Я народився і зростав у вирішальний період афганської історії. За останні три десятиріччя в Афганістані я бачив багато. Я був свідком жахливого кровопролиття і геноциду в столиці, Кабулі. Будучи студентом я бачив дискримінацію і публічні тортури, я безсило дивився на те, як обезголовлювали людей.

Режим талібів був найгіршою добою в історії Афганістану. Мільйони людей були переміщені або емігрували. Тисячі були убиті. І афганці втрачали надію.

Потім було 11 вересня. Ці теракти стали трагедією для Сполучених Штатів. Однак для афганців, які найбільше страждали від рук талібів і Аль-Каїди, це стало неймовірною можливістю.

У жовтні 2001 року, коли США і їх союзники розпочали військову кампанію в Афганістані, надії афганців розквітнули. Я мешкав у Джелалабаді, місті на сході Афганістану, за кілька кілометрів від оплоту Аль-Каїди Тора Бора. Я був одним із багатьох молодих афганців, які підтримали цю кампанію.

Місія, яку очолили американці і підтримали афганці, через шість тижнів завершилася вигнанням талібів, Аль-Каїди і їх іноземних союзників.

Після падіння режиму талібів Афганістан розпочав усе з чистого аркуша. Після трьох десятиріч війни інфраструктура і система врядування повністю розвалилися. Це була не відбудова, це було будівництво усього з нуля. За минулі десять років Афганістан розвинувся до нинішнього рівня, до країни з соціальними, культурними, політичними, економічними досягненнями і досягненнями в сфері безпеки.

За часів режиму талібів вільні ЗМІ, свобода слова та інші засоби комунікації були заборонені. Коли я був студентом, мене цікавили молодіжні журнали і я діставав їх контрабандою. А зараз ми маємо тисячі друкованих видань, понад 75 активних телеканалів і більше 175 радіостанцій – неймовірне досягнення.

Коли таліби знищили знамениті 1700-літні статуї Будди з піщанику в Баміяні, я виступив проти цього у статті. Мене вигнали з університету і ув’язнили. Мені пощастило бути звільненим – великою мірою завдяки тому, що я не зізнався в написанні критичної статті.

Режим талібів визнавали лише три країни. Сьогодні більшість країн офіційно визнала Афганістан. Він має 56 дипломатичних місій в усьому світі і двосторонні та стратегічні відносини з низкою країн.

Хоча сьогодні чути скарги на афганське врядування і демократію, ми не повинні забувати, що таліби встановили в країні диктаторський емірат. Сьогодні Афганістан має конституцію, демократично обраного президента і Кабінет Міністрів, обраний парламент і провінційні ради, в яких 25 відсотків жінок.

Ще багато треба зробити для зміцнення громадянського суспільства. Однак давайте не будемо забувати того, що таліби закривали політичні партії, неурядові організації і організації громадянського суспільства. А зараз у нас їх сотні.

Раніше в нас не було нормальних автострад і шляхів, а сьогодні тисячі кілометрів шляхів і автострад реконструюються і асфальтуються.

Тисячі шкіл, які були закриті талібами, відкриваються знову. Сьогодні, за даними афганського Міністерства освіти, понад вісім мільйонів афганських хлопчиків і дівчат відвідують школу. Десять років тому ця цифра ледь досягала півмільйона – і це були майже виключно хлопці. Це означає, що майже чверть афганців отримують освіту.

Мости і дамби, зруйновані талібами, відбудовуються. Будуються сотні клінік і шпиталів.

П’ять основних телекомунікаційних компаній зв’язують мільйони афганців з рештою світу через мобільні телефони і Інтернет. Ми маємо діючу банківську систему і великі інвестиції у видобувну галузь.

Мільйони дітей в країні вакцинуються від епідемічних хвороб і 80 відсотків населення отримали доступ до первинної медичної допомоги.

Національна стратегія розвитку, остаточно вироблена в 2008 році, заклала основу розвитку Афганістану. У 2001 році наш дохід на душу населення становив 150 доларів США. Сьогодні це 600 доларів. Наш ВВП зріс з трьох мільярдів доларів до 18 мільярдів. Афганістан приєднався до усіх регіональних економічних форумів. Торгівля між Афганістаном і сусідніми країнами зросла до 2,5 мільярдів доларів на рік.

