Західні альянси в часи політики сили – огляд

Це відновлення конкуренції між великими державами пожвавило дослідження військових альянсів. В цій статті я оглядаю три видатні книги останніх років: A. Весс Мітчелла і Якуба Грайгіла «Неспокійний кордон» (2017); Майри Репп-Гупер «Щити республіки» (2020) і Александера Ланошкі «Військові альянси у двадцять першому сторіччі (2022). Автори поєднують академічну діяльність з політикою: Ланошка є політологом, який спеціалізується на альянсах; Грайгіл, Мітчелл і Репп-Гупер усі служили в Держдепартаменті США; а Мітчелл був співголовою незалежної групи з вивчення стану НАТО 2030.

Спільним знаменником для усіх трьох книг є те, що в них подано систематизований аналіз вигід, витрат і проблем системи Західних альянсів. Для цього автори ґрунтуються на сталих концепціях політології, включно із покиданням напризволяще: коли союзник дезертирує; втягуванням: коли вас втягують у небажаний конфлікт; і «безоплатний проїзд», коли союзник користується перевагами альянсу і при цьому не бере на себе відповідну частку тягаря колективної оборони. Але кожна книга має також свою унікальну тему. Мітчелл і Грайгіл виступають за посилення підтримки Сполученими Штатами союзників уздовж «неспокійного кордону» з Китаєм, Іраном і Росією. Репп-Гупер використовує перелік американських альянсів часів холодної війни задля розгляду переваг від них, про які часто забувають, і витрат, які зазвичай перебільшуються. А Ланошка береться розвіювати міфи, якими сповнені дебати щодо альянсів.

Навіщо країни підписують договори про оборону одне одного? Репп-Гупер, Грайгіл і Мітчелл аналізують вибір Сполученими Штатами альянсів після 1945 року. Друга світова війна показала, що доступ до сучасних військових технологій – реактивних двигунів, балістичних ракет і ядерної зброї – вже не дозволяє Сполученим Штатам насолоджуватись бездіяльністю в чудовій ізоляції. Президент Трумен чітко на це вказав у жовтні 1945 року, коли сказав, що «наша географічна безпека зникла. Вже ніколи ми не зможемо розраховувати на розкіш часу, за який ми можемо озброїтись». Чотири конкретні аргументи підтримали (і продовжують підтримувати) західну систему альянсів, побудовану Сполученими Штатами:

Вже при народженні НАТО в 1949 році Держсекретар США Дін Ечесон очікував, що Північноатлантичний договір «гарантуватиме, що ніхто не отримає безкоштовний обід за рахунок інших там, де це стосується їхньої здатності до спротиву».

Із самого того часу періодично виникали суперечності щодо розподілу тягаря, спричинені постійним розривом між оборонними видатками США та інших союзників по НАТО. Зазвичай вважається, що цей розрив відображає небажання деяких членів Альянсу робити відповідні внески.

Але Репп-Гупер і Ланошка наводять масу контраргументів проти того, щоб обмежувати розподіл тягаря лише видатками на оборону. Сполучені Штати отримують багато негрошових компенсацій від союзників, чи то у вигляді доступу до базування, чи у політичному впливі. До того ж, призначення оборонних видатків може бути різним. В той час, як військові сили США мають глобальний характер присутності, більшість союзників мають більш обмежені завдання. Також, більші витрати не обов’язково означають кращу оборону. Оборонні видатки передбачають вартість особового складу і адміністративні витрати. А складні і дорогі військові системи мають вводитись в дію, а цю проблему не можна розв’язати лише грошима.

