Карнегі, більше не існує інституційноїальтернативи Європі, в якій домінують ЄС і НАТО. В період післяхолодної війни, який не народив ані нового Плану Маршалла, анівеликої конференції, і в якій “ніде не видно рішучих мудреців”,західне розширення стало “еквівалентом постконфронтаційноговрегулювання”. Через цей концептуальний фільтр автори“Амбівалентних сусідів” намагаються показати погляди й інтересиусіх дійових осіб, від Європейського Союзу і НАТО, до нових членіві тих країн, що досі залишаються осторонь. Замість простогомаркування країн відомими поняттями “Захід” і “Схід”, Тренінпропонує появу серед них нової тотожності – “Півночі”. Головнимпитанням цієї праці стає, як в найкращий спосіб створити цю“Північ” і вирівняти її. Визначення Європи виключно на основівідповідності поточним критеріям членства в ЄС і НАТО вважаєтьсянеправильним. Має бути вироблене комплексне і гнучке бачення“Європи єдиної і вільної”, якщо розвинуті західні демократіїзбираються розв’язати складні питання, що повстали перед світомпісля 11 вересня, і якщо немає бажання залишити ті країни, які нинізалишились осторонь, віч-на-віч з їхніми складними економічними іполітичним проблемами.

Як це дуже часто буває зі збірками творіврізних авторів, якість матеріалів не однакова. Ще гірше те, щодеякі з них, очевидно, застарілі ще до того, як збірка вийшла здруку. Однак в ній більше ніж достатньо цікавих і провокаційнихматеріалів для будь-якого дослідника з питань розширенняНАТО.

Користуючись прикладами першого і другогораундів розширення після холодної війни, Карл-Гайнц Камп з ФондуКонрада Аденауера пропонує погляд на НАТО зсередини. Він зображуєдоволі консервативну організацію, яка не має бажання дратуватиРосію задовольняючи прагнення країн Балтії вступи до Альянсу. Вінвважає, що для забезпечення другого раунду розширення необхіднакомбінація національних і внутрішніх організаційних чинників. Зодного боку, політичні важковаговики НАТО підштовхують до вирішенняцього питання, а з іншого боку, НАТО як організація повинна оцінитивиконання країнами-кандидатами узгоджених критеріїв членства. Кампприділяє певну увагу опору, який чинить Росія розширенню Альянсу ізвертається, хоча й скептично, до питання можливого членства Росіїв НАТО. Він також відкидає занепокоєння щодо втрати Альянсомефективності, коли число членів стане більше 26 і наголошує нанеобхідності координації Європейським Союзом і НАТО політикирозширення.

Три автори описують ситуацію в країнах, щовступають до НАТО. Жанета Озоліня, професор міжнародних відносин зЛатвії, описує досвід країн Балтії, які після відновленнянезалежності були дуже схожі, маючи спільну радянську спадщину,навіть попри змагання за найкращу стартову позицію в Європі.Спокусившись перевагами своєї економічної позиції на перехресті міжСходом і Заходом, республіки Балтії більш чітко переорієнтувалисьна Захід після російської фінансової кризи 1998 року. Політичновибір був ще чіткіший. Він диктувався розмірами, тому що є єдинийспосіб, в який малі країни можуть впливати на “міжнародні процеси”,а саме, “приєднавшись до більших груп або альянсів країн зприблизно спільними цілями”. Цьому суперечило прагнення малихдержав зберегти свою культурну самобутність і відновленийсуверенітет від того, що консервативні і націоналістичні колавважали “розмиванням, розпадом або навіть руйнацією специфічноїбалтійської культури внаслідок підкорення набагато більшому ібагатшому Європейському Союзу”. Наполягання Заходу на тому, щобБалтійські республіки поліпшили статус своїх великих російськихменшин не сприяло розвіюванню цього страху, який був посиленийпроблемами з приватизацією і відставанням розвитку сільськогогосподарства та сільських регіонів цих країн.

