Як Путін використовує протиракетну оборону для того, щоб відволікти увагу російського електорату

Минулого грудня, коли ми усі були зайняті святковими приготуваннями, російський президент Владімір Путін знайшов час для підписання оновленої версії російської військової доктрини. Попри це, логіка, яка покладена в основу класичної скарги Росії на Захід, – щодо розгортання в Європі системи протиракетної оборони (ПРО) від балістичних ракет – залишилась практично необґрунтованою.

У російській військовій доктрині 2014 року ПРО зазначена як четверта зовнішня військова небезпека. З того часу як США в 2004 році офіційно оголосили про розгортання системи ПРО в Європі, Росія наполегливо посилається на цей проект, який здійснює НАТО, як на демонстрацію антиросійських намірів. Чому після 10 років це питання усе ще займає таке високе місце?

Московське конфронтаційне ставлення до протиракетної оборони виявилося політично зручним для російського керівництва, яке будує свою легітимність на необхідності захищати Росію від зовнішніх ворогів. Зараз, коли Росію починає охоплювати повномасштабна економічна криза, здатна вплинути на політичну лояльність російського населення, Кремлю необхідно оживити питання ПРО – бажаного ворога, який допомагає виправдати збереження нинішнього керівництва.

Кремль формально чинить опір розгортанню ПРО через те, що вона загрожуватиме російському ядерному стримуванню і безпеці Росії. Москва використовує цю стратегію для того, щоб довести, що Росія – держава, оточена кільцем ворогів. Путін навів приклад протиракетної оборони 8 лютого 2007 року в своєму виступі в Мюнхені на конференції Великої вісімки з питань безпеки, а Медвєдєв посилався на протиракетну оборону для виправдання посилення війська в 2011 році.

Проте спротив Росії, що ґрунтується на міркуваннях безпеки, розбудові протиракетної оборони від балістичних ракет в Європі виглядає невиправданим, зважаючи на набір заходів з протидії, який Росія може застосувати для долання ПРО НАТО. Станом на 1 вересня 2014 року, виконуючи своє зобов’язання за новим Договором про скорочення стратегічних озброєнь (ДССО), Росія повідомила про володіння 1643 боєголовками і 528 розгорнутими на позиціях міжконтинентальними балістичними ракетами (МБР), балістичними ракетами підводного базування (БРПБ) і стратегічними бомбардувальниками. На додаток Росія також має тактичні ракети, засоби імітації боєголовок і засоби пасивних завад (дипольні відбивачі), а ще численні незалежні боєголовки БР, що розділяються.

Це лише частина багатьох засобів протидії, які Росія може застосувати для подолання протиракетної оборони. Зважаючи на російські наступальні озброєння, російський аргумент про те, що протиракетна оборона в Європі загрожує безпеці Москви, виявляється перебільшеним. Тоді чому російські керівники продовжують його застосовувати?

Заперечення Росії виглядають логічніше, якщо вивчити значення ворожої риторики щодо протиракетної оборони в Європі для внутрішніх процесів у країні. Представлення протиракетної оборони НАТО як загрозу Росії вписується в аргументацію, яка зараз всіляко поширюється. Вона малює Захід агресивною силою, яка спрямована на зміну режиму в Росії і звести нанівець її ядерне стримування, яке Москва вважає головною гарантією свого суверенітету. Аргументація на користь захисту Росії від зовнішньої загрози посилює необхідність мати сильне централізоване керівництво, пережити економічні труднощі і продовжувати вкладати гроші у військову модернізацію.

У своєму щорічному зверненні від 4 грудня Путін скористався цією логікою, вказавши на протиракетну оборону для виправдання необхідності у підтримці і можливому посиленні російської оборони. Він наголошував на тому, що російська політика є політикою реагування на зовнішні чинники: «Ми не маємо ніяких намірів бути втягнутими в дорогу гонку озброєнь, але водночас ми надійно і безумовно гарантуватимемо оборону нашої країни за нових умов. У цьому немає жодних сумнівів. Це буде зроблено».

