Інформація

Передмова НАТО сьогодні - від Рима до Вашингтона Час від часу, у визначні моменти історії НАТО, Альянс проводить засідання на вищому рівні за участю глав держав та урядів. Присутність президентів і прем'єр-міністрів та їх безпосередня участь у процесі прийняття рішень на основі консенсусу підносить громадське значення таких зустрічей і надає їм зростаючої історичної ваги. До 1991 року головні зміни у середовищі міжнародної безпеки, якими був відзначений кінець 80-х років, визначали обриси нового НАТО, яке мало з'явитися протягом наступних років. Перша з чотирьох зустрічей на вищому рівні, які були покликані прокласти курс на адаптацію Альянсу протягом наступного десятиріччя, відбулась у Римі в листопаді 1991 року. Після неї мали відбутися саміт у Брюсселі в січні 1994 року та два інших вирішальних засідання - у Мадриді в липні 1997 року та у Вашингтоні в квітні 1999 року. Поштовх в напрямі перемін, який надавали ці зустрічі, підтримувався частими засіданнями міністрів закордонних справ і міністрів оборони, які проходили між ними. Зокрема, засідання міністрів закордонних справ у Сінтрі, Португалія, в травні 1997 року, оголосило рух в напрямі розширення практичної співпраці в галузі безпеки і створення структур, необхідних для управління цими процесами. Римський саміт - листопад 1991 року Ухвалена в листопаді 1991 року главами держав і урядів країн - членів НАТО в Римі, Стратегічна концепція окреслила широкий підхід до безпеки на основі діалогу, співпраці й утриманні колективної обороноздатності. У ній зведені воєдино політичні та військові елементи політики безпеки НАТО, започаткована, як невід'ємна частина стратегії Альянсу, співпраця з новими партнерами з Центральної та Східної Європи. Концепція передбачала зменшення залежності від ядерної зброї та важливі зміни у інтегрованих збройних силах НАТО, зокрема, значне скорочення їх чисельності та рівня бойової готовності, посилення мобільності, гнучкості й пристосованості до різних непередбачуваних ситуацій та ширше використання багатонаціональних формувань. Були також здійснені заходи зі скорочення військової командної структури НАТО та адаптації правил і процедур оборонного планування в Альянсі, особливо з огляду на майбутню діяльність з врегулювання кризових ситуацій та підтримки миру. На саміті в Римі лідери країн - членів Альянсу також прийняли "Декларацію про мир та співробітництво", в якій визначені майбутні завдання і політика НАТО щодо загальної інституційної структури майбутньої безпеки в Європі та у зв'язку з партнерством і співробітництвом, що розвиваються з країнами Центральної і Східної Європи. В ній підкреслюється підтримка Альянсом руху країн Центральної та Східної Європи в напрямі реформ; пропонується практична допомога їм у цьому складному процесі; ці країни запрошуються до участі у відповідних форумах Альянсу; їм пропонуються досвід і знання Альянсу в політичних, військових, економічних та наукових галузях. Задля нагляду за подальшим розвитком такого партнерства була створена Рада північноатлантичного співробітництва (РПАС). Після оприлюднення Римської декларації міністри закордонних справ і міністри оборони на своїх засіданнях, так само, як і Північноатлантична рада на своєму постійному засіданні, ухвалювали додаткові заходи з адаптації та трансформації Альянсу. На особливу увагу заслуговують три галузі діяльності, зокрема інституційна та політична структура, створена задля розвитку відносин між НАТО і партнерами по співпраці у Центральній та Східній Європі; розвиток співробітництва в оборонній та військовій сферах; роль НАТО у врегулюванні кризових ситуацій та підтримці миру. По-перше, в інституційному контексті першою значною подією стало інавгураційне засідання Ради північноатлантичного співробітництва, яке відбулось 20 грудня 1991 року за участю міністрів закордонних справ, або представників країн - членів НАТО, шести країн Центральної та Східної Європи і трьох країн Балтії. Роль РПАС полягала у сприянні співробітництву на усіх рівнях між країнами-учасницями в галузі безпеки та з інших, пов'язаних з цим, питань, а також у догляді за процесом розвитку тісніших інституційних зв'язків і неформальних контактів. 