Гра дронів? Як нові технології впливають на стримування, оборону і безпеку

У вересні 2017 року, виступаючи перед студентами в Москві, Президент Владімір Путін, як відомо, заявив, що та країна, яка стане лідером із дослідження штучного розуму (ШР) – а таку мету поставив собі Китай на 2030 рік – «стане правити світом».

Декілька місяців по тому, в своєму президентському посланні Думі, Путін оголосив про завершення випробувань і перехід до виробництва нової російської гіперзвукової крилатої ракети (ця технологія здатна радикально скоротити час підльоту до цілі і забезпечує доставку як звичайних, так і ядерних боєголовок).

У вересні 2019 року повстанці Хуті з Ємену заявили про перший відомий скоординований масовий удар рою дронів по двох нафтовидобувних підприємствах в Саудівській Аравії після поразки саудівської системи ППО.

І під час нинішньої глобальної кризи довкола COVID-19 з’являються нові й нові докази руйнівного, навіть підривного впливу психологічних і (дез)інформаційних операцій через соціальні мережі – не кажучи вже про широкомасштабну шпигунську діяльність на основі цільових хакерських атак або навіть прямі кібератаки проти медичних установ.

Коротко кажучи, як на національному, так і на багатосторонньому рівнях нові і потенційно руйнівні технології радикально впливають на те, як організовуються і здійснюються стримування, оборона і політика безпеки у ширшому сенсі.

Від кам’яного віку до Хіросіми технологія глибоко впливала на (а іноді і допомагала революціонізувати) ведення воєнних дій. Своєю чергою, війни часто сприяли появі технологій, які потім знаходили своє застосування у цивільному житті. Свідома маніпуляція людиною матеріальним світом фактично завжди мала подвійне призначення – від мисливських засобів до човнів, від вибухівки до двигунів внутрішнього згоряння, від залізниць до супутників – так само як його мають платформи, такі як колісниці, галери, механічні транспортні засоби і літальні апарати. Наукова інженерія завжди підтримувала ведення воєнних дій, від фортифікації до артилерії і від зв’язку до спостереження. Проте систематичні науково-дослідні роботи (НДР), фінансовані державами з військовими цілями, розпочались лише під час Другої світової війни і вірогідно досягли свого піку в часи холодної війни.

Застосовані умілими командирами технології завжди допомагають посилити потужність військ у війні і дозволяють їм завдавати ворогу більше шкоди або зменшують власні втрати. Протягом усієї історії технологічна перевага загалом сприяла перемозі, але ніколи її не гарантувала: порівняно однаковим супротивникам часто вдається зрівнятись і протистояти тактичним перевагам навіть в рамках одного конфлікту, в той час як очевидно слабші супротивники часто (і часом успішно) вдаються у відповідь до «асиметричної» тактики. Тобто, цінність технології у війні завжди відносна, залежно від спроможності супротивника.¹

Проте зараз, принаймні із 90-х років XX сторіччя, ми зазнаємо стрімкого технічного прогресу , який впливає на усі аспекти життя – не лише, і не в першу чергу, військові. В сфері стримування і оборони розвиток і застосування інформаційних комунікацій і технології (ІКТ), в результаті яких з’явились високоточні керовані озброєння і так зване ведення «мережевих» воєнних дій, були спочатку концептуалізовані як ще одна «революція у військовій справі» (РВС). Попередніми РВС були поява колісниць в античні часи, пороху на світанку сучасної доби, механізованих підрозділів після промислової революції і ядерної зброї після Другої світової війни. Хоча вже очевидно, що «мережеве» ведення воєнних дій, яке розвивається швидкими темпами, можливо є більш еволюційним і поступовим процесом, ніж сама по собі революція. Однак поки що важко передбачити їх наслідки для стримування, оборони і безпеки загалом.

Так само як і попередні (р)еволюції, нинішня може радикально змінити глобальний(і) баланс(и) сил – не лише між імперіями, містами-державами або національними державами, як це було у минулому, але й всередині, і між дійовими особами, прикладом цьому є те, що великі технологічні компанії почали культивувати вплив і навіть статус, які часто асоціюються з державністю. Фактично, у ХХІ сторіччі ми бачимо унікальне прискорення технічного розвитку – в основному завдяки комерційному сектору і особливо у сфері цифрових технологій – який створює дедалі щільнішу мережу підключення майже у реальному часі в усіх сферах суспільної діяльності, що є безпрецедентним за масштабом і темпами явищем. В результаті нові технології, які вже доступні, за умови розумного застосування і комбінування пропонують як державним, так і недержавним дійовим особам широкий спектр нових знарядь завдавання шкоди і руйнації понад і за межами усього, що можна було уявити кілька десятиліть тому, не тільки традиційно більш потужним збройним силам на полі бою, але й цивільному населенню і важливій інфраструктурі.

