2014 рік запам’ятається як рік, коли незаконна анексія Криму Росією і наступ так званої «Ісламської Держави» поставили НАТО, вперше за всю історію організації, перед серйозними випробуваннями безпеки як на сході, так і на півдні. Проте того ж самого року розпочався й інший процес, який серйозно впливатиме на стан безпеки по сусідству з НАТО: зниження світової ціни на нафту. В разі, якщо ця низька ціна на нафту вплине на стабільність країн, що видобувають нафту, НАТО може отримати ідеальну бурю в себе на порозі.

За минулі два роки два головних індекси ціни на нафту – Брент і WTI (West Texas Intermediate) знизилися з в середньому $99 за барель у 2014 році, до $53 у 2015 році, і до $28 на початку 2016 року.

Таке різке падіння стало результатом низки чинників: припинення зростання споживання нафти в країнах-членах Організації з економічного співробітництва і розвитку; повільніше за звичайне зростання попиту на нафту в Китаї, спричинене уповільненням його економіки; масоване збільшення виробництва Сполученими Штатами нафти і газу з нетрадиційних джерел, що скоротило імпорт до США і вивільнило більше нафти на світовому ринку; рішення Саудівської Аравії зберегти своє рекордно високе видобування нафти з метою захисту своєї частки ринку; і відсутність консенсусу всередині Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК).

Рішення Саудівської Аравії зберегти свої рівні видобутку також можливо було викликане додатковими міркуваннями: нейтралізувати американське виробництво нафти і газу з нетрадиційних джерел і ускладнити повернення на цей ринок Ірану, з якого зняли санкції.

Проте завдяки технологічним інноваціям американська «фракінгова» галузь виявилася набагато стійкішою, ніж очікувалось, даючи змогу багатьом американським виробникам впроваджувати інновації, підвищувати економічність свого виробництва і залишатися в цьому бізнесі навіть за умови зниження ціни на нафту. Фактично навіть якщо ціна знову зростатиме, принаймні деякі виробники із застарілою нафтовидобувною промисловістю, такі як Росія, Іран і Венесуела все одно ставатимуть дедалі менш конкурентоспроможними – не в останню чергу і тому, що зростання ціни привабить на цей ринок ще більше "нетрадиціоналістів".

Те що ціна на нафту принаймні дещо зросте, є передбаченим висновком, тому що деякі виробники скоріш за все зрештою скоротять свій видобуток. Вища ціна на нафту також знову забезпечить можливість інвестиції в розвідку нових родовищ нафти і газу – важливий чинник для уникнення майбутнього дефіциту і відповідних скачків ціни.

Проте протягом певного часу ціна навряд чи сягне $100 або більше, як це було у минулому десятиріччі. Це означає, що економіки Росії і багатьох країн, що видобувають нафту на Близькому Сході, у Північній Африці і Латинській Америці можуть бути змушені видобувати на умовах нижче рентабельності, тобто, понесуть фінансові збитки. Немає нічого дивного в тому, що Алжир, Ангола, Еквадор, Нігерія і Венесуела, а також інші бідніші країни з великим населенням намагаються, хоча і без успіху, переконати ОПЕК скоротити виробництво задля підтримки цін.

Аспекти безпеки в такій ситуації очевидні: для багатьох країн-виробників нафти падіння ціни на нафту нижче певного рівня загрожує порушенням «соціального контракту» між режимами і населенням. У країнах, які звикли «підкупати» своє населення щедрими субсидіями, тривале падіння світових цін на нафту може призвести до політичної нестабільності.

Деякі аналітики заперечують, що низька ціна на нафту допоможе міжнародній стабільності, бо це змусить нафтові держави зосередитися на своїх внутрішніх проблемах, що зменшить їх можливості вдаватися до зухвалої зовнішньої політики.

Хоча це і може бути справедливо для одних країн, для інших це очевидно не так. Архісуперники Іран і Саудівська Аравія, наприклад, не показують жодних ознак припинення своєї геополітичної конкуренції через внутрішні економічні міркування. Більше того, ця конкуренція дедалі більше набуває військового виміру.

Так само і поведінка Росії у зовнішній політиці не ґрунтується на економічній раціональності: в міру того, як Росія входить в економічну рецесію, при цьому продовжуючи витрачати дедалі більше на військову модернізацію, не можна зняти з уваги ризик того, що її керівництво не розпочне відвертати увагу, вдаючись до авантюрної зовнішньої політики.

Це підводить до ще одного виміру безпеки низької ціни на нафту: потенційних геополітичних зсувів, спричинених створенням нових альянсів.

Один з таких нових альянсів – між Росією і Іраном. Очевидно, що Росія постраждає, коли величезні іранські запаси нафти і газу вийдуть на ринок і призведуть до ще більшого зниження ціни на нафту. Проте Москва співпрацювала з процесом «П5+1» (переговорами з Іраном щодо його ядерної програми, які ведуть п’ять країн – постійних членів Ради Безпеки ООН – Китай, Франція, Росія, Велика Британія і США плюс Німеччина») щодо зняття санкцій з Ірану. Вона також співпрацює з Іраном з широкого кола питань, від цивільних аспектів ядерної енергетики до продажу озброєнь.

