Чи повинен Альянс посилити свою політичну роль?

Еспен Барт Ейд – директор Відділуміжнародної політики Норвезького інституту міжнародних справ,Осло.

Фредерік Бозо – професор Нантського університету,старший науковий співробітник Французького інституту міжнароднихвідносин (Париж), спеціалізується на питаннях трансатлантичнихвідносин.

Шановний Фредерік!

Нині, коли трансатлантичні пристрасті,викликані подіями в Іраку, здається, вщухли, настав час спокійнообговорити майбутні відносини між Європою та Північною Америкою іроль НАТО у цьому контексті. Виступ канцлера Німеччини ГерхардаШредера на лютневій конференції “Веркюнде” в Мюнхені та подальшікоментарі, що лунали з обох боків Атлантики, відкрили публічнудискусії про те, що являє собою трансатлантичний Альянс сьогодні.Це є позитивним фактом, оскільки ми всі зацікавлені в тому, щоб цейдискурс був прозорим, конструктивним і спрямованим на майбутнє.Трансатлантичні відносини у XXI сторіччі, вочевидь, будуть іншими,ніж у другій половині минулого. Але “інші” не обов’язково означає“гірші”.

Хоча Альянс є доволі успішним, він переживає глибоку кризуідентичності, яку він навряд чи зможе подолати в близькомумайбутньому. Звичайно, питання про сенс існування НАТО постало невперше. Вихід Франції з інтегрованої військової структури Альянсу у1966 році також був знаковою подією, яка рік по тому привела доЗвіту Армеля щодо майбутніх завдань Альянсу. П’ятнадцятьроків тому розпад Варшавського пакту та Радянського Союзу викликалидискусію про те, чи зберігається потреба в політично-військовомуальянсі, що пов’язував би Європу з Північною Америкою. Обговоренняпривели до рішення щодо дій за межами традиційної зонивідповідальності Альянсу, яке й спричинило участь Альянсу впродовжбільшої частини 90-х років у трьох широкомасштабних “проектах”політично-військового характеру. Це були місії з підтримання тавтілення миру на Балканах, підготовка ряду країн Центральної таСхідної Європи до членства в НАТО, а відповідно – утрансатлантичному співтоваристві, і створення форуму координованогореагування на події в Росії. У поєднанні із забезпеченням незміннихгарантій безпеки країн-членів згадані завдання понад десять роківслугували достатньою відповіддю на питання щодо доцільностііснування НАТО. Однак варто зазначити, що всі три вищезгаданіпроекти безпосередньо стосувалися європейського континенту іреалізовувалися в умовах незмінної уваги Сполучених Штатів допитань європейської безпеки.

Світові події після терористичних нападів 11 вересня загострилипитання про сенс існування НАТО більше, ніж факт закінченняхолодної війни. Це почалося з афганської кампанії, але не врезультаті суперечностей всередині Альянсу. Навпаки, в той час, якписала французька газета „Le Monde”, ми всі були“американцями”. Проблема скоріше полягала у відчутті непотрібностіАльянсу. Враховуючи, що статтю 5 було задіяно вперше за всю історіюНАТО, твердження Америки про те, що “характер місії визначає складкоаліції” не відповідало очікуванням європейських прихильниківатлантизму. Майже два роки знадобилося для того, щоброзпочати широкомасштабну участь НАТО в афганській операції. Цесталося після виникнення кризи в Іраку та глибоких суперечностейвсередині Альянсу щодо ролі організації у забезпеченні захистуТуреччини та легітимності війни в Іраку.

Альянс повинен знову стати форумом длявідкритого діалогу з важливих питань, якими він збираєтьсяопікуватись

Відтоді тональність дискусії радикальнозмінилася. Ні у Вашингтоні, ні у будь-якій європейській столиці небажають повторення досвіду останніх 2-3 років. Недавні європейськівізити Президента Джорджа Буша та Державного секретаря КондолізиРайс, а також прийом, який був їм наданий, символізують спільнебажання показати єдність союзників і їх відданість Альянсу. Алеокрім задекларованої доброї волі, деталі нового “консенсусу”проглядаються нечітко.