Більше того, більшість цих технологій – за можливим винятком «невидимих» і гіперзвукових систем – походять з екосистеми, яка фундаментально відрізняється від традиційної військово-промислової моделі або «комплексу», що ґрунтується на довгостроковому плануванні і розвитку сил і засобів згори донизу, олігополістичній пропозиції (невелика кількість продавців за умови нецінової конкуренції) і монополістичного попиту (один покупець). Відповідно, у минулому, військові наукові дослідження приводили до появи таких технологій, наприклад, радари, реактивні двигуни або ядерна енергія, які пізніше адаптувались і комерціалізувались задля цивільного застосування.² На противагу цьому нові технології розвиваються знизу догори і з надзвичайно коротким часом, що проходить між розробкою і маркетингом: лише після завоювання мільйонів споживачів у всьому світі і створення мережевого ефекту вони стають готовими для подвійного застосування і, отже, придатними для використання як зброї.

Вектор інновацій подвійного застосування значно зсунувся, а ефекти розповсюдження і побічні наслідки походять в основному з цивільної сфери. Інвестиції в науково-технічну діяльність (НТ) зараз в основному залежать від комерційних ринків як на національному рівні, так і на глобальному, і масштаб цих витрат набагато більший за витрати саме на військову НТ, виводячи на перший план ті технологічні сфери, де оборона повністю покладається на цивільні і ринкові досягнення. Новими суперсилами (і «супервпливовими») стали приватні гіганти у сфері великих споживчих технологій із західного узбережжя США і материкового Китаю.

Останні технологічні досягнення привели, зокрема, до розвитку і демократизації зброї, яка застосовується поза зоною ураження супротивником, тобто таких збройних пристроїв, які можуть бути запущені з відстані, що дозволяє нападнику уникнути вогню у відповідь від тих, хто захищається. У делегуванні і передачі військових функцій допоміжному персоналу, найманцям, приватним військовим компаніям, повстанцям чи підрядникам – що останнім часом отримало назву «сурогатне ведення бойових дій» - звичайно немає нічого нового. Але ці нові технології кидають виклик певним основоположним компромісам між делегуванням і контролем і створюють нові дилеми уможливлюючи керування безпілотними платформами на відстані, спочатку заради розвідки і спостереження, а потім і для місій з покарання і обезголовлення. Хоча вони не є першим застосуванням машини як найманця при веденні бойових дій (крилаті ракети слугували тій же самій меті), ці нові озброєння також забезпечують незрівнянний ступінь скритності (низька видимість, також і всередині країни) і можливості заперечення, особливо в очах міжнародного співтовариства.³

Найважливіше те, що деякі з них зараз доступні на комерційних ринках і досить легкі в користуванні, що ще більше руйнує традиційну монополію держав на озброєння і легітимне застосуванням сили та відкриття нових «просторів» для нових типів бойових дій. Вони вже застосовуються в (контр) терористичних і (контр) повстанських операціях за кордоном, але легко можуть бути застосовані в міському середовищі – і потенційно нести хімічні, біологічні або радіологічні агенти. Фактично, доступ і наміри в усіх цих ситуаціях мають вирішальне значення, знижуючи бар’єри для їх застосування і розширюючи спектр дії.

Своєю чергою, зброя, яка базується в кіберпросторі, якщо замість шпигунства вона застосовується для диверсій (кібератак) і підривної діяльності (кампаній з дезінформації і дестабілізації), забезпечує ще більший рівень залякування і руйнування, зберігаючи при цьому скритність і можливість заперечення, тому що вона діє в повністю штучному і погано регульованому середовищі, яке існує лише завдяки роботі техніки. Цифрова зброя справді може досягти стратегічних результатів схожих з результатами бойових дій, але не вдаючись до прямого фізичного насильства, хоча більшість експертів вважає кібер «війну» у вузькому сенсі занадто перебільшеним сценарієм. На противагу ядерній зброї цифрова зброя призначена не для стримування, а для реального і навіть постійного застосування і нею можуть керувати як держави, так і найманці та приватні організації без географічних чи юрисдикційних обмежень: ідентифікація ускладнена, а відплата ризикована.⁴

