Втрата, непохитність і боротьба за справедливість: історії трьох українських жінок

Зробивши пакунок максимально водонепроникним, я повернула скотч і ножиці адміністраторці, спіймала таксі і поїхала на Личаківський цвинтар, головне кладовище Львова, мого рідного міста. Коли Росія розв’язала війну проти України в 2014 році, військова частина кладовища розрослася за рахунок нових могил загиблих воїнів. Мені дуже знайомі великі гранітні хрести з фотографіями загиблих і позолоченим написом «Вічна пам'ять герою». На одному з них ім’я і фото мого брата Володі, який загинув у бою в 2017 році. Його могила – це перше і останнє місце, яке я відвідую, коли приїжджаю до України. Фактично, кожну вільну хвилину я проводжу там. Це єдине місце, де рана в моєму серці кровоточить трошки менше.

Проте, цього разу, коли я вийшла з таксі біля кладовища, я не пішла на могилу брата. Я попрямувала до сусідньої ділянки з влучною назвою «Марсове поле». Радянська влада ховала своїх померлих військових після того, як вони анексували Західну Україну по закінченні Другої світової війни. До цього на тому полі були заховані рештки солдатів австрійського війська, які загинули у Першій світовій війні. Коли Росія здійснила ескалацію своєї війни проти України в лютому 2022 року, стало так багато загиблих, що для них вже не було місця на військовому кладовищі, де знайшов спокій мій брат. Їх стали ховати на Марсовому полі. Зараз це домівка сотень нових могил – і у підрахунку – ця ділянка стає більшою за первинний цвинтар.

Наближаючись до ділянки, я була вражена кількістю нових могил з часу мого останнього візиту лише кілька місяців тому, і морем прапорів, і запалених свічок поряд з ними. Я мала доставити пакунок, що принесла, до одного з них. Я не знала похованого там чоловіка. Я знала, що його звали Андрій; я також знала його прізвище, бо воно було таке як у його сестри, хоча я також не була знайома з нею особисто. Одного вечора, дивлячись новини вдома в Лондоні, я побачила, як у неї брали інтерв’ю на могилі її брата і упізнала місце: Марсове поле в моєму рідному місті. Її відчуття також були мені знайомі. Вона сказала, що ніколи не пробачить Росії завчасної смерті свого брата.

Пакет, який я доставляла, був для Наталі, сестри, яка, як і я, в горі переживала смерть брата. Моя книга *Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою *, щойно вийшла українською мовою, і я хотіла, щоби вона була в неї, сподіваючись, що це може притишити її біль хоча би трошки, або принаймні нагадає їй, що вона не сама. Я вирішила, що під час мого наступного відвідування дому я залишу книгу – максимально загорнуту в пластик, як того вимагає осіння погода – там, де вона її точно знайде: на місці останнього спочинку її брата. Коли я знайшла могилу Андрія, я побачила, що вона була укрита квітами. Упевнена в тому, що Наталя повинна бувати тут часто, я вставила книгу між букетами разом із запискою, в якій я вибачалась за вторгнення в її горе.

Приблизно 80% українців знають когось, хто загинув або був поранений на війні проти російської агресії з лютого 2022 року. На додаток до військових втрат, зростає кількість жертв серед цивільних внаслідок невпинних ударів росіян по школах, дитсадках, лікарнях і звичайних житлових будинках. Цілі громади знищуються. Маріуполь, Бахмут, Попасна, Рубіжне, Авдіївка перетворені на примарні міста. Майже чотири мільйони осіб стали внутрішньо переміщеними особами, і понад шість мільйонів українців шукають притулку деінде в світі. Багато хто втратив зв'язок зі своїми рідними. ПТСР та травми інших типів дуже поширені і стають проблемою не лише для ветеранів війни, а і для усього суспільства. Україна – це країна, яка потопає в горі. Але горе лише надихає на боротьбу.

