Моя подорож, моя країна

Дехто з моїх афганських друзів був щасливий, коли почув про те, що США планують напасти на Аль-Каїду і талібів, які надавали Аль-Каїді притулок. Через шість місяців після 11 вересня я забронював собі квиток до своєї країни після років, проведених у таборах біженців.

У літаку я побачив людей, які співали, танцювали і святкували; повернення додому після десяти - п’ятнадцяти років, проведених далеко від сімей, виходило поза межі уявлення.

Ми приземлилися удома. Кабул був вкритий пилом. По усьому місту були зруйновані будівлі, школи і будинки пошкоджені кулями, а уламки танків і боєприпаси, що залишилися після громадянської війни, розкидані всюди.

Щойно я в’їхав до міста, почув звуки музики в магазинах. Я побачив дітей, що гралися на пустирях. Небо Кабула заполонили повітряні змії, що їх запускали діти. Життя повернулося.

Я зовсім забув про усі поневіряння і зруйновані місця, які кожною деталлю нагадували мені про громадянську війну. Я бачив патрулі США і МССБ, що охороняли місто, дітей, які махали їм, і солдатів, які роздавали дітям олівці і зошити.

У 2002 році я відвідував своїх батьків у селі в центральному Афганістані. Нічого там не змінилося з часу мого народження.

Наш будинок усе ще освітлювався керосиновою лампою, не було нормальних доріг і люди, як і раніше, їздили на віслюках і конях. Була лише одна початкова школа в годині пішого ходу від мого села і середня школа – в трьох годинах ходу. На весь район був лише один медичний заклад. Зв'язок здійснювався посильними, а новини з іншої долини не приходили, доки хтось не сходить у цю долину.

Однак коли я повернувся до свого села в 2009 році, я побачив щось інше. Мої батьки встановили на даху будинку сонячну батарею, а поряд з нею – супутникову антену. Вночі у нас була електрика і всі дивилися телевізори. В місті я мріяв про можливість мати цілодобове стабільне постачання електроенергії від екологічного джерела. А в моєму селі більшість будинків вже обладнали сонячними батареями або спільним генератором вночі. Лише в двох годинах від мого села вся територія була цілодобово забезпечена електроенергією від гідроелектростанції.

Там було три інтернет-кафе, заповнених новим поколінням, народжених в 90-ті роки XX ст. Вони майже не пам’ятають режим талібів. Навпаки, вони є освіченою силою, обізнаною у нових технологіях, далекою від їхніх неписьменних батьків-селян. Це були молоді люди, що служили у війську і поліції, а деякі сім’ї відправили своїх дочок за кордон отримувати вищу освіту. Раніше, в такому традиційному і племінному суспільстві, про це навіть подумати не можна було.

Сьогодні майже кожен має мобільний телефон. Мій батько обожнює його, бо його дістали гості, що приходили без попередження.

За даними Міністерства інформації і зв’язку в країні налічується 17 мільйонів користувачів мобільних телефонів і п’ять компаній безпровідного зв’язку, покриття яких охоплює 80 відсотків Афганістану. Сотні тисяч людей отримали роботу. Тисячі працюють в приватному секторі, що бурхливо розвивається.

У 2003 році мені важко було знайти інтернет-кафе. Сьогодні на кожному розі і на кожній вулиці є інтернет-кафе, заповнені молоддю, що користується Фейсбуком і Твіттером.

Десять років тому тут було лише три короткохвильові радіостанції. Сьогодні тут сотні УКВ станцій, що ведуть мовлення цілодобово і розважають своїх слухачів різноманітними програмами. У країні є понад 30 приватних телестанцій і більше 50 газет. Люди краще інформовані, ніж раніше, краще освічені і зв’язані один з одним, ніж раніше.

Нова конституція гарантує свободу слова, хоча афганська преса усе ще долає певні проблеми. Однак, якщо порівнювати сьогоднішні досягнення з тим, що було десять років тому, це справжнє боже благословення.

Важливо відзначити ще одну ознаку розвитку. Зараз в моїй долині, де була лише одна школа, їх п’ять. Учням з мого села треба пройтися лише 30 хвилин до школи замість години. В усьому районі 62 школи, а раніше було лише 35. За даними місцевого перепису, в районі з населенням майже 160 тисяч осіб 35 тисяч навчається у школі. За словами міністра освіти Афганістану, сьогодні понад 8,5 мільйона учнів, 37 відсотків з яких – дівчатка - ходять до школи в Афганістані.

Востаннє, коли я приїздив до свого села, селяни скаржилися, що не могли знайти молодого пастуха для череди, бо усі хлопці того року пішли до школи. Відкрито декілька публічних і приватних бібліотек і декілька приватних навчальних центрів для чоловіків і жінок.

Сьогодні сотні приватних установ пропонують різноманітні предмети, які викладають афганці, що повернулися на батьківщину із сусідніх країн. Сотні афганців відправилися отримувати вищу освіту за кордон за рахунок стипендій. Вони значно сприяють підвищенню рівня вищих навчальних закладів в Афганістані.

