Інформація

Розділ 15: Загальні інститути безпеки Західноєвропейський Союз (ЗЄС) Західноєвропейський Союз існує з 1954 року і нині включає 10 держав Європи: Бельгію, Великобританію, Грецію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Німеччину, Португалію і Францію. Він має свою Раду та Секретаріат, які в січні 1993 року були переведені з Лондона до Брюсселя, та розташовану в Парижі Парламентську асамблею. ЗЄС бере свій початок від Брюссельського договору 1948 року про співпрацю в економічній, соціальній і культурній галузях та колективну самооборону, який підписали Бельгія, Великобританія, Люксембург, Нідерланди та Франція. З підписанням Північноатлантичного договору в 1949 році відповідальність за військові справи Організації Брюссельського договору, або Західного Союзу, перейшла до Північноатлантичного альянсу. За Паризькими домовленостями 1954 року Федеративна Республіка Німеччина й Італія приєднались до Брюссельського договору і організацію перейменували у Західноєвропейський Союз. Останній продовжує існування задля виконання умов і завдань, закладених у Паризьких домовленостях. У 1984 році діяльності Західноєвропейського Союзу було надано нового імпульсу з метою розвитку "власне європейської системи спільної оборони" на основі співпраці його членів у галузі безпеки і зміцнення європейської опори Північноатлантичного альянсу. У серпні 1987 pоку, під час ірано - іракської війни, експерти Західноєвропейського Союзу зустрілись у Гаазі, щоб обговорити спільні дії в Перській затоці для забезпечення свободи навігації по нафтових морських коридорах регіону, а в жовтні 1987 р. відбулась нова зустріч держав ЗЄС для координації їхньої військової присутності у Перській затоці у відповідь на здійснені у цьому регіоні напади на торговельні судна. На засіданні Ради міністрів Західноєвропейського Союзу, що відбулось у жовтні 1987 року в Гаазі, міністри закордонних справ і міністри оборони держав-членів ухвалили "Платформу щодо європейських інтересів безпеки", в якій заявили про свою рішучість зміцнити європейську опору НАТО і забезпечити інтегрованій Європі безпеку та належний оборонний потенціал. У цьому документі визначено відносини Західноєвропейського Союзу з НАТО та іншими організаціями, а також перспективи розширення ЗЄС та умови подальшого посилення його ролі як форуму для регулярного обговорення проблем, що постають перед Європою в галузі оборони й безпеки. Після ратифікації Договору про приєднання, підписаного в листопаді 1988 pоку, Іспанія та Португалія стали членами Західноєвропейського Союзу у 1990 році, відповідно до ухвалених в 1987 році рішень про сприяння процесу розширення ЗЄС. Наступний крок було зроблено в листопаді 1989 pоку, коли Рада ЗЄС вирішила заснувати в Парижі Інститут вивчення проблем безпеки з метою сприяння розвитку власне Європейської системи безпеки та оборони і втіленню в життя Гаазької платформи. На засіданні Європейської ради, яке відбулося 9-10 грудня 1991 року в Маастрихті, було ухвалено низку рішень щодо спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки Європейського Союзу. . У свою чергу держави - члени Західноєвропейського Союзу ухвалили рішення стосовно ролі ЗЄС та його відносин з Європейським Союзом та Північноатлантичним альянсом. На ці рішення (викладені у Маастрихтських деклараціях) схвально відгукнулася Північноатлантична рада на своєму засіданні на рівні міністрів, що відбулося 19 грудня 1991 року. Вони передбачають: запросити членів Європейського Союзу приєднатись до ЗЄС чи звернутись із проханням про надання їм статусу спостерігачів, а європейських членів НАТО запросити до асоційованого членства в ЗЄС; здійснити поетапне перетворення ЗЄС на оборонний компонент Європейського Союзу, конкретизувати і втілювати в життя ухвалені ЄС рішення і заходи оборонного значення; прагнути зміцнення європейської опори Атлантичного альянсу, підсилюючи роль, відповідальність і внесок держав ЗЄС, які є членами НАТО; підтвердження Західноєвропейським Союзом його наміру узгоджувати свої дії з позицією, якої дотримується Альянс; підсилити оперативну роль ЗЄС; перевести Раду і Секретаріат ЗЄС з Лондона до Брюсселя. Розглядалися й інші пропозиції, зокрема ті, що стосувалися нової ролі ЗЄС у співробітництві в галузі озброєнь. 