Медійний простір став додатковим полем бою, перетворюючись на транснаціональну глобальну публічну сферу, де поняття правильного і неправильного, перемоги і поразки (так звані «впливи на аудиторію»)⁵ формуються і консолідуються блискавично. Соціальні мережі не мілітаризуються – хоча військовослужбовці ними також користуються, що робить їх вразливими для ворожих кампаній – але безперечно використовуються як зброя. «Війна відкритих джерел» - назва цієї нової гри,⁶, в якій окремі громадяни і споживачі часто діють як більш-менш несвідомі інструменти. По суті, тоді як диверсії кібернетичного характеру вимагають високого рівня знань, але відносно невеликої кількості людських ресурсів, підривну діяльність на основі кіберзасобів набагато простіше організувати, але вона вимагає критичної маси користувачів для поширення наративів. Комбінація усіх цих технологій в комплексну стратегію з тактичними варіаціями концептуалізована як «гібридна» війна, або, якщо вона залишається нижче рівня збройного конфлікту, просто як зловмисна діяльність.⁷

І нарешті, принаймні поки що, космічний простір залишається відносно захищеним від цих тенденцій завдяки як положенням Договору про космос 1967 року, так і ризику, нерозривно зв’язаному зі спробами застосувати силу, наприклад, від уламків. Технічний прогрес там, вгорі, зосереджений на забезпеченні діяльності тут, внизу – в основному супутникового зв’язку для мовлення і навігації – для публічних, а останнім часом і приватних учасників з усіма зв’язаними з цим наслідками у вигляді демократизації. Найбільш спроможні країни вже частково мілітаризували космос, а зараз ще більше держав (також завдяки технічному прогресу) здатні вступити в цю гру. Проте попри відсутність перевірених протоколів або правил застосування щодо війкової діяльності в космосі, перетворення об’єктів, які перебувають в космосі, на озброєння усе ще виглядає маловірогідним сценарієм.⁸

Перейдемо до штучного розуму (ШР), навчання і автономії машин (квантове обчислення можливо усе ще знаходиться дещо за обрієм, але воно може виявитись не менш руйнівним). Концепція ШР зародилась на початку 50-х років XX сторіччя , але технології розвивались дуже повільно до минулого десятиріччя. Потім відбулись три головні зміни: мініатюризація процесорів різко збільшила потужність комп’ютерів; поширення мобільних і периферійних пристроїв сприяло генеруванню величезних обсягів даних; і нарешті, застосування нових типів алгоритмів, які привели до прориву в навчанні машин (і зокрема нейронних мереж), посилили загальну спроможність машин.⁹

Усфері громадського здоров’я і діагностики , як, наприклад, при дослідженні раку, ці технічні досягнення вже довели свою цінність і користь від них не підлягає сумніву. Проте у сфері безпеки і оборони судження робити ще рано: перспектива повністю автономних збройових систем, зокрема, викликає цілий ряд етичних, правових і операційних питань.

«Автономія» в збройових системах є суперечлива концепція на міжнародному рівні, підлягає різним тлумаченням рівнів її прийнятності. Ці дебати, серед іншого, привели до створення при ООН в 2016 році групи урядових експертів з питань «Летальних автономних систем озброєння» (LAWS). Але група поки що не дійшла узгоджених висновків. Це частково зумовлено нинішнім стратегічним ландшафтом і «геополітикою» технологій, коли деякі країни, які розробляють такі системи, не зацікавлені у встановленні регламентів, тому що прагнуть отримати порівняльну перевагу над іншими. А також тим, що «автономність» є відносною концепцією.

Деякі аналітики вважають, що у несприятливому тактичному середовищі певний рівень автономності необхідний для того, щоб безпілотна платформа залишалась дієвим інструментом. Більше того, автоматизовані системи озброєння давно існують (наприклад, наземні міни), а автоматичні системи вже застосовуються для захисту цивільних і військових від ізраїльської системи протиракетної оборони «Залізний купол» до сенсорних гармат на військових кораблях. За дуже невеликими винятками, сучасні збройові системи в найкращому випадку є напівавтономними. Більше того, вони надзвичайно дорогі і тому їх важко витрачати.

Технологічні і операційні чинники усе ще обмежують можливості застосування LAWS: в той час, як визначення цілей стає дедалі більш легким, ризики прорахунку, чинників ескалації і недостатньої відповідальності, які усі потенційно суперечать сталим міжнародним нормам і законам збройних конфліктів, схоже, вимагають значного контролю від людини. Проте спокуса скористатись тимчасовою технологічною перевагою завдаючи першого удару також зберігається і не усі відповідні дійові особи можуть грати за однаковими етичними і юридичними правилами.

