НАТО відзначає 50-ту річницю берлінської кризи 1961 року
Через п’ятдесят років після зведення Берлінського муру НАТО оприлюднює сотні документів, які раніше були секретними і які проливають світло на те, як Альянс і його члени упоралися з наслідками цієї події і ширшої кризи навколо Берліна. Головною турботою Франції, Великої Британії і Сполучених Штатів, а також Атлантичного альянсу загалом було збереження вільного доступу до Західного Берліна за будь-яких обставин, уникаючи при цьому переростання напруження в широкомасштабний конфлікт. Для цього три країни – учасниці західного Альянсу, а також НАТО загалом, розпочали розробку планів у разі несподіваних ситуацій та інших необхідних заходів.
У ніч на 12 серпня 1961 року холодна війна зробила новий небезпечний перелом, затягнувши «залізну завісу» в саме серце розділеної Європи. Цей крок уряду Німецької Демократичної Республіки (НДР), спрямований на припинення широкомасштабної втечі східних німців до Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) через Берлін, був не окремою подією. Це була частина ширшого плану з посилення напруження між Сходом і Заходом у Берліні і навколо нього.
У 1948 – 1949 роках Радянський Союз вперше спробував силою змінити статус Берліна, розділеного між чотирма державами, який був узгоджений з Францією, Великою Британією і США на Потсдамській конференції у 1945 році. Його спроба встановити блокаду міста провалилася і у 1958 році лідер СРСР Микита Хрущов здійснив ще одну спробу примусити західних союзників вивести свої війська із західних секторів Берліна і погодитися на демілітаризацію цього міста. Тепер Радянський Союз погрожував підписанням сепаратного мирного договору зі Східною Німеччиною і односторонньою та незворотною зміною статусу міста, погрожуючи застосувати силу.
Узгоджене і цілісне планування
У 1948 – 1949 роках союзники були захоплені зненацька і були змушені звернутися до складного, але успішно виконаного завдання встановлення повітряного мосту для того, щоб розірвати радянську блокаду і забезпечити необхідне постачання для мешканців Західного Берліна. Однак у 1961 році союзники були набагато краще підготовлені до протистояння радянському ультиматуму. Спеціальний секретний тристоронній планувальний штаб, створений у квітні 1959 року з представників Франції, Великої Британії і США, під кодовою назвою «Живий дуб», працював над розробкою військових заходів, необхідних для збереження відкритими автомобільних, залізничних і повітряних коридорів між Федеративною Республікою Німеччиною і Західним Берліном.
Тоді «Живий дуб» очолювали генерал Лоріс Норстад, командувач ОЗС НАТО в Європі (SACEUR), і Верховний головнокомандувач Європейського командування США (USCINCEUR).
У 1961 році «Живий дуб» переїхав зі своєї першої штаб-квартири при Європейському командуванні США в Сен-Жермен ен Ле поблизу Парижа до Верховного командування ОЗС НАТО в Європі (SHAPE) поблизу Рокенкуру. Того ж самого року як зв’язкові до «Живого дуба» були прикомандировані представники збройних сил Західної Німеччини.
Переїзд до військового містечка SHAPE забезпечував синхронізацію тристоронньої планувальної діяльності «Живого дуба» з планами НАТО (планами у разі непередбачуваних ситуацій в Берліні, або планами «BERCON»), та відповідними планами у разі непередбачуваних ситуацій на морі (планами «MARCON»). Це також мало на меті сприяти передачі відповідальності за управління від «Живого дуба» до НАТО в разі ескалації берлінської кризи у більш широкомасштабний конфлікт у Центральній Європі. Після виходу Франції з інтегрованого військового командування НАТО в 1966 році «Живий дуб» і SHAPE переїхали до м. Монс у Бельгії.
Політичний контроль
Плани у разі непередбачуваних ситуацій «Живий дуб» і НАТО розробляли під жорстким політичним контролем і вони були під ретельним наглядом послів, які цей контроль здійснювали від імені своїх столиць. Вашингтонська група послів (WAG) контролювала плани «Живого дуба», а Північноатлантична рада (NAC) наглядала за планами НАТО. Плани у разі непередбачуваних ситуацій доповнювалися політичними, економічними і психологічними заходами, а також громадською дипломатією для демонстрації рішучості Заходу і стримування ворожих дій.
Такий ретельний контроль з боку політичного керівництва допоміг забезпечити рішучу, але обережну реакцію на будь-які погрозливі кроки Радянського Союзу або НДР. Він також забезпечив збереження інтересів і прерогатив усіх членів Альянсу, а не лише чотирьох держав – учасниць «Живого дуба» в разі ескалації напруження або розвитку конфлікту.
Про що розповіли розсекречені документи
Щоб відзначити 50-ту річницю берлінської кризи 1961 року, НАТО розсекретила і оприлюднила майже 370 документів того періоду, багато з яких були засекречені на найвищому рівні – «Абсолютно надсекретні». Ці документи проливають світло на тривалі і інколи напружені обміни думками між послами зі складу NAC щодо гіпотетичних обставин, за яких Альянс як єдине ціле мав би взяти на себе, через «Живий дуб», захист доступу до Західного Берліна.
У цьому контексті в документі А (PO/61/765, від 27 вересня 1961) описується британське послання до NAC від імені країн – учасниць «Живого дуба» щодо самого «Живого дуба» і пропозиції Генерального секретаря НАТО розпочати розробку військовим керівництвом НАТО планів «BERCON» і «MARCON» у разі непередбачуваних подій. Документ В (MCM-98-62, від 20 серпня 1962) – це опис цих планів. У документі С (C-R(62)53, від 31 жовтня 1962) зафіксовано схвалення NAC в основному цих планів із застереженням: «вибір і виконання цих планів здійснюються після прийняття відповідного політичного рішення урядами країн-членів на той момент».
Це свідчення обережності і твердості, притаманних планам «Живого дуба» і НАТО у разі непередбачених обставин з тим, щоб Берлін ніколи не спровокував загальний конфлікт у Європі. Берлінський мур зруйнували 9 листопада 1989 і холодна війна добігла мирного кінця. «Живий дуб» був розпущений 2 жовтня 1990 року напередодні возз’єднання Німеччини. Усі домовленості і плани із забезпечення доступу Західним державам до Західного Берліна та його захисту припинили своє існування.