Я гадаю, що на даному етапі постає завдання, яке має дві складові:1) реалістично оцінити роль НАТО з урахуванням нових політичнихреалій і 2) реполітизувати Альянс і в такий спосіб уникнути його“атрофії” – не дозволити Альянсу перетворитися на організацію, щомало в чому відрізняється від “набору військовихінструментів”.

Відправною точкою для оцінки сучасної ролі НАТО має бути визнаннятого, що політичний ландшафт Європи фундаментально змінився.Сьогодні Європейський Союз є самостійним гравцем на міжнароднійарені безпеки. Ця організація стає дедалі амбіційнішою і доповнюєсвій набір інструментів “м’якої безпеки” реальним військовимпотенціалом. У майбутньому чимало трансатлантичних питаньдоведеться обговорювати між ЄС та США, оскільки їх масштабвиходитиме за межі класичного формату безпеки НАТО. Розв’язаннябагатьох міжнародних проблем сьогодення – стримування підозрюванихнамірів Іраку щодо ядерної зброї, плани стосовно відміни збройногоембарго проти Китаю та необхідність надання допомоги Африці уподолані гострих кризових явищ – вимагають багатосторонньогопідходу. Прихильники атлантизму мають погодитися з цим. Спробивикористати НАТО для обмеження політичних амбіцій ЄвропейськогоСоюзу приречені на неуспіх. Єдиним правильним шляхом є сприянняполітичному розвитку Європейського Союзу паралельно з розбудовоюефективного партнерства між цією організацією та НАТО у галузібезпеки. У Альянсу залишиться чимало роботи. Він і надалі єнайдоцільнішим форумом для розгляду широкого кола питань – відвійськової координації до стратегічних обговорень спільних загроз,що постають перед цими двома фундаментальними структурами Західногосвіту. Альянс повинен зберегти за собою цю функцію, усвідомлюючи,що саме в ній полягає внесок НАТО у розбудову розширеноїархітектури трансатлантичної безпеки.

Таке завдання потребує “реполітизації” НАТО. Альянс повинен зновустати форумом для відкритого діалогу з важливих питань, якими вінзбирається опікуватись. Нагальна потреба у відвертомутрансатлантичному діалозі з таких питань, як боротьба протитероризму, пояснюється саме розбіжністю поглядів на те, в якийспосіб слід протистояти цій спільній загрозі. Вірогідно, щоактивність НАТО в таких місцях як Афганістан та Косовозберігатиметься і надалі, щоб підкріплювати реальною військовоюсилою майбутні міжнародні зусилля з впровадження миру. Питання проте, які проблеми повинен розв’язувати Альянс і в який спосіб,можуть викликати суперечності. Тому в межах НАТО рішення з цихпитань мають базуватися на основі ширшого політичного консенсусу,ніж це відбувається зараз. А у випадках, коли Альянс становитьвійськову основу широкомасштабних міжнародних сил з провадження тапідтримання миру, він повинен активніше залучатися дозагальнополітичних процесів, пов’язаних з політичним майбутнімкраїн та регіонів, на які спрямовуються ці зусилля. Це також зновутаки вимагає від Альянсу активнішої політичної ролі і удосконаленоїспівпраці з іншими організаціями, у тому числі з ОрганізацієюОб’єднаних Націй.

Завдання Альянсу полягає не в тому, щоб просто вижити – зрештоюніхто не говорить, що він має зникнути – а у тому, щоб залишитисьодним із ключових гравців і відігравати роль одного з важливихфорумів саме на тій арені, де він уже довів свою ефективність. АлеНАТО може зберегти свою ефективність лише якщо союзники зможутьвиробити спільне політичне розуміння такої ролі. Спільного ворогана кшталт комунізму чи Радянського Союзу, який становив би загрозудля всіх , більше немає. “Тероризм” також не підходить для такоїролі. Натомість Альянс сьогодні є виразником того, що роль “Заходу”у міжнародній безпеці залишається актуальною. У межах оновленоготрансатлантичного політичного форуму слід очікувати новихрозбіжностей. Завдання полягає не в тому, щоб робити вигляд нібиторозбіжностей не існує, а в тому, щоб рішуче та ефективно реагуватина них.

