Лекція 2 – Кліматичні зміни

Пані та панове, доброго дня! Дуже вдячний за можливість знову зустрітися з вами, щиро дякую, що прийшли…

Я Джеймі Шей – директор з питань планування політики НАТО. Ті з вас, хто був присутнім на моїй попередній лекції, уже знають, що даний цикл присвячено новим загрозам та викликам сучасного періоду, коли НАТО переходить до нової стратегічної концепції, що має відповідати вимогам ХХI сторіччя, і буде базуватися на основі, що розробляється групою незалежних експертів під керівництвом Мадлен Олбрайт.

Одним з головних завдань цієї групи є аналіз сучасного стану безпеки: якими є нові загрози, нові виклики, наскільки серйозно вони можуть вплинути на безпеку НАТО в майбутні роки і в якій мірі НАТО може вирішувати сучасні проблеми безпеки або сприяти їхньому розв’язанню.

Нагадаю, що минулого разу ми говорили про розповсюдження зброї масового знищення та роль ядерного стримування у ХХI сторіччі, або, якщо говорити скромніше, – у перших десятиріччях ХХI сторіччя, адже хто знає, що може статися ближче до кінця ХХI сторіччя?...

А сьогодні я хотів би зосередитись на темі, яка, з наближенням саміту в Копенгагені, особливо висвітлюється в новинах, і я знаю навіть від своїх дітей, що воно є одним з найактуальніших питань на порядку денному сучасного світу. Мова йде про зміну клімату і особливо про вплив цього явища на безпеку та роль політики безпеки у тому, щоб, якщо не зупинити цей процес, то бодай сприяти пом’якшенню його найбільш негативних наслідків.

І, як завжди, після лекції я з задоволенням відповім на ваші питання.

З численних публікацій щодо конференції у Копенгагені ми знаємо, що зміна клімату залишається доволі суперечливою темою. З одного краю спектру думок лунають дійсно апокаліптичні сценарії кінця світу, на кшталт голлівудських блокбастерів про різке похолодання, масштабні повені та інші жахливі витівки природи. Звичайно, усі ці сценарії дійсно лякають і можуть викликати панічні настрої або почуття безсилого примирення, а не бажання протистояти цим явищам чи бодай пом’якшувати їхній вплив.

Ті ж, хто представляє протилежне крило спектру думок, навпаки вважають, що ця проблема та її важливість є надмірно роздутими. Адже клімат Землі ніколи не відзначався стабільністю. Льодовикові періоди мали місце уже півмільйона років тому. Останній з них закінчився лише 12 тисяч років тому, що в історичному вимірі – просто наносекунда.

Впродовж останніх сторіч було кілька періодів, коли Земля то нагрівалася, то охолоджувалася. Наприклад, вирахувано, що Середні віки були холодним періодом, а у 17-му сторіччі значно потеплішало, принаймні на певний час. А коли йдеться про період до епохи індустріалізації, аж ніяк не можна стверджувати, що зміни температур виникали тоді через людську діяльність. Тож ті, хто представляє цей спектр думок, вважають, що проблему зміни клімату штучно роздули, і якщо коливання й існують, це ще не означає, що вони спричинять кінець цивілізації чи індустріального суспільства. І тут екстремальні погляди, як це часто буває і в політичних суперечках, спрямовуються лише на заперечення протилежної думки, тим часом здоровий глузд аргументів золотої середини просто губиться у полемічному тумані.

Сьогодні, жодним чином не стверджуючи, що я є експертом зі зміни клімату, я хотів би, як людина, яка цікавиться цією темою у контексті політики безпеки, зосередитися саме на цій золотій середині – на тому, що нам відомо, і що, по суті, є предметом консенсусу спеціалістів. Багато хто з вас знайомий зі звітами Міжурядової групи експертів зі зміни клімату (таких звітів уже було чотири) або з Програмою ООН з навколишнього середовища, яка об’єднує тисячі вчених з різних галузей знань і з різних країн. У сьогоднішній лекції я хотів би керуватися саме висновками, зробленими цими експертами на основі консенсусу.

