Лекція 4 – Енергетична безпека: це виклик тільки для ринків чи для стратегічних кіл також?

Пані та панове! Дякую, що знову завітали до Інституту європейських досліджень, де сьогодні ми маємо четверту із шести лекцій про нові виклики безпеці. З нами знову Джеймі Шей, і сьогодні він розкаже про те, у чому полягає актуальність енергетичної безпеки у ХХІ сторіччі. Отже, Джеймі, слово Вам.

-- Дуже дякую, Ентоні. Обіцяю, що до Різдва я тут більше не з’явлюся. Отже ви, цілком заслужено, матимете можливість відпочити (і від мене у тому числі). Як завжди, хочу висловити подяку Інституту за можливість провести цю лекцію – четверту в даному циклі, я к уже було сказано.

Зараз, коли температура в Брюсселі впала і на минулих вихідних ви всі, напевне, користувались централізованим опаленням та газом у своїх квартирах більше звичайного, тема сьогоднішньої лекції є досить доречною – енергетика та енергетична безпека.

З огляду на саміт зі зміни клімату, що проводиться цього тижня у Копенгагені, і на конференцію з даної тематики, що пройшла минулого тижня, кожного з нас турбує питання: чи буде досягнуто угоду?

Відомо, що для того, щоб будь-яка угода стосовно зміни клімату у ХХІ сторіччі була дієвою, вона має належним чином враховувати питання ефективності енергоспоживання, альтернативних джерел енергії, зменшення використання викопних видів палива, тощо.

Ми сприймаємо енергію як даність і не задумуємось над цим. Коли я був студентом, то певний час жив у комуністичній Польщі. Тоді енергія там була безкоштовною, тому не було нічого в тому, що ти заходиш, наприклад, до офісу чи до квартири (навіть влітку), і виникає відчуття, що температура там вище 80-ти градусів по Цельсію, навіть попри те, що вікна завжди були наопашки.

Багато хто з нас знає людей, які збагачувались у 80-их чи 90-их, працюючи, скажімо, на фондовій біржі, вкладали гроші у потужні джипи і не зважали, що таке авто спалює літр пального на 5,1 км: коли нафта коштувала дешевше мінеральної води Евіан, це було байдуже.

Впродовж значного періоду за мого життя, «велика нафта», вочевидь домінувала у геополітиці. Уже в 1982-му році, коли журнал “Форбс” назвав найбагатших людей Америки, 15 із 30 з них були нафтовими баронами, головним чином з Техасу. Тобто ще зовсім недавно – у 82-му, до того як настала ера Майкрософту та інформаційних технологій, нафта була ключовим чинником економіки Сполучених Штатів і головним засобом особистого збагачення.

Отже, я хотів би на самому початку підкреслити цей зв'язок – між нафтою та геополітикою. А почалося це, власне, у 1912-му, коли Уїнстон Черчілль, який на той час був Першим лордом Адміралтейства Великої Британії, вирішив перевести Військово-морський флот її Величності з вугілля на нафту, оскільки вважав, що в результаті нові британські лінкори класу «Дредноут» – (тобто безстрашний) – стануть швидшими за німецькі та американські кораблі і принесуть Британії стратегічну перевагу.

Саме в той час Черчілль сказав відому фразу (запам’ятайте її, бо до цього ми повернемося наприкінці лекції) – “ єдиним ключем до безпеки і впевненості у постачанні нафти є різноманітність джерел постачання». І щойно Британія перевела свій флот на нафту, пошук безпечних і багатих джерел постачання нафти з Персії, Іраку, Близького Сходу та інших регіонів став одним з головних стратегічних завдань Британської імперії.

Під час Першої світової війни, коли з’явилися танки, літаки, інша техніка, багато армій перейшли від використання кінської сили до військових машин. (Хоча більшість армій все ще покладалися на кінську силу. Навіть за Другої світової у німців, коли вони вторглися до Радянського Союзу, у червні 41-го, було значно більше коней, ніж танків). Але після переходу на техніку залежність від нафти та її роль у досягненні військових перемог почала невпинно зростати.

Після Другої світової війни Лорд Джорж Керзон, віце-король Індії, який пізніше став міністром закордонних справ Британії, сказав відому фразу: «До перемоги союзників винесла нафтова хвиля».

Після Другої світової війни Британія була дуже вдячна за можливість розширити свою імперію до Персії та Іраку, які на той час були найбагатшими джерелами нафти, окрім Сполучених Штатів, в яких перші родовища були відкриті в Техасі та Пенсільванії в середині ХІХ сторіччя.

У Другій світовій війні боротьба за джерела постачання нафти мала виняткове значення. Однією з причин рішення Гітлера іти на Схід, до Кавказу, замість нанести удар по Москві, було саме бажання заволодіти нафтовим багатством Радянського Союзу – підірвати позицію росіян, позбавивши Сталіна контролю над нафтовими запасами. Однією з причин, що врятували британців від генерала Роммеля у Єгипті, стала та обставина, що у нього не було достатньо пального, щоб німецькі танки пішли на Єгипет. Саме це дало змогу генералу Монтгомері зібратися з силами.

До того ж в кінці Другої світової і військова авіація ,і флот Японії, так само як і німецьке військо з кінця 44-го і до закінчення війни, були виведені з ладу саме через брак пального. Станом на 45-й рік німці мали у своєму розпорядженні лише 5% нафтових запасів, якими володіли у 41-му та 42-му роках!

 

У німців було чимало бойових літаків, які могли б завдати неабиякої шкоди як британській, так і американській авіації, особливо після висадки в Нормандії, але вони просто не могли підняти їх у повітря. Взагалі ж, впродовж Другої світової зусилля союзників були значною мірою спрямовані на те, щоб розбомбити нафтопереробні заводи німців, навіть на віддалених територіях, наприклад в Румунії, біля родовища Плоєшті; (до речі, союзникам так і не вдалося вивести той завод з ладу, що значною мірою дозволило німцям продовжувати боротьбу).

У цьому контексті, на тегеранській конференції 43-го року, Сталін, проголошуючи тост, сказав: «Ця війна – це війна моторів і октанів; я п’ю за американську автомобільну промисловість, за американську нафтову промисловість». Річ у тім, що на 44 рік Сполучені Штати виробляли 90% високооктанового пального із сукупного обсягу, що використовувався усіма союзниками.

Звичайно, у нас тут не урок історії, але варто згадати, що і після Другої світової війни нафта часто фігурувала як ключовий чинник у міжнародній політиці. Можна сказати, що однією з найголовніших зустрічей Другої світової для президента Рузвельта була не Ялта чи Тегеран, а для Гаррі Трумена – навіть не Потсдам; найбільше значення мала зустріч Рузвельта з тодішнім правителем Саудівської Аравії Абделем Азізом ібн Саудом, на борту американського крейсера «Куінсі» в Дарданеллах, у 45-му, відразу після Ялти; в результаті чого Америка та її нафтові компанії вперше отримали життєво важливий доступ до саудівських родовищ.

Політичні процеси на Близькому Сході – наприклад державний переворот проти Прем’єр-міністра Ірану Моссадика у 1953 році чи Суецька криза – агресія проти Нассера у 1956-му – значною мірою визначалися міркуваннями щодо того, хто контролюватиме забезпечення потреб Заходу у стабільних поставках дешевої нафти.

А після Війни Судного дня між Ізраїлем та Єгиптом, у 73-му році, арабські країни запровадили у відповідь нафтове ембарго проти багатьох країн Заходу; в результаті ціна на нафту виросла вчетверо. Це було на ранньому етапі існування картелю ОПЕК – Організації країн-експортерів нафти. В наслідок цих подій економічне процвітання Заходу призупинилося на кілька років.

