Джонстон веде свою розповідь, спираючись на «критичні моменти» історії НАТО, доводячи, що такий підхід дозволяє розглянути не лише те, як країни відповідали на виклики, а й сама Організація, роль якої, на думку Джонстона, недооцінена. Одним із низки «критичних моментів», вибраних для його розповіді, був початок 50-х років XX сторіччя, коли війна у Кореї сприяла появі літери «О» в абревіатурі НАТО, а питання майбутнього Західної Німеччини в НАТО набуло найбільшої ваги. Ще одним моментом був початок 60-х років XX сторіччя, коли кубинська ракетна криза змусила США (і, відповідно, НАТО) шукати стратегію менш спрямовану на застосування ядерної зброї на ранніх етапах. Третім став кінець холодної війни («найвідоміший критичний момент для НАТО»), коли постало питання самої мети існування НАТО.

Зосереджуючись на ключових подіях в історії НАТО, Джонстон торкається багато чого, водночас виконуючи свою обіцянку дослідити роль самої Організації у забезпеченні процесу безперервної адаптації НАТО. Серед прикладів – інституційні зміни, необхідність в яких виникла після того, як в 1966 році Франція вийшла з інтегрованої військової структури, і наступного перенесення штаб-квартири НАТО, і різних командувань з Франції до Бельгії. Ще одними прикладами організаційної адаптації, які наводить Джонстон, є створення Групи ядерного планування, прийняття концепції гнучкого реагування і, не в останню чергу, так званий «Звіт Армеля» від 1967 року, який допоміг згуртувати членів Альянсу навколо низки спільних цілей, допомагаючи пом’якшити серйозну кризу, спричинену екстравагантними політичними кроками французького Президента Де Голля.

Проте не менш очевидними є і недоліки цього підходу. «Критичні моменти», вибрані Джонстоном, цілком припустимі, але зосередженість на певних ключових подіях обов’язково веде до ризику ігнорування інших. Час від часу це призводить до специфічних результатів: розпад Югославії, що супроводжувався насильством, правильно визначений як стимул до перетворення НАТО на кризового менеджера, але причини розпаду цієї країни зовсім не пояснюються. Боротьба навколо розгортання в Європі нових ядерних озброєнь на початку 80-х років XX сторіччя, яка багатьма вважається однією з найжорстокіших криз НАТО, згадується лише побічно.
Ці і низка інших пропусків частково є результатом підходу на основі «критичних моментів», але вони також зумовлені професією автора: розповідь Джонстона – це розповідь американського військового-практика і, відповідно, зміни у військовій стратегії і структурах детально розглядаються на відміну від деяких важливих політичних питань, які лише коротко згадуються.

Внаслідок недостатньої кількості джерел опис Джонстоном ролі провідних особистостей, таких як різні Генеральні секретарі і Верховні командувачі ОЗС НАТО в Європі (SACEUR), дещо непевний. Проте інформація, яка наводиться в цих замальовках, достатня для того, щоб читач отримав уявлення про те, як винахідливо бюрократія може адаптуватися до зміни обставин. Країни залишаються відповідальними, але якщо вони не можуть дійти згоди щодо того, який курс обрати, саме Організація і певні ключові її гравці вимушені діяти як «чесні брокери» і прокладати можливий шлях для досягнення консенсусу.

Однак деякі оцінки Джонстона виглядають надуманими. В той час як можна легко погодитися з ним, що Генеральний секретар Манфред Вернер був «революціонером» (стор. 146), зважаючи на його жорсткий стиль керівництва і уміння створювати порядок денний, його позитивна оцінка наступного за Вернером Генерального секретаря Віллі Клааса викликає подив, якщо не більше. З самого початку своєї короткої однорічної кар’єри на посаді Генерального секретаря НАТО Клаас був замішаний у скандалі із закупівлею озброєнь, який просто не дав йому залишити свій слід у трансформації НАТО. Те, що Клаас не зібрав засідання Північноатлантичної ради, бо це могло створити перешкоди для завдавання повітряних ударів по боснійських сербах, може свідчити про те, що він тонкий політик, але якщо це лише єдиний акт «лідерства», який може навести Джонстон, йому було б краще взагалі про це не писати. Характерно, що про Генеральних секретарів Робертсона, Расмуссена і Столтенберга сказано лише стисло, а Солана і Де Хооп Схеффер взагалі не згадуються. Для дослідження, яке претендує на опис внутрішньої адаптації НАТО, цього явно недостатньо.

У передостанньому розділі, який претендує на опис ситуації в Косові, теракти 11 вересня і події в Афганістані лише на кількох сторінках, підхід автора на основі «критичних моментів» стає відверто непродуктивним. Визначні події, такі як 11 вересня, фактично не пояснюються, нібито автор вважає, що читач достатньо добре з ними знайомий. І війна в Іраку, яка спричинила кризу настільки глибоку, що тодішній посол США в НАТО Нік Бернс назвав її «майже смертельним досвідом» для НАТО, ледь згадується. Це особливо дивує, бо автор цілком свідомий того, що взяття НАТО на себе командування Міжнародними силами сприяння безпеці в Афганістані (МССБ) в 2003 році великою мірою було пов’язане з латанням трансатлантичних відносин, зіпсованих війною в Іраку.