Як пише Крістофер Бобінський, видавецьжурналу і колишній кореспондент “Файненшіел Таймс”, прагненняПольщі приєднатись до західних організацій підсилювалосяміркуваннями про безпеку, прагненням економічного розвитку і чіткоюкультурною єдністю з Європою. Це призвело спочатку до переважаючоїгромадської підтримки вступу, яку поступово заступала більшкритична, навіть скептична позиція. Бобінський протиставляє “тихий”вступ до НАТО переговорам з ЄС, які майже завжди проходили в“атмосфері відкритої суперечки з приводу умов членства і які,відтак, безпосередньо впливали на сприйняття громадськістю членствав ЄС”. Майже так само впливали зміни у сприйнятті західноїкультури, яку консервативні групи дедалі більшою мірою вважають“безбожною і декадентською”. Бобінський також приділяє значну увагудинаміці членства і висловлює скептицизм своїх співвітчизників щодоостанніх подій, таких як активізація інтеграції Росії у НАТО після11 вересня, вироблення власне Європейської політики безпеки іоборони ЄС та його планів реформувати Спільну сільськогосподарськуполітику. Він влучно описує явище стурбованості нових членів, як“пастку, яку вони самі собі поставили”, тому що “сам акт вступузагрожує розмити ці організації і так їх змінити, що в майбутньомувони не будуть здатні запропонувати такі ж самівигоди.”

Матеріали про країни, які нині не маютьчіткої перспективи членства, є найсуперечливішими й цікавими.Чарльз Кінг з Джорджтаунського університету, Вашингтон, округКолумбія, розглядає перешкоди на шляху Румунії й Молдови доєвроатлантичної інтеграції. Це порівняння само по собі здаєтьсясуперечливим через те, що ці дві країни дуже відмінні з точки зорусвоєї національної свідомості, ставлення до Європи і фактичногорівня інтеграції. Він відслідковує часткове ослаблення в Молдовігромадської підтримки членства в ЄС і НАТО після початку 1990-хроків, в міру більшого зближення країни з Москвою. На противагуцьому, підтримка членства в ЄС і НАТО з боку населення Румуніїзалишається стабільною. Три чверті населення Румунії прагнутьчленства в ЄС, половина з них – безумовно, і це попри постійнеостаннє місце, яке Бухарест займає серед усіх кандидатів начленство в ЄС в опитуваннях громадської думки в Західній Європі. Якзазначає Кінг: “Європейці і близько не мають такого ентузіазму щодоРумунії, який Румунія має щодо них.” Він документує занепокоєнняЗаходу з приводу політичного курсу країни, радикальногонаціоналізму партії “Велика Румунія” та ставлення до національнихменшин. Висновок Кінга про те, що “ані Румунія, ані Молдова нестануть членами Європейського Союзу у найближчому майбутньому”,застарілий і потребує диференціації. В той час як Румуніяспромоглася вступити до НАТО і стоїть на порозі членства у ЄС,Молдова, схоже, заблукала на нічийній землі між СНД, в якій домінуєРосія, і Заходом.

Думка населення і політика часто незбігаються, вважає Леонід Зайко з білоруського аналітичного центру“Стратегія”, який у своєму дослідженні ситуації в Білорусі вказуєна те, що серед населення спостерігається тим більше сприйняттяідей демократії і вільного ринку, чим активніше авторитарнийпрезидент цієї країни Олександр Лукашенко відгороджує її відЗаходу. Попри це Захід повинен подолати негативні асоціації збурхливим минулим Білорусі і змагатися за вплив з її могутнімсусідом, Росією, яка має значну економічну й інформаційнуприсутність у цій країні. Результат вже проявляється у зовнішнійполітиці, чітко спрямованій в напрямку Росії, і ця тенденція будепосилюватись під негативним впливом розширення ЄС на торгівлю,поїздки і політичну ситуацію в Мінську. Насамкінець він попереджає,що: “Ігнорування Білорусі, або просто списання її з рахунків, єпоганою і небезпечною політикою”.

