Сьогодні настав час, коли Росія і НАТО мають припинити дивитися одна на одну через призму холодної війни, вважає Федор Лук'янов. Виклики XXI сторіччя вимагають від обох сторін позбутися наслідків мислення ХХ сторіччя.
Кінець стіни - але не поглядів, що з нею пов'язані?
Усі йдуть в ногу - чи Лісабон пом'якшив відносини? © NATO
Спільні навчання спостерігаються дедалі частіше - а спільне розуміння?
Сьогодні, більше як через 20 років по закінченні холодної війни, НАТО і Росія усе ще не здатні знайти спільну мову для визначення контурів майбутньої стратегічної співпраці.
Це дуже прикро, тому що сторони конче потрібні одна одній, навіть якщо Москва і столиці країн НАТО усе ще не усвідомлюють цього повною мірою. Перед Росією і Альянсом стоять ті ж самі проблеми, хоча їх причини протилежні. І Росія, і НАТО довели свою неспроможність, хоча і по-різному, позбутися поглядів, успадкованих з минулого.
Росія усе ще не відновлюється після геополітичного колапсу внаслідок розпаду Радянського Союзу. Російська громадськість і велика частина її політичного класу інстинктивно шукають підтвердження того, що розпад 1991 року не означає зникнення Росії зі світової сцени як важливої дійової особи.
НАТО виглядає як успішний суперник і символ стратегічної поразки Росії
На цьому тлі НАТО виглядає як успішний суперник і символ стратегічної поразки Росії. І це бачення покладено в основу загального сприйняття.
Немає потреби говорити, що такий підхід – комплекс «лузера», якщо говорити мовою психології – навряд чи допомагає конструктивній взаємодії. Інтелектуальна слабкість російської політичної еліти, яка не може пристосуватися до нової доби, ще більше все заплутує.
Однак ситуація змінюється. Серед міжнародного ландшафту, що швидко змінюється, Росія поступово долає сприйняття НАТО як головної загрози своїй безпеці. Нині тон її відносин з Альянсом є відголоском минулого. Поки що не зрозуміло, коли це відлуння згасне, але воно дедалі більше дисонує з іншими вібраціями світу, особливо тими, що походять з Азії.
Проблеми НАТО лежать в протилежному підході. Я думаю, вона усе ще не може оговтатися від ейфорії переможця і продовжує зображувати себе найбільш успішним військовим альянсом в історії, що 15 років тому може й було справедливо, а зараз вводить в оману. Попри накопичену потужність НАТО погано пристосована долати виклики ХХІ сторіччя. Замість того, щоб дивитися в очі реальності, вона намагається обійти її за допомогою політично коректної риторики і самореклами.
До кінця 2000-х років конче необхідні глибокі зміни в цілях і місіях НАТО компенсувалися розширенням. Механічне розширення досягло своєї межі, але не відповіло на нові стратегічні дилеми.
І НАТО, і Росія вже повністю виконали (або скоріше вичерпали) свої задумки після холодної війни і повинні зараз розв'язати питання свого самовизначення в ХХІ сторіччі
НАТО не перетворилася на світового поліцейського і єдина проблема, що залишилася в її початковій зоні відповідальності – Європі – це не врегульовані відносини з Москвою. Якщо поставити відносини між НАТО і Росією на міцну основу, що повинно починатися з відмови обома сторонами від застарілих поглядів одна на одну, можна буде говорити про нову мету для НАТО як регіональної організації.
Підсумовуючи, і НАТО, і Росія вже повністю виконали (або скоріше вичерпали) свої задумки після холодної війни і повинні зараз розв'язати питання свого самовизначення в ХХІ сторіччі. Настав час по-іншому подивитися одна на одну.
Останні події досить сильно розчаровують. Після шести місяців дискусій про європейську протиракетну оборону, розпочатих на багатообіцяючому саміті НАТО-Росія минулого листопада, керівництво Альянсу остаточно і однозначно відхилило російську пропозицію про співпрацю. Реакція була прогнозована: російська влада висловила глибоке розчарування і попередила про небезпеку нової гонки озброєнь.
Чи півроку дебатів було марно витрачено? Ні, немає жодного сумніву в тому, що спроби втілити в життя цю ідею були того варті. Сам факт того, що питання співпраці в такій делікатній сфері національної безпеки було порушено в практичній площині, показує, що сторони справді відходять від логіки холодної війни.
"НАТО не може покладати на нечленів зобов’язання щодо колективної оборони, які зв’язують її членів"
Генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен
Інерція і сила упереджень з обох боків величезні, але дискусії залишили позаду риторику віри і емоцій і увійшли в сферу раціонального. Обговорення виявило важливі деталі технічних можливостей і політичних варіантів.
«НАТО не може покладати на нечленів зобов’язання щодо колективної оборони, які зв’язують її членів, – сказав Генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен. - Ми також вважаємо, що Росія ще не готова поступитися своїм суверенітетом». Остання ремарка заслуговує на особливу увагу. Багато експертів зазначають, що майже сенсаційна пропозиція президента Дмітрія Мєдвєдєва щодо «територіальної протиракетної оборони» передбачала можливість досі недоторканного принципу російської стратегічної самодостатності. Тобто президент запропонував дещо таке, чого Кремль раніше ніколи не насмілювався обговорювати, навіть в романтичний прозахідний період початку 90-х років XX ст.