Побудовано декілька сотень кілометрів доріг, однак вони усе ще не заасфальтовані. Десять років тому мені треба було від 12 до 14 годин для того, щоб дістатися з Кабула до мого села. Сьогодні потрібно лише сім годин їзди на автомобілі. У моєму селі було п’ять авто, одне з яких належало моєму батькові, в той час як у 2003 році в селі не було нормальної дороги, не кажучи вже про автомобілі.

У 2004 році чоловіки і жінки з мого села віддали свої голоси за своїх президента і представників вперше в своєму житті. Це було символічно, і це змінило ставлення народу до уряду.

Однак в містах життя дуже відрізняється. Темпи розвитку набагато швидші порівняно з сільською місцевістю. Сьогодні в Кабулі мешкає понад 5,5 мільйона людей – в 2003 році їх було менше мільйона.

Серед важливих змін – поліпшення стану охорони здоров'я. У 2009 році, коли я був у селі, проводилася широкомасштабна кампанія з вакцинації і люди добровільно прищеплювалися. Я особисто ніколи не отримував щеплення в дитинстві. Коли я прибув до США на навчання, мені сказали зробити не менше 14 видів щеплень, але пізніше мій аналіз крові показав, що я мав активний імунітет і ці щеплення мені були непотрібні.

Знизився рівень дитячої смертності. Ідея про те, що краще мати менше дітей і жити краще, швидко поширюється серед селян. Людям вже не стидно застосовувати засоби контролю за народжуваністю. Письменність і інформованість через радіо допомагають селянам навчитися жити краще.

Однак перелік усіх цих позитивних досягнень, які значно впливають на життя афганського народу, не повинен затіняти певні негативні прояви, що посилилися останнім часом. На жаль, головною проблемою є низький рівень безпеки, рівень злочинності зростає і збільшуються обсяги вирощування опіуму.

Найбільш лякає зростання кількості наркоманів у країні. В країні з приблизно 30-мільйонним населенням, майже два мільйони наркоманів. У рівнинній частині Афганістану таліби усе ще мають вплив і єдине джерело фінансування - це опіум.

До того ж таліби палять школи і забороняють батькам посилати дітей до школи. Причина очевидна: якщо ці діти підуть до школи, не буде кому працювати на макових полях, а коли вони освічені, вони більш ліберальні і таліби втрачатимуть шанси їх завербувати.

Однак афганці сповнені надії і щасливі. Це важко пояснити, але афганці дуже поважають себе. Їхнє життя сповнене міфів, літератури і легендарних постатей, і культури мають своє коріння в їхніх мовах, історії і племінних традиціях. Вони пишаються своїм минулим і країною, яка дала світу великого перського поета Румі і багатьох інших мислителів. Афганці дуже поетичні, саркастичні, веселі і гостинні.

З іншого боку, звичайно, афганців турбує їхнє майбутнє і що буде коли американські і міжнародні війська залишать Афганістан в 2014 році. Більшість афганців вірять, що Афганістан не повернеться назад в 90-ті роки XX ст. Тепер таліби - це купка повстанців, які спорадично порушують безпеку, встановлюючи саморобні вибухові пристрої (IED) або організовуючи теракти-самогубства проти мирних мешканців.

Суспільство також зазнало певних змін. Старійшини поступово послаблюють свої претензії на авторитарну мудрість і контроль над суспільством. Роль улемів (високопоставлених релігійних діячів) послаблюється. Афганська молодь, нова сила, замінила старійшин і клерикалів своїми знаннями і прагненням до оновлення. Нове покоління хоче демократії, прав людини і верховенства права замість старих племінних кодексів і норм.

Зазвичай афганці скаржаться на все, для них не існує нічого досконалого. Загальноприйнята мудрість полягає в тому, що в цьому світі не треба дуже напружуватися на роботі, а треба зосереджуватись лише на приємному проведенні часу з родиною і друзями. Однак тепер їм доводиться усвідомлювати, що вони втрачають можливості і, без сумніву, для змін в Афганістані є лише одна можливість – через його молодь.

США й міжнародне співтовариство мають інвестувати в афганську молодь як в нову силу, якщо вони справді хочуть побачити змінений і сталий Афганістан після 2014 року. У 2008 році ООН оголосила, що 68 відсотків населення Афганістану – це молодь до 25 років.

У 2008 році, на Пекінській Олімпіаді, Рогулла Нікпай завоював першу в історії Афганістану олімпійську медаль, отримавши бронзу з тхеквондо. Ця новина сколихнула всю націю, і його досягнення спонукало афганську молодь до ще більших сподівань і нетерпіння.

Як афганський блогер і фотограф, я уважно стежу за змінами. Нескладно відкидати усі зміни, затьмарені насильством, але відверто кажучи, Афганістан дуже змінився з 2001 року. Десять років тому мені потрібен був рік для того, щоб надіслати листа моєму братові в Ірані і ще рік на отримання відповіді від нього, якщо нам щастило і повз наше село проходив подорожній. Через десять років я сиджу в гуртожитку мого коледжу в Пенсільванії і спілкуюся зі своєю родиною в селі.

Мого батька і досі вражає мій голос з цієї частини світу, який він чує з телефону, і минулого разу він сказав мені: «Мій сину Насім, здається, що ти сидиш поряд зі мною, так чітко я чую твій голос». Моя країна, моя подорож, багато чого змінилося.