Мадридська Стратегічна концепція і майбутнє НАТО

Стратегічна концепція НАТО має забезпечити діагностику динамічного міжнародного середовища безпеки, виявити основні загрози і виклики для євроатлантичної безпеки і описати способи розв’язання цих проблем. Таким чином, вона має забезпечувати інформацією політику НАТО на роки вперед. Протягом холодної війни Стратегічні концепції НАТО – які залишились засекреченими – в середньому існували десяток років. Після прийняття, Мадридська Стратегічна концепція стане четвертою концепцією НАТО після закінчення холодної війни.

Початкові дискусії щодо наступної Стратегічної концепції точились навколо необхідності підготувати Альянс до світу, для якого характерне повернення міждержавних погроз і конкуренції між великими державами. Це само собою різко контрастує із зосередженістю Альянсу по закінченні холодної війни на транснаціональних проблемах і змаганнях між різними конкурентами.

Що повернення конкуренції між великими державами буде означати для нестійкого балансу між так званими трьома головними завданнями НАТО (колективною обороною, врегулюванням криз і безпекою через співпрацю)? Як НАТО буде балансувати між оновленою увагою до міждержавних загроз і конкурентів серед великих держав і поточною важливістю транснаціональних загроз і проблем, таких як тероризм чи питання клімату і безпеки? Замислюючись над конкуренцією між великими державами, скільки уваги НАТО має приділяти безпосередній загрозі Європі з боку Росії, на противагу більш системним викликам з боку стратегічного піднесення Китаю? І яким має бути правильний баланс між військовими і невійськовими аспектами конкуренції між великими державами? Останнє запитання стає особливо важливим в світлі поширення «гібридних» форм війни і нових проривних технологій, що змушує Альянс робити наголос на стійкості суспільства вдома і посилювати свої зусилля в сфері технологічних інновацій.

Війна в Україні і дебати, що точаться про те, як Альянс може допомогти Україні зміцнюючи при цьому стримування у Східній Європі, стали важливими темами при обговоренні Стратегічної концепції. Нинішня війна певною мірою вказує на те, що ми справді живемо у світі, де зростає конкуренція, і що міждержавні загрози повернулись. З іншого боку, відкритий і прямий характер російського вторгнення кидає виклик деяким популярним припущенням про те, як вірогідно може розгортатися конфлікт в непрямі і гібридні способи.

Хоча Стратегічна концепція має забезпечувати інформацією довгострокову стратегію, значущість війни в Україні і той факт, що її відлуння вірогідно буде відчуватись ще багато років, робить цю кризу важливою для розроблення Концепції. Зважаючи на це, невизначеність щодо долі дій Росії в Україні, або як вони можуть відбитися на силовій і стратегічній позиції Росії уздовж східного кордону Альянсу, означає, що будь-яке обдумування стратегії НАТО на Сході має виходити за межі Стратегічної концепції. В більш широкому сенсі, Стратегічна концепція має зазирати поза безпосередні проблеми в Європі і зважати на більш широкий зсув глобальних сил від євроатлантичного до Індо-Тихоокеанського регіонів.

Нинішня стратегічна концепція НАТО, ухвалена в Лісабоні в 2010 році, має забезпечити баланс між так званими трьома завданнями Альянсу: колективною обороною, врегулюванням криз і безпекою через співпрацю. В багатьох аспектах Лісабонська Стратегічна концепція покладається на попередню (ухвалену у Вашингтоні в 1999 році). Вона є репрезентацією кристалізації досвіду НАТО за період після холодної війни, часи, які характеризувались Західною військово-технічною перевагою, і нібито відсутністю рівних конкурентів.

У період безпосередньо по закінченні холодної війни все ще була дуже поширена думка, що колишні супротивники, такі як Росія, і навіть нові великі держави, подібні до Китаю, можуть якимось чином бути інтегровані в порядок, що ґрунтується на правилах. Це був справді винятковий період. Перевага у силі Сполучених Штатів і їхніх союзників розв’язала Заходу руки (як у політичному, так і у військовому сенсі) задля здійснення амбіційних заходів поза своєю територією і здійснювати операції з врегулювання криз і ініціатив в галузі спільної безпеки для розширення покриття так званого відкритого міжнародного порядку на основі правил не лише у широкому євроатлантичному регіоні, але й поза його межами.

Протягом тривалої доби після холодної війни колективна оборона і стримування відійшли на другий план. Попри те, що вони були основою євроатлантичної безпеки, в світлі західної військово-технічної переваги вони вважались майже другорядними питаннями. Балом правили врегулювання криз і колективна безпека. Але цей світ пішов у минуле і конкуренція між великими державами повернулась. Цю реальність продемонстрували Південна Осетія, Абхазія і Крим у 2008 і 2014 роках, і ще очевидніше вторгнення в Україну в лютому 2022 року. Вражаючим було також стратегічне піднесення Китаю і зростання його зухвалості у Східній Азії і поза нею.

Рівні конкуренти знову кидають виклик безпеці і геополітичній і безпековій архітектурі у важливих регіонах Європи і Східної Азії, а також інституційній і нормативній тканині, що покладено в основу відкритого міжнародного порядку, заснованого на правилах. Вірогідно головним викликом на наступне десятиріччя стає адаптація Альянсу до цієї нової хвилі змагань між великими державами.

З часу народження НАТО в 1949 році – і потенційно, ще за часів промислової революції – євроатлантичний регіон був незаперечним центром тяжіння глобальної політики. Події в євроатлантичному регіоні і навколо нього, як правило, мали суттєвий вплив на геополітичні і стратегічні баланси будь де. Проте у сьогоднішньому і завтрашньому світах вірогідно все буде інакше. Індо-Тихоокеанський регіон стає центром ваги глобального економічного зростання, військової конкуренції і технологічних інновацій, тому динаміка, яку випромінює цей регіон, вірогідно матиме дедалі більший вплив на інші регіони, в тому числі і на євроатлантичний. Таким чином, геополітична і безпекова архітектура євроатлантичного регіону швидше за все буде дедалі більше зазнавати впливу екзогенних чинників.

