Ізабель Фернандез очолює Мультимедійну бібліотеку НАТО.
Гіппократ стверджував, що «війна єдина справжня школа для хірурга». Продовжуються дебати щодо того, як війна і медицина впливають одна на одну. Одна з найважливіших книг про роль медицини у воєнних діях, «Медицина і сучасна війна», була видана в 1999 році, перед самим початком ХХІ сторіччя.
У книзі «Медицина і сучасна війна» детально вивчаються різні медичні досвіди в різних галузях воєнної медицини, від «медикалізації» ведення бойових дій до «мілітаризації» медицини. Ця книга залишається актуальною і понині, бо вона руйнує деякі кліше в таких сферах, як зв'язок між війною і венеричними хворобами та між війною і травмами, і робить внесок у майбутні дослідження історії і вивчення травм.
У дослідженні «Секс і громадянин-солдат» поняття війни розвивається як поняття соціальної кризи. Погоджуючись з традиційною думкою, що Друга світова війна принесла лібералізацію ставлення до хвороб, що передаються статевим шляхом, автор стверджує, що впливові кола британського суспільства намагалися взяти під контроль британців (зокрема, представників збройних сил і повій) в ім’я здоров’я, демократії і добропорядного громадянства. Зараження венеричним захворюванням (ВЗ) вважалося не так злочином перед Богом, як злочином перед державою.
Секуляризація контролю за ВЗ під час Другої світової війни стала кульмінацією тенденції, яка проявилась ще в часи Першої світової війни. Неспроможність британських військовослужбовців виконувати гігієнічні поради привела до зміни політики у військах Британії та інших союзників після 1942 року. Армійські борделі закривалися, а цивільні розташовувались подалі. Проте на відміну від попередніх конфліктів військове керівництво союзних військ було занепокоєне не так військовим впливом ВЗ, як політичними і дисциплінарними наслідками високого рівня венеричних інфекцій, які заплямовували репутацію британців ( і образ «британськості» вдома і за кордоном.
Перша світова війна отримала від істориків медицини набагато більше уваги, ніж будь-яка інша війна (в принципі, завдяки інтересу до питання «контузії»). На противагу цьому, щодо Другої світової війни кількість досліджень дуже обмежена, особливо недостатньо написано про медичні аспекти війни після того, як в 1950-х і 1960-х роках були видані офіційні історії. І це попри важливий внесок медицини у військову перемогу. Фактично, розроблення і застосування нових медичних технологій під час Другої світової війни (масове переливання крові, нові ліки і методи лікування) були важливими, але не такими значущими як зміни, що відбулися у військово-медичних відносинах, коли медицина стала життєво важливим технічним ресурсом.
У розділі книги, присвяченому американській психіатрії під час і після Другої світової війни, автор вказує на помітну зміну ставлення до психіатричних воєнних травм, що мали місце після 1945 року і на початку холодної війни. Під час війни військовослужбовці, які страждали від тривожного неврозу та інших психічних розладів, пов’язаних з бойовими діями, лікувалися військовими психіатрами, які знали про умови на фронті, вони вважали, що ця тривога була зрозумілою реакцією на стреси, спричинені бойовими діями. Сьогодні ми можемо сказати, що ці військові лікарі інтуїтивно розуміли, що певні аберації поведінки мають вважатися за норму на тлі божевілля навколишнього середовища: нормальне божевілля перед обличчям нормальності, що втратила глузд.
По закінченні війни психіатри-психоаналітики, які не мали досвіду бойових дій, приписували ментальні хвороби колишніх військовослужбовців не травмам, яких вони зазнали в бою, а певній внутрішній схильності до психічних хвороб (провина покладалась на занадто турботливих матерів цих хлопців, які нібито позбавляли мужності американських чоловіків). Відповідно військовослужбовцю відмовляли в можливості пояснити свій воєнний досвід.
Для ілюстрації драматичних наслідків такої відмови для психічно хворої людини в книзі робиться посилання на книгу Л.-Ф. Селін «Подорож до кінця ночі», де солдат Бардаму під час Першої світової війни не міг висловити свою травму, свій спротив війні і страждання ані військовим, ані лікарям, ані навіть цивільним особам. Він не міг цього зробити тому, що під час війни високим стилем постійно говорилося про чоловічу мужність, про Батьківщину і жертви в ім’я перемоги.
Постійне відчуття жаху Бардаму не могло знайти свій вираз в цій мові – він міг лише мовчати і хворіти. Ця медична проблема і сьогдні нікуди не поділася. Епіграф до нещодавно виданої книги двох французьких психіатрів (Ф. Девуана і Ж.-М. Годійєра) «Історія в основі травми», яка вийшла в Нью-Йорку в 2004 році, звучить так: «Там, де людина не може висловитись…там людина не може мовчати» (“Ce qu’on ne peut pas dire, on ne peut pas le taire”). Це можливо допоможе пояснити, чому нинішні дослідження щодо недавніх воєн, схоже, більше зосереджені на наслідках посттравматичного стресового розладу для солдатів і ветеранів.