Афганські жінки прорізають свою кар’єру в чоловічому світі

  • 08 Mar. 2011 -
  • |
  • Last updated 14 Mar. 2011 10:18

У напівтемному наметі на брудній вуличці Кабула, Нос, добре вдягнута мати чотирьох дітей подає дошки до пилорами. Вона часто зупиняється для того, щоб поправити свій хіджаб і витерти пил з очей. Поруч з нею інші афганські жінки пиляють, обробляють і полірують меблі, іграшки і прикраси, на яких вони можуть заробити майже чотири долари на місяць на підтримку їхніх сімей.

One female student prepares a varnished child's rocking horse for sale to a local trader.

Це не потогінна майстерня, а комерційне підприємство, організоване для того, щоб навчити столичних жінок «чоловічій професії». Фатема Акбарі є рушієм цього процесу; афганська вдова, яка була змушена шукати роботу на іранських будівельних майданчиках коли дванадцять років тому помер її чоловік. Вона повернулася на батьківщину і вирішила передати свої теслярські уміння, яким вона навчилась, іншим жінкам-жертвам трьох десятиріч афганської війни. Близько десятка жінок всередині і ззовні покритого снігом намету, який слугує єдиним захистом від холодної кабульської зими, кажуть, що їм пощастило, що вони можуть навчитись ремеслу.

«Нам справді подобається ця робота, – з ентузіазмом каже Саліма, стоячи разом зі своїми колегами по щиколотки в густій багнюці, малюючи олівцем складний орнамент на дошці, що піде до лісопильні Нос. – Вона цікава і дає нам можливість заробити. Я можу послати п’ятьох моїх дітей до школи і одного дня вони зможуть допомагати мені».

Чоловік Саліми втратив у бою ногу і руку і не може більше працювати, тому тягар фінансової відповідальності повністю лежить на ній. Вона знизує плечима коли розповідає про свою ситуацію так, нібито це не має великого значення. Вона знає, що ті, хто працює поряд з нею, мають долати не менш складні труднощі. Життя в Афганістані важке.

Ще одна, Фатема, яка зачищає стілець стоячи навпроти Саліми, вдягнута в чорне з ніг до голови, намагається заробити грошей, щоб повернути позику, яку вона була змушена взяти у хижаків-лихварів коли її чоловіка убили таліби. «У нас в домі нічого не було, тому він був змушений вийти на вулицю, – пояснює вона. – Він ішов вулицею, коли таліби почали обстрілювати мирних мешканців з ракет. Його розірвало. Його тіло пролежало на вулиці три дні, бо виходити було небезпечно».

Фатема залишилась сама з чотирма голодними дітьми без жодної допомоги.

В Афганістані вдови часто залишаються напризволяще, якщо помирають їхні чоловіки. Багато хто з них просить милостиню на вулицях.

Фатема зібрала свої речі з дому в Баміяні і подалась до Кабула. «Я не знаю, як ми вижили», – каже вона. На запитання, що думають її діти про те, що вона стала теслею, вона відповідає, що вони про це взагалі не думають: «Їх турбує лише те, щоб у нас було достатньо їжі на кожен день».

Теслярська школа – це рятувальне коло для таких жінок як Фатема. Щодня вони ходять по дві години в кожен бік для того, щоб сюди дістатися, не маючи при цьому жодної гарантії отримати наприкінці місяця гроші. «Якщо нам вдається продати стіл чи іграшку, нам дають гроші, але якщо нічого не продається, ми нічого не отримуємо», – каже інша жінка.

Робітники самі, за підтримки засновника теслярської школи, мають встановлювати ділові контакти для продажу своєї продукції. Їх майстерність стає дедалі більш відомою і торгівці вже проклали стежку до цієї переповненої майстерні, купуючи їхні вироби.

45-річна Фатема Акбарі їздить по країні і за кордон, рекламуючи своє підприємство і в пошуках клієнтів і капіталу. В Кабулі, з метою встановлення ділових контактів, вона бере участь у жіночих бізнес-ланчах. «Ми страждаємо від дефіциту матеріалів», – пояснює вона в оточенні десятка інших афганок, які наполегливо залишають свій слід на діловій сцені столиці. «Ми маємо дуже обмежений капітал, який можемо вкласти в розвиток бізнесу, бо робітникам необхідно мати гроші на життя, тому ми не можемо часто купувати необхідні для виробництва речі, – каже вона. – Я навіть замислювалась над тим, щоб посилати їх на вулиці Кабула в пошуках матеріалів, які могли б переробляти».

Є дефіцит матеріалів, але немає дефіциту перспективних учнів. «Ми нікому не відмовляємо, – каже Фатема Акбарі. – Ми хочемо допомагати найбіднішим».

Оскільки жінки очевидно не можуть дозволити собі найняти нянь для догляду за дітьми доки вони працюють, при майстерні існує однокімнатна школа. «У нас уже так багато дітей, що вони приходять у дві зміни, – сміється Фатема. – Одні приходять зранку, а інші по обіді».

Дехто з дітей біжить через двір, щоб також навчитися теслярству. Для 13-річної Гортени це чудова робота на канікулах: «Я прийшла сюди для того, щоб чомусь навчитись, а не заради грошей», – каже вона, старанно шліфуючи ніжки столу. Але дехто з її шкільних друзів наполягає на тому, що теслярство – це не їх справа. «Я не хочу цьому навчатись, – каже один десятирічний хлопчик. – Я буду лікарем». «Я також», – каже його друг. Одна дівчинка, такого ж самого віку, сором’язливо зізнається, що вона хоче бути пілотом цивільної авіації.

«Це лише початок моєї роботи, – каже Фатема Акбарі. – Я хочу працювати в 34 провінціях Афганістану. У нас поки що п’ять площадок, одна навіть у провінції Гельманд. Однак я хочу працювати в усій країні, допомагаючи людям самим допомагати собі».