Брати по зброї – трансатлантичний перехід на найбільшому в світі військовому кораблі

Пілот-винищувач проходить через нутрощі корабля повз моряків у напівтемних вузьких коридорах. Дійшовши до палуби, він піднімає важкий важіль на дверях і відчиняє їх. За бортом Атлантичний океан лежить пласким простирадлом кольору сірої гарматної сталі, прикрашеної рухливими білими гребінцями. Запах металу і свіжої фарби поступається свіжим поривам морського повітря – і ядучому присмаку вихлопних газів літаків.

Знайшовши свій ударний винищувач F/A-18E «Супер хорнет» на палубній стоянці, пілот відбиває кулачки з технікам, що обслуговують літак, і обходить винищувач по колу, зазираючи у відчинені панелі, сильно штовхаючи баки з пальним, підвішені під крилами, переконуючись, що вони надійно закріплені. Задоволений, він віддає честь команді і піднімається драбиною до кабіни. Праворуч від нього гордо височіють вежа управління польотами і радарні щогли «Джеральда Форда».

Це гарна картина. Я піднімаю свою камеру і натискаю на спуск декілька разів. Пілот дивиться на мене, його губи терпеливо стиснуті: ти вже закінчив?

Це лейтенант-командер Філіп Кунциг – морський офіцер, авіатор і мій брат.

Я два тижні перебуваю з ним на кораблі, який іде з Галіфаксу, Канада, до берегів Португалії у супроводі ескорту з шести кораблів інших союзників по НАТО – Канади, Данії, Франції, Німеччини, Нідерландів і Іспанії – в рамках багатонаціональних навчань «Сайлент вулверайн». Як продюсер відео для НАТО я маю задокументувати цей похід. Моє завдання – зафільмувати зльоти і посадки літаків, механіків у зелених сорочках, які метушяться навколо літаків на ангарній палубі, і заповнені людьми проходи на найбільшому у світі військовому кораблі.

Для «Форда» цей перехід відчувається як посвята в родину НАТО. Авіаносна ударна група пройде маршрутом, яким ходили канадські і американські торговельні судна за 80 років до цього, коли вони транспортували війська і припаси до Європи під час Другої світової війни. Ця допомога була необхідна силам союзників, які звільнювали Європу, і вона заклала трансатлантичну основу, на якій НАТО була побудована кількома роками пізніше.

Але я відчуваю це як кінець доби.

З переходу над польотною палубою я спостерігаю за тим, як Філ вирулює на своєму літаку зі стоянки і прямує до однієї з чотирьох стартових катапульт «Форда». Відбивач реактивного струменя піднімається за його двигунами і палубні матроси оточують «Хорнет», готуючи його до зльоту.

Це те, що він до цього робив сотні разів – і це, що він зараз зробить в останнє. Це буде його останній зліт і посадка на авіаносець. За декілька місяців він залишить ВМС США , завершивши подорож, яка розпочалась понад 14 років тому.

Він дає двигунам повний газ. Двигуни ревуть на форсажі. Він коротко віддає честь палубним матросам і стискає ручку керування, готовий до поштовху, миттєвого прискорення і несподіваної появи води під крилами.

Неможливо по-справжньому усвідомити розмір авіаносця доки ви не побачите людину, яка стоїть на ньому.

Поки катер оминає корму 330-метрового 100 000 – тонного військового корабля в гавані Галіфаксу, матроси у синіх бушлатах, які стоять на причальній палубі, виглядають мініатюрними на тлі величезного сірого корпусу.

Протягом наступних двох тижнів цей плавучий левіафан буде нашим домом.

І вдень, і вночі корабель не вгамовується. У величезній печері ангару – мабуть єдиному найбільшому приміщенні в Атлантиці – механіки у зелених сорочках метушяться навколо своїх літаків як мурашки, зазираючи з ліхтарями в середину двигунів і завертаючи гайки ключами. Камбузи готують їжу безперервно, забезпечуючи триразове харчування вдень плюс опівнічний раціон («мідрац», підігріті залишки після дня, які дуже люблять втомлені вахтові і безсонні пілоти).