Найбільшою загрозою після режиму талібів була міліція муджахедів. Однак в рамках успішної програми ООН з роззброєння, демобілізації і реінтеграції я був свідком того, як члени міліції муджахедів і багато талібів – роззброїлися і інтегрувалися у громади.

Протягом останніх десяти років я спостерігав за вражаючими досягненнями в секторі безпеки. Таліби упразднили систему збройних сил і поліції і запровадили систему міліції. Коли Північний альянс увійшов до Кабула, у них не було організованої армії чи поліції. Тому афганський уряд, за підтримки НАТО і Європейського Союзу, розпочав з нуля. Сьогодні ми маємо 305-тисячну армію і поліцію, в якій представлені усі етнічні і племінні групи Афганістану.

Афганські національні сили безпеки (ANSF) не так добре оснащені, як хотілось би афганцям. Однак вони зростають не лише кількісно, а і якісно. Вони демонструють вражаючі досягнення в боротьбі проти терористів і захисті афганських громадян.

Однак повстання не ліквідоване. За останні десять років війни тисячі невинних афганців загинули або отримали поранення від саморобних вибухових пристроїв (IED) і терористів-самогубць. Ще тисячі людей залишили свої домівки. А кількість міжнародних підрозділів і Афганських національних сил безпеки зростає в міру просування Афганістану до взяття під свій цілковитий контроль безпеку в країні до 2014 року.

Перехід відповідальності - це не просто процес, це - питання честі. Це питання власності, відповідальності і повноважень. Кожна країна цінує власність і суверенітет. Перехід відповідальності принесе це і афганцям, які завжди цілком справедливо мріяли бути господарями на своїй землі.

Перехід відповідальності позбавить повстанців сфальсифікованого пропагандистського аргументу про те, що Афганістан – окупована країна. Оголосивши процес переходу відповідальності, афганський уряд підтвердив, що Афганістан не окупована країна; це вільна і незалежна країна, яка сама може вирішувати, що відповідає її власним інтересам.

Афганістан почав відроджуватися як країна для усіх афганців. Після більше як трьох десятиріч конфліктів вони почали вірити в краще майбутнє.

Я вважаю, що у нас достатньо часу для завершення переходу відповідальності і я вірю, що в кінці цього процесу ми матимемо здатні захистити Афганістан сили безпеки.

Перехід відповідальності – це те, про що просили Афганці; це процес, який потрібен людям. Ми не можемо довічно залежати від міжнародних військ; як і будь-яка інша країна ми повинні бути самодостатніми і відповідати за своє власне майбутнє.

Зважаючи на примирення і реінтеграцію, зобов’язання, взяті на себе країнами Альянсу, партнерство з НАТО, США та іншими країнами регіону, я вірю, що після 2014 року ми матимемо безпечніший і кращий Афганістан.

Однак збереження цих досягнень не гарантоване; уряд усе ще недостатньо сильний. Слабке врядування, наркотики, нерозв’язані питання з сусідніми країнами, бідність, і, понад усе, корупція залишаються величезними проблемами. Це питання, які необхідно розв’язувати.

Для забезпечення успішного переходу відповідальності міжнародне співтовариство також має думати про громадянське суспільство і політичні партії. Тому що афганцям потрібна не мілітаризована, а демократична країна з міцним громадянським суспільством і широким політичним представництвом.

Отже, якщо стратегії і політику втілювати належним чином, на основі потреб афганців, у поєднанні з потужним афганським лідерством, я переконаний, що в майбутньому Афганістан буде здатний віддячити міжнародному співтовариству своїм внеском в міжнародний мир і безпеку.

Я хочу поставити кожному читачеві декілька запитань про інвестиції, зроблені в Афганістан. Як ви думаєте, в Афганістані щось змінилося? Чи є, на вашу думку, поліпшення в сфері розвитку, прав людини, врядування і демократії в Афганістані? Загалом, як ви думаєте, світ став безпечнішим, ніж в 2001 році?

Я сподіваюся, що ви як і я скажете: «Так!» Сьогодні Афганістан не становить загрози жодній країні. Він набагато більш розвинутий, ніж Афганістан десять років тому.

Навіть зважаючи на ці проблеми і питання, незахищеність, бідність та інші речі, на які скаржаться люди, я запитую: «Чи можете ви порівняти сьогоднішній Афганістан з Афганістаном десять років тому?». Принаймні моя відповідь буде однозначна - «ні!».