Отже, нам відомо, що, дійсно, як я уже говорив, посухи та інші витівки природи траплялись впродовж всієї історії. Вважається, що цілі цивілізації, наприклад в Перу, у Месопотамії, у стародавньому світі, зникали саме через зміну клімату, зокрема через посуху. Отже, попри те, що, як відомо, це не нове явище, очевидним, без сумніву, є той факт, що динаміка кліматичних змін прискорюється; цей процес відбувається швидше.

І, по-друге, більшість із цих змін сьогодні відбувається в результаті діяльності людини, а не просто через природні коливання екологічних умов. З’являється дедалі більше доказів того, що з тисяча вісімсот п’ятдесятого року були як спекотні, так і прохолодні літні сезони, але найбільш спекотні – 23 із 24 – зареєстровані впродовж останніх 40 років, включно з останніми двома роками, (і ті з вас, хто мешкає у Бельгії, напевне, мали щастя переконатися у цьому).

Дехто з вас, можливо, пам’ятає, що у Європі 2003 рік відзначився надзвичайною спекою, яка лише у Франції забрала 15 тисяч життів, а всього по Європі – понад п’ятдесят – майже шістдесят тисяч…Тоді навіть міністрів уряду Франції терміново відкликали з відпусток, оскільки ситуація переросла в масштабну соціальну проблему: більшість людей були в літніх відпустках і службам екстреної допомоги бракувало працівників, щоб надавати необхідні послуги, особливо літнім людям, які виявилися найбільш вразливими і часто помирали від надмірної спеки.

Ми знаємо також, що урагани стають дедалі частішими і потужнішими. Не зосереджуючись лише на урагані Катріна в Сполучених Штатах, можу сказати, що за останні 50 років кількість ураганів зросла на 50%. Відомо також, що 99 % льодовиків відступають, тобто їх загальна площа зменшується – в середньому на 56,3 за кожні десять років.

Якщо проаналізувати, скажімо, викиди вуглекислого газу, що є стандартним показником двоокису вуглецю в атмосфері, то, як відомо, впродовж тисячі років до 1800 року – тобто, фактично, до початку епохи індустріалізації у Європі, рівні СО2 в атмосфері тримались в межах 270 – 290 часток на мільйон. До 2007 року цей рівень піднявся майже до чотирьохсот мільйонних часток. Це означає, що сьогодні рівень двоокису вуглецю в атмосфері є на 40% вищим, ніж до часів індустріалізації.

Звичайно, це викликало занепокоєння щодо підвищення рівня моря в місцях, де зосереджується найбільше життєдіяльності. Адже у світі два мільярди людей мешкає саме на прибережних територіях. І це не дивно, оскільки саме прибережні території часто є найбільш родючими. Комерційні центри є наближеними до дельт річок, оскільки, початково, торгівля розвивалася довкола портів. Тому прибережні зони розвивалися швидше ніж ті, що не мали виходу до водних шляхів. Згадаймо Австралію, Китай, Сполучені Штати…

Отже, чимало уваги приділяється саме тому, наскільки може піднятися рівень моря впродовж наступних десятиріч. І тут, як ви розумієте, експерти сперечаються не про те, чи підніметься рівень моря взагалі, а про те, наскільки він підніметься.

За загальним висновком Міжурядової групи експертів зі зміни клімату, якщо до кінця цього сторіччя рівень моря підніметься приблизно на 60 сантиметрів, то Мальдівські острови, вірогідно, буде затоплено. Десь два тижні тому ви, можливо, бачили по телебаченню, як кабінет міністрів Мальдівських островів вперше проводив своє засідання на дні океану, щоб привернути увагу до можливих наслідків зміни клімату; тобто, що люди можуть опинитися під водою.

Дельта ріки Нігер також може потрапити під серйозну загрозу, так само як і мільйони людей в Бангладеш (ця країна особливо вразлива до повеней); дельта Нілу у Єгипті, кілька тихоокеанських островів – Тувалу, Маршалові острови – також можуть потрапити під загрозу. Власне, кілька місяців тому я мав зустріч у своєму кабінеті з викладачем і колишнім військовим офіцером з Нової Зеландії. Мені було дуже цікаво дізнатися, наскільки далеко ця країна просунулась у своїх планах щодо евакуації та переселення до Нової Зеландії населення тихоокеанських островів, яким може загрожувати затоплення. До речі, владні органи Маршаллових остовів уже провели переговори зі Сполученими Штатами і досягли згоди щодо можливого переселення населення цих островів до США.

