Крок вперед...

Під час саміту НАТО-Росія в Лісабоні минулого листопада я стояв у ложі для преси в очікуванні виходу Дмітрія Мєдвєдєва до журналістів. З'явився член російської делегації і сказав мені: «Президент сказав лідерам НАТО: « Ми готові зайти так далеко, як далеко ви готові йти»”. Здавалося, що в повітрі повіяло весною для Москви і для Альянсу.

Однак лише кількома місяцями пізніше повернулося відчуття осені.

Антинатовська риторика на піднесенні в російських ЗМІ, контрольованих державою, переговори про протиракетну оборону зайшли в глухий кут, а зараз, після того, як було оголошено про проведення Сполученими Штатами «пробних розмов» з Талібаном, навіть співпраця в Афганістані може затьмаритися. Кремль може зробити висновок про те, що після оголошеного Бараком Обамою поспішного виведення військ, кожен залишається сам за себе і має розпочати пошук своїх власних каналів комунікації з афганськими повстанцями.

Із самого початку підписання Основоположного акта Росія-НАТО в Парижі в 1997 році відносини демонструють ту ж саму передбачувану схему – кожна спроба зближення зазвичай завершується кризою (промовистими прикладами є конфлікт 1999 року через Косово і війна 2008 року в Грузії), після якої настає період охолодження, а потім новий сплеск – лише для того, щоб за ним відбулася ще одна криза.

Стан відносин між Альянсом і Росією характеризується великою кількістю практичних заходів, покликаних компенсувати відсутність однієї важливої речі – політичної довіри між двома сторонами.

Як би банально це не звучало, це правда. Ніякі обсяги навчань з пошуково-рятувальних робіт, семінарів і підготовки до надзвичайних ситуацій цивільного характеру не можуть приховати той факт, що політичне і військове керівництво Росії усе ще дивиться на НАТО як на конкурента в кращому разі, і на супротивника в гіршому, в той час як лідери Альянсу стають дедалі більше індиферентними до російської чуттєвості, тому що вважають її продуктом застарілого мислення двадцятого сторіччя. Попри заяви про зворотне, у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі очевидно накопичилася значна «втомленість від Росії».

Ставлення до НАТО серед представників російського політичного класу залишається неоднозначним: Альянс з неохотою поважають як найуспішніший військово-політичний альянс в історії. Однак, водночас, російські ЗМІ і політики хапаються за невдачі НАТО, такі як затягнута повітряна війна в Лівії чи виведення військ з Афганістану як за підтвердження занепаду її сили.

Та головна роль для НАТО залишається вдома – це універсальний символ західної бундючності, американського домінування і постійне нагадування про поразку СРСР в холодній війні. Успішне розширення НАТО додає солі на рани, нагадуючи росіянам про безславний кінець Варшавського пакту.

Розчарування росіян 20 роками незавершених реформ, болісні пошуки нової ідентичності і «комплекс жертви» знайшли свій найкращий вираз у «повазі і ненависті» до НАТО. Якби хтось на хвилинку уявив собі, що російський політичний клас визнав, що НАТО вже не є ворогом, неможливо було б уникнути неприємних запитань. Наприклад, яка справжня вага Росії в глобальних справах? Чи має вона засоби послідовної демонстрації військової сили за кордоном? Чи має Росія союзників і якими цінностями вони пов’язані?

Отже, втрата «Лісабонського моменту» не повинна нікого дивувати: із наближенням виборів до російської Думи, а потім і президентських, антинатовські почуття будуть знову роздмухуватися основними гравцями. Це безпрограшний варіант з громадськістю і він допомагає політичному класу уникати цих незручних запитань.

Теж саме стосується протиракетної оборони: залп пропозицій з Москви, відхилених Альянсом, покликаний уникнути серйозних розбіжностей щодо розуміння загрози. Це по-справжньому головний камінь спотикання, тому що він змушує партнерів назвати ворогів і друзів. Нинішній російський уряд ніколи в житті не визнає, що Іран (або Північна Корея, якщо хочете) становить загрозу.

Чому так? По-перше, Росія не відчуває гострої загрози, що походить від Ірану, чи від таких організацій як Хезболла чи Хамас. По-друге, контакти з Тегераном (або Північною Кореєю) надають Москві можливість (нехай і обмежену) показати, що її позиція не така як у Вашингтона, і таким чином підтвердити свій статус незалежного гравця. По-третє, це частина ширшої стратегії підтвердження статусу Москви у відносинах з іншими партнерами по неформальній групі БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай). Ці країни, дуже різні і інколи несумісні в багатьох відношеннях, відчувають себе міцно об’єднаними комплексом меншовартості стосовно до Америки і Заходу, а також палким бажанням його подолати.

Хоча такий стан речей, здається, може продовжуватися безкінечно, насправді є чинники, які в середньостроковій перспективі можуть змусити Москву робити важкий вибір щодо національної безпеки.

Першим серед них є зростаюча демографічна проблема. Населення, що швидко старіє, і аномально високий рівень смертності (особливо серед чоловіків) поступово ведуть пенсійну систему до колапсу і роблять призов на військову службу дедалі більш важким завданням. Російські збройні сили переживають болісні і дещо хаотичні реформи – з усе ще не зрозумілим результатом. Рішення російських ВМС придбати французькі вертольотоносці «Містраль», яке широко обговорювалося, є симптомом більш масштабної хвороби – хронічного дефіциту сучасних озброєнь, який військова промисловість цієї країни усе ще, або поки що, не в змозі зменшити.

Є також Китай, який має багато грошей і дедалі частіше ставиться до Росії як до молодшого партнера, виштовхує її з Центральної Азії і потужно конкурує з нею на міжнародних ринках озброєнь – часто продаючи перероблені і оновлені версії російської військової техніки. Широкомасштабна корупція підриває врядування і знищує бойовий дух армії.

Щодо зовнішньої ситуації, наявність на ваших східних кордонах найбільших у світі збройних сил – трьох мільйонів китайських солдатів і офіцерів – є не дуже зручним геополітичним сусідством. Це, своєю чергою, пов’язано з демографічними негараздами. Маючи постійний і стабільний відплив населення із Сибіру і Далекого Сходу до європейської частини країни, підтримання безпеки за Уралом починає виглядати проблематично. З можливим поверненням талібів до влади в Афганістані і реальною перспективою поширення іранського впливу в регіоні південні сусіди Росії також невдовзі можуть опинитися в огні. Її номінальні союзники, часто авторитарні центральноазіатські правителі, значною мірою ліквідували усю дієву опозицію і підготували ґрунт для переходу влади до радикальних ісламістів.

За таких обставин російським політичним лідерам невдовзі доведеться робити важкий вибір щодо безпеки. Вони можуть погодитися з тим, що Китай стане їх старшим партнером і сподіватися, що він ефективно наведе порядок в Центральній Азії. Вони можуть погодитися на більшу співпрацю з НАТО і шукати нові варіанти безпеки в трансатлантичному співтоваристві. Це буде нелегко, але Росія принаймні матиме справу з партнерами, яких добре знає. І нарешті, Росія може спробувати самостійно витримати зовнішній тиск – серйозний ризик, зважаючи на соціально-економічні і політичні негаразди, що стоять перед нею.

Це складний вибір, особливо тому, що, на жаль, для Росії його треба буде робити дуже скоро.