Засновницький договір
Основу Організації Північноатлантичного договору (НАТО) було офіційно закладено 4 квітня 1949 року із підписанням Північноатлантичного договору, більш відомого як Вашингтонський договір.
- Вашингтонський договір – або Північноатлантичний договір – є основою Організації Північноатлантичного договору – НАТО.
- Його було підписано у Вашингтоні (округ Колумбія) 4 квітня 1949 дванадцятьма державами-засновницями Альянсу.
- Повноважень Договору надає Стаття 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй, у якій стверджується невіддільне право незалежних держав на індивідуальну або колективну оборону.
- В основу Договору покладено принцип колективної оборони, який закріплено у Статті 5. Згідно з цим принципом члени Альянсу зобов’язуються захищати один одного і проголошується дух солідарності усередині Альянсу.
- Договір є стислим – у ньому лише 14 статей – і передбачає властиву йому гнучкість з усіх напрямів діяльності.
- Попри зміни у середовищі безпеки вихідний Договір ніколи не переписувався, а кожна держава–член Альянсу може виконувати його, виходячи з власних спроможностей і обставин.
-
Договір і його основоположні цінності і принципи
Договір, що має лише 14 статей, є одним з найкоротших подібних документів. Дбайливо виписані статті були предметом обговорень і переговорів, що тривали кілька місяців напередодні його підписання. Втім, щойно Бельгія, Канада, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Великобританія і Сполучені Штати Америки розв’язали усі питання, було узгоджено документ, який дав початок Північноатлантичному альянсу.
4-го квітня 1949 року у Вашингтоні (округ Колумбія) дванадцять країн підписали Північноатлантичний договір. На честь цього його названо Вашингтонським договором.
Згідно з Договором усі держави–члени НАТО зобов’язалися поділяти ризики, обов’язки і переваги колективної оборони – самої сутності Альянсу. У 1949 році основною метою підписання Договору було створення пакту взаємної допомоги на противагу можливим намаганням Радянського Союзу поширити свій вплив зі Східної Європи на інші частини континенту. Згідно з Договором від держав–членів вимагалося не вступати до інших міжнародних домовленостей, які суперечили б Договору. Він також зобов’язав їх дотримуватися цілей і принципів Статуту ООН. До того ж у Договорі наголошується, що держави–члени НАТО утворюють унікальну спільноту цінностей, віддану принципам особистої свободи, демократії, прав людини і верховенства права.
Окрім колективної оборони і ключових цінностей, дух Організації визначають такі вагомі аспекти, як принцип ухвалення рішень на основі консенсусу і роль процесу консультацій. Це підкріплюється її оборонним характером і гнучкістю.
Внаслідок підписання Договору було створено Північноатлантичний альянс, хоча він сформувався у повноцінну організацію лише згодом. Фактично, Організація Північноатлантичного договору (НАТО) забезпечує структуру для виконання цілей Альянсу. Донині ці цілі не зазнали істотних змін, і Договір ніколи не переписувався. Єдиними так званими «поправками», які з часом вносилися до нього, були протоколи про вступ, які додавалися у міру того, як до НАТО вступали нові члени. Це свідчить про далекоглядність його розробників і здатність поєднати міжнародні занепокоєння і завдання з національними інтересами.
-
Політичні обставини на момент створення Альянсу
Після завершення Другої світової війни ворожість, яка характеризувала відносини між Радянським Союзом і західними державами ще з 1917 року, з часом почала знову загострюватися. Конфронтацію між сходом і заходом роздмухували протилежні інтереси і політичні ідеології. Були зіткнення на ґрунті мирних угод і репарацій, а через такі події, як блокада Берліну у квітні 1948 року, державний переворот у Чехословаччині у червні 1948 року та наявність безпосередньої загрози суверенітету Норвегії, Греції і Туреччини, напруженість зростала.
Коли домінування Радянського Союзу поширилося на низку країн Східної Європи, західноєвропейські держави почали побоюватися, що Москва прагнутиме нав’язати свою ідеологію і взяти під контроль усю Європу. Починаючи з кінця Другої світової війни у 1945 році, західні уряди почали скорочувати свої оборонні структури і проводили демобілізацію. Втім, у січні 1948 року Міністр закордонних справ Великобританії Ернест Бевін заявив про необхідність «союзницького договору і взаємної допомоги» – оборонного альянсу і регіонального угруповання на основі Статуту ООН.