Між іншим, тут виникає надзвичайно цікаве питання з точки зору міжнародного права. Якщо країна, скажімо, Мальдівська Республіка йде під воду, чи можна й надалі вважати її існуючою? І це не жарт! – Чи продовжуватиме вона контролювати свої територіальні води? – В плані вилову риби або розвідки корисних копалин… Чи має зберігатися статус такої країни у міжнародному співтоваристві? Адже громадяни залишаються, навіть якщо територія країни зникла під водою.

Це іще один аспект, що підтверджує потенційну складність проблеми зміни клімату. Ще один звіт – «Звіт про світовий розвиток», оприлюднений у 2007 році, прогнозує, що за умови підвищення температури на 3-4% до середини цього сторіччя, а це один з найбільш тривожних, але імовірних сценаріїв, близько 330 мільйонів людей потраплять під безпосередню загрозу катастрофічних повеней: наприклад, 70 мільйонів у Бангладеш, 6 мільйонів у нижньому Єгипті і близько 22 мільйонів у В’єтнамі. Тож, підвищення рівня моря, безумовно, є важливим чинником.

Інші висновки вказують на збільшення вірогідності посух. За підрахунками фахівців, на сьогоднішній день близько 1,3% території світу є особливо вразливими до посух. До кінця поточного сторіччя цей показник може зрости десь до 30%, якщо ми не візьмемо під контроль процес зміни клімату. Звичайно, це матиме наслідки і для сільського господарства: зменшення площ орної землі, дефіцит продуктів харчування і таке інше...

Ліси, як ви знаєте, викликають особливе занепокоєння; зокрема у басейні Амазонки. У цьому регіоні проблема набула особливо широкого розголосу. Відомо, що життя від п’ятдесяти до вісімдесяти відсотків тварин та рослин залежать від лісового природного середовища, а ліси сьогодні займають лише 6% світового суходолу. І саме скорочення площі лісів є причиною близько 20 % загального збільшення викидів вуглекислого газу в атмосферу. Це також прискорює процес вимирання видів у живій природі. Знову таки, я не біолог, але, за моїми дослідженнями, з часів зародження світу у живій природі існувало близько чотирнадцяти мільйонів різноманітних видів. Сьогодні ж, за підрахунками вчених, темпи зникнення видів в тисячу разів перевищують відповідний показник періоду до епохи індустріалізації. Отже, збереження лісів буде одним з вирішальних чинників боротьби зі зміною клімату.

І врешті-решт, іще один відомий факт – танення дрейфуючих льодів Арктики, особливо на Півночі. Це відбувається за причин, які, принаймні для мене, не є зовсім зрозумілими; але я вже сказав – я не науковець. Річ у тім, що Арктика, як ви знаєте, тане значно швидше, ніж Антарктика, хоча, взагалі, танення відбувається на обох полюсах Землі. Будь хто з вас, хто бачив супутникові зображення Арктики, зроблені 20 років тому і в теперішній час, може підтвердити, що різниця є разючою. Вчені підрахували, що приблизно через 20 років у літній період лід танутиме повністю. І, як це зазвичай буває в подібних ситуаціях, є ті, хто виграє від такого розвитку подій і ті, хто програє. Скажімо, якщо ви маєте судноплавну компанію, що перевозить нафту з Європи до Токіо, то за згаданого сценарію ви можете скоротити шлях транспортування на 40% , а термін доставки – на два тижні і, відповідно, зменшити свої операційні видатки на тисячі і тисячі доларів. Оскільки північно-західний прохід стане доступним. Або якщо у вас енергетична компанія, отримати доступ до ресурсів, що складають 25% відомих світових запасів газу та нафти і раніше були під вічною мерзлотою Арктики, це дуже приваблива комерційна перспектива; особливо з огляду на сучасні технології глибоководного буріння. Тож, тут як завжди: хтось виграє, а хтось втрачає. Нехай там як, а підвищення рівня води матиме серйозні наслідки щодо сценаріїв майбутніх повеней, про які я щойно говорив.

