НАТО і Росія: приречені на розчарування?

За останні кілька років багато хто слушно запитував, чи може партнерство НАТО і Росії нарешті стати терміном, який щось означає. Пауза в процесі розширення, реактивація Ради НАТО-Росія, американсько-російське перезавантаження. Новий договір ОСО та інтенсифікація співпраці в Афганістані наповнили ці сподівання суттю.

Однак не секрет, що чогось у цих відносинах не вистачає. Брюсселю не вистачає довіри. Москві – рівності.

Це дуже різні погляди і вони повинні вплинути на тверезість очікувань. Попри покращання, НАТО і Росія зберігають абсолютно не схожі погляди на те, завдяки чому зберігається безпека в Європі і що їй загрожує. Вони також несуть на собі відбиток дуже різних культур безпеки. Доки це буде так, Росії буде важко довіряти НАТО, і союзники по НАТО будуть надзвичайно вагатися щодо надання Росії такого рівноправ’я, якого вона прагне. В цих рамках продуктивні відносини співпраці можливі. Гармонія – ні.

На фундаментальному рівні НАТО ніколи не ставила під сумнів рівність Росії. Росія є пріоритетним партнером НАТО. Жоден із членів Альянсу не намагається применшити її самостійність чи обмежити її прерогативи. Основоположний акт НАТО-Росія унеможливлює будь-яке «право вето на дії іншої сторони» або будь-які обмеження «прав НАТО і Росії на незалежне прийняття рішень і дії».

Однак Росія розуміє під рівністю спільне управління; за словами голови комітету із закордонних справ Держдуми Константіна Косачева: «Повноправне прийняття до «євроатлантичного клубу» і реальний вплив на процес прийняття рішень». На думку керівництва країни, Росія має право на таку рівність завдяки її внеску в припинення холодної війни, розпуск нею Варшавського пакту і свою стратегічну важливість.

Водночас, за словами тодішнього президента Путіна, Росія «заслужила право на власні інтереси». Вона має право бути рівною, але іншою – залишатися, за словами міністра закордонних справ Лаврова, автономним «центром цінностей». Москва вважає, що ігноруючи ці претензії, просуваючи «військову інфраструктуру» до кордонів Росії і не відмовляючись від можливості подальшого розширення, НАТО відновлює розмежування Європи.

В Альянсі багато хто дивиться на Росію подібним чином. Підписавши в 1994 році Будапештську декларацію ОБСЄ, а в 1997 році Основоположний акт, Росія підтвердила свою «повагу до суверенітету, незалежності і територіальної цілісності усіх держав і їх невіддільне право вибирати засоби забезпечення власної безпеки». Вона також відмовилася від «сфер впливу».

Однак російська дипломатія наголошує на трошки різних темах: що «безпека неподільна» (Паризька хартія 1990 р.) і що держави не повинні «забезпечувати інтереси власної безпеки за рахунок інших» (Будапештська декларація 1994 р.). На основі цих принципів президент Мєдвєдєв наполягає на тому, що європейська система безпеки не повинна продукувати «зони з різними рівнями безпеки» - що порушує питання, чи мають держави право входити в «зони» чи виходити з них.

Обмежуючи питання лише жорсткою безпекою і ігноруючи політичні і економічні загрози, Російський проект Європейського договору безпеки 2009 року відсторонює Росію не лише від НАТО, а і від ОБСЄ, чий процес Корфу наголошує на діалозі з «усіх аспектів безпеки».

У висловлюваннях на внутрішньому чи двосторонньому рівні російська позиція набагато менш делікатна. Від першого політичного документа щодо так званого «близького зарубіжжя» в 1992 році до згадування президентом Мєдвєдєвим «привілейованих сфер впливу» в 2009 році, Росія натякає на те, що вона має право обмежувати суверенітет своїх сусідів. У серпневому 2009 року зверненні Мєдвєдєва до президента України Ющенка він дорікав йому за ігнорування «основ співпраці», що проявилося у підриві «спільної історії, культури і релігії двох країн», «принципів тісної економічної співпраці» і «упертому продовженні курсу на членство в НАТО». Трьома місяцями раніше прем’єр-міністр Путін описав спроби відокремити Україну ("Малоросію") від Росії як «злочин».

