Інформація

Розділ 12: Військова командна структура Роль інтегрованих збройних сил Усі держави, що є членами військової структури НАТО, надають контингенти своїх збройних сил, які разом утворюють інтегровану військову структуру Альянсу. Відповідно до основоположних принципів, на яких ґрунтуються відносини між політичними і військовими інститутами в демократичних державах, інтегрована військова структура завжди залишається під політичним контролем і керівництвом найвищого рівня. Роль інтегрованої військової структури полягає в організаційному забезпеченні захисту територій держав - членів Альянсу від загрози їхній безпеці і стабільності згідно із Статтею 5 Північноатлантичного договору. В межах цієї інтегрованої структури Альянс підтримує необхідну військову потужність для виконання повного спектра місій НАТО. Стаття 5(1) Вашингтонського договору. вимагає в плані колективної оборони, щоб об'єднані збройні сили Альянсу були здатні стримати будь-якого потенційного агресора, а в разі нападу припинити його наступ якомога раніше. Вона також вимагає від них забезпечення політичної незалежності та територіальної цілісності країн-членів. Збройні сили Альянсу повинні також бути готовими до участі в запобіганні конфліктам та виконання операцій з врегулювання криз, які не підпадають під дію Статті 5. Ці сили мають важливу роль у розвитку співпраці та порозуміння з країнами - партнерами НАТО та іншими державами, особливо у допомозі країнам-партнерам підготуватись до можливої участі в операціях Партнерства заради миру під проводом НАТО. В такий спосіб вони роблять свій внесок у збереження миру, забезпечення спільних інтересів членів Альянсу в галузі безпеки та утримання безпеки і стабільності в євро-атлантичному регіоні. Найбільш показовим прикладом цієї розширеної ролі є безпрецедентне розгортання військових сил НАТО у взаємодії з іншими країнами в Боснії та Герцеговині, де, відповідно до мандата ООН, ООН, наприкінці 1995 року Альянс отримав завдання реалізувати військові аспекти Дейтонської мирної угоди. Наприкінці 1996 року Сили втілення (ІФОР), створені для виконання цього завдання, поступилися місцем багатонаціональним Силам стабілізації (СФОР), під проводом НАТО, що також складаються з військових формувань держав Альянсу та інших країн, які беруть участь у діяльності, спрямованій на створення умов миру в колишній Югославії. Наприкінці 1997 року уряди держав НАТО оголосили, що, відповідно до нового мандата Ради Безпеки ООН, з середини 1998 року НАТО сформує нові багатонаціональні сили під своїм керівництвом з метою утвердження існуючих досягнень. Нові сили збережуть колишню назву. У 1999 році після закінчення повітряної кампанії Альянсу, покликаної покласти край репресіям та етнічним чищенням, організованим сербським керівництвом проти косовських албанців, на виконання рішення Ради Безпеки ООН були створені сили в Косові (КФОР) ), в основі яких - сили НАТО. Ці сили мають на меті втілення у життя військово-технічної угоди, яка була укладена 10 червня командувачем сил КФОР та представниками Югославії. Перші частини увійшли до Косова 12 червня. Як передбачено військово - технічною угодою, розгортання сил безпеки було синхронізоване з виведенням сербських сил безпеки з провінції. До 20 червня виведення сербських сил було завершено і КФОР повністю закріпились у Косові. У повному складі КФОР налічується 50 000 особового складу. Це багатонаціональні сили під єдиним командуванням та управлінням за значної участі НАТО та домовленості про участь Російської Федерації. Понад 12 інших країн, що не є членами НАТО, взяли участь у початковому формуванні сил КФОР. Про ці рішення та політичний процес, що передував їм, йдеться в інших розділах, де також міститься інформація щодо інших аспектів нових завдань і функцій Альянсу, зокрема втілення програми "Партнерство заради миру", розвитку власне Європейської системи безпеки і оборони в межах Альянсу (ESDI). Всі ці нові напрями діяльності поставили перед існуючою військовою командною структурою НАТО нові вимоги й істотно вплинули на її адаптацію та на формування нової командної структури, активація якої розпочалась 1 вересня 1999 року. Реорганізація збройних сил вплинула на загальну систему оборони Альянсу. Зміни у рівні готовності і системі формування збройних сил НАТО віддзеркалюють суто оборонну природу Альянсу. Колишня концепція передової оборони вже не застосовується в континентальній Європі. Однак регіональні відмінності, пов'язані з проблемами, що можуть постати перед військами, все ще існують, і вони можуть спричинитися до такої ситуації, яка потребуватиме передового розгортання збройних сил. Збройні сили США в Європі були скорочені майже на дві третини, і більшість сил Альянсу було виведено з Німеччини. Про ці свідчення трансформації оборонної системи НАТО йдеться більш детально у розділі 2. Інші чинники також суттєво вплинули на процес трансформації. Наприклад, гнучкість та мобільність поточної оборонної системи передбачає також забезпечення спроможності НАТО протистояти загрозі поширення зброї масового знищення (ядерної, біологічної та хімічної) та засобів її доставки. Багато уваги приділяється урахуванню цього ризику в забезпеченні обороноздатності Альянсу. Фактор багатонаціональності також має велике значення для розбудови нової оборонної системи. Йдеться про розширення можливостей розподілу обов'язків між союзниками під час виконання спільних завдань, вдосконалення утримання і використання військового потенціалу НАТО, ефективніше використання ресурсів, виділених на оборону. Принцип багатонаціональності застосовується в усіх складових структури Альянсу і має першочергову важливість для збереження солідарності і згуртованості НАТО, для ефективного виконання завдань Альянсу, а також для унеможливлення ренаціоналізації оборонної політики. Принцип колективності при обороні Альянсу закладений у практичні домовленості, які дозволяють союзникам скористатись важливими політичними, військовими та матеріальними перевагами колективної оборони і попереджують ренаціоналізацію оборонної політики не позбавляючи членів Альянсу їхнього суверенітету. Ці домовленості також дозволяють силам НАТО виконувати операції з реагування на кризові ситуації поза статтею 5 і є передумовою єдиної реакції Альянсу на усі можливі несподіванки. Вони ґрунтуються на процедурах консультацій, інтегрованій військовій структурі та угодах про співпрацю. До головних рис належать: колективне планування сил; спільне фінансування; спільне оперативне планування; багатонаціональні формування, штаби та командні структури; інтегрована система протиповітряної оборони; збалансований розподіл ролей та обов'язків між членами Альянсу; розгортання та утримання підрозділів поза межами території країни в разі необхідності; процедури, включно з плануванням; врегулювання криз та підсилення; спільні стандарти та процедури для обладнання, підготовки та матеріально-технічного забезпечення; спільні та об'єднані доктрини і навчання там, де це підходить; співпраця в галузі інфраструктури, озброєнь та матеріально-технічного забезпечення. Включення країн-партнерів НАТО в ці домовленості або організація подібних домовленостей для них у відповідних галузях допомагає вдосконалювати співпрацю та посилює спільні зусилля в напрямі євро-атлантичної безпеки. 1. Стаття 5 Північноатлантичного договору передбачає стримування сил, що можуть бути використані проти Альянсу, та проголошує принцип колективної оборони: напад на будь-яку країну Альянсу розглядається як напад на всі держави НАТО. Діяльність Альянсу, що не регламентується Статтею 5, належить до “операцій поза межами дії Статті 5”.