Збройні сили України є втіленням союзу між суспільством і військом. Армія покладається на важку працю численного волонтерського руху, який заповнює прогалини в забезпеченні. Друзі і рідні тих, хто несе службу, регулярно збирають кошти на різні потреби, від дронів до аптечок першої допомоги. Армія також покладається на цивільних щодо набору нових бійців. Тому загибель військового часто означає загибель когось, хто лише вчора був цивільною особою. Великі втрати в армії означають, що ще більшій кількості цивільних доведеться завтра братися за зброю.

Збройні сили України – це армія громадян; велика частина її складається з людей з усіх сфер життя, які або добровільно вступили до неї, або були призвані на службу під час декількох хвиль мобілізації із 2014 року, а особливо після лютого 2022 року. Ці чоловіки і жінки взяли зброю не як професійний вибір, а лише через необхідність і почуття обов’язку перед своєю країною. Вони залишили своє цивільне життя заради захисту життя своїх рідних і заради того, щоб українці могли обрати демократичне майбутнє, яке вони будують, відкидаючи те, яке авторитарний окупант прагне їм нав’язати.

В інтерв’ю, яке Наталя дала біля могили свого брата, вона сказала, що намагалась відмовити його від вступу до війська, але він наполягав на боротьбі. Вона намагалася захистити його, але він загинув захищаючи свою країну. Я не знаю, чи знайшла Наталя мою книгу. Якщо знайшла, я можу лише сподіватись, що вона надала їй якусь розраду.

«Мамо, пам’ятаєш, коли ми були родиною і коли ми любили одне одного?» Андріана Арехта, сержант підрозділу спеціальних операцій в Збройних силах України, передає розмову зі своїм сином. Під час інтерв’ю для документального фільму BBC ‘Ukraine: Women at war', вона ледве стримує сльози. Вже декілька місяців вона не обіймала свого маленького хлопчика. На момент інтерв’ю Андріана одужувала у військовому шпиталі після серйозних поранень, отриманих під час виконання службових обов’язків. Її підрозділ не мав броньованого транспорту і вони покладались на цивільний автомобіль, який передали волонтери. Тому коли вона наїхала на міну поблизу Херсона в 2022 році, вона не мала захисту, який надає броньований автомобіль, і їй ще пощастило, що вона вижила під час вибуху.

Андріана добре відома в Україні як одна із засновниць Руху жінок- ветеранів. Росія демонізувала її як «нацистську карательницю», термін часів Другої світової війни, яким совєти описували нацистські розстрільні команди. Я знаю Андріану як сором’язливу, але виключно рішучу жінку. Я зустрілась з нею в 2018 році, коли вона приїхала до Сполученого Королівства представляти «Невидимий батальйон», документальний фільм про життя жінок на лінії фронту. В цей час багато хто у світі вірив Кремлівській пропаганді про «внутрішній конфлікт» у Східній Україні і під цим впливом вважав Росію посередником, що добивається миру, а не винуватцем війни. Тому жінки-військові мали надати основні пояснення щодо цієї війни, звідки вона походить і потенційної ескалації в майбутньому перед тим, як говорити про гендерний характер їхньої служби.

Андріана була чудовою амбасадоркою для цього: вона вступила до добровольчого батальйону відразу після протестів на Майдані 2014 року, коли стало зрозуміло, що недостатньо захищати демократію на барикадах; її необхідно було захищати і на полі бою також. Вона була штурмовичкою, але формально мала посаду швачки у Збройних силах України. Патерналістська спадщина трудового законодавства СРСР не дозволяла жінкам обіймати переважну кількість військових посад. Але потреба фронту в усіх професіях була настільки велика, що жінок призначали на ту роботу, яку необхідно було виконувати, навіть якщо на папері їхня участь зводилась до гендерно обумовлених ролей.