Отже, пані та панове, що ми маємо в плані можливих наслідків. Перш за все, існує проблема підвищення атмосферних температур, що сприяє розповсюдженню хвороб. За статистикою Всесвітньої організації здоров’я, 25% контрольованих хвороб у світі спричиняються сьогодні негативними умовами довкілля. Це не означає, що усі вони є безпосередньо пов’язаними зі зміною клімату. Скажімо, якщо електростанція працює на вугіллі, і з неї постійно валить пил…[хто недавно був у певних районах Китаю, знає, про що я говорю]…то, звичайно, за таких умов, люди мали б ходити в захисних масках, щоб не захворіти… Але, все рівно, зміна клімату, безумовно, ще більше ускладнює такі умови довкілля. За оцінками ООН, на сьогоднішній день у світі налічується близько 25 мільйонів екологічних біженців. Вважається також, що деякі з сучасних конфліктів, зокрема у Дарфурі, є якщо не безпосередньо викликаними екологічними причинами, то принаймні були ускладнені і загострилися саме через обставини, пов’язані зі зміною клімату. Наприклад, конфлікти, що супроводжуються сутичками між кочівними племенами, яких називають тваринниками, та осілими фермерами. Між ними йде боротьба за землю, оскільки люди змушені переходити на нові території – з більш родючими ґрунтами. І дійсно, посухи, особливо в Африці [я повернусь до цього за хвилину] та повені можуть стати справжньою катастрофою для економіки. Спеціалісти підрахували, що в той час, як у промислово розвинутих країнах земля та природа дають лише 2% ВВП (решта надходить від промисловості, надання послуг, тощо), то в менш розвинутих країнах, чи тих, що знаходяться на більш ранніх етапах розвитку, природний капітал може сягати 26% ВВП. Тому повені, урагани та несприятливі аграрні умови можуть серйозно підірвати валовий внутрішній продукт. Як це сталося, наприклад, у Мозамбіку кілька років тому, коли в результаті повеней рівень ВВП знизився на 6%. А посуха в Кенії лише за один рік забрала 20% ВВП через перебої в роботі гідроелектростанцій і таке інше. Танення снігів також викликає занепокоєння. Це, наприклад, створює також проблему для НАТО в Афганістані. Вважається, що сильні посухи там викликані недостатньою кількістю вологи від танення снігів у Гімалаях. Підраховано, що кожного року користь від танення снігів у Гімалаях отримують близько мільярда людей. Посуха має прямі наслідки: вирощування пшениці стає нерентабельним, тому люди переключаються на культуру, що потребує значно менше вологи. Такою культурою є мак. А це – джерело наркоторгівлі; прибутки від неї йдуть на фінансування повстанців Талібану, а також підгодовують корупцію. Усе це створює неабиякий клопіт для НАТО. Не говорячи вже про те, що 90% героїну з Афганістану опиняється на вулицях Брюсселя, Амстердама, Лондона чи інших столиць країн Альянсу.

Ще одним чинником є те, що зараз, як відомо, відбувається суттєве прискорення темпів споживання світових ресурсів. Це пояснюється загальним ростом населення у світі і тим, що дедалі більше країн використовують глобалізацію для досягнення західних стандартів життя. Хочу процитувати, що сказав Махатма Ганді в 1928 році. Він пророче бачив багато речей. Отже, він говорив: «Не дай боже Індії коли-небудь обрати західний шлях індустріалізації. Якщо уся країна з триста-мільйонним населенням (як це було у 28-му році; сьогодні це вже 1,3 мільярди) буде вдаватися до подібної економічної експлуатації, вона об’їсть світ ущент, неначе сарана».