11 республік колишнього Радянського Союзу, які увійшли у Співдружність Незалежних Держав (СНД), приєднались до цього процесу у березні 1992 року. Відповідно у квітні та червні 1992 року до процесу приєднались Грузія та Албанія. У 1997 році, коли на заміну РПАС прийшла Радаєвро-атлантичного партнерства (РЄАП), участь у роботі РПАС брали 22 країни-партнери. Співробітництво в РПАС здійснювалось на основі робочих планів, які спочатку вироблялись щорічно, але потім, починаючи з 1995 року, на два роки вперед. Рада євро-атлантичного партнерства зробила ще один крок уперед в цьому процесі й виробила План дій РЄАП (1998-2000 роки) як основу своєї майбутньої роботи. По-друге, в оборонній та військовій сферах перша зустріч міністрів оборони країн-членів НАТО з колегами з країн-партнерів відбулась 1 квітня 1992 року. На ній розглядались шляхи поглиблення діалогу і сприяння співробітництву з відповідних питань. Військовий комітет провів своє перше спільне з партнерами засідання 10 квітня 1992 року. Регулярні зустрічі з партнерами відбуваються як на рівні міністрів оборони, так і на рівні Військового комітету. Паралельно з цими багатосторонніми зустрічами розвиваються двосторонні контакти і співробітництво між Міністерствами оборони та на рівні військових. По-третє, на тлі кризових ситуацій у колишній Югославії та інших місцях дедалі більше уваги привертає до себе роль НАТО у врегулюванні криз та підтримці миру, зокрема, у підтримці миротворчих зусиль ООН у колишній Югославії. В розділі 5 описані основні ініціативи НАТО в цих напрямах. Масштаб консультацій та співробітництва в РПАС був досить широким, але особлива увага надавалась питанням політики та безпеки: підтримці миру; концептуальним підходам до контролю за озброєннями та до роззброєння; оборонному плануванню і військовим справам; демократичним концепціям стосунків між цивільними та військовими; конверсії оборонної промисловості; оборонним видаткам і бюджетам; науковій співпраці та екологічним питанням, що стосуються військової діяльності; поширенню інформації про НАТО у країнах-партнерах; консультаціям з політичного планування; управлінню цивільним і військовим повітряним рухом. Брюссельський саміт - січень 1994 року У січні 1994 року, на саміті Північноатлантичної ради в Брюсселі, НАТО започаткувало нову важливу ініціативу з посилення стабільності й безпеки в Європі. Країни - члени РПАС та інші держави були запрошені приєднатись до нової далекосяжної програми співробітництва з НАТО, відомої як "Партнерство заради миру" (ПЗМ). З того часу Партнерство розвинулось у фундаментальний елемент безпеки в євро-атлантичному регіоні й сьогодні відіграє в НАТО провідну роль. Запрошення приєднатись до Партнерства заради миру було адресоване усім державам - членам Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС) та іншим країнам - учасницям Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), які мали можливості та бажання зробити свій внесок у програму. Діяльність, у якій бере участь кожна країна-партнер, ґрунтується на спільно розробленій Індивідуальній програмі партнерства. Масштаб і цілі Партнерства заради миру, а також його еволюція і послідовне вдосконалення представлені у розділі 3. У Сінтрі в травні 1997 року, місце РПАС заступила Рада євро-атлантичного партнерства (РЄАП), метою якої було започаткування нового етапу співробітництва. Принципи РЄАП, які розроблялись у тісній співпраці між Альянсом та його партнерами, були викладені у " Базовому документі" РЄАП. Прийняття "Базового документа" РЄАП стало сигналом про те, що тодішні 44 країни-партнери були рішуче налаштовані підняти політичне і військове співробітництво між собою на якісно новий рівень. Документ підтвердив спільну відданість країн-учасниць ідеї зміцнення і поширення