Європейським членам НАТО не потрібно брати на себе такі бюджетні зобов’язання, які вони не зможуть виконати, вважає Стефан Сезанто. Що їм справді потрібно, так це здійснити непрості скорочення особового складу і почати переходити до забезпечення оборони силами, що складаються з представників різних країн.
Розпочнемо з гарної новини. Минулорічний саміт НАТО в Ньюпорті, Уельс, став позитивним кроком шляхом удосконалення стану європейської оборони. Коротко кажучи, вражені кризою європейські держави знову пообіцяли повернути в зворотному напрямку тенденцію до скорочення оборонних бюджетів протягом наступного десятиріччя, збільшивши свої військові видатки до 2% ВВП, виділивши з яких 20% на науково-дослідні роботи і придбання важливого обладнання.
Альянс також ухвалив План дій з підвищення боєготовності (RAP) задля убезпечення свого східного флангу за рахунок посилення військових навчань і розгортання на ротаційній основі додаткових військ НАТО в Східній і Центральній Європі. Була також досягнута домовленість про створення на початку 2015 року Об'єднаних оперативно-тактичних сил дуже високого рівня готовності (VJTF) у складі 4 - 5 тисяч військовослужбовців, здатних до розгортання протягом лише кількох днів.
Розчарування результатами Уельського саміту викликане тим, що збільшені оборонні бюджети, більш тісна військова співпраця і посилення боєготовності військ не розв’яжуть фундаментальної проблеми Альянсу – фінансово неефективних, політично роздрібнених і стратегічно неоднорідних європейських членів Альянсу.
По-перше, тривале скорочення американських військ в Європі від найвищого рівня у 440 тисяч у 1957 році до найнижчого у 67 тисяч у 2015 році призвело до суттєвого політичного роздрібнення на континенті. Це негативно впливає на єдність Альянсу і прийняття стратегічних рішень, довівши його лише до простого підтримування статус-кво.
Як результат, очевидне порушення Москвою Заключного Гельсінського акта 1997 року, який забороняє «вимогу, або акт, захоплення і узурпацію частини або усієї території будь-якої країни-учасниці», не викликало радикальної зміни позиції Європи щодо Основоположного акта НАТО-Росія. Замість цього Альянс лише вирішив підсилити свої стримані зобов’язання щодо своїх східних членів попри драматичні зміни в загальному середовищі безпеки.
По-друге, за відсутності постійно розміщених військ на східному фланзі НАТО стан колективної самооборони Альянсу і довготривале прагнення до оперативної сумісності військ дедалі більше виглядають як політичні міркування, ніж розумна стратегія стримування. Справді, НАТО впроваджує запропоноване посилення військових навчань, додаткові ротаційні сили і створює батальйон швидкого реагування. Це дозволяє тимчасово обійти питання неадекватної територіальної оборони східних членів НАТО, але недостатньо допомагає у розв’язанні проблеми солідарності Альянсу, оборонних зобов’язань і військової єдності в самій НАТО.
Для того щоб гасло «Пильність – запорука свободи» залишалося актуальним для Альянсу в ХХІ сторіччі, його 26 європейських членів повинні підходити до територіальної оборони комплексно, а не намагатися просто компенсувати військову слабкість своїх периферійних членів в контексті можливої російської агресії.
Комплексний підхід до реформування Альянсу має передусім передбачати перегляд стратегії розгортання військ НАТО всередині самої Європи. Так само як право на свободу пересування зміцнило європейську громаду і політичну інтеграцію ЄС, НАТО потрібно посилити національне розмаїття серед армій своїх країн-членів і зміцнити військову взаємозалежність для того, щоб перейти від стратегії, що ґрунтується на обороні своїх частин території, до стратегії оборони усього загалом.
Цифри говорять самі за себе. 25 відсотків країн - членів НАТО не мають своїх ВПС, 30 відсотків не мають ВМС або утримують флоти з чисельністю особового складу менше як 600 моряків, а 50 відсотків мають сухопутні війська, в яких менше 20 тисяч солдатів. НАТО - це не альянс рівних, але йому і не потрібно бути таким.
Першим кроком до розв’язання фундаментальної проблеми НАТО є визнання того, що тривала неспроможність створити і розгорнути Сили реагування НАТО (NRF) і Бойові групи ЄС є політичною за своєю природою. І ті, й ті Сили швидкого реагування, а також нинішня концепція рамкових країн, яку обстоює Берлін, наражаються на нерівномірний розподіл політичних ризиків, викликаних їх ротаційним принципом організації, нерівномірний розподіл фінансового тягаря і проблему реагування на військові кризи замість запобігання цим кризам в першу чергу.