З повагою,

Еспен.

Шановний Еспене!

Ще два роки тому, напередодні війни вІраку, в лавах Альянсу намітилась серйозна сутичка. Одна групакраїн під проводом Великої Британії та Сполучених Штатів,звинувачувала іншу, очолювану Францією та Німеччиною, у невиконаннізобов’язань колективної оборони, що є наріжним каменем Альянсу.Головна суперечка на той час стосувалася забезпечення захистуТуреччини. У свою чергу, інша група країн звинувачувала першу впідриві основ колективної безпеки, на яких той самий Альянс булостворено. Насправді ж проблема була викликана бажанням групи державна чолі з Великою Британією та США розпочати війну без санкції РадиБезпеки ООН. Таким чином на карту було поставлено саме існуванняАльянсу та майбутнє трансатлантичних відносин.

Безумовно, Альянс подолав цю кризу. До червневого 2004 року самітув Стамбулі рани, завдані під час суперечок щодо Іраку, майжеповністю загоїлись. Але на відміну від більшості попередніх кризНАТО, історія з Іраком не привела (принаймні поки що) до новогопочатку, як, наприклад, у випадку зі Звітом Армеля, після виходуФранції з інтегрованої військової структури. Натомість Альянссьогодні неначе страждає від анемії. Симптоми є очевидними. НАТО зостанніх сил намагається переконати своїх членів у необхідностівиконання зобов’язань щодо надання національних контингентів як дляМССБ, так і для Місії з підготовки сил безпеки Іраку. Водночас рольАльянсу в реалізації ініціативи щодо розширеного Близького Сходуфактично залишається декларативною. Нарешті, і вже зовсім серйозно,як сказав канцлер Герхард Шредер, Альянс уже не є “головнимформатом”, в межах якого союзники “обговорюють та координують своюстратегію”.

Якщо не зарадити цьому, то анемія може перерости у дещо гірше і ,зрештою, через певний час, спричинити смерть. Тож треба діяти,оскільки ніхто не бажає, щоб Альянс припинив своє існування, надтоФранція, яка є одним із найбільш відданих союзників, особливо колийдеться про внесок у роботу Сил реагування НАТО чи призначеннястарших офіцерів на керівні посади у військовій структурі.

Чи можна за такої хвороби вважати політизацію, яку пропонуєте вита інші, правильними ліками, і чи зможе посилення політичної роліАльянсу вдихнути в нього нове життя? Читаючи історію НАТО можнадійти висновку, що такий шлях має свої перспективи. На переломнихетапах минулого політизація НАТО справді виводила Альянс зі станутривалої і глибокої кризи. На додаток до згаданого Звіту Армеляпригадується так званий „Звіт трьох мудреців” („Report of theThree Wise Men”), який було складено після Суецької кризи 1956року. В обох випадках мова йшла про “політизацію” Альянсу зарадипосилення легітимності та внутрішньої цілісностіорганізації.

Лише після втручання НАТО у Боснію таГерцеговину за Альянсом справді було визнано ключову роль у системієвроатлантичної безпеки

У 90-х роках успішне оновлення НАТОгрунтувалося на тому, що за відсутності радянської загрози Альянсповинен посилити свою політичну складову, щоб компенсувати частковувтрату військового сенсу організації. Тобто оскільки зникла потребау підготовці Альянсу до захисту Європи, він виправдовував своєподальше існування розширенням ролі НАТО в питаннях європейськоїбезпеки заради зміцнення стабільності на континенті після холодноївійни.