Поки моряки їдять, сплять і працюють на борту корабля «Джеральд Р. Форд», два ядерних реактори працюють глибоко в нутрощах корабля обертаючи гвинти, які рухають корабель, і підтримуючи світло. Їхній спільний вихід у 600 мегават втричі більший за результат роботи енергетичної установки авіаносця класу Німіц, який має замінити «Форд», і достатній для забезпечення енергією невеликого міста. Яким, по суті, і є «Форд». Попри те, що передові системи корабля потребують менше моряків для їх обслуговування, на борту все одно перебуває понад чотири тисячі осіб. Коли вони не працюють, вони дозволяють собі невеличкі радощі: свіжу стрижку у корабельного цирульника. Горнятко гарної кави в корабельній кав’ярні. Тренування на ангарній палубі, де відчинені двері пропонують їм вид на туманну і холодну Атлантику коли вони підіймають вагу, гребуть чи педалюють на велотренажерах.

Коли ми вперше висадилися у величезному місті в морі, я пішов за Філом вниз вузькими проходами до нашої п’ятимісної каюти на носі корабля лише одним рівнем нижче польотної палуби. «Чому тут так холодно?», - запитав я. У каюті було як у м’ясному морозильнику.

«Речі менше пахнуть на холоді», - сказав він скидаючи цивільний одяг і надягаючи свій льотний костюм.

Я не вперше бачу його в однострої, але формальні атрибути його професії лише нагадали мені про те, де цей пілот-винищувач отримав свій старт: як лахматий інтроверт в окулярах, якого мало цікавило щось поза морською авіацією.

В ретроспективі це здається очевидним. «Топ ган» був священним текстом для молоді, перенасиченою мрійною лихоманкою про повітряні бої. Його вибуховий блиск балансувався чорно-білим портретом нашого діда, капітана ВМС Річарда Шнорфа, що висів навпроти телевізора, його груди прикрашали ряди орденських стрічок під парою крил авіатора. Його кар’єра охопила три війни і тривала 32 роки. Коли ми його бачили, ми називали його дідом – не дідусем, не дідулею.

Якби лише «найкращі з кращих» ставали морськими льотчиками, Філ спочатку виглядав маловірогідним кандидатом. Він був не найкращим учнем. Він не займався ніяким спортом, замість цього він грав у комп’ютерні ігри на Xbox. Він був обдарованим музикантом, але навряд чи це сприяло б його службовій кар’єрі. Коли він сказав мені, що подався на стипендію від Корпусу підготовки офіцерів резерву ВМС, я побажав йому успіху.

А коли він її отримав, я був вражений. Чи він справді це робить? Відповідь надійшла наступної осені, коли він надіслав селфі в офіцерській польовій формі із стрижкою «під нуль».

Для того щоб стати пілотом-винищувачем, необхідно пройти через декілька сит, які стають дедалі вужчими, зберігаючи свій високий «прохідний бал» і сподіваючись на те, що ВМС не потребують пілотів гелікоптерів. Для Філа це означало численні години вивчення операційних інструкцій F/A-18 «Супер хорнет», тренувань на льотному тренажері, отримання знань замість сну, сподіваючись, що він буде літати достатньо гарно щоб вразити своїх інструкторів.

Це взяло чотири роки у коледжі і два роки у школі морської авіації у Флориді, але в 2014 році він усміхався у своєму білому парадному однострої коли в світлі спалаху камери на його грудях, ліворуч, засяяли золотом крильця – крильця діда, які приколов йому наш дядько. Три роки по тому він вже виконував бойові вильоти проти ІДІЛ над Іраком і Сирією.

