Чи не змиє хвиля популізму НАТО і Європейський союз?

Розірваний Європейський союз

Хоча Європейський союз легко критикувати за його неповороткі процедури і візантійську політику, він також є фундаментальним елементом архітектури безпеки на континенті. Частиною його власної проблеми є те, що він не лише жертва хвилі популізму, а й її причина.

Потужним рушієм є думка – не зовсім невиправдана – про те, що брюссельська еліта прагне здійснити проект політичного об’єднання всупереч інтересам і прагненням виборців в окремих країнах. Хоча хаотичні рухи британської політики після референдуму не дуже освічують («Брекзіт є Брекзіт», - навряд чи може слугувати зразком для копіювання), проте перспектива виходу Великої Британії з ЄС погіршила проблему ще більше. Для найвпертіших федералістів у Брюсселі самоусунення їхнього найбільш безкомпромісного опонента означає, що настав час тиснути сильніше і швидше. Однак для скептиків це означає можливість розглянути більше «виходів».

І це не просто політичне і економічне питання. Якщо є один вирішальний урок нинішніх дискусій щодо російського способу ведення війни – як би ми його не називали - гібридним, нелінійним або асиметричним — він означає, що конфлікт в ХХІ сторіччі ведеться в сферах політики, моралі, економіки і врядування, так само як і на полі бою. В той час як НАТО залишається незамінним військовим альянсом, ЄС може відіграти цінну роль в усіх цих сферах саме поза межами компетенції НАТО.

ЄС вже розвиває свою роль в галузі безпеки, хоча значною мірою все це лишається на рівні декларацій, аніж операцій. Паралельні європейські командні структури не повинні підривати або дублювати НАТО – але це можливо, звідси і ентузіазм Москви з цього приводу. Проте ця довгострокова ініціатива більше спрямована на підтвердження федералістських імпульсів, ніж зміцнення реальної військової сили.

Особливо зважаючи на втрату Великої Британії – з найбільшим у Європі військовим бюджетом – ЄС має зосередитись на двох паралельних пріоритетах: по-перше, зміцнювати «некінетичну безпеку», удосконалюючи спільну контррозвідувальну діяльність і заходи фінансового і політичного захисту; по-друге, заохочувати країни-члени до виділення адекватних ресурсів своїм власним військовим. Проте якщо ЄС розпадеться, або просто втратить своє значення, окремі країни в своїй більшості будуть набагато менше готові і здатні задовольняти ці потреби.

НАТО посередині

Перед НАТО постають інші, ніж перед ЄС, виклики. Хоча вона регулярно стає улюбленою мішенню популістів, в тому числі француженки Марі Ле Пен, загалом спостерігається менше прагнення побачити вихід країн з Альянсу або його розпуск. Дискусії скоріше зосереджені на тому, чи перспективним новим членам, зокрема Швеції і Фінляндії, справді варто вступати, і готовність країн збільшувати свої оборонні бюджети до рівня 2% Валового внутрішнього продукту (ВВП), який, на думку НАТО, є базовим мінімумом. Справді, деякі популісти правого крила, такі як польська правляча партія «Право і справедливість», є рішучими прихильниками Альянсу. (Польща не лише вже досягла рівня у 2% ,а й пообіцяла його перевищити).

Таким чином, виклик, який європейські популісти кидають НАТО, має скоріше операційний, а не екзистенціальний характер. Є такі, особливо в Середземномор'ї, які вважають, що більша загроза походить з Близького Сходу і Північної Африки, ніж з Росії, і які ставлять під сумнів нинішню увагу до патрулювання повітряного простору країн Балтії і передове розгортання сил уздовж східного кордону.

Частіше настрої скоріше спрямовані на самодостатність. У 2016 році за даними Дослідницького центру П’ю , в багатьох європейських країнах чітка більшість – 83% в Греції, 77% в Угорщині, 67% в Італії і 65% у Польщі вважала, що інші країни повинні самостійно розв’язувати власні проблеми. Навряд чи є збігом те, що популістські уряди керують трьома з чотирьох цих країн, а в Італії «П'ять зірок» на момент написання, за опитуваннями, йде голова до голови з Демократичною партією. Популістська ідея в основному ворожо ставиться до альянсів і взаємних зобов’язань.