Говорячи про більш пізній період, згадаймо війни в Перській Затоці – в Іраку у 1991 та 2003-му роках. І хоча нафта не була, я повторю, не була головною причиною міжнародного втручання в обох цих випадках, але незалежно від того, що ви думаєте про реальні мотиви (щодо зброї масового знищення і таке інше), чимало аналітиків зі стратегічних питань, як в арабських країнах, так і у західному світі вважають, що позитивним «побічним ефектом» – не головною причиною, а побічним ефектом цих кампаній було сприяння тому, аби звільнити процес постачання нафти від політичних маніпуляцій.

Отже, пані та панове, перше питання на сьогодні: якщо велика нафта, King Oil – тобто Король Нафта, як говорять в Техасі, відігравала таку велику роль у ХХ сторіччі, чи буде її роль так само великою у геополітиці ХХІ сторіччя? І тут, перш за все, маємо сказати, що викопні види палива будуть використовуватись ще досить довго. Це один з моїх найголовніших висновків. Ми вже говорили про зміну клімату та зустріч у Копенгагені і я знаю, що нас усіх цікавлять альтернативні джерела – атомна енергія, етанол, біопаливо, енергія вітру, сонячна енергія… Сьогодні по радіо я навіть чув, що на Оркнейських островах британці експериментують із застосуванням морських турбін, оскільки морська течія рухається зі швидкістю приблизно 16 км за годину, і цього достатньо, щоб добувати енергію з океанських глибин. Насправді, пані та панове, у нас є усі підстави, щоб працювати над створенням альтернативних видів палива. І не лише для захисту клімату, а ще й з геополітичних міркувань.

Але на сьогоднішній день нафта складає 40% сукупного енергоспоживання; вугілля – 26, а газ – 24%, тобто викопні види палива становлять величезну частку загального енергетичного балансу. І за найбільш оптимістичними оцінками фахівців, навіть через 20 років у загальній структурі енергоспоживання три чверті складатимуть саме викопні види палива. Тож, можливо, колись у майбутньому ми й зможемо подолати «наркотичну залежність від нафти», як сказав Джордж Буш молодший, але зробити це буде нелегко і станеться це нескоро, особливо якщо враховувати недавню статистику від Міжнародного енергетичного агентства. За цими даними до 2030 року використання енергії у світі, навіть з урахуванням глобальної фінансової кризи, зросте на 50%, а частка нафти у цьому збільшенні становитиме якнайменше 30%.

Отже, що усе це означає? Перший стратегічний висновок полягає у тому, що промислові країни – країни Заходу чи розвинуті країни, (називайте як завгодно), стають дедалі більше залежними від імпорту енергоресурсів.

Багато років тому Сполучені Штати видобували 70% своєї нафти всередині країни – на Алясці, в Каліфорнії, в Техасі, Пенсільванії… На сьогоднішній день цей показник знизився до 15%. На початку 70-их Сполучені Штати імпортували лише одну третину своєї нафти. Сьогодні це вже 60 %, а завтра – точніше, до 2025 – буде 65%.

Населення США складає 4% населення планети, але на нього припадає 250 з 520 мільйонів автомобілів, що існують у світі. І хоча американці і нарікають, що зараз бензин є значно дорожчим, ніж раніше, громадянин США сплачує лише 18% податку на галон бензину у порівнянні з податком у 70%, що сплачують у моїй країні, отже, в Америці це все одно дешево.

Щодо імпорту енергії, Велика Британія має подібну ситуацію. Наведу приклад. Кілька років тому, покладаючись на родовища нафти і газу у Північному морі, Сполучене Королівство розраховувало на самодостатність, але зараз ці ресурси швидко скорочуються. Відтак Велика Британія, вперше впродовж багатьох років, стала імпортером нафти й газу. На сьогодні 80% газу, що споживає країна, складає імпорт. Навіть 70% нашого вугілля завозиться з-за кордону, хоча ми маємо багатющі поклади власного вугілля: просто купити його деінде виявляється дешевше. До того ж, оскільки ми звикли отримувати енергоресурси з Північного моря, не робилося достатніх інвестицій у сховища, тому зараз Велика Британія, як не парадоксально, є досить чутливою до перебоїв в енергопостачанні, оскільки нам бракує можливостей для зберігання енергоресурсів.

Отже, перший висновок полягає у тому, що великі країни залежать від імпорту і коло постачальників дедалі звужується. Наступний висновок: виробництво енергоресурсів головним чином повертається до картелю ОПЕК, як це було в 70-х.

Завдяки родовищам Північного моря, Норвегії, тощо, впродовж певного часу позиції ОПЕК дещо послабились, оскільки серед постачальників з’явилися країни, що не є членами ОПЕК, але тенденції останніх 20 років вказують на те, що регіон Близького Сходу відновить колишній статус беззаперечно найважливішого джерела нафти і газу.

Близький Схід має 50% розвіданих запасів нафти та газу у світі. Саудівська Аравія і надалі залишатиметься вирішальним чинником, оскільки лише ця країна має потенціал так-званого «компенсаційного виробництва»: вона виробляє від 2 до 4,5 мільйонів барелів за день, що є достатнім для задоволення потреб ринку, якщо, скажімо, у Венесуелі відбудеться страйк, як це було у 2003 році, або терористи підірвуть трубопровід компанії Shell у дельті Нігеру, чи буде запроваджено ембарго проти Ірану; -- лише Саудівська Аравія має можливість компенсувати це.

Впродовж кількох останніх років ця країна інвестувала 100 мільярдів доларів, щоб мати можливість збільшувати обсяги виробництва нафти від 10 мільйонів, що виробляється зараз, до 12,5 барелів за день, якщо виникне така потреба. Проблема Близького Сходу полягає у тому, що його населення зростає швидше, ніж у будь-якому іншому регіоні світу. Нині в середньому 70% населення Близького Сходу складають люди віком до 30 років. Отже на той час, коли нам, можливо, доведеться дедалі більше покладатися на імпорт енергоносіїв з цього регіону, Близькому Сходу буде потрібен значно вищий відсоток своїх запасів нафти та газу для задоволення потреб власного ринку.

За даними Міжнародного енергетичного агентства, впродовж кількох наступних років Саудівська Аравія споживатиме на 50% більше енергії, ніж Індія, хоча кількість населення Близького Сходу становить лише одну п’яту населення Індії. Отже, перше – це Близький Схід.

Наступний чинник – державний контроль. На той час, коли різко підвищився вплив ОПЕК – це, по суті, 73-й рік – майже усі нафтові та газові компанії були у приватному секторі. Сьогодні ж 15 із 20 найбільших енергетичних компаній світу є державними. «Семеро сестер», як ми їх називаємо, – приватні нафтові компанії, до яких входять Шелл, БіПі, Тексако та інші – (ви їх знаєте) – на сьогодні виробляють лише 10% світової нафти та газу і контролюють менше 3% світових запасів. Понад 80% перебуває у державних руках. Звичайно, це має свої наслідки.

І перше питання, що виникає в цьому контексті: чи зацікавлені держави у продажу нафти і газу так само, як приватні компанії? Чи мають вони бажання інвестувати свої прибутки у розвідку та розробку нових родовищ? (Я маю на увазі такі компанії як російський Газпром, чи Пемекс в Мексиці, або державна нафтогазова компанія Венесуели). Відповідь – ні!

Взяти хоча б Венесуелу. Близько двох третин її прибутків від нафти та газу не ре-інвестується в галузь, а йде на фінансування соціальних програм Чавеза, аби задовольнити його електорат. Я не хочу сказати, що це погано, але усе це означає, що цим країнам бракуватиме інвестицій, що в свою чергу спричинить скорочення виробництва і знизить їхні можливості виконувати договірні зобов’язання щодо постачання нафти та газу.

