Я ніколи не служив у збройних силах. Навіть не був призваний та строкову службу. Я завжди був журналістом – як до 2014 року, коли я жив у Криму, так і після 2014 року, коли Росія анексувала Крим, і я був вимушений переїхати до Києва. Потім, у 2022 році, на другий день повномасштабного вторгнення, я пішов і вступив до лав Збройних сил України.
Коли дев’ять років тому Росія відібрала в України Кримський півострів, я подумав: «Люди не розуміють, що відбувається; їм треба це пояснювати». Світ загалом, а особливо Москва помиляються щодо того, що їх чекають в Криму. Я подумав: «Якщо я буду робити свою роботу як журналіст, ситуація сама розв’яжеться». Тому я продовжував писати і мовити в ефірі, але майже без результату.
Павло Казарін в Донецькій області України
Потім, у 2022 році, на другий день повномасштабного вторгнення Росії, я вступив до лав Збройних сил України. Ситуація була максимально очевидна. Вже ніяких відтінків. Як ми в Україні кажемо «якщо зараз ще потрібно щось комусь пояснювати, то пояснювати не треба».
Я зрозумів, що приєднався до справді народної армії. В ній служать прості робітники і директори компаній, батьки і їхні діти, шкільні вчителі, актори і випускники університетів. В черзі до військкомату зі мною стояли два гея. Потім ми несли службу в одному батальйоні. Я бачив директорів приватних клінік, які залишали свою роботу заради того, щоб очолити медичні підрозділи у бойових бригадах на фронті; весільних фотографів, які перекваліфікувались на фоторозвідку; барменів, які стали артилеристами. Старі бар’єри рухнули. Вони вже нічого не значать.
«З гарних бізнесменів виходять гарні командири» - цей вислів я чув тричі: спершу, у Донецькій області від комбата, потім під Запоріжжям від сержанта розвідвзводу, і нарешті під Харковом від людини, яка обіймала 88 місце у списку 100 найбагатших українців журналу «Форбс». Усі троє до війни мали свій бізнес і усі троє були гарними командирами.
За останній рік українська армія збільшилась принаймні втричі. На кожного кадрового військовослужбовця припадає два-три мобілізованих. Люди приносять з собою до армії знання і уміння своєї цивільної професії. Ніхто не встиг розповісти їм «це неможливо», і вони відшукують нові шляхи розв’язання проблем, видумують процеси і речі з категорії «але ж це можливо».
Для досягнення цього результату армії потрібні горизонтальні структури, мотивація і ініціатива знизу. Саме так мобілізація зміцнила українську армію, і саме тому можна сказати, що вона не зробила так само з російською армією. Російські мобілізовані війська залишаються лише гарматним м’ясом.
В Україні часто можна почути: «Маленька радянська армія не може перемогти велику радянську армію». Але усе, що відбулося за минулий рік доводить, що «радянська армія» - це неправильна характеристика української армії. Вона стала гнучкою, селективною і адаптивною. Вона стала армією, яка може не лише оборонятись, а й контратакувати. Армії є відображенням суспільства, і ми бачимо, що українське суспільство також абсолютно не таке, як російське суспільство. Росія намагається відновити політику минулих часів, поводиться так, ніби ми усі живемо за колоніальних часів. Боротьба, яку ми спостерігаємо, це не боротьба Сходу проти Заходу, і навіть не Росії проти України. Із 24 лютого 2022 року минуле веде війну проти майбутнього.
Потрапивши на передову, ти розумієш важливу річ. Виживеш ти чи ні, це в основному питання пощастить-не пощастить. Підготовка може покращити твої шанси. Так само як і практика і досвід. Але все одно залишаються речі, які неможливо врахувати у повномасштабній війні. Випадкові міни, ворожі снаряди. Дружній вогонь. Рикошети. До розуміння цього ти приходиш раніше чи пізніше.
Війна в Україні абсолютно не така, як будь-яка війна за останні 40 років. Більшість воєн після Ірано-Іракської і Фолклендської велись між регулярними арміями і повстанськими рухами. Ситуація проста: танки, гармати і літаки з одного боку; легка піхота, міномети і гранатомети – з іншого. Так відбувались регіональні конфлікти. Російсько-українська війна є винятком з цього правила.
Вперше за десятки років ми бачимо зіткнення двох повноцінних військових машин. Обидві мають повний спектр озброєнь. Обидві сторони використовують літаки, бронетехніку і ППО. Це регулярна армія проти регулярної армії. Це зовсім не те, до чого звик світ.
Павло Казарін та інші у черзі до українського військкомату 25 лютого 2022 року
Багато хто, вірогідно, вважав, що українська армія не витримає російського нападу і Збройні сили України розпадуться на партизанські групи. Тому зброя, яку надсилали до України, більше підходила для повстанців. Але ситуація виявилася інакшою, і тепер Україна просить надати літаки і ракети, здатні вражати цілі на окупованих територіях.
Проте нерівність масштабів усе ще дається взнаки. Росія продовжує мобілізацію і не рахується зі своїми втратами. Україна продовжує грати Давида проти агресивного Голіафа. Вірогідно, Кремль вважає, що він випереджує за ресурсами і сподівається перемогти у війні на виснаження.