«Адаптацію НАТО» цікаво читати, вона дає багато серйозної інформації. Проте її структура залишається недостатньо переконливою. Підхід на основі «критичних моментів» і надмірна увага військовим питанням призвели до упущення важливих речей з одного боку, і деяких занадто сміливих суджень, з іншого. Це обмежує її цінність як підручника для студентів. Проте для знавця НАТО багатство інформації, яку пропонує це видання, компенсує його структурні недоліки.

Оборона Заходу

«Оборона Заходу» Стенлі Р. Слоуна не може похвалитись інноваційним аналітичним підходом, що можливо і робить цю книгу кращою за попередню. «Оборона Заходу не лише більш повна, вона забезпечує кращий баланс між політичним і військовим вимірами еволюції НАТО. Схоже, що ця книга спрямована на студентську аудиторію, про що свідчать «питання для обговорення» в кінці кожного розділу, але її комплексність робить це видання майже Довідником НАТО.

Як і у своїх попередніх книгах, Слоун ґрунтується на відомій характеристиці НАТО, як «трансатлантичної домовленості», яку свого часу запропонував колишній посол США в НАТО Гарлан Клівленд. Слоун показує, що із розвитком НАТО домовленість, яку покладено в її основу, також розвивалась. В той час як первинна домовленість була досить простою (повоєнна Європа буде спільно відновлюватись, а Сполучені Штати допомагатимуть захищати континент), з часом вона ставала дедалі більш складною. Поява Європейського союзу як нового гравця на полі безпеки або прийняття до НАТО багатьох нових країн-членів з вираженими власними національними інтересами означало необхідність додавання численних «підпорядкованих домовленостей» (Слоун).

Слоун також розуміє дилеми вироблення політики безпеки, наприклад, болісний розкол, якого НАТО зазнала щодо запрошення нових членів з країн Центральної і Східної Європи, уникаючи відчуження Росії. Тому він і каже про Партнерство заради миру (ПЗМ), структуру співпраці, яка була розроблена для того, щоб наблизити східних сусідів НАТО до альянсу, але усе ще не в нього, наступне: «Концепція ПЗМ була мрією розробника політики. Вона подавала сигнал тим, хто прагнув членства, що їх чують. Проте не давала ніяких гарантій щодо майбутнього. Можливо найважливіше те, що вона допомогла виграти час. Вона допомогла уникнути дестабілізації відносин з Росією… [і вона] зняла розбіжності між тими в адміністрації США, хто підтримував розширення, і тими, хто ставився до нього скептично» (стор. 113).

Саме такі влучні характеристики ставлять книгу Слоуна вище більшості інших видань про НАТО. Подібні правильні судження можна знайти щодо суперечливої повітряної кампанії НАТО в Косові 1999 року або операції в Лівії 2011 року. В кожному випадку Слоун пропонує на розгляд читача усі «за» і «проти» без моралізаторського тону, характерного для багатьох інших публікацій.

Регулярно буваючи по обидва боки Атлантики як дуже популярний лектор, Слоун чудово розуміє не лише розбіжності у сприйнятті безпеки в Північній Америці і Європі, але й різницю політичних культур країн Альянсу і їхні національні особливості. Він присвячує цілий розділ цим розбіжностям (Розділ 5). Його здатність переконливо пояснювати розбіжні погляди стає особливо корисною, коли він описує основні трансатлантичні розбіжності в поглядах, такі як ті, що стосувалися війни в Іраку 2003 року. Слоун пояснює, як загалом виникла ця криза, але він також наводить серйозні причини, які зрештою не дали Альянсу розпастися: спільні стратегічні інтереси і спільні цінності були достатньо міцними, щоб не дозволити трансатлантичному зв’язку дати тріщину.

Слоун також приділяє значну увагу зростанню Європейського союзу, визнаючи його як нову реальність, яку необхідно враховувати в сучасних трансатлантичних відносинах. Проте, схоже, що він відмовився від нереалістичної пропозиції, яку він висував у своїх попередніх книгах, а саме – злиття ЄС і НАТО у певну нову Атлантичну спільноту. В сучасному світі така ідея виглядає як ніколи далекою.

Проте структура «Оборони Заходу» не завжди переконлива. Час від часу розповідь переривається певним переліком пунктів, на зразок перевірочного списку (наприклад, сторінки 193; 201-204), що надає цим частинам книги вигляд, написаних поспіхом. Передостанній розділ «Зовнішні загрози і внутрішні виклики», де перелічено все, від кібератак до нерезультативного співробітництва між НАТО і ЄС, виглядає як випадкова збірка тих питань, які не вдалося втиснути в інших місцях тексту, хоча ця інформація можливо і є досить корисною для студентів.

І, нарешті, питання обсягу: 370 сторінок (Джонстон обмежився майже 250) книги Слоуна потребують терплячого читача. Проте тих, хто матиме таке терпіння, буде винагороджено: «Оборона Заходу» - це комплексний і збалансований опис минулого і сьогодення НАТО.