Саме тому деякі відомі експерти, такі як Мартін Вулф – головний економіст газети Financial Times; колишній заступник директора Світового Банку Джо Штігліц або знаменитий економіст Колумбійського Університету, фахівець з питань розвитку Джефрі Сакс, говорять про так зване «нафтове прокляття». Цікаво, що відколи нафта перейшла у державну власність – з 60-их років – дохід на душу населення у цих країнах фактично скоротився, а не збільшився.

Значна частка надходжень використовується для фінансування соціальних програм ринку праці; чимало також іде на озброєння. В перерахунку на душу населення, держави, що виробляють нафту, витрачають на зброю десь від 2 до 10 разів більше, ніж країни, що розвиваються.

В 60-их роках міністр з питань розвитку Венесуели Хуан Пабло Перес Альфонсо навіть назвав нафту не «чорним золотом», а «екскрементами диявола», нарікаючи саме на те, що замість бути «манною небесною», для країни, що розвивається, нафта може стати справжнім прокляттям. Вона годує корупцію, використовується для надмірної мілітаризації; до того ж чимало прибутків від нафти осідають за кордоном, а не інвестуються.

Візьміть Саудівську Аравію. Там виникла величезна проблема: країна не може забезпечити створення робочих місць для молодого населення, кількість якого різко зростає.

Нафтова промисловість дає 95% національного доходу, але забезпечує зайнятість лише 10% населення країни. До того ж ціни на нафту є дуже нестійкими. Кілька років тому було майже 150 доларів за барель, пам’ятаєте? Потім, на початку цього року, ціна впала до 32 доларів за барель, потім підскочила до 80, зараз знову близько 65 (на роттердамському спотовому ринку)…

Отже, якщо ціни на нафту падають, населення країни, яке значною мірою залежність від субсидій, опиняється в ситуації, коли соціальні виплати скасовуються. Саме тому багато аналітиків пов’язують радикалізацію з проблемою безробіття на Близькому Сході. Минулого тижня ми згадували про це під час лекції про тероризм.

Наступним важливим чинником є те, що енергоспоживання в країнах, які розвиваються, дедалі зростає. Ще в недалекому минулому – під час першої війни у Перській Затоці – це 91-й рік – Китай (вірте чи ні) був експортером нафти.

Він мав зайву нафту і продавав її за кордон. А зараз, що і говорити? Індія випустила автомобіль Тата за ціною менше 1000 доларів, Китай – Чері – за подібною ціною, і сьогодні Китай уже активно імпортує нафту. За період від 2000-го до 2007-го року 85% зростання енергетичних ринків відбулося саме за рахунок країн, що розвиваються, а з огляду на те, що Китай та Індія не надто постраждали від фінансової кризи, тенденція здорового росту, яку зараз проявляють їхні економіки, буде зберігатися.

За статистикою, якщо ми хочемо утримувати планету у стабільному стані, тобто на рівні 2 градусів підвищення глобальної температури (щоправда це не є стабільність, але за такої умови ситуація, принаймні, буде керованою), то з огляду на те, що за наступні 10 років Китай поступово збільшить своє споживання нафти на 20%, досягти цього рівня керованості можна буде лише за умови, що розвинуті країни скоротять своє споживання нафти на ті ж самі 20%.

Щодо рівнів споживання нафти, то тут, відверто кажучи, існує величезна нерівність. Так громадянин ЕС споживає стільки ж нафти, як 7 алжирців. (Щоправда, впродовж наступних 15 років споживання енергії алжирцями подвоїться). Громадянин країни, що розвивається, в середньому споживає у 8,2 рази більше енергії ніж громадянин країни, що належить до так званого «третього світу», як говорили раніше.

Відповідно до того, як країни, що розвиваються, нарощують свою економіку, прогалина між ними та розвинутими країнами, звичайно, скорочується і буде скорочуватись і надалі. Нещодавно я прочитав книгу під назвою «Світ двох мільярдів авто»; ви можете собі уявити, як зросте споживання енергоресурсів, якщо у світі дійсно буде стільки автомобілів!

Викопні види палива, як відомо, не є відновлюваними; вони не придатні для повторного використання. Тому, якщо ми хочемо мати можливість задовольняти невпинно зростаючі потреби світу у енергоресурсах, треба або споживати менше, або відкривати нові родовища. Єдине, що можна сказати з певністю, це те, що рано чи пізно вони закінчаться. Ви, очевидно, чули про дебати щодо так званого «піку нафти». Експерти з питань енергетики серйозно розходяться в оцінках стосовного того, коли світ досягне «піку нафти». «Піком нафти» називають часову межу, після якої відкривати нові родовища ставатиме дедалі важче, а експлуатувати їх – дедалі дорожче. Тим часом споживання зростає, тому попит неминуче має перевищити пропозицію, після чого наша здатність задовольняти цей попит почне різко зменшуватись. До того ж варто пам’ятати, що попри всі розмови про сонячні батареї, енергію вітру і таке інше, в питаннях енергозабезпечення транспорту ми на 90% все ще залежимо саме від нафти.

Навіть Сполучені Штати використовують 70% своєї нафти для транспорту, а якщо говорити про роздрібну торгівлю – магазини, супермаркети, тощо, то 95% усіх товарів, що є у продажу, потрапили туди завдяки транспортним засобам, що працюють на нафтопродуктах.

Отже ситуація складається так, що ми маємо ретельно проаналізувати, чи можливо знайти нові родовища нафти. І тут я маю сказати, що статистика у цьому плані є не надто втішною. Відколи почалася ера нафти – це десь 100 років тому – ми використали 875 мільярдів барелів нафти. За оцінками Геологічної служби США, з розвіданих запасів у світі залишилося ще 1,7 трильйона барелів. Це ще не означає, що їх легко дістати: мова йде і про морські родовища, на великій глибині, або, скажімо під паковою кригою в Арктиці, чи в інших труднодоступних місцях – на території Канади, тощо, але принаймні ці родовища відомі.

За оцінками Геологічної служби США, в надрах може залишатися ще близько 900 мільярдів барелів. Тобто (в сумі з відомими запасами) це 2,6 трильйона. Ви можете сказати: не так уже й погано: ми використали 875 мільярдів, а 2,6 трильйона ще залишається. Але тут є одна прикра обставина: якщо сучасні тенденції споживання зберігатимуться, то цього вистачить лише до 2030 – 40-го року. Іншими словами, впродовж наступних 20 років ми використаємо вдвічі більше нафти, ніж за останні 100 років.

Статистика підтверджує це: з 1960 по 89 рік у світі, в середньому, було відкрито вдвічі більше запасів, ніж спожито. А з 89-го року нові відкриті родовища становили лише половину збільшення обсягів споживання. Родовища, що відкриваються, є дедалі меншими за обсягом. Колись можна було легко знайти родовище з запасами вартістю десь у 15 мільярдів доларів і розробляти його, але ті часи вже минули.

Мені не хотілося б малювати тут безпросвітно похмуру картину: зрештою, наближається Різдво – свято оптимізму і хорошого настрою, до того ж у ситуації, яку ми обговорюємо, безумовно, є і позитивні ознаки. Однією з них, вірте чи ні, є фінансова криза. Дехто з вас мабуть думає: що за маячня?! Який може бути позитив у фінансовій кризі?!

…Ми вcі знаємо, що минулого року зима була досить м’яка, а літо було навіть прохолодним. Цього літа я був у Америці і оскільки погода була досить прохолодна, американці навіть не вмикали системи кондиціювання. Все це (у поєднанні з фінансовою кризою) значно скоротило попит на енергоресурси. Так ціна газу впала на 80%, в результаті чого Газпром, який був колись однією з найпотужніших компаній у світі, опинився в серйозних боргах. Через скорочення продажів за останні 2 роки компанія втратила 85% прибутків і дві третини своєї ринкової вартості. Отже, вплив на ціну був позитивним. Але знову таки, щойно економіка відновиться, ціна на нафту може знову різко зрости до 150 чи навіть 200 доларів за барель. Тож капіталізм, певним чином, завжди забезпечує циклічність, і після падіння настає стадія підйому; але, на жаль, після підйому знову настає період спаду. Ми не повинні вважати це незмінною умовою, але поки що це так.