Якщо безоплатний проїзд є постійним головним болем, то втягування проти вашої волі у небажаний конфлікт необачним союзником є постійним страхом. Але усі ці автори ставляться до нього скептично. Грайгіл і Мітчелл ставляться до втягування просто як до теоретичної можливості на противагу реальності російської, китайської і іранської «риторичної агресивності і геополітичного експансіонізму». Ланошка і Репп-Гупер доводять, що країни можуть складати договори в такий спосіб, який запобігає втягуванню. Наприклад, Північноатлантичний договір слугував не лише стримуванню Радянського Союзу, а і запобігав вплутуванню Америки в тогочасні колоніальні конфлікти Європи. Таким чином, договір публічно зафіксував принцип, за яким напад на одну країну Альянсу є нападом на усіх, але уникнув автоматичного застосування сили і обмежив її географічну застосовність Північноатлантичним регіоном. Втягування є нечастим явищем в історії. Дослідження 2015 року Фонду міжнародної безпеки виявило, що зі 188 суперечок військового характеру, до яких Сполучені Штати були залучені із 1948 до 2010 року, участь США в альянсах була зв’язана лише з п’ятьма. Обидві великі війни, в які Сполучені Штати були втягнуті під час холодної війни – в Кореї і В’єтнамі, – велися разом з партнерами, з якими на їх початку Сполучені Штати не мали договорів про альянси. І великі кризи, подібні до берлінської кризи (1958-1963 років) були наслідком того, що Вашингтон пішов на ризик ескалації, зайнявши рішучу позицію, а не тому, що союзники втягували США у свої необачні авантюри.

Страх зворотного боку втягування, покидання напризволяще, також поширений серед політичних лідерів. Історія до певної міри його підтверджує: дослідження воєн між державами із 1816 до 2003 року виявило, що оборонних пактів дотримувались лише 41 відсоток часу. Що з цього приводу кажуть нам ці три книги?

Страх бути покинутими напризволяще безперечно може мати дестабілізуючі наслідки. Ланошка і Грайгіл і Мітчелл вказують не деякі з них. Сумнівні союзники можуть задобрювати потенційних супротивників, або навпаки займати агресивну військову позицію (наприклад, робити кроки до отримання ядерної зброї, як намагались зробили Південна Корея, Тайвань і Південна Африка під час холодної війни). Проте, тим не менше, Ланошка демонструє, що є способи пом’якшити страх бути покинутими напризволяще. НАТО показує як: регулярні політичні консультації і спільні заяви, які сигналізують про спільні інтереси; добре натреновані війська під спільним командуванням, які демонструють військову готовність; і сили передового базування, які стримують і, у гіршому випадку, обороняють.

Покидання напризволяще в недалекому минулому можна вважати скоріше певною сваркою, ніж схизмою в більшій історичній перспективі. Зроблений Репп-Гупер аналіз поведінки Сполучених Штатів у період холодної війни показує, що Вашингтон ліквідував альянси, які втратили своє значення через історичний розвиток подій, такі як оборонний договір з Тайпеєм у 1979 році після встановлення дипломатичних відносин з Пекіном. Але, хоча Сполучені Штати відмовились від договору і відкликали дипломатичне визнання Тайпею, вони не «покинули напризволяще» цей острів. Продаж озброєнь і неофіційні відносини продовжувались.

Це, що стосується переваг і потенційної вартості альянсів, але як щодо загроз з боку Москви і Пекіна? З одного боку, прямий воєнний напад на члена НАТО, хоча і малоймовірний, не можна повністю відкидати. З іншого боку, Москва і Пекін продовжують підривати стабільність за допомогою гібридних воєнних дій у сірій зоні, нижче порогу військової конфронтації. Ця тактика передбачає інформаційну війну, кібератаки і економічний примус за допомогою боргової дипломатії, торгівельних санкцій і використання енергетики як зброю. Що ж рекомендують ці три книги?

Перше: не треба розкручувати загрозу з боку гібридної війни. В реальності, її показники очевидно змішані. Звернення супротивників до сірої зони – як це не парадоксально – є результатом успішного стримування: нападники переходять нижче порогу військових дій тому, що його перехід буде надмірно дорого коштувати. І такі кроки можуть викликати зворотий результат. Грайгіл і Мітчелл цитують Вінстона Черчилля, який говорив про Німеччину перед початком Першої світової війни: «Кожен загрозливий жест, який вона робила, кожна спроба потрясти чи вразити доволі нещільну структуру Антанти, робила її тіснішою і більш згуртованою».