Звичайно, сьогодні і Китай і Індія активно прагнуть досягти західного рівня життя. В Китаї реєструється 7000 нових автомобілів кожного робочого дня. Це дуже показова цифра. Впродовж ХХ сторіччя [це також дуже красномовна статистика] населення земної кулі збільшилось в чотири рази. Населення міст зросло в 13 разів. Кілька років тому ООН зареєструвала, що кількість людей, які мешкають в містах, вперше в історії перевищила кількість не міського населення. Обсяг виробництва збільшився в 40 разів, споживання енергії – в 13, викиди вуглекислого газу – в 17, споживання води – в 9 разів, вилов риби збільшився у 35 разів. Обсяг світової економіки збільшився в 14 разів.

Все це складає фундаментальне рівняння зміни клімату: в якій мірі економічний розвиток світу, тобто загальне багатство, може сприяти розв’язанню проблеми зміни клімату? Чи може воно збільшитись у пропорційному відношенні до СО2, щоб у нас були гроші на розв’язання цієї проблеми, яка нині стає дедалі гострішою? Що дійсно вражає і водночас є серйозним викликом, це те, що зміна клімату – це, так би мовити, «матір усіх загроз».

Це перша загроза, що одночасно постає перед усіма країнами світу; жоден континент не може її уникнути. Раніше такого ще ніколи не було. Загрози, про які ми говоримо у цьому циклі лекцій – розповсюдження зброї, тероризм, кібер-злочинність, можливо, і є сьогодні ближчими до глобальних, ніж це було 20 чи 30 років тому, але, все одно, безпосередній вплив вони мають лише на обмежену кількість країн. У цьому сенсі зміна клімату відрізняється від них, оскільки є першою дійсно глобальною загрозою, тому і захиститися від неї можна лише глобальними зусиллями.

По-друге, фінансові витрати на вирішення проблеми зміни клімату величезною мірою перевищують вартість розв’язання інших проблем. Деякі з них – такі як розповсюдження зброї масового знищення – взагалі не потребують великих коштів; вони більше потребують дипломатичних зусиль, аніж грошей. Водночас , підраховано, що лише так звана «декарбонізація» ічяекономіки провідних промислово розвинутих держав вимагає 20 трильйонів доларів. За оцінками Китаю, який зараз досить серйозно ставиться до проблеми зміни клімату, цій країні потрібно щорічно витрачати 300 мільярдів доларів лише для того, щоб до 2030 року стабілізувати шкідливі викиди від своєї промисловості на сьогоднішньому рівні.

Отже, вкрай важливо, щоб майбутнє зростання економіки відбувалося в такий спосіб, аби ми мали кошти для вирішення цих проблем. Але розвиток економіки не повинен відбуватися за рахунок індустріалізації, яка базується на енергоємних видах промисловості, таких як, скажімо, виробництво цементу чи автомобільна промисловість, тобто тих, що спричиняють ще більше викидів СО2.

І тут ми ніби потрапляємо в зачароване коло: адже, очевидно, що дедалі більше людей на землі хочуть мати такий рівень життя, який населення Заходу має уже впродовж відносно тривалого періоду.

…Що іще нам відомо? Ми знаємо також, що певні регіони є більш вразливими, ніж інші. Це Африка, яку я вже згадував: посухи, дефіцит водних ресурсів, втрата 75% незрошуваної землі… Згідно з недавнім звітом Європейської Комісії за 2008 рік, 70% африканців і 90 % бідного населення Африки зайняті у сільському господарстві яке, найвірогідніше безпосередньо постраждає від зміни клімату, що в свою чергу може спричинити масову міграцію до Європи. До певної міри таке явище ми спостерігаємо щороку: люди намагаються човнами дістатися до Іспанії або Канарських островів; у відповідь Європейський Союз дедалі активніше використовує свої військово-морські сили у цьому регіоні. Ще один регіон – Близький Схід – буде особливо вразливим до дефіциту водних ресурсів. За статистикою дві третини сучасного населення Землі живуть в умовах дефіциту води. У ХХI сторіччі воду цінуватимуть більше, ніж нафту, відтак і коштувати вона може значно дорожче. Наприклад, у Китаї, за даними Світового Банку, 400 із 650 міст потерпають від дефіциту води. А на Близькому Сході ця проблема є особливо гострою.