Другою доброю новиною є те, що при сучасних технологіях з існуючих родовищ можна взяти значно більше і їх вистачить на довше. Є технічні можливості робити глибші свердловини, та й геологічна наука значно просунулася вперед і дає змогу викачувати нафту з пустот у кам’яних породах, тощо. Це подібно до того, як пити сік з пляшки через соломинку: якщо опустити соломинку до самого дна і висмоктати сік з куточків по периметру дна, то вбирається навіть те, що зазвичай залишається недопитим…

Наприклад, зараз технологія дозволяє здійснювати глибоководне буріння, що не було доступним раніше. Нові технології дають також можливість видобувати сланцевий газ, наприклад в Луїзіані, що відкриває перед Сполученими Штатами перспективу стати (років через 20) самодостатніми у забезпеченні газом. Отже, завжди варто робити поправку на те, що технологія може запропонувати нові можливості.

Можливо, ви читали в газетах, що минулого тижня Ірак провів аукціон на експлуатацію 12 нових родовищ. На сьогодні Ірак є, можливо, одним з найбільш недовикористаних джерел нафти. Наприклад, його найбільше родовище, яке за оцінками компанії Royal Dutch Shell, могло б давати 1,8 мільйона барелів за день, зараз дає 46000 барелів. Отже, з огляду на свій потенціал, Ірак може легко залишити позаду Іран і стати другою країною за обсягом нафтових запасів.

Стосовно аукціону, там була одна цікава проблема: 2 родовища не виставлялися на торги, оскільки вони знаходяться у політично нестабільних регіонах, або тому, що правові угоди, наприклад, між курдами та сунітами, або між курдською автономією та урядом Іраку, не є достатньо чіткими. У світі є також інші родовища. Є Ямал в Арктиці – найбільше російське родовище природного газу, Штокман – найбільше підводне родовище природного газу Росії. Є газове родовище Барзан в Катарі; тож запаси існують, але, як я вже говорив у контексті енергетичної безпеки, попит буде збільшуватись, і за оцінками Міжнародного енергетичного агентства, щоб задовольняти зростаючі потреби, до 2030 року необхідно знайти додаткові можливості виробництва 45 барелів нафти за день.

Це вчетверо більше, ніж сучасний денний обсяг виробництва нафти в Саудівській Аравії, і, як я вже говорив, сучасні тенденції вказують на те, що нові родовища є меншими за обсягом, а вартість їхньої експлуатації дедалі зростає. Проблема в тому, що через сьогоднішню фінансову кризу та низькі ціни на нафту і газ, ніхто не поспішає вкладати гроші в розробку нових родовищ. Відповідно, коли, врешті-решт, попит зросте, то, оскільки за часів кризи нові родовища не знаходились, пропозиція буде сталою або зменшиться, після чого настане переломний момент у ціноутворенні. Відтак, 200 доларів за барель невдовзі стане реальністю.

Тож, пані та панове, що все це означає для НАТО, європейської безпеки та загальної енергетичної безпеки? Очевидно, що для європейців головним гравцем у цьому процесі є Росія. Вона має 25% газових запасів світу і близько 10% світової нафти. Саме з Росії Європа імпортує 40% свого газу, а через 20 років частка газового імпорту з Росії становитиме у Європі абсолютну більшість.

Специфіка забезпечення газом полягає у тому, що змінити постачальника дуже непросто. Нафту транспортують танкерами. Тож можна звернутися до Венесуели, або Нігерії, чи іншої країни, а газ іде трубопроводом. Трубопровід не перенесеш. Принаймні, зробити це дуже непросто. Тому трубопровід ніби прив’язує споживача до конкретного постачальника. І вирватись із цієї залежності неможливо, хіба що через потужні інвестиції у створення альтернативних трубопроводів та за наявності стабільного альтернативного джерела постачання.

Звичайно, Росія теж зацікавлена, щоб продавати нам газ; так само, як ми зацікавлені у тому, щоб його купувати. Експорт газу має неабияке значення для Росії. 80% державних надходжень Росії дають сировинні ресурси, тому країна зацікавлена у стабільних відносинах. Однак, зараз на горизонті з’являються певні тривожні ознаки. Перш за все, з економічним розвитком Росії швидко збільшується її внутрішнє споживання газу – за наступні 20 років воно зросте на дві третини. Якщо росіяни не зможуть збільшити виробництво газу, перед ними постане важкий вибір: продавати газ своєму населенню, Китаю чи Європі? На усіх може не вистачити.

Росія також недостатньо інвестує в розробку нових родовищ. Вона навіть купує газ в Центральній Азії за ціною вчетверо вищою, ніж 5 років тому. І купує, головним чином, у Туркменістану; переважно для того, щоб закачати у трубопроводи і забезпечити подальше виконання своїх договірних зобов’язань як постачальник. Перебувати в такій ситуації досить непросто. Я вже говорив про нові родовища – Ямальське та Штокманське…Але рішення щодо їхньої розробки відкладено, оскільки минулого року Газпром інвестував на 17% менше ніж попереднього: у компанії криза готівкових коштів.

Ще одна обставина полягає у тому, що Росія не привабила значних західних інвестицій або технологій, головним чином через політику державної власності. Ви всі знаєте про проблеми компанії TNK-BP, яка була змушена продати Газпрому 60% своїх акцій в компанії «Russia petroleum» через надмірні рахунки на сплату податку, що з’явилися несподівано, наче з неба впали. Компанія Shell також біла змушена продати свої акції щодо участі в циклі з 2 проектів на Далекому Сході, а це означає, що Росії, вірогідно, бракуватиме західних інвестицій та технологій для розробки нових родовищ.

За даними Шведського агентства оборонних досліджень, з 1991 року було 55 перебоїв у російських поставках до Європи і лише 10 з них не були пов’язані з політичними мотивами. Це викликає серйозне занепокоєння, оскільки монополія може використовуватися як засіб політичного тиску.

В результаті склалася ситуація, коли європейці, особливо ЄС, повинні розробити спільну енергетичну політику, яка забезпечила б диверсифікацію джерел постачання. Необхідно уникнути ситуації, коли одна компанія, як Газпром, має монополію не лише на поставку, а й на розподільчі мережі. Уявіть таку ситуацію: у вас є автомобіль, який, так би мовити, прикріплено до автозаправки Тексако і ви повинні заправляти його виключно там. Ви не можете робити це на заправці компанії Shell, або Lukoil чи Total – тільки на Texaco! Звичайно, це зв’яже вас по руках і ногах. Тож, в першу чергу, необхідно забезпечити, щоб виробники не володіли ще й розподільчими мережами і не мали монополії.

Наступне питання – це так звана «трубопровідна дипломатія». Я впевнений, що ви всі знайомі з цією темою, оскільки вона широко обговорюється. Кому має належати трубопровід, через чию територію він пролягає і таке інше…

І тут, вочевидь, існує 2 аспекти. Перший – це те, що 80% російського газу йде до Європи через територію України. Впродовж 2 останніх зим ми були свідками суперечок між Росією та Україною; особливо щодо розрахунків та плати Росією за транзит, і в обох випадках закінчувалось тим, що Росія перекривала кран, і половина Європи, принаймні її Східна частина, просто замерзала, оскільки вона на 100% залежить від російського газу.