На додаток до документального фільму, «Невидимий батальйон» став потужною адвокаційною кампанією, на чолі якої стояла група жінок-ветеранів і вчених-феміністок. Вони оцінили ненадійне становище жінок у збройних силах і лобіювали внесення змін в законодавство. Результат був вражаючий: не лише був переглянутий закон, зусилля активісток також сприяли увазі до гендерного сприйняття служби в Україні. В перші роки війни інформація в ЗМІ коливалась між сенсаційними матеріалами про жінок, які «пішли за своїми чоловіками до шанців», і демонізацією тих, хто «мали б знати, що війна не місце для жінок». Активістки «Невидимого батальйону» кинули виклик таким хибним уявленням і наполягали на оцінці жінок у війську на основі їх досягнень, а не статі. Завдяки своїм зусиллям їм удалося поступово змінити обидва підходи ЗМІ до висвітлення і ставлення суспільства до жінок в армії.

Андріана була серед активісток кампанії. В боротьбі проти перешкод, які заважали їй і її посестрам у війську служити без обмежень, викликаних структурною і звичаєвою дискримінацією, вона зрозуміла, що найбільшим її супротивником є мізогінний ворог. Свідома численних повідомлень про тортури і сексуальне насильство щодо жінок в російському полоні, Андріана ретельно обирала своє військове псевдо. Її знали як «Малиш» («Малюк»). Використання іменника чоловічого роду означало, що в разі перехоплення росіянами або їхніми маріонетками повідомлення про неї, вони не здогадаються, що боєць є жінкою.

Російська армія використовує ґвалтування як метод війни. Масштаб воєнного сексуального насильства з боку російських вояків став зрозумілий для всього світу в 2022 році, після звільнення окупованих регіонів України, коли виявився розмах злочинів. Українці знали, чого очікувати від ескалації війни. Їм було відомо, що їхні співвітчизники в окупованому Криму і частинах Східної України роками були позбавлені усіх базових прав окупаційною владою. Ось чому внаслідок повномасштабного вторгнення не лише чоловіки, а і тисячі жінок вступили до збройних сил. Одних мотивувала необхідність мати зброю у разі, якщо ворог дійде до їхніх домівок, а інші відчували потужне почуття обов’язку захищати свою країну. Якими не були б причини їхнього вступу до війська, станом на жовтень 2023 року, більше 62 тисяч жінок було зараховано до української армії; понад 43 тисячі з них були військовослужбовцями. Майже 20 тисяч інших виконували адміністративні та медичні ролі серед багатьох інших. На відміну від кількості жінок в Збройних силах України в 2014 році, відбулось зростання на майже 25 відсотків, при цьому кількість жінок військовослужбовців більше, ніж подвоїлась.

Відправивши сина у безпечне місце в лютому 2022 року, Андріана повернулась до військової служби. «Я втратила більше 100 друзів. Я навіть не знаю, скільки телефонних номерів мені потрібно видалити», - вона сказала знімальній групі BBC. «Вони забрали кращі роки мого життя», - додає вона. «Вони навіть забрали мої мрії». Попри важкі поранення Андріана рішуче налаштована на повне одужання і повернення на фронт. Вона прагне продовжувати боротьбу, щоб воювати не довелося її синові.

В публічних дискусіях мене часто запитують, чому українці так зосереджені на досягненні перемоги, а не просто припинення вогню і миру. Життя під російською окупацією з її камерами тортур, свавільним ув’язненням і масовими захороненнями не принесе миру. Попри те, що саме вони втрачають своїх співгромадян, українці налаштовані боротись так довго, скільки буде потрібно. Це запитання зазвичай ставлять ті, хто не розуміє, що Москва – це репресивна імперіалістична сила, яка не зацікавлена грати за правилами демократичного порядку. Для того щоби хоча б зберігати вигляд імперської могутності, їй потрібно постійно розширювати свої кордони, перетворюючи сусідні суверенні держави на буферну зону. Єдиний спосіб забезпечити мир з Росією – це завдати їй поразку.

