Країни-члени НАТО

  • Last updated 25 Jan. 2024 09:44

Нині членами НАТО є 31 держава. Ці країни, що називають «союзниками по НАТО», є суверенними державами, які у рамках НАТО спільно обговорюють політичні і безпекові питання і ухвалюють колективні рішення на основі консенсусу.

31 Flags at NATO HQ 2023

 

  • НАТО заснували 4 квітня 1949 року 12 країн Європи і Північної Америки.
  • Згодом, внаслідок дев’яти раундів розширення (у 1952, 1955, 1982, 1999, 2004, 2009, 2017, 2020 і 2023 рр.) до НАТО  вступили ще 19 країн.
  • Стаття 10 Північноатлантичного договору регламентує процес вступу нових членів до Альянсу. У ній йдеться, що до НАТО може вступити будь-яка «європейська держава, яка в змозі просувати принципи цього Договору і здійснювати внесок у підтримання безпеки у Північноатлантичному регіоні».
  • Будь-яке рішення стосовно запрошення нових членів затверджується Північноатлантичною радою – найвищим політичним органом, що ухвалює рішення в НАТО на основі консенсусу між усіма державами – членами.

 

Перелік держав – членів за алфавітом

 

Албанія
2009
Албанія
Бельгія
1949
Бельгія
Болгарія
2004
Болгарія
Греція
1952
Греція
Данія
1949
Данія
Естонія
2004
Естонія
Ісландія
1949
Ісландія
Іспанія
1982
Іспанія
Італія
1949
Італія
Канада
1949
Канада
Латвія
2004
Латвія
Литва
2004
Литва
Люксембург
1949
Люксембург
Нідерланди
1949
Нідерланди
Німеччина
1955
Німеччина
Норвегія
1949
Норвегія
Північна Македонія
2020
Північна Македонія
Польща
1999
Польща
Португалія
1949
Португалія
Румунія
2004
Румунія
Словаччина
2004
Словаччина
Словенія
2004
Словенія
Сполучене Королівство
1949
Сполучене Королівство
Сполучені Штати Америки
1949
Сполучені Штати Америки
Туреччина
1952
Туреччина
Угорщина
1999
Угорщина
Фінляндія
2023
Фінляндія
Франція
1949
Франція
Хорватія
2009
Хорватія
Чехія
1999
Чехія
Чорногорія
2017
Чорногорія

 

Шлях до НАТО кожної з держав–членів

 

 

1949: 12 країн – засновниць

4 квітня 1949 року дванадцять країн Європи і Північної Америки підписали у Вашингтоні, округ Колумбія, Північноатлантичний договір.
 

4 квітня 1949 року у Відомчій аудиторії у Вашингтоні (округ Колумбія) міністри закордонних справ 12 країн підписали Північноатлантичний договір (відомий також як Вашингтонський договір).

Країнами – засновницями НАТО були: Бельгія, Канада, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Велика Британія і Сполучені Штати Америки.

Протягом наступних п'яти місяців після церемонії підписання, національні Парламенти усіх 12 країн ратифікували Договір, і таким чином вони офіційно стали членами Організації.

12 Сторін, що підписали Договір

Деякі з міністрів закордонних справ, які підписали Договір, згодом відіграли вагому роль в історії НАТО:

  • Бельгія: Поль-Анрі Спаак був Генеральним секретарем НАТО з 1957 до 1961 р.
  • Канада: Лестер Пірсон вів переговори щодо Договору і був одним із «Трьох мудреців», які склали Доповідь про невійськову співпрацю у рамках НАТО, опубліковану у 1956 році після Суецької кризи.
  • Данія: Густав Расмуссен
  • Франція: Робер Шуман був ідеологом європейських установ й ініціатором Європейської оборонної спільноти.
  • Ісландія: Б'ярні Бенедиктссон
  • Італія: граф Карло Сфорца
  • Люксембург: Жозеф Беш
  • Нідерланди: д-р Дірк Стіккер був Генеральним секретарем НАТО з 1961 до 1964 р.
  • Норвегія: Халвард М. Ланге був одним із «Трьох мудреців», які склали Доповідь про невійськову співпрацю у рамках НАТО.
  • Португалія: д-р Жозе Каейру да Матта
  • Велика Британія: Ернест Бевін був одним із основних ініціаторів створення НАТО. На посаді Міністра закордонних справ Великої Британії у період 1945 – 1951 рр. брав участь у перших установчих засіданнях Північноатлантичної ради.
  • Сполучені Штати Америки: Дін Ачесон брав участь і головував на засіданнях Північноатлантичної ради, що мало особливо велике значення до створення посади Генерального секретаря НАТО.

