НАТО в 70 років: нагода налаштуватись

Ця дихотомія, без сумніву, спровокує дискусію, що нагадуватиме ті, які точилися навколо НАТО, коли Організація відзначала свої 40-ву, 50-ту і 60-ту річниці. Знайдуться ті, хто гратиме на чинниках, які розділяють, але інші наголошуватимуть на чинниках, які об’єднують. Дехто аналізуватиме глобальні стратегічні тенденції і доводитиме, що Атлантика розширюється і дні, коли Європа могла покладатись на Північну Америку щодо своєї оборони, пішли у минуле. Інші вбачатимуть у погіршенні стану міжнародної безпеки і піднесені представників неліберального авторитаризму причини для більшого згуртування трансатлантичних партнерів, бо вони представляють ту частку населення світу і економічної сили, яка зменшується. Дехто вважатиме НАТО жертвою історії і тиску на багатосторонність і міжнародний порядок, що ґрунтується на правилах. Інші вбачитимуть в Альянсі цінний бастіон спротиву цим руйнівним силам і все ще гарантію можливості перемоги ліберальних демократій.

Картина повсякденної діяльності НАТО, яка розгортає нові підрозділи в своїх східних країнах-членах, проводить великі навчання, протидіє кіберзагрозам і тероризму, виконує місії з навчання і розбудови потенціалу в таких місцях, як Афганістан і Ірак, і приймає до своїх лав нових членів, становитиме разючий контраст політичній і академічній риториці, яка представляє НАТО як застарілий Альянс, що висмоктує ресурси мало що даючи взамін. Коротко кажучи, оптимісти не будуть бачити необхідності в реформуванні Альянсу, в той час як песимісти не вважатимуть це можливим. Як це часто бувало у минулому, все зведеться до вибору між ділами і словами, і тим, що найбільше впливатиме на довіру до НАТО в довгостроковій перспективі. Якщо склянка водночас наполовину повна і наполовину порожня, то обидві сторони праві і ми ніяк не рухаємось уперед.

Проте повторення цієї до певної міри вихолощеної дискусії у зв’язку з 70-ю річницею НАТО означало б втрачену можливість – можливо навіть історичну помилку. Тому що заявляти, що усе гаразд або зовсім не гаразд з НАТО, означає спотворювати реальність і помилятись.

Так, справді справи Альянсу не такі вже й погані, якщо звернути увагу на критику і сумніви, яким піддаються численні інші інституційні основи повоєнного міжнародного ладу. Знайти позитивну інформацію про НАТО не важко і розчарування, пов’язані з двома останніми самітами, суперечать вражаючому переліку конкретних досягнень. Взяті разом, вони показують нам, наскільки відданими НАТО залишаються усі 29 членів Організації – в грошах, в силах, засобах і військах, а не лише в промовах.

Проте, не впадаючи в поспішні пошуки кризи, нам потрібно також визнати те, що Альянс сьогодні діє в найбільш складному середовищі безпеки за усю свою історію. Він має справу зі спектром загроз, різноманітним як ніколи. Звичайно, вони можливо не є екзистенціальними як загроза ядерного голокосту в часи холодної війни, але однак вони серйозні, і якщо з ними не упоратись, вони можуть покласти край ліберально-демократичним суспільствам і свободам особистості, які громадяни країн НАТО сьогодні сприймають як належне.

ХХІ сторіччя є сторіччям заворушень і великодержавних змагань; зростання військових витрат і готовності до погроз, або застосування сили; швидких і далекосяжних технологічних інновацій, які вкладають величезні можливості завдавати шкоду і руйнувати в руки дедалі більшої кількості негідників; і гібридних кампаній з розколу і дестабілізації західних суспільств, і отримання важелів впливу на їхні політичні і економічні системи. Як ніколи раніше перед членами Альянсу постають складні завдання і виклики як зсередини, так і з-поза меж їхніх кордонів, і з різних напрямків водночас. Смерть від тисячі порізів можливо не виглядає так погано як несподівана смерть, але результат все одно такий самий.

Виклики з усіх боків

Протягом більшого часу минулих десятиліть НАТО користувалась відносним комфортом долання одного виклику в одному місці в певний момент часу. Її 40-ва річниця відзначалась в час, коли вся увага була зосереджена на змінах, що відбувались в СРСР; її 50-та річниця припала на час повітряної кампанії в Косові; а 60-та річниця пройшла під знаком дискусій щодо нарощування військ в Афганістані. Проте нинішні часи інші. НАТО виповнюється 70 років тоді, коли вона змушена діяти не на одному, а на трьох стратегічних фронтах, різних не лише з точки зору географії, а й у сенсі видів загроз, які вони несуть, і відповідей, яких вони потребують.