19 червня 1992 року міністри закордонних справ і міністри оборони держав - членів ЗЄС провели зустріч поблизу Бонна, присвячену подальшому зміцненню ролі ЗЄС, і ухвалили Петерсберзьку декларацію. Спираючись на ухвалені у Маастрихті рішення, Декларація накреслює головні напрями майбутнього розвитку Західноєвропейського Союзу. Держави ЗЄС заявили про свою готовність виділити свої військові контингенти з усього спектра звичайних збройних сил для виконання військових завдань під керівництвом ЗЄС. Ці завдання, відомі під назвою "Петерсберзькі місії", включають гуманітарні та рятувальні операції, завдання з підтримки миру та застосування збройних сил для врегулювання кризових ситуацій, включно з миротворчими операціями. У Петерсберзькій декларації члени ЗЄС зобов'язуються підтримувати заходи, здійснювані НБСЄ та Радою Безпеки ООН з метою запобігання конфліктам і підтримки миру. Положення Маастрихтського договору, які стосуються ЗЄС (Ст. J. 4.2 Договору про Європейський Союз) були вперше застосовані в листопаді 1996 року. На той час було ухвалено рішення звернутися до ЗЄС з проханням терміново вивчити можливості участі в гуманітарній діяльності ЄС на підтримку біженців та переміщених осіб у регіоні Великих Озер в Африці. Співпраця між ЗЄС та ЄС відбувалась також у плануванні операцій з евакуації, зусиллях для підтримки миру у Африці та розмінування. Положення, ухвалені відповідно до Маастрихтського договору, були переглянуті на міжурядовій конференції 1996/97 року. На зустрічі міністрів країн ЗЄС у 1995 р. в Мадриді було ухвалено рішення щодо конкретного "внеску ЗЄС в роботу міжурядової конференції ЄС 1996 року." Цей документ надав оцінку розвитку організації з часу підписання Маастрихтського договору; виклав можливі варіанти майбутніх відносин між ЄС та ЗЄС; і надав перелік узгоджених принципів та керівних напрямів сприяння роботі міжурядової конференції щодо розбудови власне Європейської системи безпеки та оборони. Він був офіційно представлений Західноєвропейським Союзом Раді Європейського Союзу. У результаті проведення в Амстердамі міжурядової конференції 16 та 17 червня 1997 року глави держав та урядів країн ЄС внесли до Маастрихтського договору зміни, пов'язані з майбутньою спільною зовнішньою політикою та політикою Союзу у галузі безпеки, а також відносинами між ЄС та ЗЄС. Відтак Петерсберзькі місії, сформульовані на червневому 1992 року засіданні ЗЄС на рівні міністрів, були включені до Амстердамського договору. Амстердамський договір передбачає, що ЗЄС є невід'ємним чинником у розвитку Європейського Союзу і надає останньому доступ до оперативних сил, головним чином в контексті Петерсберзьких місій. ЗЄС має надавати підтримку ЄС у формулюванні оборонних аспектів спільної зовнішньої політики та політики безпеки; в свою чергу ЄС має сприяти зміцненню інституційних зв'язків із ЗЄС "з метою можливої інтеграції Західноєвропейського Союзу в ЄС, якщо таке рішення буде прийняте Європейською радою". У Амстердамському договорі також зазначено, що "Європейський Союз буде використовувати ЗЄС в розробці та реалізації рішень і дій, що пов'язані з обороною". Європейська рада має компетенцію визна-чати основні напрями такого використання. Всі держави ЄС, включно з тими, що не є повноправними членами ЗЄС, мають право у повному обсязі брати участь у виконанні завдань, передбачених даною процедурою. У тому ж дусі Рада ЄС, за погодженням з інституціями ЗЄС, ухвалює необхідні практичні процедури, що дозволяють усім задіяним державам ЄС повною мірою та на рівних засадах