Ставлення Росії до ІДІЛ: прихована вигода від зла

Багато західних спостерігачів порівнюють ІДІЛ (Ісламську Державу Іраку і Леванту) з відродженням середньовічного варварства. Проте насправді було б краще порівняти її з революційними рухами минулого, особливо з більшовицькою революцією 1917 року в Росії. ІДІЛ має спільну з більшовиками особливу рису – «інтернаціоналізм», яка передбачає, що вона може поглинути будь-кого, незалежно від етнічного походження, раси чи місця народження. Як не парадоксально, але цей аспект ІДІЛ має позитивні наслідки для Росії.

Вона стимулює розпад спротиву доморощених російських ісламістів, тому що багато хто з них відправилися на Близький Схід, що послабило внутрішню загрозу. Більше того, це дало Москві можливість втрутитися в події на Близькому Сході, де – попри кремлівські заяви – вона лише опосередковано зацікавлена у боротьбі проти ІДІЛ.

Як і більшовики, ІДІЛ проти держави – один з найважливіших аспектів революційної ідеології. Ані ті, ані ті не будували державу в звичайному розумінні: структуру з чіткою ієрархічною бюрократією, визначеними геополітичними інтересами і, у більшості випадків, бажанням бути частиною різних об’єднань держав. До більшовиків це прийшло значно пізніше, після перемог у громадянській війні. В перші роки революції більшовики перебували в утопічних настроях, дуже схоже на те, що ми бачимо серед членів ІДІЛ. Вони прагнули світової революції і створення утопічної «республіки робітників і селян», які жили б у гармонії і були вільними від утисків. Члени ІДІЛ також не планують створювати «нормальну» державу в її звичайному розумінні. Вони вбачають в державі ІДІЛ ніякої моделі будь-якої сучасної держави, а їхнє посилання на ранній «перший халіфат» в основному є бутафорією. Їхні політичні і соціоекономічні моделі є продуктом сучасності, а не середньовічних текстів. Тут вони нагадують революціонерів минулого, які також посилалися на історичні приклади. Французькі революціонери приклонялися перед традиціями античної Греції і Риму, більшовики схвалювали цінності французької революції. Проте французькі революціонери не були древніми римлянами, а більшовики – французькими революціонерами.

Ще одним важливим аспектом ідеології і практики ІДІЛ є не просто заклик до створення глобального халіфату як кінцевої мети, але й те, що більшовики називали «інтернаціоналізмом». Більшовики зазвичай апелювали до кредо марксизму, в той час як головним, найбільш чітким кредо для них було знамените гасло «Пролетарі усіх країн єднайтеся!». Ця теорія передбачає відмову від націоналізму як «буржуазної» ідеології, яка розділяє пролетаріїв і не дає їм згуртуватися для останнього Армагедону класової боротьби, що приведе до комунізму і перевершить усе в історії людства.

Фактично комунізм передбачав стрибок в інші виміри. Те ж саме можна сказати про джихадистів з ІДІЛ. Їхні ідеологи заявляють, що не існує етнічної різниці, або, точніше, що етнічна різниця не має ніякого значення. Їхнє посилання на ранній іслам має сенс, бо давні люди не мали відчуття етнічної належності/раси. Але навіть у ранні часи кістяком ісламу були араби. Велика увага до «інтернаціоналізму» - цілковите заперечення етнічного походження і навіть певна прихильність до іноземців – є великою мірою сучасним продуктом, або принаймні має сучасний вираз. Більшовики також вітали іноземців.

Які наслідки має цей підхід для Росії і як це впливає на путінську політику?

Масовий від'їзд іноземців на території, контрольовані ІДІЛ, має глобальні наслідки. Як це було з тими, хто приєднувався до революційних рухів у минулому – в тому числі до більшовиків – для цього існують найрізноманітніші причини і мотиви. Кількість цих людей досить значна – від кількох сотень до кількох тисяч за місяць. Декілька тисяч – вихідці з колишнього Радянського Союзу. Декілька сотень – з мусульманських країн Центральної Азії. Можливо, що декілька сотень прибули з мусульманських анклавів на території Росії – Татарстану і Башкортостану. Проте більшість – безперечно представники російського Північного Кавказу, в основному Чечні. І це надзвичайно вигідно Кремлю, бо звільняє його від проблем, які псували життя Єльцину і Путіну протягом майже усього пострадянського періоду. Більше того, цей масовий від’їзд дає Путіну можливість втрутитися в сирійські справи і не боятися можливих наслідків. Для того щоб це зрозуміти необхідно пригадати історію відносин Кремля з Північним Кавказом.