Гнучкість членства в НАТО

Підписавши Договір, держави добровільно зобов'язуються брати участь у політичних консультаціях і військовій діяльності Організації. Хоча кожна із Сторін Північноатлантичного договору має зобов'язання згідно з Договором, існує певний ступінь гнучкості, завдяки якому держави – члени можуть вирішувати, якою саме буде їхня участь. Показовим прикладом щодо цього є членство Ісландії і Франції.

  • Ісландія

Коли у 1949 році Ісландія підписала Договір, то вона не мала – і досі не має – власних збройних сил. З юридичної точки зору ніщо не перешкоджає Ісландії створити свої збройні сили, але вона вирішила не робити цього. Втім, Ісландія має берегову охорону, національну поліцію, систему ППО і добровільні експедиційні миротворчі сили. Ісландія також користується перевагами давньої двосторонньої угоди у галузі оборони зі Сполученими Штатами Америки, укладеної 1951 року. Хоча у 2006 році американські війська було виведено з території країни, угода у галузі оборони залишається чинною. Починаючи з 2008 року, країни – члени НАТО періодично здійснюють операції із патрулювання повітряного простору Ісландії.

  • Франція

У 1966 році Президент Шарль де Голль вирішив вивести Францію з інтегрованої військової структури НАТО. Це рішення віддзеркалювало прагнення більшої військової незалежності, насамперед, від Сполучених Штатів Америки. Франція також була проти включення її ядерних сил стримування до загальної системи і встановлення будь-якого контролю над її збройними силами.

Практично, хоча Франція продовжувала брати повноцінну участь у політичних структурах Організації, вона вийшла з низки комітетів таких, як Комітет оборонного планування і Група ядерного планування. Внаслідок цього рішення французькі збройні сили було виведено з командувань НАТО, а іноземні війська залишили територію Франції. Було також заборонено розміщення на території Франції іноземної зброї, включаючи ядерну зброю. Політична штаб-квартира НАТО, яка з 1952 року розміщувалася у Парижі, а також Штаб Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі, що з 1951 року розміщувався у Рокканкурі, переїхали до Бельгії.

Попри вихід з інтегрованої військової структури НАТО, Франція підписала з Альянсом дві технічних угоди, у яких були визначені процедури на випадок радянської агресії. Після падіння Берлінського муру у 1989 році, Франція регулярно надавала підрозділи для участі у військових операціях під проводом НАТО, причому французькі контингенти були одними з найчисельніших. Франція також є четвертою державою НАТО за обсягом внесків до військового бюджету Альянсу.

З початку 1990-х рр. Франція поступово відмовлялася від рішення 1966 року, почавши, наприклад, брати участь у засіданнях міністрів оборони, починаючи з засідання 1994 року у Севільї, а також призначивши у 2003 році французьких офіцерів на посади у структурах Командувань Альянсу з питань операцій і трансформації. Під час саміту НАТО у Страсбурзі - Келі у квітні 2009 року Франція офіційно заявила про своє остаточне рішення стати повноцінним членом усіх структур НАТО1.

 

  1. Втім, Франція вирішила не брати участь у діяльності Групи ядерного планування НАТО.

 

1952: Вступ Греції і Туреччини

Державні прапори Греції і Туреччини піднято поряд з прапорами інших держав–членів НАТО на засіданні міністрів Альянсу у Лісабоні, Португалія, лютий 1952 р.
 