Схоже, що стратегія Росії щодо Ірану полягає у пошуку спільної мови, а не конкуренції з Тегераном. Інвестуючи і забезпечуючи собі вплив на енергетичну галузь Ірану, Москва може намагатися зробити так, щоб енергетичні багатства Ірану не експортувалися в такий спосіб, щоб безпосередньо конкурувати з Росією. Ця стратегія, яку Москва також застосовує до деяких своїх сусідів з країн Центральної Азії, спрямована передусім на те, щоб не дати цим країнам незалежно експортувати газ до Європи, яка у передбачуваному майбутньому залишатиметься головним російським ринком.

Ще один альянс може з’явитися між Китаєм і Іраном. Китай вже зараз є найбільшим торговельним партнером Ірану, в тому числі в галузі енергетики. Для Китаю Іран може стати альтернативою його зростаючій енергетичній залежності від Саудівської Аравії. Для Ірану, своєю чергою, Китай є споживачем дедалі більших обсягів енергії і потенціальним інвестором. Тегеран також може дивитися на Пекін як на «чесного брокера» в його складних відносинах із Саудівською Аравією. Більш тісні зв’язки між Китаєм і Іраном могли б бути позитивними, якби Китай працював на загальну політичну стабільність, а не лише на просування своїх економічних інтересів.

Усі члени НАТО беруть участь у Коаліції проти Ісламської Держави Іраку і Леванту (ІДІЛ) на Близькому Сході. НАТО також прагне посилити стабільність і стійкість країн регіону, пропонуючи їм підтримку з розбудови обороноздатності. Це означає, що члени Альянсу зараз взаємодіють з регіоном, де будь-які політичні заворушення, викликані низькою ціною на нафту, можуть безпосередньо відобразитися на них.

Проте є й позитивний бік – низька ціна на нафту вже завдала важкого удару по фінансах ІДІЛ навіть до того, як повітряні удари сил Коаліції по нафтопереробних заводах, що контролюються ІДІЛ, і конвоях з пальним позбавили це терористичне угруповання ще більшої частки його доходів.

Проте Іран і Саудівська Аравія залишаються втягнутими в геополітичне, економічне і релігійне суперництво і обом країнам необхідно видобувати нафту у великих обсягах для захисту своєї частки ринку і збереження доходів для того, щоб задовольняти своє населення. Ірак страждає від нападів ІДІЛ, внутрішніх проблем і низької ціни (так само як і Лівія). Російське втручання у громадянську війну в Сирії ще більше ускладнило ситуацію.

Тому НАТО доведеться мати справу з низкою дійових осіб в цьому регіоні, чиї геополітичні цілі не лише суперечать одне одному, а й політичні міркування дедалі частіше залежатимуть від необхідності долати економічний спад і внутрішні заворушення – а все це робить їх ще менш передбачуваними.

Більше того, нестабільність, спричинена «дешевою нафтою», може призвести до ще більшого тягаря для такої країни як Йорданія, перед якою вже постав величезний виклик у вигляді біженців. Це, своєю чергою, змусить НАТО ще активніше демонструвати дієвість своїх зусиль з регіональної стабілізації.

Проте з точки зору НАТО, Росія безперечно залишається найважливішим непередбачуваним елементом безпеки. Зважаючи на те, що експорт нафти і газу забезпечує більше половини її надходжень до бюджету, ця країна опинилася на роздоріжжі: рубль зазнає серйозної девальвації, резерви Центробанку скорочуються, а іноземні інвестиції майже зникли.

Теоретично, власні економічні інтереси мусили б схилити Москву більше до політики примирення із Заходом, зокрема для того, щоб були зняті санкції, накладені після анексії Криму, і щоб уповільнити європейський рух до більшої енергетичної незалежності від Росії.

Проте хоча заяви російського керівництва вказують на те, що вони розуміють жалюгідний стан своєї економіки, абсолютно немає упевненості в тому, що це змусить їх перейти до співпраці. Принаймні поки що Росія віддає перевагу своєму антизахідному курсу: амбіційні плани військової модернізації, розмови про амбіційне – але не реалістичне – «стратегічне партнерство» з Китаєм і націоналістична риторика про необхідність захищати росіян за кордоном усе ще домінують у російській зовнішній політиці.

Усе це змушує замислитися про те, як Росія відреагує, коли спад, спричинений «дешевою нафтою», ударить по-справжньому: чи вона визнає цю проблему і зустріне її з відкритим забралом, намагаючись модернізувати і диверсифікувати свою економіку, чи намагатиметься відволікти увагу свого населення, звинувачуючи злобний Захід в російських бідах? Реакція Москви буде або благом, або бідою для європейської, і, очевидно, для світової стабільності.