Звичайно, було б нереалістично очікувати на швидкий і легкий успіх. Оголошена спроба Москви розв’язати питання, пов’язане з фундаментальними аспектами безпеки, вірогідно була приречена на провал. Будь-яка згода в цій сфері вимагає дуже високого рівня взаємної довіри – чого немає у відносинах між Росією і США попри певне покращання за останні два з половиною роки. Нині, коли ми зрозуміли, що ніякого прориву не буде, ми повинні зробити правильні висновки і звести до мінімуму шкоду, завдану нереалістичними очікуваннями. Однак перша спроба була варта того, в будь-якому разі.
Афганістан не може бути питанням довгострокової взаємодії між НАТО і Росією, тому що вони мають різні цілі
Цікаво, що діалог з європейської протиракетної оборони спровокував полеміку щодо гіпотетичного членства Росії в НАТО. У 2010 році багато говорили про те, чи не вступить одного дня Росія до НАТО. Відомі аналітики і колишні політики на сторінках західної преси висловлювали свою думку про бажаність і корисність членства Росії в НАТО. Група експертів на чолі з колишнім Держсекретарем США Мадлен Олбрайт, яка працювала над розробкою Стратегічної концепції НАТО, жваво обговорювала це питання, хоча висновки «мудреців» у цій сфері не були включені до проекту нової стратегії Альянсу.
У Росії прозахідні ліберали з Інституту сучасного розвитку (ІНСОР) і навіть високопоставлені офіційні особи обговорюють таку можливість. Після саміту НАТО в Лісабоні, де атмосфера була досить дружньою щодо Росії, двоє високопоставлених російських урядовців визнали можливість вступу Росії до НАТО в майбутньому. Це були заступник керівника кремлівської адміністрації Владіслав Сурков і керівник Департаменту планування зовнішньої політики МЗС Александр Крамаренко.
Ці дискусії ні до чого не привели. Однак можливо вперше сторони навели конкретні аргументи. Вони не просто казали: «Це неможливо, тому що цього ніколи не може бути», а пояснювали, чому це неможливо. Тобто дискусія вийшла за рамки риторики віри.
Питання протиракетної оборони не уникнути у відносинах між Росією і США, що – природно – формуватиме відносини між Росією і НАТО. Доки ці дві країни мають ядерні арсенали в декілька разів більші ніж решта світу, питання стратегічної стабільності порушуватиметься знову, яким би застарілим воно не виглядало. Однак у її нинішній формі протиракетна оборона залишається пов’язаною з євроатлантичним контекстом. Іншими словами, воно не позбулося потужної інерції холодної війни.
Це питання можливо буде розглядатися в новому світлі через кілька років, коли усі, хто до нього причетний, зрозуміють, що Європа вже не стратегічний театр. В міру того як Азія швидко заміняє Європу протиракетна оборона дедалі більше буде асоціюватися з цим регіоном. Це означає, що американсько-російський діалог також зазнає змін, бо Москва і Вашингтон відіграють зовсім інші ролі в Азії, ніж у Європі.
Основоположний принцип військово-політичних альянсів у ХХІ сторіччі найбільш вірогідно відрізнятиметься від принципу ХХ сторіччя, коли вони ґрунтувалися на спільній ідеології або цінностях. У майбутньому альянси можливо будуть створюватися заради досягнення конкретної цілі. Як одного разу сказав Дональд Рамсфельд: «Місія визначає коаліцію – коаліція не повинна визначати місію». Ця фраза виявилася більш довготривалою, ніж його політична кар’єра.
До речі, навіть якщо припустити, що членство Росії в НАТО є реалістичним, воно нічим не допоможе в розв'язанні реальних проблем безпеки ХХІ сторіччя. Їх необхідно розв’язувати в новому форматі – в ідеалі, в тристоронньому форматі із залученням Росії, Китаю і США. Хоча ці три держави мають різні інтереси і підходи, вони мають стратегічну вагу, необхідну для розв'язання проблем в Центральній Азії, на російському Далекому Сході і тихоокеанському регіоні.
Європейські союзники Америки навряд чи будуть залучені до цього доки не виберуться з афганської трясовини. Причини цього були чітко наведені колишнім міністром оборони США Робертом Гейтсом у його виступі в Брюсселі в червні, де він вказав на надмірне навантаження і скорочення витрат на оборону.
Афганістан не може бути питанням довгострокової взаємодії між НАТО і Росією, тому що вони мають різні цілі: Альянс шукає можливості вийти звідти, в той час як Росія прагне знайти довгострокове розв'язання проблем у себе по сусідству.
Однак зараз їхні інтереси збігаються, і наступні роки нададуть гарні можливості для спільного управління переходом відповідальності. Це посилить взаємну довіру і рівень оперативної сумісності, необхідний для подальшої співпраці. Однак перед цим НАТО і Росія повинні спочатку пристосуватися до нових викликів.