Звичайно, поки не зрозуміло, яким може бути популістський виклик в США. Під час кампанії Дональд Трамп висловлював скептицизм щодо «застарілої» НАТО і особливо щодо будь-якого зобов’язання з боку США захищати тих членів, які не роблять те, що він вважає адекватним внеском в свою власну оборону. З іншого боку, він висловлював свою відданість НАТО за інших обставин, і його стримують Конгрес і урядовий апарат, які в своїй переважній більшості підтримують продовження позитивної ролі США в Альянсі. Якщо бути реалістом, популістська загроза НАТО з іншого боку Атлантики полягає не у виході, а скоріше в апатії: американському керівництві, яке бачить реальні переваги для себе в двосторонніх відносинах – можливо навіть з Росією – а не в багатосторонніх.

Крапля меду

Як зараз з’ясовують британці, легше пообіцяти вихід, ніж його здійснити. Більше того, не кожна обіцянка, зроблена під час кампанії, стане коли- небудь політикою, особливо якщо вона загрожує відміною політики, яка здійснювалась десятиліттями. Понад усе важливо не піддатись відчуттю кумулятивної безпорадності: немає нічого більш деструктивного, ніж дозволити дискусіям перейти від питання чи справді перед цими альянсами постає розпад до питання як найкраще керувати цим процесом.

Поряд з цим можлива така дивна ситуація, що нові виклики в довгостроковій перспективі можуть бути продуктивними. Виклик, кинутий НАТО, змушує Альянс посилити розуміння своєї важливості серед членів Альянсу. Більше того, без зручних гарантій з боку США європейським країнам доведеться серйозніше поставитись до власної оборони. (Із 28 країн-членів Європейського союзу на сьогодні 22 є членами НАТО). Сукупний ВВП ЄС становить майже 17 трильйонів доларів , лише трошки більше як на трильйон доларів менше за США. Проте різниця військових бюджетів непропорційно велика: ЄС сукупно витрачає майже 219 мільярдів доларів порівняно з американськими 618,7 мільярдами доларів .

Так, Європа зможе пережити будь-яку нестачу, спричинену скороченням американської підтримки, але в цьому не буде необхідності, особливо не для того, щоб протистояти Росії, яка здатна витратити лише 43 мільярда доларів на свої військові потреби. (Звичайно, паралель не пряма, не в останню чергу тому, що авторитарний режим може зробити більше з меншими видатками, але не настільки багато).

У будь-якому разі питання не у простому підрахунку кількості солдатів. Як було зазначено вище, сучасні «нелінійні» виклики безпеці стосуються врядування не менше, ніж вогневої потужності. Застосовуючи різноманітні некінетичні методи, від шпигунства і хакерства до дезінформації і нелегального фінансування корисних політичних рухів, Москва намагається відкрити наявні лінії розколу як в НАТО, так і в ЄС. Популістські рухи часто у них в спільниках і союзниках, зважаючи на їхнє заперечення наявних інституцій, норм, і навіть розуміння фундаментальних основ сучасної світової системи.

Якщо ЄС буде прикидатись, що його виживання – це лише питання поліпшення зв’язків з громадськістю або подвоєного федералізму, його майбутнє викликає сумнів. Проте один із способів, в який він може підтвердити свою важливість – це бути потужною силою, яка допомагає країнам-членам захищатись від некінетичних загроз . За належного поводження це може стати прикладом того, як ЄС може створювати синергію і підтримувати своїх членів, а не намагатись нав’язувати брюссельські думки. В такому процесі він не лише зміцнить європейську безпеку і стримає російську агресію, а й зможе вибити з рук популістів частину їхньої зброї, спрямованої проти ЄС.

Немає жодного сумніву в тому, що популісти кидають виклик західним інститутам, в тому числі НАТО і Європейському союзу. Проте заяложене кліше щодо того, що виклик може означати приховані можливості, тут насправді справдовується. В протистоянні критиці з боку популістів обидві організації можуть продовжувати своє оновлення і в цьому процесі зміцнювати безпеку Заходу в часи політичних загроз, принаймні не менш серйозних ніж військові.