18 лютого 1952 року, за три роки після підписання Вашингтонського договору, до НАТО вступили Греція і Туреччина. Це дало змогу підсилити південний фланг Альянсу.

За часів, коли побоювалися експансії комунізму скрізь у Європі, а також в інших куточках світу (наприклад, підтримка з боку Радянського Союзу агресії Північної Кореї проти Південної Кореї у 1950 році), поширення безпеки у Південно-Східній Європі мало стратегічне значення. Вступ до НАТО не лише сприяв усуненню впливу комунізму в Греції – країні, що відновлювалася після громадянської війни – але й поклав край тиску на Туреччину з боку Радянського Союзу за доступ до основних стратегічних шляхів судноплавства.

 

1955: Вступ Німеччини

Держави–члени Альянсу підписують Протокол про вступ Німеччини у штаб-квартирі НАТО, яка тоді розміщувалася у Парижі, жовтень 1954 р. Рік потому, у травні, Німеччина стала членом Альянсу.
 

Німеччина вступила до НАТО 6 травня 1955 року. Це стало можливим внаслідок років перемовин між західними лідерами і Німеччиною, чиє населення опиралося будь-якій формі переозброєння.

Після завершення Другої світової війни знайти шлях включення Федеративної Республіки Німеччина (ФРН) до західноєвропейських структур безпеки мало першорядне значення. Федеративну Республіку Німеччина – або Західну Німеччину – було створено у 1949 році, і хоча ця нова держава належала до західної спільноти, існували побоювання щодо її військового потенціалу. Спочатку Франція запропонувала створити так звану Європейську оборонну спільноту, яка могла б стати вирішенням німецького питання. Втім, Сенат Франції не підтримав цей план, отже вступ ФРН до НАТО залишався єдиним можливим варіантом. Щоб це сталося, необхідно було забезпечити дотримання трьох умов: переможці у Другій світовій війні (Франція, Велика Британія, США і Радянський Союз) мали припинити окупацію Федеративної Республіки Німеччина; Італію і Західну Німеччину слід було прийняти до Оборонної організації Західного союзу (йдеться про військову складову Західного союзу); і потім існувало ще питання власне процедури вступу.

Коли Німеччина вступила до Західного союзу, він став називатися Західноєвропейським союзом. Вступ до організації разом із припиненням окупації Федеративної Республіки Німеччина наблизили країну до членства в НАТО. 23 жовтня 1954 року Федеративна Республіка Німеччина офіційно вступила до Західного союзу, а 5 травня 1955 року набули чинності Паризькі угоди, які поклали край окупації країни. Наступного дня Німеччина стала 15-тим членом НАТО.

Коли 3 жовтня 1990 року відбулося возз'єднання Німеччини, до складу НАТО увійшла також колишня Німецька Демократична Республіка як невід'ємна частина возз'єднаної Німеччини.

 

1982: Вступ Іспанії

Державний прапор Іспанії майорить разом з прапорами інших держав–членів Альянсу у штаб-квартирі НАТО невдовзі після вступу Іспанії до НАТО у 1982 р.
 

Іспанія вступила до Альянсу 30 травня 1982 роки попри істотний опір громадськості. Падіння диктатури Франко у 1975 році, військовий переворот у 1981 році і подальший прихід до влади провідної опозиційної сили (Іспанської соціалістичної робітничої партії, яка спочатку виступала проти вступу до НАТО) – усе це створило складні соціально-політичні умови, як усередині країни, так і на міжнародному рівні.

Іспанія брала повноцінну участь у політичних структурах Організації, але утримувалася від участі в інтегрованій військовій структурі – рішення, яке було підтверджено на референдумі 1986 року. Щодо військових аспектів, Іспанія брала участь в якості спостерігача у діяльності Групи ядерного планування; брала участь в інтегрованій системі зв'язку із застереженням; а іспанські війська продовжували перебувати під національним командуванням, причому Іспанія заборонила тривалі розміщення її військ поза територією країни. Попри це, іспанські збройні сили все ж могли діяти спільно з військами НАТО у разі надзвичайних станів.

