Рішення Росії призупинити діяльність її делегації при НАТО і закрити представництва Альянсу в Москві виглядають як ознака різкого погіршення відносин із Заходом. Але, якщо копнути глибше, такі кроки часто мають менше спільного з глобальною політикою, ніж з внутрішньою або принаймні відображають низку процесів, які відбуваються в Росії, і занепокоєння підстаркуватого керівництва, пріоритетом для якого стало утриматись при владі вдома.

Відомо, що міжнародні відносини формуються внутрішніми міркуваннями від інтересів владних еліт до сили національних економік, суспільств і політики. У них зазвичай непропорційно домінує вищий керівник, тому що зовнішня політика менше обмежена підзвітністю перед суспільством і увагою громадськості. Лідери, які вважають, що їм щось загрожує, можуть перебільшувати зовнішні загрози задля відволікання уваги населення і виправдання репресій, а ті, хто відчувають, що їхні рейтинги падають, а значення зменшується, можуть шукати нового поштовху в міжнародних справах. Усі ці чинники особливо великою мірою стосуються сучасної Росії, і це має особливе значення для НАТО, яка прагне виявляти, стримувати і реагувати на будь-які потенційні виклики зі Сходу.

Карета "Швидкої допомоги" прямує по «Большому камєнному мосту». 11 жовтня 2020 року в Москві повідомили про 4501 новий випадок коронавірусної інфекції і 13 634 випадки в Росії, що стало найвищими цифрами з початку пандемії. Надано: Владімір Ґердо / ТАСС через Рейтер Коннект

Кремль в осаді

Останнім часом спостерігається постійне зниження легітимності режиму в Росії, в міру того як «кримський ефект» від загалом популярної анексії зносився. Застійна економіка, в якій зарплати не встигають зі зростанням цін, офіційна корупція, прорахунки щодо пандемії COVID-19 розмили підтримку Президента Володимира Путіна, і, що ще більш вражає, блоку «Єдина Росія», який представляє Кремль у парламенті. Вересневі вибори до нижньої палати законодавчого органу, Державної Думи, характеризувались широкомасштабними фальсифікаціями, коли, за оцінками ряду спостерігачів, частка голосів за "Єдину Росію" становила майже 30%, а не 49, 82%, як було оголошено.

Це падіння громадської підтримки збігається з дедалі більш націоналістичним тоном обложеної ворогами кремлівської риторики вдома і авантюризмом за кордоном. Певною мірою це, схоже, допомагає. Старий суспільний контракт, за яким Путін обіцяв постійне покращання якості життя росіян в обмін на політичний контроль, очевидно порушений. Замість нього Кремль намагається презентувати країну як обложену фортецю, якій з усіх боків загрожують вороги, які намагаються позбавити її повноправного місця в світі і переформатувати Росію на власний смак. В результаті, ідея, яку просуває Кремль, полягає в тому, щоб росіяни забули про свої негаразди і суперечки і продемонстрували підтримку режиму в ім’я нації.

Попри наполегливе просування цієї ідеї каналами державної пропаганди, схоже, що вона має лише обмежений успіх. Прості росіяни можливо і не мають на чому зосередити своє незадоволення, але вони і не переконані в тому, що для них наявна військова загроза – навіть найбільш кровожерливі яструби в російському керівництві схильні говорити в більш широкому сенсі про програму, за словами секретаря Ради Безпеки Миколи Патрушева, «дестабілізації соціально-економічної ситуації в країні, надихання і радикалізації протестного руху і розмивання традиційних російських духовних і моральних цінностей».

До того ж у них очевидно немає ентузіазму щодо авантюр за кордоном – Крим був особливим випадком. Навіть на українському Донбасі Москва покладалась на маріонеток, в той час як на початкових етапах сирійської кампанії безпосередні наземні бойові місії виконувались найманцями. Свідомий політичного ризику відправки російських солдатів під кулі у війнах, до яких більшість населення не має інтересу, Кремль покладається на маріонеток, від яких легко відмовитись.

Гібридна війна

Хоча важко бути упевненим щодо того, що відбувається у внутрішньому колі Путіна, схоже, що він і впливові союзники, такі як Патрушев, директор Федеральної служби безпеки (ФСБ) Олександр Бортніков і директор Служби зовнішньої розвідки (СВР) Сергій Наришкін щиро вірять, що загроза із Заходу існує. Кремлівські негаразди – від уповільнення економіки до піднесення опозиційного лідера Олексія Навального – приписуються відкритим і таємним маніпуляціям Заходу. Для них гібридна війна це те, що НАТО веде проти Росії, а не навпаки.