Сполучені Штати Америки погодилися б забезпечувати військову підтримку Європи лише за умови її єдності. Внаслідок цього, Бельгія, Франція, Люксембург, Нідерланди і Великобританія підписали у березні 1948 року Брюссельський договір, згідно з яким було створено Західний союз. Покликаний зміцнити зв’язки між країнами-учасницями, водночас створюючи систему спільної оборони, Брюссельський договір згодом було взято за основу для Вашингтонського договору.
Тим часом Сенат Сполучених Штатів Америки ухвалив Резолюцію Ванденберга – документ, якому судилося змінити курс американської зовнішньої політики, створивши конституційну процедуру участі США в механізмах взаємної оборони у мирний час.
Отже було закладено основу для початку переговорів щодо трансатлантичного договору.
-
Процес переговорів і розробки Договору
Переговори щодо майбутнього Вашингтонського договору велися серед сторін Брюссельського договору (за винятком Люксембургу, який представляла Бельгія) з одного боку, і США і Канадою з іншого. До складу основної групи розробників входили представники Канади, Великобританії і США. Втім за допомогою створеної для цього робочої групи до попередніх обговорень також долучилися учасники з інших країн. За підсумками так званих «переговорів шести держав» 9 вересня 1948 року було видано Вашингтонське дослідження, в якому окреслено можливі положення майбутнього Договору.
10-го грудня 1948 року розпочалися офіційні публічні переговори з Комітетом послів у Вашингтоні. Люксембург надіслав на ці переговори свого представника. На завершальному етапі переговорів, який розпочався 8 березня 1949 року, Данію, Ісландію, Італію, Норвегію та Португалію було запрошено долучитися до Договору. Хоча існувала згода між сторонами, що в основу майбутнього Альянсу має бути покладено завдання колективної оборони, перш, як приступити до формування організації на практиці, належало розв’язати ще низку відкритих питань.
Колективна оборона
Погляди на те, як має запроваджуватися Стаття 5, різнилися. Попередньо США не хотіли офіційно пов’язувати себе зобов’язаннями з іноземними країнами. Вашингтон хвилювало те, що, взявши на себе зобов’язання за Статтею 5, країна могла б бути втягнута у конфлікт. Необхідно було знайти механізм, який дав би змогу США забезпечувати військову допомогу країнам, що зазнали нападу, без офіційного проголошення війни.
Європейські держави, з іншого боку, прагнули гарантій того, що США прийдуть їм на допомогу у разі нападу. Сполучені Штати Америки намагалися уникнути такої обіцянки і вважали, що громадська думка буде проти цього. Отже, було запропоновано варіант, згідно з яким кожна країна могла б «на власний розсуд» визначати, яку саме допомогу надати іншим державам-учасницям. Іншими словами, це виключало б автоматичне проголошення війни або зобов’язання військового втручання з боку держав–членів, а кожна країна–член індивідуально вирішувала б, як діяти. Врешті-решт, американська позиція щодо колективної оборони перемогла.
Військово-політичне співробітництво
Дехто з розробників пропонував поширити Договір за межі виключно військової співпраці між державами-учасницями, включивши також соціальну й економічну галузі, але погляди на те, як поводитися з невійськовими питаннями, не збігалися. Насамкінець, Статтю 2 було затверджено, і нині вона становить підґрунтя політичної і невійськової діяльності Альянсу.
Статтю 2 підкріплює Стаття 4, яка спонукає держав–членів до «взаємних консультацій», коли вони вважають це за доцільне, таким чином сприяючи виробленню консенсусу. Практика регулярного обміну інформацією і взаємних консультацій зміцнює зв’язки між урядами і обізнаність з питаннями, що викликають стурбованість кожного з них, полегшуючи узгодження ними спільної політики або запровадження спільних заходів.
Географічна зона відповідальності Альянсу
Іншою темою, щодо якої думки під час переговорів спочатку не збігалися, було визначення географічної зони відповідальності Альянсу. На думку США і Великобританії, НАТО мала бути регіональною організацією, тоді як інші країни, наприклад Франція, вбачали для неї більш глобальну роль.
