Чи потрібно було членам Альянсу застосовувати статтю 5 Вашингтонського договору – зобов’язання НАТО щодо колективної оборони – в такий спосіб надавши найпотужніший політичний сигнал, який можуть надати суверенні держави? Чи це могло втягнути Альянс в те, що може перетворитися на дуже «особисту» кампанію США з помсти тим, хто здійснив цей кривавий злочин? Більше того, а якщо Вашингтон просто вирішив би, що це його власна справа і в такий спосіб відсунув убік НАТО і її пропозиції солідарності?

Події тижнів після 11 вересня підтвердили думку тих, хто не був схильний до широких жестів.

Хоча союзники задіяли статтю 5 вже через день після теракту і деякі механізми Альянсу, такі як надання США прав прольоту в повітряному просторі без обмежень, були негайно введені в дію, США не поставили НАТО в центр своєї реакції. Коли стало зрозуміло, що корні нападів знаходяться в Афганістані, Вашингтон вирішив, що потрібна зовсім інша коаліція.

Принаймні на короткий час думка «НАТО занепадає» торжествувала: після застосування статті 5 вперше в історії НАТО, відповідь Вашингтона своїм союзникам можна було висловити як «не дзвоніть нам, ми самі вас покличемо, коли потрібно».

Через декілька місяців і після кількох повідомлень про смерть НАТО, ситуація прояснилася. США не відкидали усе так, як це спочатку здавалося. І НАТО не була приречена на маргіналізацію в боротьбі проти міжнародного тероризму.

Попередження Генерального секретаря лорда Робертсона про те, що «критики НАТО роблять помилку піддавшись обмеженості моменту» виявилося абсолютно влучним. Трансатлантичній громаді потрібен був час для повного розуміння наслідків 11 вересня. Зрештою, уроки того рокового дня знайдуть своє відображення в політичній і військовій діяльності НАТО.

Справді, НАТО розпочала адаптуватися навіть до того, як члени Альянсу свідомо вирішили це робити. Першим прикладом стало застосування статті 5 12 вересня 2001 р. Вирішивши, що напад недержавних дійових осіб можна охарактеризувати як «збройний напад» у значенні Вашингтонського договору, члени Альянсу розширили розуміння колективної самооборони далеко за межі його традиційного значення відповіді на військове вторгнення.

Більше того, оскільки це перше застосування статті 5 не мало ніякого антиросійського підґрунтя, воно фактично розвіяло міф про те, що колективна оборона спрямована лише проти Росії.

Ще однією важливою зміною стало розгортання в Афганістані військ з багатьох країн - членів НАТО, доповнене заявами в основних документах про відповідь на виклики «в будь-який час і в будь-якому місці». Це означає фактичне припинення дебатів щодо участі НАТО в операціях поза межами її зони відповідальності, які, як влучно зазначив французький посол в НАТО, розвалилися разом з вежами-близнюками.

НАТО, без виснажливих дебатів, просто перейшла від географічного до функціонального розуміння безпеки. Цей зсув відіграв більш важливу роль у забезпеченні майбутньої важливості НАТО, ніж будь-які інші зміни протягом історії Альянсу.

Невдовзі з’явився і концептуальний вимір, зокрема з прийняттям Військової концепції НАТО, боротьби проти терористів. Оскільки теракти були усе ще свіжі в пам'яті, Концепція запровадила новий підхід стосовно раннього застосування військової сили. Трошки більше ніж за рік після 11 вересня на Празькому саміті НАТО було домовлено про розвиток нових сил і засобів на підтримку місій з боротьби проти тероризму, зокрема Сили реагування НАТО і різні ініціативи з питань захисту від ядерної, біологічної і хімічної (ЯБХ) зброї. Було узгоджено також План дій Партнерства із захисту від тероризму. Декілька країн-партнерів взяли участь в операції «Активні зусилля», антитерористичній військово-морській операції НАТО в Середземномор'ї за статтею 5.

Взявши на себе командування Міжнародними силами сприяння безпеці (МССБ) в Афганістані в серпні 2003 р., НАТО зробила ще один великий крок до ролі поза межами Європи.

Можна було передбачити, що місія НАТО в Афганістані буде пов’язана з низкою викликів, від відсутності у багатьох членів Альянсу адекватних військових сил і засобів до безкінечних дебатів з приводу розуміння «справедливого» розподілу ризиків і тягаря. Ця місія виявила серйозні політичні і військові невідповідності в Альянсі, а також розбіжності між союзниками в поглядах на значення цієї місії і на засоби її виконання. Однак операція в Афганістані змусила НАТО вдатися до ще більших змін – змін, які дадуть НАТО змогу набагато краще підготуватися до викликів майбутнього.