Лідер російської опозиції Олексій Навальний на сходинках берлінського шпиталю «Шаріте», де його лікували після сильного отруєння із 22 серпня до 23 вересня 2020 року. Навальний розмістив це фото в своєму Інстаграмі і подякував «блискучим лікарям» шпиталю. Надано: DPA через Рейтер Коннект

Рішення отруїти Навального в 2020 році, наприклад, було прийняте на основі віри в те, що він або свідомо працює на Захід, намагаючись підірвати Кремль, або навпаки, став пішаком нічого не підозрюючи. Так само, тривала кампанія політичної війни проти НАТО із застосуванням різних засобів, від дезінформації до корупції з метою розколу, відволікання уваги і деморалізації країн-членів, чітко спрямована на підрив Альянсу, який, Москва розуміє, набагато потужніший в майже будь-якому сенсі – доки він згуртований. Чи то заохочуючи каталонських сепаратистів, чи підтримуючи як лівих, так і правих радикалів Росія має на меті нейтралізувати НАТО дестабілізуючи її. Навіть авантюризм поза межами НАТО, від підтримання етнічного розбрату на Балканах до підтримання венесуельського режиму, можна в широкому сенсі зрозуміти як диверсійні операції, або намагання отримати вплив, або можливості торгуватись із Заходом.

Цей контекст важливий не для того, щоб виправдати ворожі дії Кремля, а щоби підкреслити ступінь, до якого їх можна вважати наступально-оборонними. Тобто, як при звичайній війні Москва вважає контрнаступ або навіть превентивний удар необхідним елементом мистецтва оборони. У нинішній конфронтації із Заходом вона відчуває, що найкраща оборона для неї часто полягає в спробах зруйнувати єдність і волю тих, кого вона вважає своїми антагоністами.

Військові маневри

Ця традиція «агресивної оборони» проявляється в постійному реформуванні і переозброєнні збройних сил. Останні оперативно-стратегічні навчання «Запад - 2021», наприклад, були не лише можливістю випробувати і продемонструвати цілий спектр військових сил і засобів, від першого в пострадянські часи нічного парашутного десантування батальйонного рівня до об’єднаних операцій радіоелектронної боротьби, а і допомогли краще зрозуміти російське мислення. Хоча останні етапи навчань являли собою потужні контрнаступальні операції, вони були очевидно оборонними, відповіддю на іноземну загрозу.

Проте очевидна віра в те, що НАТО або коаліція країн-членів може справді напасти на Росію (або Білорусь), продовжує керувати кремлівським мисленням. Озброюючись, тренуючись і плануючи потенційний конфлікт з НАТО, збройні сили, схоже, також відіграють дедалі більшу роль в більш широкомасштабних політичних війнах Кремля. Навчання, патрулювання на великих відстанях і агресивна конфронтація на морі і у повітрі розігруються задля нагнітання страху перед війною в деяких європейських суспільствах в надії спровокувати заклики до великих поступок Москві. Масована концентрація військ на українських кордонах навесні 2021 року мала на меті не лише залякати Київ, вона також тиснула на нового Президента США Джо Байдена, щоб він зустрівся з Путіним на вищому рівні, що було представлено як доказ того, що Росія залишається великою глобальною державою. Сирія – де політику диктує Міністерство оборони, а не Міністерство закордонних справ, є водночас полігоном в масштабах країни для тренування нового покоління російських офіцерів, демонстрацією волі і здатності Москви розгортати війська поза межами своїх кордонів, і політичним підприємством за допомогою якого тиск на Захід може посилюватись або послаблюватись за бажанням.

Не дивно, що після років відносно рівних оборонних бюджетів, федеральний бюджет 2022-24 передбачає зростання військових видатків на 15% з тим, що додаткові 129 мільярдів рублів ($1,77 мільярда) піднімуть сукупну суму до 3,51 трильйона рублів ($48 мільярдів ), з планами продовження зростання до рівня загального бюджету в 2024 році у 3,81 трильйона рублів ($52 мільярда ). Зважаючи на суттєво застійний характер російської економіки– і те, що пряме порівняння рубля до долара істотно недооцінює фактичну вартість бюджету, яка по суті в три -чотири рази більша за цифру в доларах, це очевидно є серйозним зобов'язанням, яке збільшує військову частку загального федерального бюджету з 14,4% до 15,3%.