Друге: адаптувати західну систему альянсів до змагання великих держав у сірій зоні. Репп-Гупер рекомендує США оновити умови своїх альянсів з огляду на велику невійськову агресію. Союзники по НАТО зробили перший крок у 2021 році, коли вони заявили: «у випадках гібридної війни Рада може вирішити задіяти статтю 5 Вашингтонського договору, як у випадку збройного нападу». На додаток, визначення колективної оборони повинно передбачати дипломатичні і економічні засоби. Це допоможе вбити двох зайців: це підготує НАТО до гібридної війни, і це виведе дебати щодо розподілу тягаря з межі лише оборонних видатків.

Третє: допомогти тим членам Альянсу, які перебувають на передовій, посилитись для протистояння нападу. Грайгіл і Мітчелл роблять на цьому наголос. Члени Альянсу, які перебувають на передовій, реагують першими і повинні виграти час доки не надійдуть підкріплення НАТО. Вони повинні бути здатними зупинити напад, або, якщо цього не вдасться, зробити окупацію надмірно коштовною. В тактичному плані, такі війська мають робити ставку на протитанкові, протиповітряні і протикорабельні ракети, а також тактику малих підрозділів, яка забезпечує глибоку оборону, або навіть на партизанський рух. Члени Альянсу, які перебувають на передовій, мають також бути здатними до контратак із завдаванням ударів вглиб, по системі логістики і командування і управління супротивника, прикриваючи при цьому свої підкріплення.

Звичайно, в кожній книзі можна знайти що покритикувати. Грайгіл і Мітчелл, як не дивно, включають Іран до тієї ж ліги великих держав як Китай і Росію. В книзі Реп-Гупер пропонується більш детальний аналіз альянсів США за 40 років холодної війни, ніж за 30 років після неї. Ланошка в деяких своїх намаганнях розвіяти поширене уявлення про альянси заходить занадто далеко; у випадку з розподілом тягаря майже з’являються сумніви щодо того, як збільшення видатків на оборону може допомогти безпеці. До того ж, Грайгіл і Мітчелл та Реп-Гупер пишуть з американської точки зору, що фокусує, але водночас і звужує поле їхнього аналізу. І в жодній з трьох книг немає відповіді на запитання, яке невдовзі може стати великим запитанням західної політики альянсів: як Сполученим Штатам побудувати «альянс альянсів», поєднуючи зусилля в Європі і Азії задля противаги Китаю і Росії?

Тим не менше, усі три книги успішно демонструють, що історична перспектива – це найкращий антидот істеричній переоцінці цінностей душі і безладному політичному маневруванню. Вони роблять велику послугу для академічних і публічних дебатів систематизуючи переваги, витрати і проблеми західної системи альянсів. І попри потужні загрози сьогодення, книги пропонують оптимістичні відповіді. Головні аргументи західної системи альянсів (передова оборона, політична і економічна стабільність, сигнали для громадськості) усі лишаються актуальними. Час від часу завжди виникатимуть гострі дебати щодо розподілу тягаря, втягування і покидання напризволяще, але НАТО їх пережила і вистояла перед ядерними, звичайними і гібридними загрозами протягом історії свого існування. Зрештою, в 1956 році, лише за сім років після її заснування, НАТО зіштовхнулась водночас з двома кризами на сході (Угорщина) і півдні (Єгипет/Суец); московський керманич погрожував ядерними ударами союзникам по НАТО; і міністр закордонних справ країни Альянсу оголошував НАТО «наразі мертвою»… 66 років по тому (і наближаючись до свого 74 дня народження), Альянс усе ще існує.