миру і стабільності в євро-атлантичному регіоні. Спільні цінності та принципи, що лежать в основі цієї ідеї, викладені у Рамковому документі Партнерства заради миру (ПЗМ)" (див.: "Довідник НАТО - документація", видається окремо). Фактично РЄАП забезпечує загальну структуру для проведення консультацій з питань політики і безпеки та для вдосконаленого співробітництва під егідою програми "Партнерство заради миру". У грудні 1997 року РЄАП ухвалила " План дій", що відбивав бажання країн - членів Ради розвивати тісніші й більш практичні відносини між собою. Одна з головних цілей "Плану дій" полягала у наданні консультаціям з питань політики і безпеки та співробітництву в межах РЄАП ще більшої уваги і глибини, а також у посиленні прозорості у відносинах між 44 країнами-учасницями. Міністри закордонних справ країн - членів РЄАП ухвалили також принцип створення Євро-атлантичного центру координації реагування на катастрофи та Євро-атлантичного підрозділу реагування на катастрофи. РЄАП забезпечує проведення багатосторонніх консультацій практичного характеру, вдосконалення практичної співпраці, розширення консультацій та співробітництва з регіональних питань, зміцнення прозорості й довіри у справах безпеки між усіма державами - членами РЄАП. В основі успішної співпраці між членами Альянсу і країнами-партнерами, як в рамках програми "Партнерство заради миру", так і в РЄАП, лежать, по-перше, відкритість (можливості політичних консультацій та практичного співробітництва однаково відкриті для усіх членів Альянсу і країн-партнерів), а по-друге, механізми самовизначення (країни-партнери самостійно можуть визначати рівень і галузі співробітництва з Альянсом). Відповідно до цих принципів РЄАП може проводити як пленарні засідання, так і зустрічі в обмеженому форматі за участю країн - членів Альянсу і відкритих груп країн-партнерів для обговорення практичних питань. Можуть також проводитись і позачергові засідання для обговорення відповідних регіональних питань. Зросла також і кількість спільних заходів під егідою РЄАП. На основі принципів відкритості та самовизначення проводяться заходи у таких галузях, як питання оборонної економіки, наука, пов'язані з військовою діяльністю екологічні питання, співпраця з підтримки миру, готовність до надзвичайних ситуацій. ПЗМ у вдосконаленій формі залишається чітко визначеним елементом практичного співробітництва в оборонній та військовий сферах, що відбувається в межах РЄАП. Більшість країн-партнерів надіслали до НАТО свої дипломатичні місії, які роблять великий внесок у забезпечення комунікації та контактів в усіх цих сферах. Мадридський саміт - липень 1997 року Зустріч у верхах, яка відбулась у Мадриді в липні 1997 року, стала видатною подією, яка відзначила досягнення основних ініціатив Альянсу протягом попередніх 5 - 6 років. Водночас вона оголосила перехід до нового складного етапу розвитку НАТО, протягом якого будуть випробувані нові структури та політичні підходи, які викликані новими обставинами. В Мадриді завдання лідерів Альянсу полягало у зведенні воєдино основних напрямів майбутньої політики Альянсу і забезпеченні їх єдності та послідовності. Під час Мадридського саміту рівень відданості Альянсу внутрішнім та зовнішнім перетворенням був повною мірою продемонстрований подальшими конкретними й далекосяжними заходами в усіх ключових галузях: початком переговорів про вступ з Польщею, Угорщиною та Чеською Республікою та оголошенням політики " відкритих дверей " для вступу нових членів у майбутньому; вдосконаленням програми " Партнерства заради миру " і створенням нового форуму у вигляді РЄАП, що має рухати співробітництво вперед; відкриттям абсолютно нового розділу у відносинах між НАТО і Росією; офіційним закріпленням зростаючого партнерства з Україною; інтенсифікацією діалогу з країнами Середземномор'я; розвитком " власне Європейської системи безпеки і оборони" в межах НАТО; визначенням радикально реформованої військової командної структури Альянсу. Такий