На додаток, поза традиційною військовою сферою, нещодавні вражаючі досягнення в сфері розпізнавання голосу і обличчя (які великою мірою залежать від ШР) можуть ще більше спокусити на підривну діяльність, а розробка дедалі більш передових адаптивних шкідливих програм може сприяти поширенню диверсій. Ті держави, які будуть здатні визначити інфраструктуру і стандарти, які покладено в основу такої діяльності, отримають стратегічну перевагу.

Проте, відображаючи те, що відбувається в сфері медичних досліджень, ШР може бути застосований для виявлення, розпізнавання тенденцій і моделювання – усі вони потенційно дуже важливі для протидії тероризму, захисту цивільного населення і реагування на катастрофи, а також для контролю над озброєннями (моніторингу і верифікації). Цільове застосування ШР може покращити розвідувальну діяльність, забезпечити краще ознайомлення з обстановкою, аналіз і навіть можливо прийняття рішень. ШР може також використовуватись для практичного застосування, як це вже робиться в бізнесі, наприклад, для більш ефективної логістики або передбачуваного обслуговування обладнання, і все це відіграє дуже важливу роль у військовій справі.

Більше того, більшість експертів вказують на важливі відмінності в сфері ШР. Відповідно, вузьким ШР називають системи вузького призначення, тобто машини, які можуть виконувати унікальні завдання надзвичайно добре лише в одній сфері, а за незнайомими сценаріями чи при інших застосуваннях не дають ніякої користі. І навпаки, загальним ШР називають спроможність виконувати численні багатовимірні завдання без спеціального програмування і підготовки до цього – вважається, що ця спроможність усе ще дуже далека.

Для передбачуваного майбутнього спектр потенційних військових застосувань «вузького» ШР видається доволі привабливим. Але інвестиції залежатимуть від готовності погодитись на фінансові ризики для обмежених державних бюджетів і вірогідно будуть зважуватись щодо інших операційних пріоритетів і модернізацій. І тут також технології можуть бути і благом, і проблемою, і не виключено, що історична тенденція, коли технології, які приходять на заміну людській праці, наражаються на більший спротив, ніж підтримку.¹⁰

В минулому міжнародні зусилля з контролю над розповсюдженням, виробництвом, розробкою або розгортанням певних військових технологій (від хімічних, біологічних, радіологічних і ядерних агентів до протипіхотних мін, від лазерів, що засліплюють, до систем протиракетної оборони) були усі, до різного ступеня, продиктовані чотирма особливими, але такими, що потенційно перехрещуються, причинами: етикою, законністю, стабільністю і безпекою. Можливе військове застосування ШР викликає занепокоєння за усіх чотирьох причин. У минулому, знову-таки, очевидно неминуча гонка озброєнь в нових сферах уповільнювалась або навіть зупинялась завдяки певній інституалізації норм, яка досягалась в основному тоді, коли ці технології досягали певного рівня зрілості і часто підтримувалась, надихалась або навіть розроблялась спільнотами відповідних експертів (від уряду та/або академічних кіл).

Однак, як технологія загального призначення ШР дуже особливий, так само як і спільнота експертів зайнятих його розробкою і застосуванням.¹¹ Проте вселяє оптимізм те, що значна кількість країн (наприклад, в рамках Організації економічного співробітництва і розвитку) такі компанії, як IBM, Майкрософт і Гугл останнім часом виступають за створення спільного кодексу поведінки для ШР – або навіть публічно висловили свої власні принципи, як, наприклад, Пентагон – особливо щодо його військових і етичних аспектів.

Тобто, ризик гонки озброєнь серед цих нових технологій безперечно існує, разом з більш загальним занепокоєнням – висловленим такими особами, як Генрі Кіссінджер, Стівен Гокінг і Елон Маск – щодо можливих ненавмисних наслідків нерозбірливого застосування ШР. Проте є також надія на те, що такі технології все ж таки можуть бути спрямовані на менш руйнівні застосування і зрештою опиняться в тій же самій категорії, як отруйний газ і протисупутникова зброя – де найпотужніші держави будуть утримуватись від його застосування проти один одного принаймні у військовому сенсі, в той час як слабші держави або недержавні дійові особи хоча і можуть здійснювати такі атаки, але майже безрезультатно.