У квітні російський президент Владімір Путін оголосив у відкритому листі до європейських лідерів, що Європа наражається на ризик нової кризи газопостачання. Москва погрожує припинити постачання газу до України (втретє із 2006 року), якщо Росія не отримуватиме авансових платежів за енергоносії від України. Понад 86 мільярдів кубометрів газу, що експортується у Європу Газпромом, в 2013 році проходило через українську мережу трубопроводів – майже половина загального обсягу. У своїй відповіді Кремлю ЄС нагадав, що майже 50% доходів Росії становить виручка від експорту викопних енергоносіїв.

Газпром вже збільшив ціну газу для України на 81% від 268,5 доларів США за кубометр наприкінці 2013 року, до 485 доларів у квітні. Україна вважає цей новий тариф – найвищу в Європі ціну за російський газ – несправедливою і неможливою. Вона заявила, що готова сплатити свій борг за російський газ у сумі 2,2 мільярда доларів США, якщо буде повернена ціна минулого грудня в 268,5 доларів за кубометр. Європейська комісія також не визнає цінову політику Росії на газ як ще одну спробу «розділяти і володарювати». Вона вимагає єдиної ціни на російський газ на спільному європейському енергетичному ринку.

Києву доволі складно відповідати на ці виклики в енергетичній галузі. На національному рівні проблема в основному пов’язана з його зусиллями із диверсифікації. У Європі деякі компанії і уряди, схоже, готові покласти спільну енергетичну політику ЄС і енергетичну безпеку України на вівтар дешевших російських газових контрактів. У США такі компанії як ЕкссонМобіл можуть вважати, що їм є багато чого втрачати в Росії (яка має одні з найбільших неосвоєних запасів нафти і газу), якщо вони допомагатимуть Україні модернізувати свою енергетичну інфраструктуру і диверсифікувати постачання імпортного газу.

Це підводить до таких запитань: до якого ступеня ЄС і Україна спроможні упоратися із новими перебоями в постачанні газу з Росії; чи може Росія дозволити собі довші перебої постачання газу до України, які вплинуть на Європу; і найголовніше, хто втратить більше?

Російська енергетична стратегія за кордоном завжди була спрямована на підтримку і поглиблення європейської залежності від постачання російських енергоносіїв. Це допомагає посилити її економічний і геополітичний вплив, а також знизити ризики для її національної безпеки.

Навіть до конфлікту в Україні Росія мала чітку зацікавленість в диверсифікації свого газового експорту – зокрема до Азії. Будь-які санкції щодо її енергетичного сектора і газового бізнесу з боку Європи не можуть бути компенсовані направленням російського газового експорту до Китаю внаслідок відсутності газотранспортної інфраструктури.

Західні фахівці з економіки й енергетики часто говорять про взаємозалежність між ЄС і Росією: ЄС залежить від російського газу та інших енергоносіїв; а Росія залежить від ЄС як основного газового експортного ринку, європейських інвестицій і технологій.

Проте російські силовики завжди називали це «асиметричною взаємозалежністю», тому що Росія може прожити принаймні рік без європейських/західних інвестицій і технологій, Європа не зможе вижити і 30 днів без російського газу.

Головне питання зараз полягає в тому, чи дотримається ЄС своєї оголошеної політики посилення диверсифікації газового імпорту. Чи він збереже (або навіть посилить) свою газову залежність від Росії.

Підтримка трубопроводу «Південний потік» такими країнами, як Болгарія, Австрія, Італія та іншими, вказує на розрив між деклараціями ЄС і конкретними результатами його спільної енергетичної політики. Трубопровід «Південний потік» є найдорожчим проектом з імпорту газу в цьому регіоні, який ще збільшить вже високі ціни на газ у ЄС (втричі вищі, ніж в США). Це відбуватиметься тоді, коли ЄС задекларував свої наміри знижувати ціни на енергію і газ задля збереження своєї економічної конкурентоспроможності. І тоді, коли доступно багато інших, дешевших, варіантів газопостачання.

Трубопровід «Південний потік» може фактично ще збільшити газову залежність ЄС від Росії. Він також може підірвати економічну обґрунтованість усіх інших проектів з диверсифікації газопостачання в Південно-Східній Європі, тому що регіональний попит на газ доволі низький, а регіональна залежність від Газпрому висока. Якби замість цього Румунія, Болгарія, Греція, Кіпр і Хорватія розробляли свої газові проекти з видобування офшорного звичайного газу і материкового сланцевого газу, це збільшило б їх власне видобування газу, створило б багато стабільних робочих місць і забезпечило б їм можливість експортувати газ до інших країн Європи набагато коротшими і дешевшими газогонами, ніж російські.

Стратегічне питання полягає вже не в тому, чи має Європа альтернативні варіанти диверсифікації імпорту газу. Це скоріше питання того, чи Європейські країни-члени мають політичну волю і стратегічне бачення протистояти російському тиску; формулювати цілісні національні стратегії; і підпорядковувати національні інтереси і стратегії задекларованій спільній політиці ЄС щодо диверсифікації джерел енергії і газу.