Ідея спрацювала, і в середині 90-х років Альянс, якому післяхолодної війни багато хто передрікав повільну смерть, знову розцвіві позиціонував себе як ключового гравця європейської безпеки. Алеслід уважніше проаналізувати, що зробило таке несподіваневідродження можливим. До осені 1995-го, на тлі внутрішніх суперечокта відсутності реакції НАТО на війни, що супроводжували процесрозпаду Югославії, доцільність “нових” місій безпеки Альянсу, авідповідно і його майбутнє як життєздатної організації, викликаливеликі сумніви. І лише після втручання НАТО у Боснію та Герцеговинуі розгортання Сил втілення, що здійснювали контроль над реалізацієюмирного процесу, за Альянсом справді було визнано ключову роль усистемі євроатлантичної безпеки. Три роки по тому, інтервенція уКосові ще більше закріпила за НАТО цю роль.

Тож, на мою думку, впевненість у майбутньому Альянсу з’явиласялише тоді, коли союзники продемонстрували його дієвість яквійськового інструменту в нових реаліях безпеки, шляхом виконанняоперацій, не пов’язаних зі статтею 5 і спрямованих на врегулюваннякриз за межами традиційної зони відповідальності. Якби на той часне відбулося такої демонстрації, то спроби омолодження НАТО шляхом“політизації” привели б лише до перетворення організації на“дискусійний клуб”.

Сьогодні проблема Альянсу полягає у тому, що його корисність, чипринаймні центральна роль, особливо у військовому плані, більше несприймається його членами як даність. Це пояснюється двомачинниками. Перший, безумовно, не новий. – Сполучені Штати більше невважають НАТО найпридатнішою організацією для проведення військовихоперацій, навіть під проводом США. Це стало очевидним ще в періодкампанії в Косові, яка залишила у американських військовихнеприємне враження. Спроби Вашингтона відкараскатися від пропозиційсоюзників надати допомогу в проведенні афганської кампанії восени2001 року лише підтвердили згадану позицію США щодо Альянсу.

Другий фактор з’являється повільно і великою мірою є похідним відпершого. – Як показав досвід МССБ в Афганістані, європейці маютьдедалі менше бажання виділяти національні контингенти дляпроведення операцій у форматі, який передбачає домінуючу роль США ідля яких самі Сполучені Штати майже не виділяють власних сил.Звідси й прагнення європейців до зміцнення позицій ЄвропейськогоСоюзу як потенційно найпридатнішої структури для керування тапроведення операцій в колишній Югославській Республіці Македонія*,в Боснії та Герцеговині і, рано чи пізно, – у Косові.

Якщо поточні тенденції продовжаться, НАТО ризикує перетворитися напорожню оболонку, оскільки не відповідатиме новій структурітрансатлантичних відносин, що формується в результаті відходуСполучених Штатів від Європи і дедалі більшогополітико-стратегічного самоствердження Європи. І якщо таке справдістанеться, це буде величезна помилка. НАТО й надалі є необхідноюорганізацією, принаймні тому, що з військової точки зору міжАмерикою та Європою існує взаємна потреба. Від Сполучених Штатівєвропейці і надалі потребують захисту, хоча і меншою мірою, ніжраніше, і безумовно – підтримки у виконанні складних військовихмісій, таких як операція у Боснії та Герцеговині, що проводиться наоснові домовленостей типу Берлін-плюс. Водночас СполученимШтатам потрібні європейські військові контингенти для миротворчихоперацій, для проведення яких вони не бажають виділяти свої сили,як у випадку з МССБ.

Висновок, на мою думку, є простим. В той час як Альянс у своїйнинішній конфігурації навряд чи залишатиметься привабливим форматомяк для Європи, так і для США, існує достатньо причин і можливостейтрансформувати його в те, що нам справді потрібно – у інструмент,що дозволить підтримувати і розвивати військовий зв’язок міжЄвропейським Союзом та Сполученими Штатами. Я усвідомлюю, що такезавдання вимагає від НАТО радикального відходу від старогомислення. Але я переконаний: якщо ми розпочнемо серйозний пошукшляхів приведення Альянсу у відповідність новим реаліям відносин ЄС-- США, з часом він просто відімре і тим самим завдасть непоправноїшкоди трансатлантичній спільноті в широкому сенсі. Політизація НАТОне матиме сенсу і мало в чому відрізнятиметься від порожньогогасла, якщо ми не звернемо увагу на фундаментальні речі і тим самимне повернемо Альянсу його роль як головного форуму стратегічноїкоординації між Америкою та Європою. А це, в свою чергу,забезпечило б ефективний зв’язок між ЄС та США, особливо увійськовій сфері.