На сході Росія, яка відроджує свою агресивність, змушує нервувати східних членів НАТО і змушує Альянс, після майже 30 років передишки, знову бути спроможним стримувати, оборонятись і перемагати рівного собі по силі супротивника з модернізованими збройними силами, великим воєнним досвідом і високотехнологічною зброєю.

На півдні слабкі держави вразливі перед екстремізмом, бойовиками і злочинними бандами, які створюють широке коло проблем для безпеки, починаючи від терактів до гуманітарних криз і неконтрольованої міграції. Вони вимагають знання місцевої специфіки, розвитку і довгострокового партнерства з численними учасниками процесу розбудови потенціалу.

На домашньому фронті ми бачимо поляризацію багатьох західних суспільств, які намагаються контролювати свою залежність, спричинену глобалізацією. Більше того, всеохоплюючі технології надають зловмисникам новий гібридний набір інструментів, за їх допомогою вони можуть або сіяти хаос, або посилювати свій вплив.

Ці виклики впливають на членів Альянсу в різних комбінаціях і походять з різних джерел. Проте усі члени Альянсу очікують від НАТО однакової уваги до їхніх індивідуальних проблем і відповіді на них. Але що робить унікальною ситуацію, в якій НАТО опинилася сьогодні, це ризик того, що вона стане некерованою. Одна небезпека, це стратегічне перевантаження. Інша – це те, що погано врегульована криза на домашньому фронті або неспроможність забезпечити стримування провокацій, таких як кібератаки або хімічні атаки, які знаходяться нижче порогового рівня Статті 5 (положення про колективну оборону НАТО), можуть надихнути супротивників також і на територіальні вимоги. Так само, якщо дозволити цим супротивникам утискати права людини і поширювати корупцію і погане врядування на півдні – усе в ім’я відновлення «порядку» - це може заохотити їх спробувати таку ж само тактику щодо східних сусідів Альянсу.

Отже, вперше за сім десятків років НАТО доводиться стримувати і захищатись від ворога як зсередини, так і ззовні. Як ми побачили після терактів у США 11 вересня, віднині стаття 5 може скоріше стосуватись загроз проти транспорту, енергетичної інфраструктури, космічних комунікацій, трубопроводів, інформаційних мереж, і громадян, що сидять на лавках у парку, ніж танків, що перетинають кордони. Солідарність – це вже не та часта вимога, що лише застосовується у разі потенційно катастрофічного, але надзвичайно малоймовірного військового нападу. Це радше стає майже повсякденною необхідністю у відповідь на провокації, які не є екзистенціальними, але які цивілізовані суспільства не можуть залишити без належної відповіді.

Це фундаментально нове і найбільш актуальне питання, яке потрібно обговорювати лідерам країн Альянсу, якщо вони хочуть, щоб у НАТО було майбутнє, принаймні таке ж само довге як і минуле. Замість підготовки до одного типу нападу, як Альянс робить свої країни-члени (і деякі ключові країни-партнери також) повною мірою стійкими і здатними дати дієву відповідь на тенденцію до гіпервтручання і усюдисущої конкуренції?

Це не означає, що теми, які домінують на сьогоднішньому політичному порядку денному НАТО не важливі. Розподіл тягаря перебуває в центрі уваги президента США Дональда Трампа на корисність Альянсу для Сполучених Штатів, і будь-яка майбутня адміністрація США, республіканська чи демократична, скоріш за все також наполягатиме на цьому. Виступ міністра оборони Роберта М. Гейтса в Брюсселі у 2011 році був думкою демократичної адміністрації і – за своєю гостротою і відчуттям необхідності терміново розв’язувати питання відставання європейців в аспекті спроможності – випередив республіканця Трампа на півдесятка років до його входження у Білий дім.

Частка тягаря колективної оборони, а останнім часом операцій поза територією НАТО, які не підпадають під дію статті 5, яку несуть Сполучені Штати, завжди була непропорційно високою і несправедливою. Продовження залежності Європи від Сполучених Штатів було однією з головних причин, чому деякі американські сенатори, під час ратифікації Договору НАТО в 1949 році, хотіли обмежити термін його дії лише десятьма роками. Європейці постійно обіцяють змінити ситуацію за допомогою низки ініціатив з розподілу тягаря і компенсації, але не роблять цього. В міру того як Європа ставала заможнішою і прагнула, щоб до неї ставились як до рівного гравця на світовій арені, її нездатність або небажання забезпечувати свою власну оборону ставала дедалі більш незрозумілою.