Отже, перше питання для Росії – це побудувати трубопроводи до Європи в обхід України. Наприклад, Північний потік – під Балтійським морем до Німеччини, або інший – Південний потік – через Туреччину та Чорне море до Відня. Але, звичайно, це лише посилить роль Росії у постачанні газу в Європу. Альтернативою є проект Набукко, названий за однойменною оперою Верді, оскільки бізнесмени, що розробили ідею проекту, вперше обговорили її коли слухали саме цю оперу. (Це якщо когось цікавить, звідки взялася така екзотична назва). Трубопровід має йти від Грузії, через Азербайджан, Туреччину і, знову таки, до Відня. Перевага цього проекту полягає у тому, що він передбачає маршрут в обхід Росії, а відтак дає Європі амортизаційний резерв у 10% , що забезпечує диверсифікацію постачання.

Тож будівництво саме цього трубопроводу має для європейців особливе значення, але, пані та панове, у автомобілі, що не має водія, сенсу мало, чи не так? Так само мало сенсу і у газопроводі, якщо його немає чим наповнити. Тож успіх проекту Набукко безпосередньо залежить від здатності Європейського Союзу прийти, через переговори з Азербайджаном, до підписання контракту, який на початковому етапі дозволив би отримати бодай 25% необхідного обсягу газу. Пізніше, можливо, забезпечити належні поставки зможе Ірак. Також існує думка, що у віддаленій перспективі газ для цього трубопроводу міг би постачати навіть Іран. У будь якому випадку, важливо не просто побудувати трубопровід, але й мати чітко визначене джерело газопостачання. Тож чим тут можуть зарадити країни НАТО? Що ми можемо зробити як спільнота, щоб енергетична безпека була гарантована?

Безумовно, Черчілль мав рацію: диверсифікація конче потрібна – не складати усі яйця в один кошик. Набукко будувати треба, це очевидно. Але ми повинні також проаналізувати, як отримати більше газу від алжирської компанії Сонотрак, або з Нігерії, через Транс-сахарський трубопровід, якщо це буде можливо. А зараз у нас є, принаймні, зріджений природний газ. Такі країни як, Катар, наприклад, Сполучені Штати, Австралія є піонерами у цій сфері: природний газ зріджується при температурі -160 градусів по Цельсію, зберігається у цистернах у вигляді рідини, а потім може знову переводитися у газоподібний стан. Оскільки зріджений газ може транспортуватися кораблями, то отримати його можна від будь-якого постачальника. Отже цілком логічно, що ЄС підтримує зараз створення терміналів для такого газу у Роттердамі та Гданську, оскільки його постачання потребує відповідної інфраструктури.

Але, звичайно, є ще й відновлювані види енергії. Цікаво, що Великобританія і Данія вклали величезні кошти у вітроенергетику і зараз отримують 20% своєї електроенергії саме від вітру. Якщо ви бували в Шотландії чи в Данії, то знаєте, що вітру там вдосталь, тож існують добрі умови, щоб добувати таку енергію. Це як з сонцем у Сахарі. (Знову-таки, хто бував, той знає, що сонця там не бракує). Так от, підраховано, що якби ми могли використати сонячну енергію Сахари, цього вистачило б , щоб задовольнити близько 15% потреб Європи у електроенергії.

Велика увага приділяється і ядерній енергетиці. Відомо, що один мегават атомної енергії еквівалентний 80 тисячам барелів нафти. Але проблема ядерної енергетики, (немає навіть особливої потреби повторювати це), пов’язана, в першу чергу, з питаннями безпеки, утилізації відходів, тощо. Але найголовніше те, що цей вид енергії коштує неймовірно дорого! Будівництво та експлуатація сучасних атомних електростанцій, у порівнянні з попередніми, вартує вп’ятеро дорожче. Навіть Сполучені Штати, які вирішили відновити свою ядерну енергетику, не матимуть нових АЕС аж до 2017 року, а в Європі, хоча про атомну енергетику тут говорять чимало, жодна країна, якщо не враховувати Фінляндію, навіть не почала будувати нову АЕС. Тож якщо ми підемо таким шляхом, у близькому майбутньому нам це не допоможе.

Тож, чому б не почати з простого – з того, що не приведе до банкрутства. В першу чергу – з’єднати гілки розподільчої мережі. Однією з причин, чому минулої зими, під час газової суперечки між Україною та Росією (коли було -25 за Цельсієм) болгари замерзали в своїх квартирах, було те, що Болгарія не мала з’єднувальної перемички з румунською або угорською мережею електропередач. З’єднувальної лінії довжиною лише 60 км було б достатньо, щоб закачати електроенергію з сусідньої країни. Тому те, що ЄС уже почав виділяти гроші на встановлення таких з’єднувальних ліній – це добра новина. Кілька років тому чехи зробили розумно, з’єднавши свою мережу з лінією електропередач Німеччини. Це означає, що коли постачання для їхньої країни буде відрізано, вони зможуть отримати електроенергію з Німеччини.

Друге – це сховища. (Я вже згадував про це раніше). Угорщина виявилася прозорливою: інвестувала 800 мільйонів доларів у газосховища і створила резервний запас газу у обсязі річної потреби. Знову-таки, це те, що мають зробити й інші європейці.

Третє, що необхідно зробити, це забезпечити функціональне розділення енергетичного ринку – інакше кажучи – забезпечити його свободу: щоб компанії могли конкурувати між собою і отримувати доступ до трубопроводів. Це дуже важливо, оскільки, якщо ви контролюєте трубопровід, ви маєте можливість диктувати, чий газ може в нього закачуватись. Тому ринок має бути вільним, щоб у європейців була можливість купувати газ у постачальника, який пропонує найнижчу ціну на основі реальної конкуренції і, зрештою, взаємної вигоди.

Європейці мають документ під назвою «Енергетична хартія», і є надія, що колись його ратифікує і Росія. Зміст його, зокрема, полягає у тому, що коли частина мого виробництва належить тобі, я маю право володіти частиною твого виробництва. Якщо хочеш інвестувати в мої компанії, маєш дозволити мені інвестувати у твої. Чим менше державної власності, тим менше шансів використовувати енергоресурси як інструмент політичного шантажу.

Але, пані та панове, як ви самі добре розумієте, у короткостроковій перспективі, найефективніший спосіб – це економія. Це як з дієтою: найбільш дієвий спосіб швидко позбутися зайвої ваги – менше їсти. Так само, якщо ми хочемо мати енергетичну безпеку, нам доведеться навчитися споживати менше енергоресурсів.А зараз вони марнуються у величезній кількості. Мені розповідали, що електрична лампочка старого зразка використовує лише 4% електроенергії, яка на неї подається. Решта просто марнується. А інша людина поділилася ще однією невірогідною інформацією: виявляється, впродовж наступних 30 років китайці збудують об’єктів нерухомості в обсязі, еквівалентному сукупному фонду нерухомості, який на сьогодні мають Сполучені Штати. А тепер уявіть, що це будівництво не відповідатиме належним екологічним стандартам: без відповідної теплоізоляції, без сонячної енергії, без ефективного енергозбереження. Уявіть собі масштаби марнотратства енергоресурсів у цьому випадку!

І нарешті, наскільки усе це є актуальним саме для НАТО? Судячи з того, що я розказав, ви, можливо, зробите висновок, що не дуже, оскільки мова йде про політику щодо зміни клімату, про енергетичну, промислову політику, тощо. Але є тут і ще один аспект – захист інфраструктури життєзабезпечення. Сучасна світова торгівля енергоресурсами пов’язана з транспортуванням на великі відстані. Зріджений природний газ та нафта перевозяться танкерами; Америка вже завозить нафту з Нігерії, а не з Техасу, Індія бере вугілля з Мозамбіку, а не з власної території, Китай шукає нафту в Судані…

Індійський океан перетворюється на Атлантику ХХІ сторіччя: через нього проходить 90% обсягу світової торгівлі; 65% нафти; вузькі місця водних коридорів перевантажені, наприклад Ормузька або Малаккська протоки, через які щоденно проходять 20% світових вантажів. Ці коридори є надзвичайно важливими геостратегічними об’єктами. Якщо ми дозволимо, щоб їх перекрили, то це (перефразовуючи, що сказав Ентоні Іден під час Суецької кризи), буде все одно, що «дозволити, щоб нас вхопили за горлянку».