З повагою,

Фредерік.

Шановний Фредерік!

Наші погляди як на недавню історію, так іна поточну ситуацію, великою мірою збігаються. Ми обоє вважаємо, щоАльянс необхідно привести у відповідність новим реаліям відносинміж Європейським Союзом та Сполученими Штатами. Ми також маємоспільну думку про те, що Альянс і надалі повинен вважати військовийзв’язок між Європою та США однією з головних цілей свого існування.Зрештою, будь-який військовий альянс, що не має військовогозавдання, навряд чи є перспективним.

Очевидна розбіжність наших поглядів полягає у відповіді на питаннящодо доцільності “реполітизації” Альянсу. Ви вважаєте, що вона малов чому відрізняється від порожнього гасла, наголошуючи натомість нанеобхідності “стратегічної координації між Америкою та Європою” іперетворення НАТО на інструмент, що дозволить підтримувати ірозвивати військовий зв’язок між Європейським Союзом та СполученимиШтатами”.

Я вважаю, що суто військовий зв’язок неможливопідтримувати довгий час, якщо для цього немає міцного політичногопідгрунтя, а політичне підгрунтя не може виникнути автоматично.Слід пам’ятати, що впродовж холодної війни трансатлантичнаполітична єдність відігравала вирішальну роль, хоча частопроявлялася лише опосередковано. Західноєвропейські тапівнічноамериканські союзники прийняли спільне рішення щодостримування потенційної радянської загрози і обстоювали ідею, щопідтримка Європи Америкою має стабілізуючий вплив у широкомуконтексті, який виходить за межі існування спільної загрози. Успіхпроекту європейської інтеграції, що привела до утворення ЄС, маєрозглядатися саме в такому світлі. Трансатлантичне партнерство угалузі безпеки сприяло створенню умов для функціональноїекономічної інтеграції в Європі, оскільки деякі з питань, що булинайскладнішими з політичної точки зору, могли обговорюватись позаїї межами. Альянс мав можливість зосередитись на своїй військовійролі, оскільки політична єдність організації існувала з самогопочатку і підтримувалась наявністю спільної загрози. Те, щоусвідомлюється усіма і визначає спільність позиції, стає настількиочевидним, що немає сенсу це повторювати. І все ж, якби не булоспільної мети, то Альянс взагалі не з’явився б. Навіть коли зачасів холодної війни серед союзників виникали розбіжності щодовибору стратегії, політична єдність зберігалася через відчуттяспільної загрози та спільної мети.

Альянс повинен удосконалити свійполітично-військовий механізм таким чином, щоб як союзники, так іпартнери вважали його адекватним для протистояння загрозам новогосторіччя

Сьогодні ж позаду не лише холодна війна,й перехідний період, що почався після неї. За останні роки сталоабсолютно очевидним, що політичну єдність між Європою таСполученими Штатами не можна сприймати, як даність, і Альянс незможе довго триматися на плаву лише завдяки ностальгії. Якщо Альянсхоче вижити, а я сподіваюся і вірю, що станеться саме так, вінповинен відповідати завданням боротьби з сучасними, а не минулимизагрозами.

Будь-яке застосування військової сили залишається, за словамиКарла фон Клаузевіца, “продовженням політики іншими засобами”. Цетвердження є особливо справедливим, коли йдеться про втручання вконфлікти, які не загрожують нашому існуванню, – втручання, що єрадше довгостроковою інвестицією у забезпечення стабільногопорядку. Спільні дії, як ті, що відбуваються в Афганістані, повиннібазуватися на спільному баченні цілей, яких ми прагнемо досягти, ітого, як це співвідноситься із спільними стратегічними завданнями.У цьому контексті Альянс має що запропонувати. Окрім механізмуузгодження питань щодо виділення національних контингентів дляспільних операцій, НАТО має розвинуту систему політичногокерівництва військовою діяльністю і форум для обговоренняконфліктних питань та вироблення консенсусу.