Ті, хто звик вести переговори з Росією, визначать певний ступінь позерства в цих позиціях, і це певною мірою правда. Однак російська політика не гамбіти. Вона відбиває державні інтереси і робить це з помітною послідовністю.

Варто зробити п’ять висновків.

По-перше, ми не повинні очікувати, що останні покращання у відносинах примирять Росію з місцем, яке НАТО займає в світі. В останній російській Військовій доктрині НАТО займає перше місце серед «військових загроз», що постають перед країною. Оборона від стратегічних ракет також названа «військовою загрозою». Ця доктрина була оприлюднена в лютому 2010 року, через 18 місяців після призупинення процесу розширення. Це вражаюче не збігається зі Стратегічною концепцією НАТО, яка наголошує, що «безпека НАТО і Росії взаємопов’язані».

По-друге, ми не повинні припускати, що співпраця буде кумулятивною, або що одна підписана угода підштовхне до інших. Новий договір ОСО не сприяв прогресу в переговорах з протиракетної оборони і, принаймні зараз, заклик американського сенату до переговорів щодо суб-стратегічного озброєння отримав тверду відмову. Ми також не повинні припускати, що Росія буде прагнути співпраці з НАТО заради самої співпраці. З точки зору Москви переговори і спільні зусилля - це не вправа з групової терапії, а засіб просування своїх національних інтересів. Співпраця в Афганістані з деяких питань (наприклад, постачання і транзит) не виключає конфліктів у підходах до інших (права базування і регіональна безпека).

По-третє, ми не повинні припускати, що необхідність «модернізації» і іноземних інвестицій зроблять ставлення Росії до НАТО поміркованим. Існує чіткий зв'язок між ресурсними обмеженнями, адміністративною неспроможністю і відсталістю російських звичайних збройних сил. Однак невдалі військові реформи російського міністра оборони Сердюкова лише посилили вороже ставлення до протиракетної оборони НАТО і спротив подальшим скороченням ядерних озброєнь.

По-четверте, ми не повинні забувати про вплив наших відповідних цінностей і традицій. Потягом трьох поколінь ментальність у Західних демократичних країнах формувалася досягненням консенсусу, колективним прийняттям рішень і «звичкою до співпраці», спрямованими на примирення національних інтересів із взаємними інтересами. Сьогодні НАТО і ЄС прагнуть зберігати порядок безпеки, який склався по закінченні холодної війни і який визначають не лінії на карті, а свободою держав вибирати собі партнерів і свій спосіб розвитку. Вони також вірять в те, що є випадки, коли «загальні» цінності потрібно захищати і поза межами своїх кордонів. Росія такої традиції не поділяє. Це підкреслено сучасна держава без постмодерністських добавок. Вона зберігає непохитне розуміння безпеки, беззастережну прихильність до сфер впливу, непоступливу віру в суверенітет і неприховану недовіру до «західного месіанства».

По-п'яте, і як наслідок, ми повинні бути готові до того, що деякі політичні підходи, які для нас найважливіші, вступають в конфлікт з російським відчуттям власного права на щось. Підтримка «свободи вибору» сусідів Росії може бути на користь Європі, але вона вступає в конфлікт з російськими інтересами, як Росія їх сьогодні визначає. Військовий істеблішмент прирівнює безпеку до домінування в «просторі», присутність військ НАТО «поблизу російських кордонів» становить «військову небезпеку» незалежно від наших намірів.

Ці висновки не повинні применшувати пріоритетність, яку НАТО надає своїм відносинам з Росією. Навпаки, вони повинні посилити рішучість НАТО поглиблювати співпрацю там, де існують спільні інтереси і обмежувати наші розбіжності сферами, де існує справжня незгода.

У багатьох сферах партнерства з Росією не уникнути.

Російські власні національні інтереси накладатимуть жорсткі обмеження на ступінь підтримки або, навпаки, протистояння політиці НАТО. В межах цих обмежень ми можемо досягти обмежених, але важливих результатів. Якщо будемо очікувати більше, ми приречені на розчарування.