Тому захист цивільної інфраструктури набуває особливого значення. В минулому вже траплялися терористичні напади на нафтові танкери в Пеській затоці; у 80-их, під час війни між Іраком та Іраном, 150 нафтових танкерів зазнали ракетних ударів у Перській затоці. На щастя, не багато з них було серйозно пошкоджено, але все одно…

В дельті річки Нігер місцевий Рух за визволення дельти Нігеру здійснював напади на бурові та на персонал компанії Shell, і так далі. Я вже навіть не згадую про піратство, (яке, звичайно, не пов’язане з тероризмом: це спосіб заробітку), але, все одно, як відомо були випадки, коли пірати, як ви знаєте, захоплювали нафтові танкери, і в результаті чого різко піднімалася плата за страхування нафтових танкерів, що проходили через Аденську Протоку.

Отже, я вважаю, що Альянс може бути корисним в питаннях захисту інфраструктури життєзабезпечення. Ми можемо використати досвіт наших військово-морських сил та участь країн-партнерів, щоб попереджати виникнення проблем, а також реагувати на катастрофи та надзвичайні ситуації. Це стане особливо актуальним через кілька років, оскільки північно-західний прохід дозволить скоротити тривалість маршруту до Токіо на 2 тижні, і нафтові танкери, що підуть цим курсом, можуть потребувати допомоги, коли потраплятимуть в небезпеку у дрейфуючих льодах Арктики. Звичайно, в таких випадках військові зі своїми вертольотами, патрульними літаками базової авіації та кораблями можуть стати в пригоді.

Отже, чи можемо ми досягти енергетичної безпеки? Так. Але для цього необхідно зробити п’ять речей: перше – уникати надмірного впливу геополітичних чинників, який мав місце в минулому. Ми маємо відмовитися від грабіжницької гонитви за енергоресурсами; відійти від тактики, якій слідували колоніальні держави ХІХ сторіччя по відношенню до Африки – усі поспішали мерщій застовпити територію, поки ще є куди пролізти.

Енергоресурсів вистачить на всіх, якщо ділити їх як загальне благо, а не намагатися монополізувати для власних потреб, позбавляючи інших будь-якого доступу до них.

По-друге, як я вже говорив, ми марнуємо занадто багато енергії; необхідно використовувати її ощадливіше. А це, очевидно, означає, що ціна має підвищитись, оскільки одним із способів примусити людей використовувати щось ощадливо є підвищення ціни.

По-третє, ми повинні захищати інфраструктуру життєзабезпечення і знаходити шляхи співпраці у цій галузі з такими країнами як Росія, Китай, Індія, з морськими державами світу, що могли б захищати танкери в океанських акваторіях.

Четверте: для обговорення цього питання ми повинні залучити до Міжнародного енергетичного агентства не лише споживачів, а й виробників, таких як Росія, Саудівська Аравія, Катар, а також деяких незахідних споживачів, таких як Китай та Індія. Щоб не було так, що з одного боку лише інтереси споживачів, з іншого – виробників, і усе це переростає у конфронтацію, або нагадує діалог між глухими. Зрештою, ми усі маємо бути реалістами.

Ви можете не любити «Короля Нафту», але «Король Нафта» любить вас. І він буде правити ще довго, навіть якщо з’являться програми інтенсивних капіталовкладень у відновлювані види енергії: етанол, енергію сонця, вітру чи щось подібне. Тому, подобається нам це чи ні, ми будемо залежати від цілої низки нестабільних, недемократичних регіонів та держав світу і нам доведеться приділяти велику увагу не лише тому, як придбати у них нафту за прийнятною ціною, а й тому, як допомогти їм краще управляти своїми нафтовими ресурсами – в інтересах розвитку цих регіонів та збереження в них політичної стабільності.

Дякую.

-- Ви говорили про гонитву за енергоресурсами і сказали, що її треба припиняти. Чи не вважаєте ви, що подібна гонитва ведеться зараз і з боку таких країн, як Індія та Китай, особливо в Африці? Чи вбачаєте ви у цьому проблему? І якщо так, як, на вашу думку, її можна розв’язати?

-- Так, ви маєте рацію. Приблизно 10 років тому китайські інвестиції в Африці складали менше 2 мільярдів доларів. Сьогодні ж їх рівень сягнув далеко за 100 мільярдів і продовжує стрімко зростати. (Тож ви, дійсно, маєте рацію).

…Ми повинні уникати двох типів ситуацій. Перший – це коли отримати енергоресурси з певної країни є настільки важливо, що ми не зважаємо на стан справ з правами людини у цій державі. Показовим прикладом є Судан: ми закриваємо очі на усі порушення; міжнародна спільнота розділена, і уряди таких країн як Судан не відчувають жодного тиску, що спонукав би їх до лібералізації; оскільки вони можуть продавати свою нафту без будь-яких попередніх умов. Тому в таких ситуаціях дуже важливо посилати колективний сигнал.

Я вважаю, що останнім часом Китай, знаючи, що це питання активно дебатується, став більш свідомим того, що ми маємо послати Судану відповідний політичний сигнал; що як член Ради Безпеки ООН і як країна, яка стрімко нарощує свій вплив у світі, Китай не може стояти осторонь цих процесів.

По-друге, нам, безумовно, потрібен діалог. Саме тому я сказав, що в Міжнародному енергетичному агентстві повинні бути представлені великі країни-споживачі, щоб уникати проявів монополії. Якщо буде свобода енергетичного ринку, можливість вільно купувати та продавати, то енергоресурсів має вистачити і вистачить на всіх. Через зміну клімату нам, рано чи пізно, все одно доведеться відмовитися від викопних видів палива і знайти більш ефективні шляхи виробництва альтернативних енергетичних ресурсів.

Наприклад, літієві акумулятори для автомобілів. Я вважаю, що років через 10 вони з’являться. Гібридний автомобіль – Prius – уже існує. Отже, ще років 10 і електромобіль стане реальністю. З огляду на все це я не бачу об’єктивних причин, за яких, у довгостроковому плані, півсвіту було б забезпечено енергоресурсами, а інші півсвіту – ні. Але, як тут слушно було сказано, дуже важливо мати діалог. До того ж необхідно забезпечити, щоб гроші, які вкладаються в Африку, дійсно приносили користь народу Африки, а не осідали в швейцарських банках, на рахунках посадовців правлячих режимів.

А так величезна кількість цих інвестицій марнується, чому я і згадав про так зване «нафтове прокляття». Гроші вкладаються у «проекти престижу» і аж ніяк не допомагають людям. Вони не створюють нові робочі місця, а лише надають перевагу тому чи іншому племені або фракції. Тому ми повинні мати діалог, аби вкладені інвестиції не були просто компенсацією за нафту, а слугували цілям довгострокового розвитку конкретної країни.

Такою є моя думка. Важливо також, щоб, закликаючи Китай та Індію грати за певними правилами, ми самі поважали ці правила і не протистояти бажанню цих країн інвестувати в західні енергетичні компанії. Можливо ви пам’ятаєте, як кілька років тому Китайська національна нафтова корпорація хотіла купити нафтову компанію у Каліфорнії. Тоді Конгрес США, пославшись на інтереси національної безпеки, ухвалив постанову, яка, власне, зробила це неможливим.