У найближчі роки Альянс повинен продемонструвати, що він являєсобою дещо більше, ніж “добровільну коаліцію”. Коаліції можуть бутипривабливим для тих, хто їх очолює, принаймні доти, доки є бажаючівзяти у них участь. Але досвід Іраку вже показує Сполученим Штатам,що вони не можуть очікувати від інших країн надання контингентівдля виконання цієї операції на довгостроковій основі. Національніформування надходитимуть і виводитимуться залежно від політичноїситуації. Для країн, що лише недавно стали партнерами, участь укоаліціях є проблематичною, оскільки їм зазвичай бракує ефективногополітичного механізму врегулювання розбіжностей, тому для нихєдиним способом виразити свою незгоду залишається вивід своїхвійськ. У довгостроковій перспективі, особливо для невеликихдержав, членство в багатонаціональних організаціях є привабливішим,ніж участь у коаліціях. Маючи політичний вимір, цивільну особу напосаді Генерального секретаря та секретаріат, НАТО сприяєвизначенню країною-членом своєї політичної позиції та її дотриманнюі дає можливість забезпечити політичну відповідність між військовимвнеском держави та загальнополітичними зусиллями, які вонапідтримує.

Це відбувається не само собою. Альянс повинен удосконалити свійполітично-військовий механізм таким чином, щоб як союзники, так іпартнери вважали його адекватним для протистояння загрозам новогосторіччя. Тільки тоді він зможе поєднати наявний військовийпотенціал з удосконаленою спроможністю забезпечувати політичнийконсенсус.

З повагою,

Еспен.

Шановний Еспене!

Я згоден, що військовий зв’язок між Європоюта Сполученими Штатами, який необхідно забезпечити в межахоновленого Альянсу, не буде сталим, якщо для цього не буде “міцногополітичного підгрунтя”. Але виникає запитання – який інституційнийформат буде найпридатнішим для сприяння політичному консенсусу.Впродовж холодної війни в ролі такого формату безперечно виступавАльянс, оскільки існувала чітка спільна загроза. Тобто провіднаполітична роль НАТО визначалася суто військовою цінністю цієїорганізації.

Сьогодні це вже не так. Хоча ми не можемо і не повинні повністювиключати можливість виникнення ситуацій, що вимагатимуть від насколективної боротьби проти зовнішньої сили, що загрожуватиме нашомуіснуванню, такий сценарій вже не може вважатися головною причиноюіснування НАТО. Боротьба з тероризмом не може розглядатися Альянсомяк функціональний еквівалент холодної війни. Це завдання само пособі не може слугувати об’єднуючим чинником для Альянсу західногосвіту, оскільки американці і європейці не завжди мають єдинийпогляд на природу цієї загрози та шляхи боротьби з нею. Більшетого, розбіжності в цих питаннях виникають між ними досить часто.Саме цей фактор визначає кризу Альянсу після 2001 року.

Політизація НАТО мало в чомувідрізнятиметься від порожнього гасла, якщо ми не звернемо увагу нафундаментальні речі

Безумовно, більшість союзників і надалівважатимуть, що в передбачуваному майбутньому військова рольАльянсу має полягати в проведенні операцій з підтримання миру,таких як МССБ в Афганістані. Тому зміцнення політичної складовоїтаких операцій справді має сенс. Але я далеко не певен, щозалишкова миротворча роль Альянсу, навіть за умов його політизації,може сама по собі забезпечити оновлення трансатлантичнихвідносин.

Щоб відновити політичний фундамент НАТО, ми, на мою думку, маємовідповісти на значно серйозніші виклики. По-перше, ми повинніпрацювати над тим, щоб дійти згоди щодо умов застосування сили уситуаціях, що не пов’язані із самозахистом. Саме розбіжністьпоглядів щодо легітимності превентивних військових дій в Іракувикликала внутрішній розкол в Альянсі.