брати участь у плануванні та ухваленні рішень ЗЄС. У Протоколі до Ст.17 Амстердамського договору зазначено, що ЄС, спільно з ЗЄС, розроблять плани удосконалення співпраці між ними за період не більше одного року після набуття чинності даним Договором. У своїй "Декларації про роль Західноєвропейського Союзу і його відносини з Європейським Союзом та Атлантичним альянсом", ухваленій міністрами країн ЗЄС 22 липня 1997 року, ЗЄС узяв до уваги положення Амстердамського договору, що стосуються ЗЄС. У Декларації також викладено розуміння Західноєвропейським Союзом своєї ролі та відносин з Європейським Союзом та Атлантичним альянсом. У вступі до Декларації зазначається, що ЗЄС є невід'ємним чинником у розвитку Європейського Союзу і надає йому доступ до оперативних сил, особливо в контексті Петерсберзьких місій; він також є основним елементом у розбудові власне Європейської системи безпеки та оборони в рамках Альянсу відповідно до Паризької декларації та рішень, ухвалених міністрами країн НАТО у червні 1996 року в Берліні. З часу підписання Амстердамського договору та ухвалення Декларації ЗЄС від 22 липня 1997 року були зроблені подальші кроки у розвитку відносин ЗЄС-ЄС. У вересні 1997 р. Рада ЗЄС запровадила заходи максимальної гармонізації шестимісячного головування на основі ротації між країнами-членами як у ЗЄС, так і в ЄС. Відповідно до положень Статті 17.3 Амстердамського договору на зустрічі в Ерфурті, Німеччина, у листопаді 1997 року міністри держав ЄС ухвалили рішення щодо посилення оперативної ролі країн, які мають в ЗЄС статус спостерігачів. У Ерфурті міністри також ухвалили рішення щодо деталей участі асоційованих членів та спостерігачів в операціях ЗЄС. З 1991 року ЗЄС розробляє рамкову процедуру, за якою нині дедалі більше країн долучаються до його діяльності. У другій Маастрихтській декларації ЗЄС від 1991 року Західноєвропейський Союз запросив держави ЄС приєднатися до ЗЄС на умовах, що будуть узгоджені відповідно до Статті XI доповненого Брюссельського договору, або набути статус спостерігачів. Водночас іншим європейським країнам НАТО було запропоновано статус асоційованих членів ЗЄС, який дозволить їм "у повному обсязі брати участь в діяльності ЗЄС". Петерсберзька декларація визначає права та обов'язки майбутніх членів, спостерігачів та асоційованих членів ЗЄС для країн, що є членами ЄС і НАТО. На зустрічі в Римі 20 листопада 1992 року міністри держав ЗЄС ухвалили рішення про розширення організації і запросили Грецію стати десятою країною-членом після відповідної парламентської ратифікації. 9 травня 1994 року Рада міністрів ЗЄС на своєму засіданні в Люксембурзі оприлюднила Кірхберзьку декларацію, у якій висловлено згоду на надання дев'ятьом центрально- і східноєвропейським країнам, що підписали з ЄС "Угоди про Європу", статусу "асоційованих партнерів"2 (на відміну від асоційованого членства Ісландії, Норвегії та Туреччини). У 1996 році Словенія стала десятим асоційованим партнером ЗЄС. Офіційно Греція приєдналась до ЗЄС у 1995 році. Ісландія, Норвегія та Туреччина, як члени НАТО, отримали статус асоційованих членів; Данія та Ірландія, як члени ЄС, стали спостерігачами. Після вступу до Європейського Союзу 1 січня 1995 року та по закінченні відповідних парламентських процедур спостерігачами ЗЄС також стали Австрія, Фінляндія та Швеція. 23 березня 1999 року, після вступу до НАТО, Чеська Республіка, Угорщина та Польща стали асоційованими членами. Цими рішеннями була створена гнучка система з трьома різними рівнями членства та партнерства плюс статус спостерігача: члени (усі члени ЗЄС є водночас членами НАТО та ЄС); асоційовані члени (члени НАТО, але не члени ЄС); асоційовані партнери (не є членами ні НАТО, ні ЄС); спостерігачі (члени ЄС але не НАТО. Данія також вибрала для себе статус спостерігача). Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія та Словаччина, Угорщина, Чеська Республіка.