За даними Світового Банку, від 80 до 100 мільйонів людей на Близькому Сході мають або до 2025 року матимуть брак водних ресурсів, що зменшить зрошування ґрунтів, а відтак і врожайність. Південна Азія. Тут майбутній сценарій, головним чином, визначається підвищенням рівня моря. Два мільярди людей проживає у шістдесятикілометровій прибережній зоні. Світовий Банк висловлює занепокоєння, що до середини ХХI сторіччя врожайність аграрних культур може знизитись на 30%. Але хочу наголосити, що це лише передбачення; вони зроблені шляхом комп’ютерного моделювання, прогнозів, і я жодним чином не пропоную вважати їх святою істиною. Хто знає?!Тим більше, що такі оцінки зроблено без урахування можливих запобіжних заходів; про них я скажу за хвилину.

Але хочу зробити одне суттєве уточнення: для того, щоб виcтупити з тим чи іншим твердженням, науковець має бути впевненим в його правильності. Для цього він поводить численні досліди і перевіряє достовірність результатів. А той, хто розробляє політику, не повинен проходити увесь цей процес. Він не може собі дозволити чекати, доки з’являться неспростовні докази існування тієї чи іншої загрози, оскільки потім реагувати на неї вже може бути запізно. Розробник політики повинен зробити, якщо хочете, логічний розрахунок щодо можливого розвитку подій. Звичайно, він має якнайкраще використати наявну інформацію, але йому не потрібно чекати, доки почнеться масштабна повінь чи засуха, щоб сказати: «Х’юстон, у нас проблема!»

Центральна Азія. Тут проблема передусім пов’язана з таненням льодовиків. Наприклад, у Таджикистані, у другій половині ХХ сторіччя, льодовики втратили близько половини свого водоносного потенціалу. А Киргистан, за статистикою, втратив впродовж другої половини ХХ сторіччя тисячу льодовиків.

Латинська Америка і Карибський басейн. Тут проблема полягає в засоленні та опустелюванні сільськогосподарських земель. І нарешті, як я вже згадував, Арктика. Отже, саме на цих регіонах зараз зосереджується увага. Коли ми говоримо про зміну клімату, тут існує дві, так би мовити, «школи». Представники першої передбачають, що поточні процеси будуть продовжуватись паралельно з заходами, спрямованими на пом’якшення зміни клімату, але водночас відбуватиметься і подальше збільшення викидів СО2. За цим сценарієм до середини сторіччя ми, вірогідно, матимемо потепління клімату на 1, 4 – 2 градуси. Як ви, певне, знаєте, вважається, що потепління на два градуси у порівнянні з періодом до індустріалізації – це певний водорозділ, тобто умовний рівень, до якого процес зміни клімату вважається контрольованим.

Після перевищення цього рівня зміна клімату набуває безконтрольного характеру. Тож, перший сценарій – це лінійній розвиток процесу. За цим сценарієм фахівці зі стратегічного аналізу розглядають зміну клімату як процес, що сам по собі не створює нових проблем, а лише ускладнює ті, що уже існують. Іншими словами, якщо десь є суперечка щодо водних ресурсів, зі зміною клімату вона загостриться, якщо є суперечка щодо сільськогосподарських угідь, зі зміною клімату вона загостриться, якщо ви мешкаєте в посушливому районі, як наприклад Сахель, то проблема посухи стане ще гострішою. Тобто, там, де води бракує, її стане ще менше, а там, де її забагато, буде ще більше. Але за таким сценарієм будуть і ті, хто виграє від цього. Якщо ви подивитесь сьогоднішній номер «Financial Times», то побачите велику статтю про виноробство в Англії. Чимало представників цієї галузі радіють, мовляв, тепер ми зможемо виробляти добрі вина і конкурувати з Бордо та Бургундією! Річ у тім, що клімат Британії стає подібним до клімату Іспанії та Італії, і це дасть можливість винограду визрівати. Водночас, якщо взяти, наприклад Бордо, то там проблема полягає у тому, що через спеку виноград визріває занадто швидко і не встигає набрати необхідних властивостей. Це спричиняє низьку якість вина. Тож, як завжди в житті, хтось виграє, а хтось втрачає.