Поки що Росія залишається безкарною за скоєні нею огидні злочини не лише в Україні, а і в Чечні, Грузії, Сирії та інших частинах світу, де діють її найманці. Вона користується безкарністю, яку їй надають світові лідери, які продовжують торгувати з агресором і таким чином сприяють його здатності розв’язувати війни. Свідчення тих, хто фіксує російські воєнні злочини і виступає проти її безкарності, абсолютно необхідні, якщо ми хочемо розірвати ланцюг агресії і притягнути злочинців до відповідальності. Саме тому російські окупанти, на момент повномасштабного вторгнення в Україну, мали при собі списки розшукуваних ними активістів.

«Російські окупаційні війська везли з собою на початку вторгнення не лише парадні однострої, а і мішки для трупів», казала українська письменниця Вікторія Амеліна в своєму інтерв’ю на «Хей фестивалі Картахена» в січні 2023 року. Вони очікували, що захоплять Україну за три дні, і ми абсолютно впевнені, що ці мішки були приготовані для письменників, мерів, людей, яких вони піддають тортурам і вбивають на окупованих територіях», - зазначила вона.

У червні 2023 року Вікторію убила російська ракета, яка вдарила по ресторану. Після її загибелі її колеги з Українського ПЕНу започаткували [проєкт](https://theukrainians.org/spec/peopleofcultureeng/, зосереджений на діячах культури, які загинули внаслідок російської війни. Історія Вікторії включена в їхню смутну базу даних.

Письменниця, поетка і дитяча авторка, Вікторія стала дослідницею воєнних злочинів, скоєних Росією внаслідок повномасштабного вторгнення в 2022 році. Вона подорожувала по звільнених територіях і говорила з тими, хто пережив російську окупацію. Вона прагнула задокументувати їхні свідчення про воєнні злочини. Тому що брехня процвітає на правді, про яку не розповіли. Вікторія писала, що коли історії, такі як про Голокост або Голодомор «не повністю розкриті, ми вимушені не довіряти один одному. Ким ви були? Тим, хто голодував, чи тим, хто забрав всю їжу в 1933 році? (…) Переляканим, який дивився у вікно, як забирали євреїв, чи одним з тих, хто давав їм притулок?”

Запитання, які ставила Вікторія, залишаються актуальними і сьогодні. Ким ми були в 2014 році? Тими, хто мирився з російською агресією і не помічав порушення міжнародного права в центрі Європи, чи тими, хто виступав проти безкарності Росії? Ким ми були в 2022 році? Тими, хто заявляв, що Україна впаде за три дні, чи тими, хто організовував кампанії за надання їй всього необхідного для відбиття нападу? Ким ми будемо в міру продовження цієї війни: тими, хто наполягатиме на припиненні вогню, яке принесе з собою нові мішки для трупів в наступній хвилі вторгнення? Чи ми будемо тими, хто продовжуватиме вкладатись в перемогу України, для того, щоб її народ побачив справедливість і почав загоювати свої рани?

Наталя, Андріана і Вікторія представляють досвід багатьох українців та українок. Спільна травма від втрат, що зростають, непохитне рішуче прагнення до перемоги і жага до справедливості як ключа до тривалого миру переважають в українському суспільстві. Чого не вистачає, це довіри до демократичного світу: а чи готовий він зробити все, що необхідно для того, щоби Україна досягла успіху і в такий спосіб захистила демократію в світі?

З Марсового поля я пішла на могилу Вікторії. Вона також похована на Личаківському цвинтарі. Я принесла букет, який мені подарували після виступу на книжковому фестивалі. Вона також мала бути на тому фестивалі. Вона також мала отримати квіти від своїх читачів. Я залишила букет на її могилі і попрямувала до військового пантеону віддати шану своєму братові. Це єдине місце, де рана в моєму серці кровоточить трохи менше.