Отже, замість того, щоб бідкатися з приводу нинішнього повернення до дебатів щодо розподілу тягаря, європейцям можливо варто поздоровити себе з тим, що їм пощастило, і Канада, і Сполучені Штати виявились готовими підтримувати європейську оборону в мирний час довше, ніж батьки-засновники НАТО могли вважати за можливе або навіть бажане. Просто європейцям потрібно збільшити свої оборонні бюджети до двох відсотків ВВП; і не тому, що США вимагають цього як передумови для збереження НАТО, а тому, що європейці живуть поряді з сусідами, які стають дедалі більш небезпечними і несуть численні загрози. За таких обставин два відсотки ВВП забезпечать європейців силами і засобами, необхідними для того, щоб їм не доводилось робити важкого вибору між стримуванням Росії і боротьбою проти екстремістів у Сахелі; або між розгортанням дивізій високого рівня боєготовності і розробкою більш потужного кіберзахисту, роботою над новими технологіями в сфері штучного інтелекту, робототехніки і гіперзвукових ракет.

Зараз, коли Зобов’язання щодо інвестування в оборону , про яке домовились на саміті НАТО 2014 року в Уельсі, зупинило скорочення витрат на оборону і сприяло реальному їх зростанню, члени Альянсу очевидно мають зберегти цей рух. Проте їм також необхідно створити наратив, який пояснював би зв'язок між грошима, спроможністю і безпекою. Цифри із заголовків можуть виглядати дещо довільними. Додаткові 100 мільярдів доларів до 2020 року – це великі гроші, але НАТО також потрібно показати громадськості, що це може означати в аспекті фактичного покращання обладнання, підвищення боєготовності і рівня підготовки, і більше уваги потрібно приділяти інформуванню про успіхи країн на національному рівні.

Сили і засоби, спрямовані на протидію таким загрозам, як кібер, військове втручання у важливі космічні об’єкти, тероризм, безпека кордонів, маніпулювання даними, захист критично важливої інфраструктури і важливих мереж постачання і гуманітарні кризи, спричинені надзвичайними погодними умовами, можуть скоріше отримати схвалення громадськості, ніж традиційні військові предмети, такі як танки чи гармати. Це вимагає від планувальників оборони в НАТО широкого погляду на потреби в силах і засобах. Два проценти мають стати метою не лише для НАТО, а й для Європейського союзу. Тому що, якби Сполучені Штати одного дня відвернулись від НАТО або обмежили свою участь лише територіальною колективною обороною від Росії, два відсотки мають бути тим мінімумом, за якого Європейська стратегічна автономія мала б якийсь сенс. Відповідно, Зобов’язання щодо оборонних інвестицій має поступово переходити від зусиль, яких вимагають в основному Сполучені Штати, до тих, яких європейці вимагатимуть одне від одного.

Проте першорядна функція НАТО не повинна насамперед полягати в забезпеченні справедливості. Рівних вигід від рівних внесків. Результати – вигоди, отримані від членства в Альянсі, – завжди будуть більшими за внески. Важливо те, що індивідуальні внески максимізують колективні результати. Розмаїття членів Альянсу (великих і малих, з різними активами і мережами впливу) означає, що вони завжди будуть робити свої внески по різному.

Роль НАТО повинна полягати в активному стимулюванні і пошуку шляхів поєднання різних внесків задля максимального стратегічного результату. Це більш дієве, ніж формулювання стандартних внесків, яке може зробити НАТО занадто сильною в одних сферах, і занадто слабкою в інших. В міру того як НАТО долає виклики ХХІ сторіччя, широкий і розмаїтий спектр різних активів, умінь, знань, сил і засобів може забезпечити НАТО порівняльну перевагу над супротивниками. Прикладом цього є Росія з її передусім військовою силою і стратегією, що ґрунтується на залякуванні. Проте не достатньо просто мати різні активи – завданням НАТО є навчитись, як ними користуватися.

Саме в цьому зв’язку я розглядаю чотири сфери, в яких Альянс має підтягнутись.

Вивчення ризиків, що очікують попереду

По-перше, членам Альянсу необхідно більше обговорювати тенденції і події, які формують майбутнє безпеки.