На мою думку, якщо ми намагаємось заохотити Китай, Індію та інші країни до вільного ринку, то маємо дозволяти їм інвестувати в наші компанії за звичайними правилами прозорості, а вони, в свою чергу, так само повинні дозволяти нам інвестувати в їхні компанії. Таким чином ми могли б, настільки це можливо, виводити енергетичну галузь з державного сектора, куди, на жаль, вона дедалі більше потрапляла в останні роки, і поступово передавати її до приватного ринку. А для приватного власника прибуток буде достатнім стимулом, щоб розробляти необхідні технології і знаходити капітал для освоєння нових родовищ.

-- Як ви оцінюєте ядерний синтез, зокрема в рамках проекту ІТЕР, що передбачає створення міжнародного експериментального термоядерного реактора на півдні Франції?

-- Я не є фахівцем з цього питання. Мій швагер – ядерний фізик, тож мені, мабуть, варто було запросити його сюди сьогодні…

Я знаю, що зараз говорять про нову технологію – холодний ядерний синтез – яка, здається, відкриває великі перспективи, якщо вчені зможуть її остаточно розробити. Я ж хочу лише додати, що коли мова йде про атомну енергію, ми повинні відділяти ажіотаж довкола цього питання – всілякі очікування – від реальної ситуації, яка полягає у тому, що створення атомних електростанцій третього покоління є надзвичайно складним завданням.

Як ви знаєте, Франція має значні досягнення в ядерних розробках і продає чимало ядерних проектів за кордоном. Впродовж кількох останніх років одна французька компанія розробляє такий проект у Фінляндії. Але ця робота дуже відстає від графіка і саме тому, що в таких проектах забезпечити правильне вирішення усіх технологічних питань надзвичайно складно. Якщо серед подібних проектів ви назвете мені бодай одну атомну станцію, будівництво якої не відстає від графіка, принаймні, на 10 років, я буду дуже здивований.

Я не говорю «ні» атомній енергії, бо якщо ми прагнемо безвуглецевого виробництва енергоресурсів, ядерна енергетика відкриває величезні перспективи, але ми маємо бути реалістами. Приватні компанії не будуть будувати АЕС, якщо не отримуватимуть для цього масивних субсидій від своїх урядів. Коли таких субсидій немає, приватний сектор подібними проектами не надто цікавиться. Показово, що впродовж останніх років приватний сектор вклав вчетверо більше коштів у вітроенергетику, ніж в ядерні проекти, які не підтримувалися субсидіями.

Отже я вважаю, що атомна енергетика – це справа більш віддаленого майбутнього: коли будуть вирішені питання технології, втрат енергоресурсу, управління собівартістю, захисту АЕС від терористичних нападів, а найголовніше – як я говорив у своїй першій лекції – коли буде новий Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який гарантуватиме, що нові реактори не дозволять таким режимам, як Іран чи Північна Корея переробляти власне паливо, збагачувати власний уран чи плутоній і створювати власні бомби. Це серйозна проблема. І полягає вона у тому, як унеможливити використання мирного атома для військових цілей? Думаю, для вирішення усіх цих питань знадобиться час. Тому і вважаю, що ядерна енергетика має добрі перспективи як справа майбутнього, але я не вбачаю в ній панацею на наступні 10 – 20 років.

-- Я хотів би повернутися до Вашого висновку стосовно того, що нам треба використовувати енергію ефективніше, або в меншому обсязі. В усьому світі, при виробництві енергії з викопних видів палива коефіцієнт ефективності становить 30-32%, в той час, як при застосуванні передових технологій цей рівень наближається до 60%. Таким чином, використовуючи сучасні технології, з кожного галону нафти чи кубометра газу можна отримати майже вдвічі більше енергії. Це величезний потенціал. Європейський Союз щорічно витрачає 700 мільярдів євро на імпорт викопних видів палива.

Це значно більше, ніж вартість програми економічного відродження США; і то щорічно! Отже, через підвищення ефективності, зокрема у виробництві енергії, можна заощадити неабиякі кошти, а також значно зменшити забруднення довкілля і вирішити чимало питань, пов’язаних з безпекою.

-- Так… Судячи з вашого питання, ви, очевидно, фахово вивчаєте цю тему. У відповідь можу сказати, що у цьому напрямі ми дійсно можемо зробити чимало, якщо забезпечимо відповідність принаймні будівельної промисловості належним стандартам щодо теплоізоляції, встановлення сонячних батарей, нічного акумулювання електроенергії – щоб вона не марнувалася, а могла використовуватись наступного дня – і так далі... Знову-таки, я не фахівець з технічних питань, але я переконаний, що шляхом відповідного регулювання будівельної промисловості можна досягти надзвичайно багато. У цьому контексті я вже згадував про Китай…

До речі, в Америці, під час газової кризи, після четвертої арабо-ізраїльської війни – (війни судного дня) – Джиммі Картера запропонував американцям прикрутити опалення і вдягати светри. Тоді його висміяли, але, відверто кажучи, то була не така вже й погана порада, якщо говорити про те, що кожен може зробити особисто. Треба також розвивати мережу громадського транспорту, яка давала б змогу подорожувати швидкісними потягами. На одиницю відстані вони споживають лише одну п’яту енергії, що використовує літак. Це вже економія! Так само, як і вибір на користь громадського транспорту замість приватних авто. Звичайно, усі ці ідеї не є новими, про це говорять уже досить довго…

Європейський Союз прийняв навіть директиву щодо нового типу лампочок електричного освітлення, які працюють набагато довше і споживають значно менше електроенергії, ніж старі. Тобто, йдеться про досить прості речі. Єдине, на чому хочу наголосити (от тільки бокал поставлю) – це те, що подібні питання необхідно розглядати у комплексі. Серед рішень, що, на мою думку, виявилися хибними, була початкова політика Європейського Союзу щодо біологічних видів палива, зокрема, етанолу, (пам’ятаєте?).

Кілька років тому ми кинулись до газу, а зараз до етанолу як до альтернативи автомобільному бензину. Але що виявилося при детальному аналізі? Перш за все, старі типи етанолу, що виробляються з кукурудзи, а не з трав, насправді викидають в атмосферу більше двоокису вуглецю, ніж викопні види палива.

По-друге, фермери, прагнучи субсидій, (принаймні так було в Сполучених Штатах) стали раптово переводити свої угіддя на вирощення кукурудзи для етанолу. Відтак харчова промисловість втратила чимало запасів кукурудзи; -- ціни пішли вгору і почалися навіть голодні бунти. І це не лише в ЄС та Сполучених Штатах, а й в інших місцях. В Амазонському регіоні вирішили: ціни на кукурудзу ростуть, рубаймо ліси!

В одній з попередніх лекцій я говорив, що ліси Амазонії поглинають близько 20% загального обсягу СО2 у світі. Тож, дійсно, недолуго викидати у повітря ще більше двоокису вуглецю від етанолу і водночас вирубувати ліси, що поглинають СО2. І все заради того, щоб виробити ще більше етанолу. До того ж відомо, що ціна баку етанолу для автомобіля серії BMW 5 складає суму, за яку одну людину з тих, що голодують в Африці, можна було б готувати впродовж цілого року.

Я знайшов статистичні дані, які вказують, що навіть якби Сполучені Штати перевели усі свої угіддя на виробництво етанолу, то за рік це давало б їм лише одну п’яту річного обсягу палива, яке американці використовують у вигляді бензину. Пізніше Європейський Союз визнав, що виробництво етанолу з кукурудзи не вирішує проблему і змінив свою політику. Я не стверджую, що інші види етанолу – ті, що виробляються з целюлози – не можуть бути ефективними, але це показовий приклад того, як ми інколи вважаємо, що знайшли панацею і кидаємось до неї, не розуміючи, що наші дії можуть мати економічні наслідки, пов’язані з харчовою промисловістю, зі зміною клімату та іншими важливими аспектами. Тому важливо, щоб усі ці чинники враховувались комплексно.