Розпад Радянського Союзу розворушив численні національні меншини в Російській Федерації. Проте лише на російському Північному Кавказі конфлікт обернувся на насильство. Перша чеченська війна (1994-1996 роки) пройшла під націоналістичними гаслами. Чеченців підтримали – безпосередньо або опосередковано – США і Туреччина (в якій проживає досить велика чеченська діаспора). Але на чеченський націоналізм не відгукнулися інші численні народності Кавказу та інших територій. Чеченцям вдалося добитися незалежності, принаймні де-факто, якщо не де-юре, коли Москва погодилася підписати принизливу Хасавюртську угоду в серпні 1996 року. Проте жодна зі сторін не була задоволена результатом і в 1999 році спалахнула друга чеченська війна. На той час Путін зрозумів, що йому не вдасться підкорити Чечню силою, або принаймні це занадто дорого йому обійдеться, і він вдався до іншої тактики. Він посадив на трон в Чечні клан Кадирових як віце-королів, надавши їм майже цілковиту свободу правління і величезні субсидії.

Нова путінська політика підірвала позиції чеченського націоналізму як ідеології боротьби. Це змусило Докку Умарова, лідера віртуальної Чеченської держави, оголосити в 2007 році «емірат», відмовившись від чеченського націоналізму і виступивши на підтримку ісламського «інтернаціоналізму». Цей підхід допоміг, принаймні на короткий час, привабивши на бік Докки Умарова мусульман з усього Північного Кавказу і не лише.Проте з часом «інтернаціоналізм» дедалі більше стає тягарем для «емірату" в зв’язку з тим, що дедалі більша кількість північнокавказьких бойовиків вирішують взяти участь в джихаді -

їхній версії світової революції – на Близькому Сході. Цей масовий виїзд посилився при послідовникові Умарова Аліасхабі Кебекові. Паралельно Кремль вів тривалу і невпинну боротьбу проти сил «емірату». Після убивства в 2015 році Кебекова і його спадкоємця Магомеда Сулейманова, який обіймав цю посаду лише кілька місяців, не з’явилося жодного нового лідера «емірату». Це стало ознакою дезінтеграції північнокавказького спротиву як цілісної сили і кількість терактів в цьому регіоні і за його межами різко скоротилася. Після 25 років війна на російському Північному Кавказі, схоже, добігла кінця. Хоча не виключено, що деякі джихадисти повернуться до Росії, масове повернення малоймовірне.

Звільнення від проблем з джихадистами вдома дає Путіну свободу дій у сирійських справах. Ось чому потрібно ставитися до публічних заяв про активне втручання Росії в сирійську кризу зі значною долею скептицизму: ці дії спричинені не страхом, викликаним ІДІЛ; як сказано вище, ІДІЛ, як це не парадоксально, допомагає Путіну, зруйнувавши рух спротиву на Північному Кавказі як організовану силу. Росія радше прагне продемонструвати свою появу на Близькому Сході і своє значення там. Це сигнал не лише для США, а для значно ширшої аудиторії, сигнал як арабам на Близькому Сході, так і Ізраїлю, що – в той час як союзники Вашингтона в цьому регіоні занепокоєні тим, що США, схоже, вагаються – Москва може бути гарним запасним варіантом.

Ще одним важливим аспектом сирійської авантюри є прихований заклик до Європи повернути Росію до Заходу. Критики Путіна часто представляють його жорстким, навіть ірраціональним російським націоналістом, який хоче розширювати свою імперію за будь-яку ціну і прагне конфронтації із Заходом, незважаючи на ціну. Проте навряд це так. Путін і російська еліта, інтереси якої він представляє, насправді не хочуть відокремлення від Європи в стилі холодної війни – це вимагало б значних жертв з боку російської еліти і середнього класу. Імперські очікування Путіна також досить обмежені – навіть в Україні, де Росія не наважилась на відкрите вторгнення і не відправила на Київ свої армії, як багато хто прогнозував. Імперія вимагає не лише значних економічних інвестицій, але експансія на захід відштовхне Європу і підштовхне її ближче до США. Навіть посилене загравання Путіна з Китаєм і Іраном відображає бажання показати Заходу, що у Москви є інші варіанти, а не є проявом однозначного прагнення обійнятись з Азією і розірвати усі зв’язки із Заходом. Стати ближче до Заходу, головним чином до Європи, залишається однією з головних цілей Путіна – на це треба зважати, спостерігаючи за діями Путіна в Сирії. Втручаючись в події в Сирії, Путін намагається показати Європі, що Росія може стати провідною силою, що врятує Європу і Західну цивілізацію від загрози войовничого екстремістського ісламізму – і що за цієї причини Москву не можна піддавати остракізму.

Якими є практичні наслідки цих дій? З одного боку, будучи практично звільненим від небезпеки ісламського повстання вдома і в різні способи отримуючи вигоду від ІДІЛ як магніту для екстремістів, що виросли в Росії, Москва відчуває себе достатньо впевнено, щоб довго залишатися на Близькому Сході і бути упевненою в тому, що її інтереси в цьому регіоні будуть поважати. З іншого, Москва не прагне конфронтації в стилі холодної війни з будь-якою існуючою державою і буде щаслива співпрацювати з будь-якими країнами, що поважають її інтереси. Проте при цьому не можна забувати, що хоча Москва та інші столиці мають свої власні плани на Близькому Сході, фактичний розвиток подій може бути зовсім неочікуваний.