насичений порядок денний свідчить про те, що НАТО спроможне дати відповідь новим викликам не поступаючись своїми традиційними завданнями, і ґрунтувати своє майбутнє на доведеній здатності адаптуватись до вимог безпеки, що постійно змінюються. Вашингтонський саміт - квітень 1999 року З 23 до 25 квітня 1998 року НАТО провело у Вашингтоні, США, 15-й саміт за свою 50- річну історію. Ця зустріч відбулась у винятковий період існування Альянсу, коли святкування 50-ї річниці Альянсу було затьмарене безпрецедентною повітряною кампанією НАТО задля встановлення миру в Косові. Попри те, що значна увага під час саміту приділялась кризі у Косові, керівники НАТО схвалили низку інших програм і досягнень, які мають далекосяжне значення для Альянсу. Досягнення у Вашингтоні підтвердили виконання обіцянок, зроблених на Мадридському саміті двома роками раніше. У Мадриді Альянс запросив Польщу, Угорщину і Чеську Республіку до початку переговорів про вступ і пообіцяв, що двері залишатимуться відкритими і для інших. У Вашингтоні керівники трьох запрошених країн вперше зайняли свої місця за спільним столом і Альянс оприлюднив ініціативу, спрямовану на допомогу іншим заінтересованим країнам підготуватись до можливого майбутнього членства. У "Комюніке за результатами Вашингтонського саміту" керівники Альянсу заявили: "Три нових члени не будуть останніми". У Мадриді керівники НАТО пообіцяли вдосконалити програму "Партнерство заради миру" і весь спектр заходів Альянсу в межах Партнерства; у Вашингтоні керівники відзначили досягнутий прогрес і оголосили про нові ініціативи, спрямовані на продовження цієї роботи. У Мадриді керівники Альянсу прийняли рішення про перегляд "Стратегічної концепції" (фактично, дороговказу завдань Альянсу та засобів їх виконання); у Вашингтоні була ухвалена нова "Стратегічна концепція", яка відбиває нову ситуацію в галузі європейської безпеки наприкінці ХХ століття. В Мадриді НАТО і Україна підписали "Хартію про Особливе партнерство"; у Вашингтоні керівники країн Альянсу і Президент України провели свій перший саміт, на якому визнали важливість України для євро-атлантичної безпеки і стабільності. Результати роботи під час Вашингтонського саміту повною мірою відображені у "Комюніке за результатами Вашингтонського саміту" та "Стратегічній концепції". У "Комюніке" описана основна тематика саміту і роботи Альянсу в цей ключовий період його історії. "Стратегічна концепція" готує Альянс до викликів та можливостей в галузі безпеки у ХХІ столітті й спрямовує його майбутній політичний та військовий розвиток. Конкретні досягнення саміту - у вигляді рішень і програм - створюють підґрунтя для вступу Альянсу в ХХІ століття. Визнаючи те, що клімат євро-атлантичної безпеки радикально змінився за останні десять років, "Стратегічна концепція" також визнає "появу нових складних ризиків для євро-атлантичного миру і стабільності, включаючи репресії, етнічні конфлікти, економічні негаразди, розвал політичного ладу і поширення зброї масового знищення". В ній визначені цілі та завдання НАТО на майбутнє і відображена воля країн - членів Альянсу до утримання військової потужності, необхідної для виконання усього спектра його місій. Важливою рисою трансформації позиції НАТО є розвиток "власне Європейської системи безпеки і оборони" (ESDI) в межах Альянсу. На Вашингтонському саміті лідери Альянсу вітали досягнутий прогрес і закликали до продовження роботи над втіленням ESDІ в життя. НАТО також започаткувало "Ініціативу з обороноздатності", спрямовану на допомогу збройним силам Альянсу у досягненні вищого рівня мобільності, сумісності, сталості та ефективності. Так само Альянс впровадив зміни в інтегровану військову командну структуру, які відбивають переміни у кліматі безпеки. Ці зміни покликані забезпечити більшу ефективність операціям НАТО. У "Комюніке за результатами Вашингтонського саміту" запропонована ще одна ініціатива Альянсу зі зброї масового знищення (ЗМЗ). Принциповою метою НАТО стосовно такої