По-друге, ми повинні докласти зусиль, щоб виробити спільне баченняшляхів та засобів розширення демократії і верховенства права. Мидійшли згоди щодо мети, але розійшлися у тому, як досягти її. Якпоказали недавні події на Близькому Сході, це питання і надалівикликатиме занепокоєння як в Америці, так і в Європі. Якщо мисправді хочемо знову вселити в НАТО почуття спільної мети, що вислушно відстоюєте, нам конче потрібно дійти згоди в цьомупитанні.

Однак це неможливо зробити спеціальним указом чи внесенням допорядку денного питання “політизації” старого Альянсу. Цього можнадосягти лише шляхом серйозного, глибокого діалогу між Америкою таЄвропою. Існування цілісного Європейського Союзу – це реальність,яку вже не можна ігнорувати. Тож висновок полягає в тому, щооновлення Альянсу передбачає не лише пристосування його військовогоапарату до нових реалій, а створення безпосереднього стратегічногозв’язку двома головними складовими цієї організації. Тількипереведення механізму трансатлантичного зв’язку у відповідність доструктурних змін, що відбулися у відносинах між Америкою таЄвропою, ми зможемо відродити почуття спільної мети, необхідне дляжиттєздатності Альянсу.

З повагою,

Фредерік

Шановний Фредерік!

Я від самого початку відстоював думку проте, що НАТО не має іншої альтернативи, як адаптація доєвропейського політичного ландшафту, що динамічно змінюється.Основним чинником цих змін є зростаюча роль Європейського Союзу якцілісної організації, яка є активним гравцем на міжнародній арені.Нині, на додаток до свого традиційного “цивільного” впливу, ЄС маєпевні військові можливості та засоби врегулювання кризовихситуацій, а Європейська стратегія безпеки є власнеєвропейською відповіддю на Стратегію національної безпекиСполучених Штатів. Ці два гравці – Європейський Союз та США –будуть основними складовими того, що ми зазвичай називаємо“Заходом”.

Реполітизація НАТО повинна відбуватисяголовним чином шляхом внутрішніх стратегічних обговорень щодо новихзагроз

Моя думка полягає в тому, що НАТО єорганізацією, яка може слугувати політично-військовим форматомреформованого трансатлантичного партнерства і альтернативоютимчасовим “добровільним коаліціям”. Якби Альянс зосередивсявиключно на своїх військових функціях, він незабаром перетворився бна організацію спільних стандартів і не більше. Я вважаю, щореполітизація НАТО головним чином має відбуватися шляхом внутрішніхстратегічних обговорень щодо нових загроз та можливої ролі Альянсуу операціях з впровадження та підтримання миру. Я хотів би, щобкраїни-члени ставилися до потенційних можливостей Альянсу у ційгалузі значно серйозніше, ніж це було в недавньому минулому.

З повагою,

Еспен.

Шановний Еспене!

Між нашими позиціями не існує великихрозбіжностей, і це вселяє в мене надію щодо майбутнього НАТО. Тимбільше, що у даному питанні погляди наших двох країн традиційнорозходилися. Як ви знаєте, ще з часів генерала де Голля французинамагаються розмежовувати власне НАТО, існування якої ніколи неставилося на карту політикою Франції, та організаційну структуруАльянсу, необхідність удосконалення якої завжди відстоювала країна.За часів холодної війни іншим союзникам було важко не лишесприйняти, а і взагалі зрозуміти це. Мені здається, що заразситуація інша і зазначене розмежування має ще більшесенсу.

Важливо трансформувати Альянс у структуру,що за своєю сутністю була б двосторонньою Євро-Американськоюорганізацією

Сьогодні як ніколи важливим є завданнярозбудови здорових і сталих трансатлантичних відносин, принаймнітому, що їх існування вже не можна сприймати як даність. Водночасважливо трансформувати Альянс у структуру, що за своєю сутністюбула б двосторонньою Євро-Американською організацією. Таким є шляхдо збереження військового значення Альянсу і відповідно – дозбереження довгострокового політико-стратегічного зв’язку міжЄвропою та Сполученими Штатами у форматі трансатлантичногоАльянсу.

З повагою,

Фредерік.