Китай, наприклад, матиме набагато більший вплив на міжнародні відносини у ХХІ сторіччі, ніж Росія – і зовсім по-іншому. Він вже активно просувається в сфері визначальних технологій штучного інтелекту і біоінженерії, а також в підключенні 5G, що буде рухати вперед «Інтернет речей». Він нарощує інвестиції в Африці, Європі і на Близькому Сході, і відправляє дедалі більше своїх військових для участі в миротворчих операціях ООН. Вже сьогодні, коли члени Альянсу дискутують з приводу розумності допуску Хуавей до своїх майбутніх мереж ІТ, вони бачать, що Китай може роз’єднати їх, в той час як поведінка Росії скоріше їх об’єднує.

Оскільки китайська модель буде основною конкуренткою ліберальної демократії, головним питанням буде, як члени Альянсу упораються з піднесенням Китаю. Це не питання чи вважати Китай наступною військовою загрозою, а питання того, як найкраще його зрозуміти і залучити до взаємодії. Можливо настав час створити Раду НАТО-Китай або хоча б регулярний стратегічний діалог. Минула співпраця зі спільної протидії піратству в Аденській затокі або з допомоги Африканському Союзу розбудовувати потенціал, показають потенціал відносин між НАТО і Китаєм. Для початку НАТО має призначити високопоставленого дипломата або посадовця, який зосередився б на питаннях Китаю і розвитку контактів з Народною визвольною армією і цивільним керівництвом.

Окрім Китаю, є й інші ключові питання, які повинні розглядатись Альянсом більш систематично. Наприклад, хоча НАТО і розробляє свою космічну політику, Альянс усе ще не оголосив космос простором діяльності або не звернув серйозної уваги на свою залежність, яка дедалі більше зростає, від космічних об’єктів у питаннях навігації, розрахунку часу, відстеження і націлювання. Проте вже 58 країн вивели на орбіту свої супутники і більшість сервісів, які забезпечуються з космосу і від яких залежить НАТО, мають подвійне призначення (цивільне/комерційне і військове). Розвиток протиракетної оборони, гіперзвукових ракет, дронів і опрацювання даних, не кажучи вже про системи раннього попередження і кібербезпеки, зробить змагання за космос ще жорсткішим. Супутники будуть більше вразливими для маніпуляцій, перебоїв в роботі і руйнування, і результат конфлікту дедалі більше буде залежати від того, хто краще скористається космосом. Саме тому США нещодавно заснували Космічні сили і планують створення Космічного командування.

Серед інших питань, які заслуговують на більшу увагу, – роль і вплив Росії поза межами Європи, особливо в Африці і на Близькому Сході, і посилення ролі таких гравців, як Індія, Іран і Саудівська Аравія. Але не лише традиційні держави з традиційними силами і засобами трансформують характер безпеки. Не менш важливі питання, які необхідно розв’язувати, такі: Як рішення великих технологічних компаній формують і контролюють майбутнє Інтернету і соціальної взаємодії? Як буде ІДІЛ/Даеш перегруповуватись і визначати для себе нову бізнес-модель після падіння Халіфату? Або як організована злочинність підриває врядування і годує корупцію?

НАТО не може покладатись на нечасті засідання на рівні міністрів або брифінги, які час від часу роблять дипломати, які бувають проїздом у Брюсселі. На прикладі останньої кризи між Пакистаном і Індією ми бачимо, як швидко ситуація може вийти з-під контролю і мати наслідки для глобальної безпеки. НАТО потрібно замислитись над тим, як краще пристосувати свої механізми ознайомлення з обстановкою і консультацій з швидкоплинним і непрогнозованим середовищем безпеки. Вона не може вважатись організацією, яка має вузьку спеціалізацію з обмеженого кола питань і лише безпосередньо біля своїх кордонів.

Стримування гібридних загроз

Друга сфера, де Альянсу необхідно підтягнутись, це стримування загроз нижче порогового рівня застосування статті 5. Гібридна війна складна річ, бо межа між незаконною і законною діяльністю дуже тонка. Коли нормальні ділові операції стають втручанням ворожої держави? Як ми можемо не допустити застосування супротивником проти нас технології, яку ми самі винайшли? Деякі коментатори заявляють, що стримування не може працювати проти гібридних загроз тому, що вони багатогранні і просто посилюють поляризацію і розкол, які вже панують в наших суспільствах.