Застереження Іспанії щодо НАТО поступово зникали. У 1996 році Парламент Іспанії ухвалив рішення про участь країни в інтегрованій командній структурі Альянсу. Це рішення збіглося із призначенням д-ра Хав'єра Солани Генеральним секретарем НАТО (1995-1999 рр.). Він став першим іспанцем на цій посаді.

 

1999: Перший раунд розширення після завершення холодної війни

Виступ військового оркестру на церемонії підняття державних прапорів Польщі, Угорщини і Чехії у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, березень 1999 р.
 

Падіння Берлінського муру і розпад Організації Варшавського договору після завершення холодної війни відкрили нові можливості для подальшого розширення НАТО. Низка нових демократичних країн у Центральній і Східній Європі заявили про своє прагнення інтегруватися до євроатлантичних структур.

У 1995 році в Альянсі було проведено і оприлюднено результати Дослідження щодо розширення НАТО, у якому проаналізовано переваги приєднання нових членів, а також шляхи їх включення до складу Організації. У Дослідженні зроблено висновок про те, що із завершенням холодної війни виникли унікальні можливості для побудови міцнішої безпеки на усьому євроатлантичному просторі і що процес розширення НАТО сприятиме зміцненню безпеки і стабільності в інтересах усіх народів.

На Мадридському саміті Альянсу у 1997 році Чехію, Угорщину і Польщу було запрошено розпочати переговори щодо вступу до НАТО, і 12 березня 1999 року ці країни першими серед колишніх членів Варшавського пакту приєдналися до НАТО.

Ґрунтуючись на вагомому досвіді, набутому у рамках процесу вступу нових членів, на Вашингтонському саміті у квітні 1999 року НАТО запровадила План дій щодо членства (ПДЧ). ПДЧ було розроблено таким чином, щоб допомогти державам-претендентам підготуватися до вступу до НАТО, хоча участь у програмі не є автоматичною гарантією майбутнього вступу.

 

2004: Другий раунд розширення після завершення холодної війни

Винос державних прапорів усіх держав–членів НАТО перед штаб-квартирою Альянсу в Брюсселі у квітні 2004 року під час церемонії підняття прапорів на ознаменування вступу до Альянсу Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Румунії, Словаччини і Словенії.
 

На Празькому саміті Альянсу у 2002 році Болгарію, Естонію, Латвію, Литву, Румунію, Словаччину і Словенію було запрошено розпочати переговори про вступ до Альянсу. 29 березня 2004 року ці країни офіційно стали членами Альянсу, і це був найбільший раунд розширення в історії НАТО.

Напередодні вступу до Альянсу усі сім країн були учасницями ПДЧ.

 

2009: Вступ Албанії і Хорватії

Військовослужбовці Альянсу несуть державні прапори своїх країн під час церемонії підняття прапорів на ознаменування вступу Албанії і Хорватії у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, квітень 2009 р.
 

У період партнерства з НАТО Албанія і Хорватія співпрацювали з Альянсом з широкого кола питань, причому увага приділялася насамперед реформуванню структур безпеки і оборони, а також сприянню більш загальним демократичним й інституційним перетворенням.

Албанія брала участь у ПДЧ з часу його створення у 1999 році, тоді як Хорватія приєдналася у 2002 році. У липні 2008 року обидві держави підписали Протоколи про приєднання, а 1 квітня 2009 року офіційно стали членами Альянсу.