Ми знаємо, що ця війна спалить усі залишки радянських озброєнь у Східній Європі. Весь регіон переходить на Західні танки, літаки і артилерійські системи просто через прагнення альтернатив. Звичайно, я і досі доволі часто бачу радянські озброєння на фронті, але я думаю, що це лише питання часу, коли вони добіжуть кінця. Українські запаси не безкінечні, а інтенсивність війни не вщухає.
З першого дня війни росіяни сподівались розколоти Україну. Вони намагалися вбити клин між західною і східною частинами України, і між армією і політичним керівництвом. Путін закликав українських генералів «брати владу в свої руки». Його пропагандисти наголошували, що мирне українське населення сидить без води і світла тому, що українська армія не здається. Москва намагалась розколоти Україну, а отримала протилежне.
Десятиліттями українці за інерцією сприймали Другу світову війну як найважливішу війну в своїй історії. В кожній сім’ї був хто-небудь, хто воював. Так само, як у кожній сім’ї був хтось, хто загинув внаслідок бойових дій чи окупації під час війни. Зараз Росія робить усе для того, щоби ця війна стала для українців найважливішою подією.
В Україні ви не можете не помітити війну, коли російські ракети падають на міста далеко від лінії фронту. Вас не може не цікавити політика, якщо від неї залежить постачання зброї для вашої армії. Зараз кожен в Україні може бути знайомий із сім’єю полеглого солдата, для цього не треба бути знайомим з шістьма різними людьми. Волонтерство перетворилось на рух і вже не є винятком.
В окопах сотні тисяч бійців. Мільйони їхніх друзів і родичів сидять без світла вдома. За цих обставин немає ніякого значення, якою мовою ти спілкуєшся. Різниця стає вторинною. Минуле відступає перед сьогоденням. Російське вторгнення поставило перед Україною ряд найважливіших питань, і зараз країна солідарно дає на них відповіді. Що символічно, росіяни своїми руками зшивають Україну, руйнуючи звичні міфи про розбіжності між західними і східними регіонами країни.
На початку війни ми, в армії, часто говорили про настрої в російському суспільстві. Ми сперечались чи вийдуть росіяни на вуличні демонстрації. Рік по тому ми бачимо, що ці сподівання і очікування були наївними.
Зрештою, соціологія будь-якої війни більш-менш однакова. На початку завжди відбувається піднесення патріотичних настроїв. З часом зростає пацифізм і не лише тому, що порожній холодильник перемагає телевізор. Доки ціна інфляції пом’якшується відчуттям неминучої перемоги, прості росіяни будуть з цим миритись. Тому порожнього холодильника недостатньо. Перемога у війні повинна стати неможливою для росіян.
Тобто, прозріння приходить не з початком похоронів і поширенням бідності. Воно приходить тоді, коли похорони і бідність втрачають своє значення і виправданість. І коли відбудеться «прозріння», що далі? Російські виборці відмовились від своїх політичних прав двадцять років тому. Зараз, єдине що їм залишилось, це спостерігати за тим, як російський авторитарний режим перетворюється на тоталітарний.
В Росії зараз, як і раніше, усі рішення приймає Владімір Путін. Найвірогідніше, він відчуває, що ця війна є кульмінацією його часу при владі. Результат війни стане політичною спадщиною, яку він залишить після себе. Тому в нього немає жодних причин зупиняти вторгнення. Путін як гравець в казино. Він все поставив на зеро і намагається не програти. Тому краще готуватись до того, що війна в 2023 році не закінчиться.
Санкції не відірвуть російське суспільство від російського керівництва, але ми продовжуємо спостерігати за тим, наскільки вони дієві. Їх дієвість вимірюють не соціологи, а економісти. Чим менше грошей буде у Росії в її воєнній скрині, тим менш здатною вона буде наступати. Виходячи з цього, Західні санкції і російська корупція є майже другим фронтом, який допомагає Україні.
Проте все це стосується набагато більшого, ніж сама Україна. Результат зіткнення не просто визначатиме кордони моє країни. Ця війна визначить правила поведінки на сторіччя. Питання «чи може війна бути інструментом політики в ХХІ сторіччі?» нині розв’язується на полі бою. Якщо Україна програє і Москва доб’ється свого, ефект доміно відчують в усьому світі.
повторити: жоден з оптимістичних поглядів, якими я поділився, не означає, що війна швидко завершиться. Війни у Боснії і Хорватії тривали чотири роки. Корейська війна тривала три роки. У В’єтнамі Франція воювала вісім років, як і Сполучені Штати. Тому нам краще бути готовими до того, що ця війна буде марафоном, а не спринтом.
Сподівання на deus ex machina марні. За рік з початку вторгнення ми це зрозуміли. Тому війна в Україні вже не є питанням лише військових. Фронт тримають волонтери: бізнесмени, айтішники, пенсіонери, платники податків. Люди, які розбирають завали після ракетних ударів.
Ця війна сформує континент. Вона встановить правила і визначить кордони. Про реальність, яка постала перед нами сьогодні, будуть написані книжки і проведені дослідження. Ми Гаррі Поттер і Вільям Воллес, На’ві і Хан Соло. Ми тікаємо з Шоушенку і підриваємо Зірку Смерті. Ми воюємо проти Гарконненів і кидаємо виклик Таносу. В Україні розгортається одна з найвеличніших епопей цього сторіччя.
Ми ще не перемогли. Але ми вже перемогли.