Звичайно, не існує легкого і швидкого розв’язання проблеми в гібридній сфері, подібного придбанню ядерної зброї задля нейтралізації ядерної спроможності опонента. Насправді, точкою відліку є стримування через недопущення або позбавлення агресора можливості скористатись плодами своєї агресії через стійкість і швидке відновлення. Проте реакція на організовані Росією хімічні атаки в Солсбері рік тому показала низку інших заходів, які можуть бути вжиті. Імена виконавців були оприлюднені і затавровані внаслідок розкриття розвідувальної інформації; було здійснено узгоджене вислання великої кількості російських дипломатів; НАТО і Європейський союз згуртувались і обидві організації переглянули свою готовність і засоби реагування на біологічні і хімічні атаки.

В підсумку, стримування можна поступово запровадити проти гібридних кампаній, маючи достовірну інформацію про джерело; оприлюдненням і тавруванням; пропорційними відповідями, які не призводять до ескалації, але демонструють, що гібридні атаки будуть постійно наражатись на відповідь в колективний і згуртований спосіб. Важливо також виявляти і ліквідувати слабкі місця в широкому спектрі важливої інфраструктури НАТО у фізичних і віртуальних сферах. Ці відповіді матимуть елемент проб і помилок, доки Альянс не побачить, що працює найкраще, змушуючи супротивника подумати двічі. Вони також вимагатимуть створення збірки заходів – як існуючих, так і нових – і вивчення методики їх застосування в цільовий спосіб як проти держав, так і проти їхніх найманців.

Для НАТО буде надзвичайно важливо виробити культуру на рівні перманентного реагування, надійної розвідки і здатності приймати велику кількість невеликих рішень регулярно і завчасно, замість невеликої кількості великих рішень зрідка і запізно. Проте в масштабі, на якому НАТО може діяти більш ефективно нижче порогового рівня статті 5, бо менш вірогідно, що вона матиме непередбачені ситуації вище цього рівня в майбутньому.

Відбудова партнерств

Третя сфера, де Альянсу потрібно приділити більше уваги, це партнерства. Один з найбільших успіхів НАТО після закінчення холодної війни – це залучення майже 40 країн світу до структурованого партнерства з Альянсом. Ці партнерства засновані на взаємній вигоді. Партнери надають своїх військових для участі в операціях на чолі з НАТО, отримуючи при цьому доступ до багатонаціонального форуму для обміну думками і розвитку практичного співробітництва зі спільних проблем безпеки. Партнерство з членами Альянсу робить їхню власну роль в міжнародній безпеці більш істотною. Оперативна сумісність має такий само інтелектуальний вимір, як військова і практична. Партнерів приваблює в Атлантичному Альянсі те, що це спільнота демократій, а вони, своєю чергою, зміцнюють легітимність НАТО в ООН і у світі. Тобто, виграють усі. Але це зараз піддається небезпеці бути втраченим внаслідок зміни пріоритетів Альянсу і перенесення уваги знову на колективну оборону.

Свого часу великі сподівання покладались на Раду євроатлантичного партнерства . Зараз консультації проводяться нерегулярно, а інші структури партнерства, такі як Середземноморський діалог або Стамбульська ініціатива співпраці , потребують нової енергії і відчуття мети. За винятком обмеженої кількості індивідуальних партнерств, таких як зі Швецією і Фінляндією, НАТО не сформулювала загального бачення для партнерств. Проте у світі, де багатосторонність перебуває під загрозою, ця мережа є безцінним активом і потребує реанімації, доки вона не атрофувалась.

Одним з можливих варіантів відповіді є обговорення норм там, де партнерства досягли достатніх успіхів. Наприклад, у пошуку спільних підходів до просування питань жінок, миру і безпеки , ролі приватних охоронних компаній, і захисту цивільного населення і боротьби з контрабандою. Нинішнє середовище безпеки конче потребує нових норм щодо таких складних питань, як кібер, автономні бойові системи, соціальні мережі і втручання в роботу GPS і космічних супутників - і це лише деякі з них. НАТО не обов’язково найкраще місце для формального обговорення норм, але може бути корисним форумом для відокремлення гарних ідей від поганих, досягнення консенсусу і збирання гравців, в тому числі неурядових організацій і приватного сектора за одним столом.

В часи, коли образ НАТО пов'язаний з безпрецедентно зростаючими оборонними бюджетами і збільшенням найсучасніших сил і засобів, відбудова партнерств може допомогти переконати нашу громадськість в тому, що Альянс має політичний, а не суто військовий підхід до безпеки.