Саме за цієї причини я вважаю, що диверсифікація на основі цілої низки альтернативних рішень, а не одного – це найбільш перспективний шлях.

Прошу пана…

-- Я хотів би підкреслити 2 аспекти. Ви щойно говорили, що Китай імпортує значні обсяги нафти. Це відповідає дійсності, але, можливо, лише наполовину, оскільки, головним чином, Китай все ще покладається на вугілля. Це правда, що він імпортує нафту і дедалі більше. Я не фахівець з енергетичних питань і не маю відповідної статистики, але наскільки мені відомо, на сьогодні вугілля складає десь 90% загального енергоспоживання в країні. Це перше.

Друге: ви згадали про інвестиції Китаю в Африці, точніше кажучи – в нафтову промисловість певних африканських країн. Це дійсно так. Але у порівнянні з західними країнами, інвестиції Китаю в Африці є досить незначними. До того ж інвестиції Китаю здійснюються на основі рівноправ’я, на основі взаємної поваги, взаємної вигоди, а відтак вони слугують інтересам усього світового співтовариства. Я вже сказав, що я не є експертом з цих питань, але, наскільки мені відомо, більшість нафтопродуктів Африки продавались китайським компаніям на глобальному ринку, отже це відіграло позитивну роль у стабілізації цього ринку, чи не так?

-- Дякую за дуже хороше питання. Стосовно Китаю: на сьогодні Китай імпортує близько 50% своєї нафти, але враховуючи кількість його населення і стрімкі темпи розвитку, можна прогнозувати, що цей показник буде збільшуватись. Ви маєте рацію: вугілля – це важливий чинник, оскільки в Китаї багато вугілля. Я гадаю, що на даному етапі вугілля залишається головним джерелом електроенергії в світі, у тому числі і в Сполучених Штатах, які мають найбільші у світі запаси вугілля.

…Моя країна – Великобританія – також покладається на вугілля. …Або Східна Німеччина за часів холодної війни. Пам’ятаєте, якої шкоди довкіллю Східної Європи завдало спалювання лігніту – бурого вугілля? Отже вугілля – це найбільший забруднювач. У цьому плані серед викопних видів палива вугілля займає 1 місце, нафта – десь посередині, а природний газ – значно нижче. Я думаю, що одним з найскладніших завдань, що обговорюватимуться у Копенгагені, є пошук технологій, які дозволили б здійснювати секвестрацію вуглекислого газу, що утворюється при спалюванні вугілля, а також каптаж і захоронення СО2, щоб запобігати його потраплянню в атмосферу.

Звичайно, усе це пов’язано з тим, скільки грошей – 10 мільярдів на рік чи 20 мільярдів – розвинуті країни готові надавати країнам, що розвиваються, для придбання технологій каптажу та захоронення вуглецю. Це питання матиме неабияке значення. Можливо, ви знаєте ситуацію краще, ніж я, але за статистикою, впродовж наступних 20 років Китай планує побудувати 550 нових електростанцій, що працюватимуть на вугіллі, а це, потенційно, означає велику кількість СО2.

Не знаю, чи ви слухали радіо Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі минулими вихідними, (можливо, ви скуповувались до Різдва чи взагалі мали приємніші заняття)… –Транслювався цикл передач колишнього директора організації Greenpeace – Джонатана Поррітта – «Чи може Китай стати зеленим?»

Він представив досить оптимістичну картину і наголосив, що зараз Китай доволі серйозно відноситься до проблеми зміни клімату. На зустрічі в Копенгагені, як ви знаєте, Китай взяв на себе відповідні зобов’язання у цьому плані.

На сьогодні Китай є першим у світі за рівнем інвестицій у сонячні батареї; його компанії знаходяться серед лідерів виробництва сонячних батарей і таке інше. І взагалі, країна (особливо у будівельній галузі) відповідально ставиться до необхідності скорочення викидів СО2. Отже, автор представив це як цікаве протистояння двох взаємосуперечливих тенденцій: з одного боку– стрімкий економічний розвиток Китаю: значне збільшення споживання вугілля, нафтопродуктів, пального та газу, а з іншого – розуміння того, що господарювати вже треба по-новому: необхідно застосовувати нові технології, скорочувати викиди вуглекислого газу і таке інше…Він сказав, що це – як «інь» і «янь» – дві полярні тенденції, і від того, яка з них переможе у ХХІ сторіччі, від того, як Китай зможе врегулювати цю суперечність, значною мірою залежатиме не лише майбутнє цієї країни, а й вирішення глобального питання зміни клімату.

Що стосується Африки, Ви маєте рацію. Я вже говорив про так зване «нафтове прокляття». Ми знаємо чимало країн (навіть немає потреби їх називати), які отримують фантастичні доходи від нафти, але не використовують їх для модернізації та перетворень, яких можна було б очікувати. Наприклад, Саудівська Аравія. У 50-ті роки рівень ВВП на душу населення у цій країні був вищим, ніж у США. Це навіть важко уявити! Сьогодні ситуація інша. У 50-ті роки у багатьох країнах Близького Сходу рівень ВВП на душу населення був вчетверо – вп’ятеро вищим, ніж у Південній Кореї, а зараз навпаки – у Південній Кореї вчетверо чи вп’ятеро вищий…

Отже, ми спостерігаємо, що країни, в яких немає природних ресурсів, розвивають сферу послуг, промисловість, фахові навички населення і створюють нові робочі місця так, як це не спромоглися зробити країни, що мали можливість використовувати нафту як джерело фінансування свого непомірно роздутого державного сектора. А коли ціни стали нестійкими, економічні злети в таких країнах почали чергуватися з падіннями та соціальною нестабільністю.

Зараз на ринок виходить кілька нових країн. Наприклад, Судан, Гана, (де нещодавно відкрили величезні нафтові родовища), Бразилія, яка, як я вже говорив, також відкрила великі родовища в прибережній зоні. Чи підуть вони таким шляхом, як, наприклад, Норвегія, яка вклала величезні обсяги своєї нафти та газу у спеціальний фонд для наступних поколінь і використовує його лише за цільовим призначенням – для розвитку країни? Отже, питання, що зараз постає не лише перед Китаєм, а й перед Світовим Банком, Організацією Об’єднаних Націй– перед усіма нами, полягає у тому, що можна зробити, аби спонукати країни використовувати кошти на благо свого довгострокового розвитку: не створювати ситуації, коли величезні гроші марнуються на збройні сили, на «проекти престижу» та на корупцію, в той час, як більшість населення не відчуває значного поліпшення якості життя.

Як переконливо показав досвід компанії Shell в дельті Нігеру, нафтові компанії мають брати на себе більше соціальної відповідальності по відношенню до населення регіонів, де вони займаються розробкою родовищ. Це стосується охорони довкілля, соціального розвитку місцевих громад і так далі… Відсутність такої відповідальності спричинила ситуацію, за якої місцеве населення вдалося до повстання: викрадалися керівні посадовці компанії, пошкоджувались трубопроводи, здійснювались напади на бурові і взагалі створювались неабиякі труднощі. Отже. я вбачаю в цьому велику проблему…

…Хочу щиро подякувати вам за увагу. Наближається Різдво, тож ви зможете відпочити і від мене і від університету; а для тих, у кого вистачить витривалості пройти цей курс до кінця, повідомляю, що у новому році ми маємо ще дві – заключні – лекції: одна про кібер- злочинність, а інша – про країни, що зазнали або наближаються до краху державної влади. Чи становитимуть вони у ХХІ сторіччі таку ж серйозну проблему, як і впродовж останніх 10 років ХХ сторіччя?

Тож, сподіваюсь, що після Різдва я ще побачу бодай декого з вас. А поки що бажаю вам веселого Різдва і щасливого нового року! Ще раз дякую, що прийшли сьогодні.