 

2017: Вступ Чорногорії

Чорногорська почесна варта піднімає прапори НАТО і Чорногорії у Подгориці, Чорногорія, на ознаменування вступу країни до НАТО, червень 2017 р. © Reuters/Stevo Vasiljevic
 

Після відновлення державної незалежності у червні 2006 року, у грудні того ж року Чорногорія приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру», а три роки потому стала учасницею Плану дій щодо членства. Починаючи з 2010 року, країна брала активну участь в операції під проводом НАТО в Афганістані, а нині бере участь у невійськовій місії, яку було запроваджено згодом. Вагомими складовими співпраці між НАТО і Чорногорією напередодні вступу країни до НАТО були розвиток оперативної сумісності національних збройних сил з військами НАТО і реформування структур безпеки і оборони. Також тривала співпраця з таких аспектів, як розбудова потенціалу у галузі реагування на надзвичайні стани й утилізація надлишкових боєприпасів.

Протокол про вступ було підписано у травні 2016 року, а офіційно членом НАТО Чорногорія стала 5 червня 2017 року.

 

 

2020: Вступ Північної Македонії

Офіцери з Північної Македонії піднімають державний прапор у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі після вступу країни до Альянсу, березень 2020 р.
 

Північна Македонія здобула державну незалежність у 1991 році. У 1995 році країна приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру», а у 1999 році їй було надано План дій щодо членства. За короткий період, з 2001 до 2003 року, на прохання уряду у Скоп'є НАТО запровадила в країні три операції з підтримання миру. Перш, ніж стати членом Альянсу, Північна Македонія співпрацювала з НАТО у ключових галузях, зокрема, з питань демократичних та інституційних реформ і реформування структур безпеки і оборони. До того ж, завдяки практичному співробітництву з НАТО, вона підвищила готовність цивільного суспільства та продовжує брати активну участь в операції під проводом НАТО в Афганістані.

Основною перепоною до вступу Північної Македонії до НАТО було питання її офіційної назви. У 2018 році було підписано історичну угоду між Афінами та Скоп'є, завдяки чому цю перепону було усунуто. Внаслідок підписання Преспанської угоди НАТО запросила Скоп'є розпочати переговори про вступ до Альянсу, водночас закликавши уряд продовжувати втілення необхідних для цього реформ. 15 лютого 2019 року попередню назву «колишня Югославська Республіка Македонія» було офіційно змінено. Нині держава офіційно визнається як «Республіка Північна Македонія». 27 березня Північна Македонія стала 30-тим членом НАТО.

 

2023: Вступ Фінляндії

Фінські офіцери піднімають державний прапор Фінляндії у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, квітень 2023 р. © Reuters/Johanna Geron/Pool

Співпрацю між НАТО і Фінляндією було розпочато у 1994 році, коли країна приєдналася до програми «Партнерство заради миру». Відтоді, протягом наступних десятиліть, Фінляндія стала одним з найактивніших партнерів НАТО, здійснюючи вагомі внески до заходів Альянсу, включаючи операції і місії під проводом НАТО на Балканах, в Афганістані і Іраку.

Історично, співпраця Фінляндії з НАТО ґрунтувалася на її політиці військового нейтралітету і міцному національному політичному консенсусі в цьому сенсі. Втім у 2022 році, коли Росія здійснила повномасштабне вторгнення в Україну, ситуація змінилася.

18 травня 2022 року, разом зі Швецією, Фінляндія подала офіційну заявку на вступ до НАТО. 29 червня 2022 року на Мадридському саміті Альянсу лідери держав–членів НАТО ухвалили рішення про запрошення обох країн стати членами НАТО. Разом зі Швецією, 4 липня у штаб-квартирі Альянсу в Брюсселі Фінляндія завершила переговори про вступ до НАТО, підтвердивши готовність і здатність виконувати політичні, юридичні і військові обов’язки і зобов’язання, що випливають з членства в НАТО. 5 липня держави–члени Альянсу підписали протоколи про вступ до НАТО обох держав. Отже, вони набули статус офіційно запрошених країн і як такі почали брати участь у засіданнях НАТО.

Протягом наступних місяців усі держави–члени ратифікували протокол про вступ Фінляндії відповідно до національних процедур, і 4 квітня 2023 року Фінляндія депонувала акт про приєднання до Північноатлантичного договору, ставши 31-им членом НАТО.