Заохочення європейців до оборони

І нарешті, Альянсу необхідно розв’язати питання європейської оборони. З самого початку існування НАТО лінія розлому в Альянсі пролягала уздовж питання чи він повинен заохочувати, чи розохочувати власне європейську (а нині ЄС) оборонну ідентичність.

На початку 50-х років XX сторіччя Держсекретар США Джон Фостер Даллес погрожував європейцям «болісною переоцінкою», якщо вони не створять більше європейських (особливо німецьких) дивізій. Результатом стало Європейське оборонне співтовариство (EDC), яке в серпні 1954 року було провалене Національною асамблеєю Франції.

Майже за 60 років по тому дебати щодо того, чи має існувати Європейська армія, чи Європейська стратегічна автономія, не припиняються. Одні хочуть посилення європейських сил і засобів без окремих інституцій; інші – інституцій, не переймаючись занадто додатковими силами і засобами. Один час стверджували, що власне європейська оборонна структура потрібна як запобіжник у разі відокремлення США. В інший час вона вважається способом зміцнення Альянсу і трансатлантичного партнерства через подолання розпорошеності європейських оборонних бюджетів і програм закупівель, і надання більшого впливу євро за рахунок збільшення програм співробітництва.

Протягом багатьох десятків років ці зусилля були загнані в глухий кут непослідовним ставленням Сполучених Штатів (чи ми підтримуємо це, а якщо підтримуємо, то за яких умов?) і розбіжностями між самими європейцями (чи можемо ми виробити спільну культуру, коли дійде про застосування сили, і наскільки ці зусилля будуть на користь нам усім, а не індивідуальним інтересам однієї або двох провідних країн-членів ЄС?).

Проте сьогодні ми перебуваємо на критичному перетині. Європейський союз започаткував серію ініціатив, які є найбільш далекосяжними з часів провалу EDC і які забезпечують прагнення структурами і ресурсами. У нас є «Постійне структурне співробітництво»(PESCO) над 34 багатонаціональними проектами; "Європейський оборонний фонд» з початковою капіталізацією в 13,5 мільярда євро; і «Європейська ініціатива втручання» задля розвитку спільної стратегічної культури застосування сили і планування місій. Президент Франції Еммануель Макрон запропонував створити Європейську раду безпеки і консолідувати промислову базу оборонних технологій Європейського союзу. Проте у нас також є Брекзіт і завдання утримати Об’єднане Королівство як ключового члена Альянсу, який є міцним елементом європейської оборони по всьому спектру, від розвідувальної і поліцейської співпраці до бойових бригад.

Відповідно, завданням для НАТО є пошук шляхів заохочення і правильного спрямування цих європейських ініціатив. Звичайно, необхідно уникати зайвого дублювання. Проте пріоритетом має бути полегшення тиску на Сполучені Штати, забезпечивши європейців здатністю здійснювати колективні оборонні місії високого рівня в рамках структури НАТО: надавати кращу підтримку стабілізації в Африці і на Близькому Сході; визначити масштаб солідарності ЄС у відповіді на такі події, як кібератаки і теракти або природні катастрофи (статті 42.7 і 222 Лісабонського договору ); і більш ефективно витрачати євро, виділені на оборону, об’єднуючи зусилля і більше інвестуючи в передові технології.

ПО суті, НАТО потрібно виробити новий трансатлантичний договір: такий, в якому США приймають реальність оборонної інтеграції ЄС і припиняють бачити в ньому конкурента або загрозу НАТО; і такий, в якому країни ЄС виконують свої обіцянки щодо розвитку сил і засобів і діють в такий спосіб, який посилює загальну здатність НАТО давати відповіді на виклики зі Сходу і Півдня, а також на гібридні загрози. Задля цього Європейський союз повинен бути щедрим до членів Альянсу, які не є членами ЄС, на основі тісної асоціації в обмін на значні внески в ці зусилля. Оборонні амбіції ЄС не зникнуть, але і НАТО не зникне. Завданням цього покоління політичних лідерів є нарешті об’єднати їх.

70-та річниця Альянсу спровокує численні згадки про минулі досягнення НАТО і багато сигналів про повагу і відданість. Все це добре. Проте річниця також є можливістю для певного політичного налаштування, яке може зробити Альянс успішним на наступні сім десятків років. Таку нагоду не можна втратити.