руйнівної зброї є "запобігання поширенню, а в разі поширення, протидія цьому процесу дипломатичними засобами";. Задля більш ефективного реагування на загрозу поширення, НАТО створило Центр ЗМЗ в Міжнародному секретаріаті штаб-квартири Альянсу. Центр працює над координацією об'єднаного політично-військового підходу, сприяючи обговоренню і кращому розумінню проблем ЗМЗ з боку НАТО; вдосконаленням програм, що розвивають готовність військових діяти в середовищі ЗМЗ; розширенням обміну інформацією з програм допомоги у знищенні ЗМЗ між країнами - членами Альянсу. Навіть після запрошення трьох нових членів до участі у їхньому першому саміті, керівники країн Альянсу наголосили на тому, що двері залишатимуться відкритими і для інших. На саміті був оприлюднений "План отримання членства" (MAP), який є "практичним маніфестом політики "відкритих дверей" ;. МАР - це програма дій, з якої заінтересовані країни можуть вибирати заходи, що відповідають їх власним потребам. Програма поширюється на п'ять галузей: політичні та економічні питання, ресурси, правові питання та питання безпеки. НАТО наголошує на тому, що програма не повинна розглядатись як список критеріїв придатності до членства, а також на тому, що активна участь у ПЗМ і РЄАП залишається необхідною умовою для країн, що заінтересовані у майбутньому членстві. Але будь-яке рішення щодо членства прийматиметься окремо у кожному конкретному випадку відповідно до "Декларації Мадридського саміту" і "Декларації Вашингтонського саміту". Після засідання Північноатлантичної ради на вищому рівні лідери та представники країн - членів Ради євро-атлантичного партнерства знову зібрались у Вашингтоні. Лідери країн-членів РЄАП обговорили ситуацію в Косові й висловили підтримку вимогам міжнародного співтовариства та засудження політики насильства, репресій та етнічних чищень, що здійснювалась в Косові керівництвом Федеративної Республіки Югославія. Лідери висловили свою підтримку широкомасштабній безпеці та зусиллям з економічних і демократичних перетворень у регіоні Південно-Східної Європи. Вони також ухвалили звіт під назвою "До партнерства у ХХІ столітті - вдосконалене і більш практичне партнерство" , спрямований на поліпшення здатності сил країн - членів Альянсу і партнерів спільно діяти у майбутньому. Хоча Росія відмовилась взяти участь у Вашингтонському саміті через події у Югославії, керівники країн Альянсу знову підтвердили свою прихильність до партнерства з Росією згідно з "Основоположним актом НАТО - Росія". Вони також наголосили на тому, що у тісних взаєминах між НАТО і Росією, які мають величезне значення для стабільності й безпеки в євро-атлантичному регіоні, заінтересовані обидві сторони. Керівники країн Альянсу також провели свій перший саміт з Президентом України. Обидві сторони вітали прогрес, досягнутий в особливому партнерстві, і обговорили різноманітні питання євро-атлантичної безпеки. У "Комюніке за результатами Вашингтонського саміту" була підтверджена важливість Середземноморського діалогу як невід'ємної частини кооперативного підходу Альянсу до безпеки. Керівники країн Альянсу надали вказівки якомога скоріше вдосконалити політичне і практичне співробітництво в межах цього Діалогу. Досягнення Вашингтонського саміту, як практичні, так і концептуальні, стали плодом кількох років роботи. Вони також підтвердили пріоритети країн - членів НАТО, зокрема, необхідність негайного припинення конфлікту в Косові і відновлення прав його мешканців. Припинення конфлікту в Косові Увечері 9 червня 1999 року НАТО і Федеративна Республіка Югославія уклали військово-технічну угоду. Військово-технічна угода, що відповідала угоді між урядом Югославії та спеціальними посланцями Європейського Союзу і Росії від 3 червня, зокрема, передбачала негайне виведення югославських сил безпеки з Косова. 