Для досягнення постійних політичних змін в межах багатосторонніх інституцій, в яких превалюють національні інтереси, розумно використовувати вже наявні структури, а не створювати нові. Європі потрібні не нові війська на постійному рівні оперативної готовності, як вважають Північноатлантична рада і Комісія ЄС. Альянсу потрібно заповнити прогалину, яку не вдається заповнити Європейському союзу і національним державам.
Створення європейських солдатів, а в перспективі, можливо, і повноцінних громадян Європи, є тактичним шляхом просування до розбудови сталих структур співробітництва, зміцнення засад Альянсу і взаємного переплетіння інтересів в галузі безпеки на усьому Європейському континенті. Лише тоді, коли європейські члени Альянсу зроблять значні внески у взаємну територіальну оборону, зберігаючи при цьому національний суверенітет і бюджетні повноваження, їхні парламенти і громадяни будуть схильні дотримуватись зобов’язань в галузі безпеки, які передбачає членство в НАТО, і будуть постійно прагнути до єдності Альянсу.
Нідерланди - поки що єдина країна, яка сприйняла ідею цілковитої інтеграції елементів своїх збройних сил в структуру військ іншої держави. В травні 2013 року вона підписала Голландсько-німецьку декларацію про наміри (DoI). Хоча ця Декларація не ґрунтується на взаємності і не передбачає змін в місцях базування відповідних підрозділів, вона стала основною моделлю розвитку інтегрованої оперативної співпраці, водночас стримуючи інтуїтивне розширення національного суверенітету.
Якби у випадку з голландсько-німецькою домовленістю застосовувалась взаємність і зміна дислокації військових підрозділів, голландці «втратили б» свою бригаду і отримали б взамін німецьку. Чисельність військ в Нідерландах і Німеччині залишилась би приблизно такою ж, а національний суверенітет очевидно розширився би на обидва боки через розташування їхніх бригад за кордоном і незмінну кількість військ удома.
І замість того, щоб прохолоджуватись у своїх казармах на голландській землі, як це передбачає нинішня Декларація про наміри, 11-та аеромобільна бригада посилювала б свої «оперативну сумісність і спільне планування, підготовку і бойове навчання» у Німеччині. Вона була б постійним національним контактом для усього військового співробітництва між Гаагою і Берліном і слугувала б військами прикриття для захисту свого сусіда на сході.
Якби такі домовленості були втілені усіма Європейськими країнами - членами НАТО, так щоб 10 - 25 відсотків військ становили солдати з інших країн НАТО, континент справді перетворився б на фортецю «Європа» і в природний спосіб з’явилися б будівельні блоки для створення багатонаціональних дивізій, бригад і батальйонів під командуванням НАТО.
Хоча цю стратегію «забезпечення прикриття» Європі хтось може тлумачити як порушення Основоположного акта НАТО-Росія, вона не обов’язково призведе до збільшення Москвою чисельності своїх військ на східному фланзі НАТО. Згідно з описаною стратегією кількість військ в країнах Балтії залишиться незмінною. Проте їхній національний склад може суттєво змінитися – а з ним і сила стримування.
Проте для того, щоб стратегія «прикриття» перетворилась на дієву концепцію, континент повинен заново засвоїти основоположний урок прийняття стратегічних рішень. Жодна з європейських країн - членів НАТО не є супердержавою. Мало хто, якщо взагалі хтось, може самостійно взяти на себе глобальну місію з боротьби проти таких широких загроз, як міжнародний тероризм або таких складних питань як стабілізація країн, що зазнали кризи державної влади. І жодна з них не може зосередитись виключно на захисті власних національних кордонів, користуючись при цьому безкоштовно вигодами Статті 5.
НАТО не може триматися лише на папері Вашингтонського договору. Його повинна підтримувати військова сила, необхідна для того, щоб було видно непохитні зобов’язання Європи в галузі безпеки. За відсутності на континенті цілісної стратегічної культури, прикладом чого є какофонія європейських оборонних документів і обхідних ініціатив, таких як концепція об’єднання зусиль і спільного використання отриманих результатів, Альянсу необхідно знову звернутися до основ.