З того часу пройшло понад чотири роки. Деякі з тих літаків, на яких він літав, зараз ділять палубу з «Супер хорнетами» зі складу його нової ескадрильї. Ударної винищувальної ескадрильї 37 - «Шалені бики».

Його рішення залишити ВМС мене здивувало. Він досвідчений пілот. Що може зрівнятись з польотами на літаках-винищувачах з авіаносця? Чи не буде він сумувати за цим?

Звичайно, сказав він, але він виконав усе, що запланував собі зробити, і тепер на нього очікують нові виклики: виховати синів, зробити кар’єру цивільного пілота. Вперед.

Ми знайшли літак із знайомим ім’ям на борту: ЛЕЙТЕНЕНТ-КОМАНДЕР ФІЛІП КУНЦИГ. «СПЕШИЕЛ К». Я поставив його під ним для фото. Я возився з настройкою камери, коли його посмішка застигла на обличчі. «Поспіши», - каже він.

«Потерпи. Це для мами з татом», - сказав я.

«Це те, що буде тривати наступні два тижні?»

«Точно».

Дні проходили поволі. Моряки з ескорту ударної групи прибули на гелікоптері для ознайомлення з новим авіаносцем. Одна група голландських моряків з фрегату Нідерландських ВМС «Де зевен провінсієн» запитали, де розташований бар для рядового і молодшого командного складу. Вони були вражені, коли дізнались, що його немає; на кораблях ВМС США сухий закон. А коли вони дізнались про те, що на кораблі також немає власної пекарні, вони захвилювались.

Одної неділі «Шалені бики» приймали марафон «Гри престолів» з попкорном, який подавався у кавових фільтрах. Але саме тоді «Форд» проходив повз Азори, низку португальських островів приблизно за 1400 кілометрів від Іберійського півострова, і капітан оголосив, що польоти розпочинаються наступного дня.

Настрій в кімнаті піднявся. Розклади, які видавав принтер, були заповнені інформацією про польоти з розкладом часу, прізвищами пілотів і боєкомплектом літаків навпроти них.

Наступного ранку пілоти відправились до парашутних сховищ, де вдягнулись у протиперевантажувальні костюми – штани брудно-оливкового кольору, які мають надуватись навколо стегон пілотів і протидіяти відтоку крови від мозку під час надшвидкісних маневрів. Вони вдягаються у свої льотні жилети і знімають з полиці свої шоломи, гойдаються гумові шланги. Звідси зовсім недалеко йти до польотної палуби, де вони знаходять свої літаки.

На перший погляд, на польотній палубі панує хаос. Моряки у різнокольорових светрах розмахують руками, вказують, стукають себе по голові, спілкуючись мовою знаків, абсолютно незрозумілою непосвяченому. Керівники вильоту управляють рухом, спрямовуючи літаки від їхніх стоянок до катапульт. Команди техніків зачіплюють носове шасі за човник, невисокий сталевий блок, який тягне літак по направляючим катапульти. Щойно «Хорнет» стає на позицію, масивна панель дефлектора реактивного струменя підіймається позаду нього.

Керівник вильоту жестами подає сигнал пілоту дати двигунам «військову потужність». Навіть у звукозахисних навушниках ревіння нищівне; щось, що скоріше відчуваєш, ніж чуєш.

Зі скляної бульбашки, вбудованої в палубу, відповідальний за старт літаків матрос – «шутер» - очікує на підняті великі пальці рук палубних матросів, які оточили літак. Якщо все добре, він, або вона, запускає катапульту.

Літак злегка «клює» носом коли човник починає тягнути його 100-метровою доріжкою до краю корабля, звідки він вистрілює «Хорнетом» у повітря як з рогатки. В кабіні пілотів підхоплюють ремні безпеки, коли їх кидає вперед після зникнення прискорення від катапульти. Вони повертають літак на злітний курс, прибирають шасі і очікують на дозвіл набирати крейсерську висоту.