Схоже, що стратегія зображення ПРО як загрози російському населенню діє. Опитування громадської думки, проведене російською громадською організацією «Левада центр» у 2007 році, а потім і в 2010 році, показало, що більшість російського електорату вірить в те, що розгортання американцями ПРО в Європі становить для Росії більшу загрозу, ніж отримання Іраном чи Північною Кореєю наступальних озброєнь.

Опитування, проведе «Левадою» в 2010 році, показало, що 55 відсотків респондентів вважали, що загрозою номер один для російської безпеки є розміщення американської ПРО в сусідніх державах. Лише 13% респондентів заявили, що іранська ядерна програма представляє головну загрозу Росії і 13% вказали на те, що головною загрозою є наявність ядерної зброї у Північної Кореї.

Дослідження, проведене «Левадою» в 2010 році, можна проаналізувати разом з іншим опитуванням, яке «Левада» також провела в 2010 році і яке підтвердило глибоко укорінену серед росіян думку про вороже ставлення Америки до них. Майже 73% опитаних росіян вказали, що США є агресором і прагне встановити контроль над усіма іншими країнами. У листопаді 2014 року інше опитування показало, що 74 % росіян негативно ставляться до США – це безпрецедентно висока кількість за період після закінчення холодної війни.

У цьому контексті зображення протиракетної оборони в Європі як загрози для Росії було важливим для зміцнення образу Путіна як серед населення Росії, так і її еліт. Наприклад, конфронтаційний підхід до ПРО виявився корисним перед президентськими виборами 2012 року, коли Путін побудував свою платформу на образі захисника країни, яку оточили вороги. Відновлення образу США як агресора на зразок часів холодної війни сприяло такому сприйняттю і виправдовувало участь у нових виборах через необхідність захистити російський народ від зовнішніх ворогів.

Отже, таврування США і НАТО знову стало дієвою стратегією завоювання голосів виборців.

У рамках своєї президентської кампанії 2012 року Путін надрукував у різних російських газетах сім статей на сім важливих тем. У шостій статті під заголовком «Бути сильною: гарантії національної безпеки Росії» Путін зосередив увагу на військових питаннях і зв’язав посилення російського ядерного арсеналу з розбудовою протиракетної оборони в Європі. Людина, яка невдовзі стане президентом, стверджувала, що оскільки протиракетна оборона в Європі загрожує безпеці Росії, Росія має вкладати гроші в покращання спроможності своїх ядерних сил подолати загрозу ПРО.
Ця політика передбачає збільшення капіталовкладень в модернізацію озброєнь, в засоби повітряної і космічної оборони Росії та у військово-промисловий комплекс. Така політика могла бути дуже привабливою для великої групи російського електорату з войовничими поглядами і росіян, зайнятих у військово-промисловому комплексі та військовій бюрократії. За деякими даними такий електорат може становити до 40% російського населення, що має право голосу, – досить значна частка населення, яку варто перетягти на свій бік.

Отже, повернення Росії до конфронтаційної позиції щодо ПРО як до інструменту відволікання уваги свого населення і підвищення рейтингів Путіна, є логічним маневром. Росію охопила валютна криза, яка призвела до рекордно низького обмінного курсу рубля. Під тиском Західних санкцій і падіння цін на нафту Кремлівські скрині, що залежать від енергоносіїв, можуть не впоратися із уповільненням розвитку проблем внутрішньої політики, які вірогідно вплинуть на довіру населення до правителів країни. Як показало інше дослідження «Левади», 80% росіян очікують погіршення економічного стану Росії.

Саме за цих причин ПРО стала політичним, а не військовим інструментом відволікання уваги, який допомагає переконувати росіян в необхідності зосередитись на захисті Російської держави замість свого економічного добробуту.