У світі, який вже не обертається навколо євроатлантичного регіону і дедалі більше визначається стратегічним піднесенням Китаю і зростанням важливості Індо-Тихоокеанського регіону, Альянсу потрібно більш глобально підходити до безпеки. Власне, євроатлантичний регіон залишатиметься безпосередньою сферою уваги НАТО. Але на майбутнє цього регіону - і самої НАТО – вірогідно дедалі більше буде впливати ширша геостратегічна динаміка до такого ступеня, з яким НАТО і країни-члени ще не знайомі.

Тому НАТО потрібно адаптуватись до світу, в якому євроатлантичний регіон залишиться важливим, але може стати вторинним театром у світовій політиці, а також у контексті американської геостратегії. Ці зміни мають підштовхнути Альянс до вироблення більш глобального підходу до безпеки. Поза більш конкретним запитанням, чи потрібно НАТО діяти глобально (наприклад, розвиваючи свою присутність в Індо-Тихоокеанському регіоні), членам Альянсу варто більш систематично замислитись про головні аспекти, які зв’язують євроатлантичну безпеку і більш широку геостратегічну динаміку, особливо індо-тихоокеанську. Три з них очевидні – глобальні наслідки зростання Китаю; еволюція китайсько-російських відносин; і необхідність для америки визначити пріоритети між Європою і Азією, і що це може означати для НАТО, європейської безпеки і давніх дебатів про трансатлантичний розподіл праці.

Війна в Україні і зусилля членів Альянсу допомогти Україні і посилити стримування на Сході, схоже, викликали відродження трансатлантичних відносин і відновлення уваги до Європи, в тому числі з боку США. Але, на противагу тому, про що можна інстинктивно подумати, війна в Україні навряд чи змінить стійкий зсув центру глобальної стратегії і політики – або, в цьому контексті, американської геостратегії, – в напрямку Індо-Тихоокеанського регіону. Замість того, щоб зупинити зсув у напрямку Індо-Тихоокеанського регіону, українська криза і реакція на неї поки що слугують потужною ілюстрацією того, як європейська геополітична і безпекова динаміка дедалі більше залежать від неєвропейських подій.

З одного боку, міркування зосереджені на Китаї і Азії займають важливе місце в дебатах про те, як США мають реагувати на російську агресію в Європі. Деякі експерти вважають, що Сполученим Штатам потрібно уникати занурення у європейську війну – тому що це відволікатиме їхню увагу від Індо-Тихоокеанського регіону. Інші погоджуються з тим, що потужна відповідь США стримуватиме супротивників і запевнить усіх союзників, зокрема, у Індо – Тихоокеанському регіоні. Доки безпека Європи і Індо-Тихоокеанського регіону великою мірою залежить від США, і доки ці два регіони будуть здійснювати значний тиск на американські військові ресурси, їхні архітектури альянсів і стримування вірогідно залишатимуться взаємопов’язаними. Це підкреслює важливість більшої політичної і військової координації між НАТО і її головними партнерами в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, а саме з Японією, Австралією, Республікою Корея і Новою Зеландією.

З іншого боку, також важливо, щоб НАТО і її азіатсько-тихоокеанські партнери мали спільну картину Росії і Китаю і як можуть розвиватись їхні відносини. Пам’ятаючи про існуючі суперечності, якщо китайсько-російські відносини залишаться в широкому сенсі відносинами співробітництва, намагання вбити між ними клин можуть виявитися важкими. Проте ширше питання полягає в тому, що все, що Сполучені Штати і їхні союзники з Європи і Азіатсько-Тихоокеанського регіону не задумували зробити задля залучення Росії чи Китаю, або впливу на їхні відносини, вони повинні діяти в одному руслі. Інакше є ризик, що вони можуть дійти різних висновків щодо кожної з цих країн або щодо того як мають розвиватись їхні відносини. І тому сформувати свою політику на основі різних припущень. Не виключено, що це могло би спровокувати конкуренцію між Сполученими Штатами і їхніми союзниками, і між самими членами НАТО.

Війна в Україні стала важливим аспектом дебатів про наступну Стратегічну концепцію НАТО. Обговорення того, як продовжувати допомагати Україні і посилювати стримування в східній частині Альянсу, без сумніву, займатиме центральне місце в Мадриді у червні. Це зрозуміло: стримування війни в Європі – саме те, заради чого створювалась НАТО. Фактично, якщо говорити про головні питання, на яких основані дебати про Стратегічну концепцію, - а саме, баланс між трьома основними завданнями; державні, на противагу недержавним, загрози; військові на противагу невійськовим; Росія на противагу Китаю тощо – війна в Україні може хитнути маятник ближче до попередніх, ніж багато хто передбачав до вторгнення.

Проте підготовка Альянсу до контексту, який дедалі більше визначається змаганням між великими державами, вимагає погляду поза межі нинішньої кризи у Східній Європі, і вивчення більш широких геостратегічних подій. Це особливо важливо у світлі втрачання геостратегічної центральності євроатлантичного регіону і глобальній стратегічній конкуренції і того, що динаміка безпеки в Європі і навколо неї буде дедалі більше зазнавати впливу подій поза межами Європи. Критично важливо, щоб Альянс виробив більш глобальний підхід до безпеки, а більш конкретно, краще розуміння геостратегічних подій в Індо-Тихоокеанському регіоні і їх вірогідні наслідки для євроатлантичної безпеки.