Звідти вони виконують будь-яку з численних місій «Хорнета». Під час навчань «Сайлент вулверайн» «Хорнети» з «Форда» будуть відпрацьовувати перехоплення, бойове повітряне патрулювання і протикорабельні операції. Деякими місіями управлятимуть кораблі союзників зі складу флотилії, надаючи ударній групі можливість попрацювати в умовах звичайних мовних бар’єрів і процедурних ускладнень, які характерні для багатонаціональних військових операцій.

А потім наступає справжнє випробування для морського льотчика: посадка.

Сонце світить і погода гарна, літаки виконуватимуть підхід «першого типу», роблячи коло навкруги авіаносця перед посадкою. Вони уходять наліво перед носом, скидаючи швидкість. На платформі біля корми корабля сигнальник посадки (LSO) – або «ракетки», термін, який походить з часів, коли LSO використовували різнокольорові ракетки (як для настільного тенісу) для того, щоб спрямовувати літаки на посадку – дає телефоном інструкції додати газу, зменшити газ, взяти ліворуч, взяти праворуч.

Пілот застосовує свої педалі руля напряму і ручку керування для внесення невеличких коректив, спрямовуючи свій ніс на осьову лінію палуби, водночас спостерігаючи на невеличкою підсвіченою кулькою – удосконаленою оптичною системою посадки з лінзою Френеля (IFLOS), або, як її називають пілоти, «тефтелькою» - для того, щоб витримувати глісаду для зниження на палубу.

Якщо вони помиляються, IFLOS спалахує червоним і LSO каже пілотам повторити захід на посадку. «Хорнет» реве, і літак проходить над палубою і робить коло для другого заходу.

Проте в ідеалі літак сідає на палубу зі швидкістю 248 кілометрів за годину, і хвостовий гак зачіпляється за гальмівний трос, зупиняючи літак менше як за сто метрів від місця його посадки. Це може приводити в захват і лякати, особливо, якщо виконується за поганої погоди або вночі. Або за цих двох умов водночас.

Польоти продовжуються вдень і вночі. Наприкінці дня сигнальники посадки заходять до кімнати підготовки «биків» і аплодують. «Так, ракетки!», - кричать льотчики, аплодують і свистять.

Коли я запитав Філа щодо екзальтованого прийому, він потиснув плечима. «Це в принципі традиція, але маєш пам’ятати, що ці хлопці кажуть нам як не розбитися під час посадки. Вони реально рятують нам життя».

В останній день навчань «Сайлент вулверайн» Філ злітає для того, щоб здійснити свою останню посадку на авіаносець. На прощання, льотчики, які залишають службу, отримують дозвіл на низький, швидкий обліт авіаносця перед посадкою.

Я стою на містку над палубою, камера в руках. Останній сонячний промінь тоне в морі, і тут він з’являється, чорна крапка на горизонті, рухається швидко. Наблизившись до корабля, «Супер хорнет» робить різкий віраж і показує кораблю свій живіт, форсаж викидає з двигунів два конуси полум’я. Ревіння літака відбивається глибоко в моїх грудях. Він вирівнюється перед кормою корабля і скидає газ так, що здається, що його літак пливе до палуби корабля. Його крила потроху коливаються, але захід стабільний. Коли він сідає, хвостовий гак вибиває іскри, хапаючи третій гальмівний трос.

Командир його ескадрильї, командер Пет «Ху?» Букі, очікує на нього у повному льотному вбранні, готовий відправитись у цьому літаку на наступне завдання. Філ спускається драбиною і Букі обіймає його, по-дружному постукуючи по спині. Це єдиний натяк на те, що відбувається щось важливе. Немає ніяких промов, медалі, почесної грамоти - лише невеликий жест вдячності за добре виконану роботу. Філ іде до борту корабля –*фактично іде на захід сонця *, я думаю, намагаючись не закочувати очі – спускається сходинками і зникає в нутрощах корабля.