Як Олександр Мотиль з університету Рутгерс,Нью-Джерсі, так і Джеймс Шерр з Королівської військової академіїСендхерст, висловлюють однакові застережливі думки, аналізуючизовнішню політику України. Як і у випадку з Білоруссю, Мотильвбачає серйозну проблему у фактичному закритті кордону із Заходом узв’язку з приєднанням Польщі до Шенгенської угоди. Більше того, вінвисловлює страх, що “виключення означає здачу Росії”, яка маєперевагу більш функціональних інститутів і вражаючий арсеналзасобів м'якого тиску. Він подає три можливих негативних сценаріїрозвитку України в разі, якщо вона не отримає чітких перспективчленства у західних організаціях.

Шерр починає з ціни інтеграції для України.Потім він переходить до порівняння різних підходів ЄвропейськогоСоюзу і НАТО до партнерства. Шерр вважає, що програма партнерстваАльянсу спрямована на наближення партнерів, включно з Україною, дозахідних організацій, в той час як Європейський Союз, який позакінченні холодної війни трансформувався менш радикально,“продовжує застосовувати стару модель розширення”, яка можеперетворитись у процес перенесення бар’єрів на схід. ХочаЄвропейський Союз усе ще не має еквіваленту програми НАТО ізспівробітництва, яка досягла вражаючої цифри у 500 заходів між НАТОй Україною в 2000 році, він сподівається, що через те що ЄС дедалібільше уваги приділяє політиці безпеки, ситуація зміниться.Звернувшись до внутрішніх питань, Шерр зазначає, що населенняУкраїни, хоча й менш негативно налаштоване, ніж населення Росії,“очевидно більш скептично стосовно НАТО, ніж еліта країни; в тойчас, як в Росії еліта значно більш критично ставиться до НАТО, ніжнаселення”. Попри певні проблеми, 1999 рік став початкомінтенсивного етапу співпраці між НАТО й Україною у сфері оборонноїреформи. Шерр пропонує відмінний аналіз цієї співпраці і закликаєЗахід утримувати ці канали впливу, “серйозно ставлячись доєвропейських прагнень України”.

Жоден аналіз розширення не буде повним безРосії. Володимир Барановський з московського Інституту світовоїекономіки і міжнародних відносин у своїй статті розглядає зміни увзаємному сприйнятті між Європою і Росією. Чітко зазначивши зсамого початку, що протистояння часів холодної війни змінилосьнеобхідністю співпрацювати, він зазначає, що відносини із Заходомвідзначаються вже не ідеалізмом початку 1990-х років, анеоднозначністю. Однак він бачить, що “проєвропейські аргументи вцілому є значно більш привабливими для більшості тих, хто береучасть у дебатах, тому що Росія саме в Європі може отримати кращішанси стати провідним актором”. Барановський пропонує збалансованукартину ключових моментів історії відносин між НАТО і Росією:початкове неоднозначне ставлення Єльцина до розширення; наступнеформування широкого, хоча й неоднорідного, консенсусу проти цьогорозширення; переговори, що привели до підписання Основоположногоакта у травні 1997 року; вплив косовської кампанії НАТО 1999 року.На жаль, аналіз прагматичного ставлення президента ВолодимираПутіна до Альянсу не включає найостанніших подій, таких якпотепління відносин між НАТО й Росією після 11 вересня у рамкахглобальної війни з тероризмом і створення РадиНАТО-Росія.

На сьогодні відбувся вже другий раундрозширення НАТО після холодної війни. За столом Північноатлантичноїради вже засідають 26 членів Альянсу і усі 26 плюс Росія працюютьспільно в Раді НАТО - Росія. Кожен, хто був присутній на церемоніїпідйому прапорів семи нових членів в штаб-квартирі НАТО ніколи незможе забути ані саму подію, ані щирі емоції, що її супроводжували.Для багатьох присутніх представників країн -- нових членів Альянсуцей день став утіленням більше ніж десятирічної праці. Це такожстало й початком нового розділу в історії цих країн ієвроатлантичного регіону в цілому. Якщо, звертаючись до єхидногопротиставлення Поупом періоду залицяння і подружнього життя,порівняти членство в Альянсі з одруженням, можна сказати, що йогоуспішність залежить від самих членів Альянсу, старих інових.

Беррі Адамс є старшим науковимспівробітником Американських рад міжнародної освіти, який працює вМоскві, Росія. З вересня 2002 року до травня 2003 року він працюваву НАТО.