Політична війна

Бюджет розвідки набагато менш зрозумілий, обгорнутий видатками на служби безпеки, такі як поліція і напіввійськова Нацгвардія, чиє фінансування спільно зростає на 17%в 2022 році, найбільше річне зростання після 2012 року. Однак є інформація про те, що розвідувальні служби отримують непропорційно більшу частку, а ще більше надійде наступними роками. Більша частка буде спрямована на внутрішню безпеку і утиски потенційної опозиції, але є вірогідність того, що буде підживлено продовження авантюризму за кордоном, від шпигунства до підривної діяльності.

Малий протичовновий корабель «Уренгой» покидає порт під час військово-морських навчань, які проводить Балтійський флот ВМС Росії в рамках військових навчань «Запад - 2021», розпочатих Росією і Білоруссю в прибалтійському містечку Балтійськ, Калінінградської області Росії, Росія, 9 вересня 2021 року. © Reuters / Vitaly Nevar

Насправді розвідка не єдиний бенефіціар цієї зростаючої кремлівської тенденції поєднувати внутрішню і зовнішню політику і бачити зовнішній вплив за своїми внутрішніми проблемами. Вони також активно підтримують і поширюють цю ідею. Патрушев – колишній шеф ФСБ – нещодавно заявив, що «Вашингтон не має друзів у світі, лише свої власні егоїстичні інтереси», і що він активно втручається в російські справи. Так само, директор СВР Наришкін заявив, що «Сполучені Штати Америки і їхні сателіти не кидають своїх спроб експортувати свої Західні – я називаю їх тоталітарно-ліберальними – цінності задля впливу на нашу державу з метою зміни зовнішньої і внутрішньої політики.

Чи то справді в це вірять, чи це просто зручна політична ідея (і є докази саме цього), постійний потік таких ідей формує і рухає політику, і, наскільки можна побачити, також формує бачення світу Путіним.

Проблема надовго

Отже, не схоже, що можуть бути якісь суттєві зміни фундаментальної російської політики доки адміністрація Путіна перебуває при владі. Звичайно, є можливості стримування, переговорів та інших заходів впливу на розрахунки Кремля щодо ризиків і можливостей. Немає жодного сумніву, що нові цілі спроможності НАТО роблять будь-яке пряме військове зіткнення – вже і зараз малоймовірне – ще менш прийнятним, навіть для найбільших яструбів серед російських націоналістів, потенційно створюючи новий простір для діалогу. Зрештою, Москва, хоча і була б щаслива підірвати НАТО за можливості, є реалістичною. Вона безперечно зацікавлена у використанні можливостей для більшої стратегічної стабільності і може бути готова модифікувати свою поведінку з різних питань, від кіберзлочинності до втручання в політику.

Проте це будуть по суті тактичні зміни. Дуже малоймовірно, що Москва змінить свої базові припущення: що світ визначає конкурентна політика, де не буває нічиєї; що Захід активно намагається позбавити Росію її статусу великої держави, на який вона має всі права, за кордоном, підриваючи при цьому Кремль вдома; і що Росія повинна завдавати ударів у відповідь заради власної безпеки. Це не якась велика ідеологічна чи нормативна боротьба, але вона нездолана, так само, як те, що Кремль вважає правом Росії, суперечить міжнародному праву і Західним цінностям – від гегемонії над своїми сусідами, такими як Україна і Грузія, до несприйняття критики своєї внутрішньої політики.

Доки в Росії не з’явиться нове політичне покоління, яке запропонує не гарантії покращання відносин, але хоча би можливість їх переглянути, статус-кво вірогідно збережеться. Більшою чи меншою мірою НАТО доведеться мати справу з підривною діяльністю, агресивними військовими сигналами, прямими чи опосередкованими авантюрами в усьому світі і вороже і підозріло налаштованим Кремлем.

Щира віра в те, що НАТО створює активну загрозу для Путіна і багатьох його союзників, поєднана зі схильністю до попереджувальних дій означає, що ризик прорахунку, який призведе до прямого зіткнення, не можна виключити абсолютно. Проте, на щастя, це маловірогідно. Москва добре усвідомлює свою відносну слабкість порівняно з Альянсом. Через це, попри всі свої демонстрації м’язів і конфронтаційну риторику, вона по суті прагматична і залишає багато шляхів і інструментів для деескалації. Путінська Росія скоріше залишатиметься проблемою, а не загрозою, такою, яку треба стримати, пом’якшити і, там де можливо, контролювати доки не настане день, коли з’явиться шанс побудувати щось більш позитивне і менш антагоністичне.