У Статті 6 Вашингтонського договору докладно визначено географічну зону відповідальності Альянсу :
« Стаття 61
При застосуванні Статті 5 збройним нападом на одну або більше Сторін слід вважати збройний напад, здійснений:
- на територію будь-якої із Сторін у Європі чи у Північній Америці, на алжирські департаменти Франції2, на територію Туреччини чи на острови під юрисдикцією будь-якої із Сторін, розташовані в зоні Північної Атлантики на північ від Тропіка Рака;
- на збройні сили, кораблі чи літальні апарати будь-якої із Сторін, які перебувають в межах цих територій або в якомусь іншому регіоні Європи, де на момент набуття цим Договором чинності були розміщені окупаційні війська будь-якої із Сторін, а також у Середземному морі чи в зоні Північної Атлантики на північ від Тропіка Рака.
- Визначення територій, які охоплює Стаття 5 було переглянуто Статтею 2 Протоколу Північноатлантичного договору про вступ Греції та Туреччини, підписаного 22 жовтня 1951 року.
- 16 січня 1963 р. Північноатлантична рада констатувала, що від 3 липня 1962 р. не застосовуються відповідні положення цього Договору, які стосуються колишніх французьких департаментів в Алжирі».
Членство в Альянсі
Думки серед розробників Договору щодо того, кого може бути запрошено вступити до Альянсу, також різнилися. На думку Великобританії, Альянс мав залишатися невеликим і міцним, уникаючи зобов’язань перед країнами на периферії, тоді як США наполягали на тому, що слід запрошувати держави, які найвірогідніше можуть стати жертвами радянської агресії. Що ж до Франції, то її більше непокоїло питання захисту колоній. І усіх трьох непокоїла Німеччина, чиє членство в НАТО спочатку навіть не розглядалося з огляду на складність ситуації.
Розробники також дискутували щодо можливості запрошення Італії, Греції, Туреччини, Португалії, Ісландії та країн Скандинавії – по суті з огляду на їхнє важливе стратегічне значення. Італія, Португалія та Ісландія були серед держав-засновниць НАТО, а Греція і Туреччина приєдналися до Альянсу згодом, у 1952 році. Ісландія вирішила вступити до НАТО разом з Данією і Норвегією, які були одними з держав-засновниць у 1949 році. Що ж до Швеції, вона тоді відкинула ідею приєднання до НАТО, адже була твердо переконана у своїй політиці нейтралітету.
Також розглядалася можливість запропонувати приєднатися до Альянсу Ірландії, Ірану, Австрії та Іспанії, але її було відкинуто насамперед з огляду на внутрішню ситуацію в цих країнах.
Статус колоній
Статус колоніальних територій був чи не найбільшим яблуком розбрату у процесі розробки Вашингтонського договору. Франція наполягала на приєднанні до Альянсу Алжиру, а Бельгія – на членстві в НАТО для Конго. Втім Сполучені Штати Америки і Канада вимагали виключення усіх колоній через побоювання, що НАТО довелося б вирішувати проблеми, пов’язані з корінним населенням на заморських територіях.
Зрештою, розробники дали згоду включити на прохання Франції Алжир2 як департамент, цілком інтегрований до політичної і адміністративної системи країни, водночас відхиливши прохання Бельгії щодо приєднання до Альянсу Конго.Термін дії Договору
Сторони, що вели переговори, не мали єдиної позиції щодо того, яким мав би бути термін дії Договору. Деякі з них віддавали перевагу довготерміновій угоді, яка встановлювала б початковий термін дії Договору у 20 років, тоді як інші побоювалися, що будь-який термін дії, який перевищував би 10 років, виглядав би як недоцільне продовження війни. Зрештою, на вимогу Португалії, було визначено чинність Договору у 10 років, після чого він міг би переглядатися (Стаття 12); і лише після того, як Договір був чинним протягом 20-ти років, держава–член могла б вийти з Організації (Стаття 13). Донині жодне з цих положень не було застосовано, тобто Договір ніколи не переглядався, і жодна з держав–членів не висловила бажання вийти з НАТО.