Одна важлива зміна стосувалася військової спроможності союзників по Альянсу і партнерів. Багато країн зазнали значних втрат в Афганістані і місія МССБ прискорила перетворення збройних сил багатьох країн з успадкованих з часів холодної війни до здатних виконувати експедиційні місії. Для багатьох країн – учасниць МССБ ця місія стала першим бойовим досвідом за десятки років. Виконуючи складні завдання, від стабілізації до боротьби проти повстанців, збройні сили багатьох країн-членів і партнерів Альянсу відповідним чином перебудовують свою підготовку і переоснащуються.
В результаті цього НАТО набагато більш досвідчена у проведенні складних операцій далеко від дому, ніж це було до 11 вересня і подальшої місії в Афганістані. Більше того, досвід, набутий НАТО з навчання місцевих сил безпеки, також є важливим для інших ситуацій - наприклад, в Лівії після Каддафі.

Інша велика зміна стосується партнерств. Оскільки загальні цілі місії НАТО в Афганістані поділяють численні країни світу, Альянс перетворився в центр безпрецедентної міжнародної коаліції, до якої входять члени від Тихоокеансько-азійських країн до Латиноамериканських. В результаті цього партнерства НАТО стали не тільки глобальними в аспекті зв’язків, але як і сама НАТО трансформувалися із регіонального на більш функціональний підхід. Ці зміни зробили партнерства НАТО набагато ефективнішим інструментом долання майбутніх викликів, чи то тероризм, розповсюдження ЗМЗ, кібернапади, чи гуманітарні катастрофи.

Третя важлива сфера змін стосувалася відносин НАТО з іншими організаціями.

Із самого початку роль НАТО в Афганістані полягала в гарантуванні безпечного середовища, в якому цивільні дійові особи могли б виконати свою роль у відбудові зруйнованої війною країни. Хоча вважається, що участь цивільних часто відстає від зусиль військових, відносини між МССБ і цивільними організаціями, як урядовими, так і неурядовими, з часом розвинулися. Наприклад, відносини між НАТО і ООН, які були складними за часів балканських конфліктів у 1990-ті роки, значно покращилися.

По-справжньому Комплексний підхід, що об’єднує політичні, економічні і військові інструменти, усе ще залишається віддаленою метою, але НАТО сьогодні набагато краще пов’язана з цивільною частиною міжнародного співтовариства, ніж це було до 11 вересня і Афганістану.

Однак трансформація НАТО, що розпочалася внаслідок подій 11 вересня, ще далеко не завершена.

Аль-Каїда значно послабшала, але забезпечення до кінця 2014 р. повної передачі під афганське керівництво безпеки в усіх провінціях і районах залишається досить складним завданням. Більше того, попри те, що НАТО зараз діє на кількох континентах, потреба у союзників виробити «глобальне» колективне бачення поки що повністю не склалася. В результаті НАТО часто починає цікавитися регіоном лише тоді, коли спалахує криза і необхідно готуватися до введення військ.

Ще одна сфера, яка усе ще потребує більше уваги, це партнерства. Зокрема, Китай і Індія, дві країни, які мають серйозну зацікавленість у майбутньому Афганістану, мають бути наближені.

І зрештою, необхідно виконати більше концептуальної роботи стосовно ролі НАТО в боротьбі проти тероризму, наприклад, доповнивши Військову концепцію політичною.

На початку ХХІ сторіччя перед НАТО постала подвійна дилема. По-перше, навіть до 11 вересня стало зрозуміло, що нові загрози, такі як тероризм і розповсюдження зброї масового знищення, походять з-поза меж Європи, привертаючи увагу США до Центральної Азії і Близького Сходу. Однак доки НАТО вважає, що її завдання полягає виключно у забезпеченні європейської безпеки, будь-яке відволікання уваги США від Європи означатиме відволікання уваги від НАТО.

Друга дилема викликана тим, що військові сили і засоби більшості членів Альянсу усе ще були підготовлені до ситуації, яка стає дедалі менш вірогідною: широкомасштабної війни в Європі. Отже, були побоювання, що поштовхи до односторонніх дій США посиляться і вплив Європи на Вашингтон послабиться.

Частково свідомо, а значною мірою просто слухаючись своїх здорових політичних інстинктів, трансатлантична громада спромоглася упоратися із цими дилемами. Замість того щоб проголосити занепад НАТО, 11 вересня стало каталізатором найфундаментальніших змін в історії Альянсу, перетворивши його з Альянсу «що існує», на Альянс, «що діє». Це також посилило роль НАТО як унікальної інституції, яка об’єднує в собі військову компетенцію з політичними принадами. Трансатлантичне співтовариство продемонструвало, що воно, як влучно зазначив один європейський спостерігач, є «співтовариством, яке навчається».

Хоча події 11 вересня вибили усіх з колії, зараз очевидно, що НАТО фактично скористалася порадою, яку Генрі Кісінджер дав невдовзі після терактів: перетворила трагедію на нагоду.