10 червня 1999 року Генеральний секретар НАТО Хав'єр Солана зміг оголосити про те, що повітряна операція проти Югославії призупинена. Того ж самого дня Рада Безпеки ООН прийняла Резолюцію 1244, в якій віталась згода Югославії з принципами політичного врегулювання ситуації, включаючи негайне припинення насильства і термінове виведення югославських військових, поліцейських та напіввійськових формувань. У Резолюції також оголошувалось створення " міжнародної цивільної присутності та присутності сил безпеки в Косові" під егідою ООН. Косовські сили під проводом НАТО (КFOR), створені задля виконання тієї частини мандата, що стосується безпеки, увійшли до Косова 12 червня і повністю завершили розгортання 20 червня. Детальніша інформація про ці події подана у розділі 5. Внаслідок конфлікту в Косові найважливішими пунктами порядку денного НАТО стали імплементація угоди з припинення конфлікту, відновлення миру, повернення біженців і захист мешканців Косова незалежно від їхнього етнічного походження. Успішна співпраця між силами країн-членів НАТО, Росії, України і багатьох інших держав, що не входять до Альянсу, ґрунтувалась на досвіді, отриманому стабілізаційними силами (SFOR) в Боснії - Герцеговині. Багато із залучених до цієї діяльності країн брали активну участь у програмі "Партнерство заради миру", що великою мірою допомогло багатонаціональним силам виконати свою роль у закладанні основи майбутньої стабільності в регіоні. Протягом наступних місяців вплив Косовського конфлікту спостерігався в імплементації ряду започаткованих на Вашингтонському саміті в квітні 1999 року ініціатив та відповідних рішень Альянсу. Зокрема, він надав додаткового імпульсу розвитку більш потужної власне Європейської системи безпеки та оборони та розбудови європейської здатності втручатись у врегулювання кризових ситуацій і підтримку миру в тих випадках, коли Альянс в цілому не буде залучений. Цей процес описаний у розділі 4. Новий Генеральний секретар У березні 2000 року, через рік після втручання Альянсу в події у Косові, новий Генеральний секретар НАТО лорд Робертсон оприлюднив звіт з підсумками результатів військової операції і розгортання КФОР та інформацією про завдання, що стоять попереду. Лорд Робертсон, колишній міністр оборони Великої Британії, обійняв посаду Генерального секретаря НАТО 14 жовтня 1999 року. В перший день на новій посаді, розповідаючи про своє бачення пріоритетів Альянсу у наступні місяці, він зробив особливий наголос на трьох сферах, що мають особливе значення для Альянсу сьогодні й матимуть його у майбутньому. По-перше, НАТО має до кінця відігравати свою роль у стабілізації на Балканах після кризи у Косові, а також забезпечити якнайшвидше створення умов стійкого миру миротворчими зусиллями Альянсу як у Боснії - Герцеговині, так і в Косові. По-друге, він наголосив на необхідності посилити роль європейців у НАТО, охарактеризувавши цю потребу як нагальну, якщо НАТО хоче залишитись таким само потужним в майбутньому, яким воно було у минулому. Альянс повинен створити добрі, ефективні та плідні зв'язки з Європейським Союзом, в міру того, як останній посилюватиме свою роль у цій галузі. Заявивши, що: "Більше Європи в НАТО не означає менше Північної Америки", лорд Робертсон підкреслив, що трансатлантичний зв'язок залишається ключем до ефективності НАТО і, що без міцного трансатлантичного зв'язку в Європі не може бути справжньої стабільності або захисту її демократичних цінностей. По-третє, він зосередився на нагальній необхідності встановлювати тісніші взаємини між НАТО і Росією, наголосивши на відновленні засідань Постійної спільної ради НАТО - Росія, як на дуже позитивний розвиток подій. У даному виданні "Довідника НАТО" описаний розвиток політики НАТО в цих та інших сферах діяльності Альянсу. Задля полегшення роботи книга розділена на дві частини. У першій детально описані співпраця у різних сферах, спрямована на досягнення цілей Альянсу, і контекст, в якому розвивається ця політика. У другій описані відповідні структури та процедури, що сприяють обміну інформацією, консультаціям, прийняттю рішень та виконанню оперативних завдань, невід'ємних від цього процесу.