Представники ж іншої «школи» стратегічного аналізу роблять більш тривожні висновки. Вони базуються на принципі так званого додатного зворотного зв'язку. […Люблю цей термін – додатний зворотний зв'язок. Коли вивчаєш зміну клімату трапляються досить цікаві терміни..]. Зміст його полягає у тому, що проблема глобального потепління набуває самоприскорюючого характеру, що спричиняє підвищення температури на 4 – 5 градусів і зміна клімату як така уже стає окремою проблемою, а не лише чинником негативного впливу на інші процеси.

І тут найбільше занепокоєння викликає метан. Підраховано, що обсяги метану під полярною паковою кригою, на Південному та Північному полюсах, сягають приблизно 500 мільярдів тон. Потенціал метану у 23 рази потужніший у порівнянні з вуглецем. У атмосфері метан також існує. Присутність у повітрі вуглецю і метану у невеликій кількості є навіть позитивним явищем, оскільки інакше на нашій планеті було б занадто холодно. Ми ж не хотіли б жити на Марсі, де температура настільки низка, що розриває сталь. Тож, помірний зігріваючий ефект – це добре для нас, і він завжди існував. Якби цього не було, ми, наприклад, не могли б отримати засмагу на пляжі.

Але найбільше занепокоєння викликає те, що коли крига тане, виділяється метан, який викликає потепління, що спричиняє подальше потепління і таким чином цикл продовжується. Це і є «додатний зворотній зв'язок». Тож, існує занепокоєння, що таким чином потепління стане некерованим процесом.

Отже, пані та панове, чим тут можна зарадити? Взагалі, це не є темою даної лекції, оскільки я не науковець і не економіст. Я лише розповідаю про те, що за кілька днів буде обговорюватись у Копенгагені. Так, безумовно, мають існувати юридично зобов’язуючі обмеження. На цьому напрямі лідирує Європейський союз, який запропонував до 2020 року скоротити шкідливі викиди в атмосферу на 20%. З публікацій у сьогоднішніх газетах ви, певне, знаєте, що Барак Обама запропонував скорочення на 17% Сполученими Штатами. Китай та Індія ще не оголосили про свої плани, але вони, безумовно, ставляться до зміни клімату серйозніше, ніж кілька років тому, коли Китай планував побудувати впродовж подальших десяти років 500 вугільних електростанцій. Адже, дійсно, Європейському Союзу немає сенсу скорочувати свої викиди на 20%, якщо Китай та Індія продовжуватимуть забруднювати атмосферу.

Тож, Європейський Союз повинен не лише подати приклад у цьому, а й підтягнути решту світу до свого рівня. Необхідно мати правовий механізм, який дозволяв би проводити належну перевірку, щоб не покладатися на статистику, надану самими країнами, а робити об’єктивну оцінку дотримання ними відповідних норм. Ми також повинні забезпечити затримку та секвестрацію відпрацьованого вуглекислого газу і передачу відповідних технологій; особливо для бідних країн. На додаток ми маємо виробити модель, за якою індустріалізація не базуватиметься на галузях, що спричиняють великі викиди СО2, як, наприклад, цементна промисловість, про що я говорив раніше. Отже, засоби впливу на ситуацію визначено, а реалізація необхідних заходів залежить лише від політичної волі. Як людина, якам займається політикою безпеки, останні хвилини своєї лекції я хотів би присвятити питанню стратегічних наслідків проблеми, яку ми обговорюємо. Звичайно, це лише припущення – логічний прогноз, що базується на знаннях про поточні тенденції. Отже, що я можу передбачити? Негативні наслідки для виробників нафти.

На сьогоднішній день у світі є чимало країн – згадаймо Росію, Саудівську Аравію, Венесуелу – які отримують понад 80% своїх прибутків саме від експорту мінеральних ресурсів – головним чином нафти та газу. А якщо ми дійсно перейдемо до економіки з нульовим, або низьким рівнем викидів вуглецю, то попит на нафту та газ, без сумніву, різко знизиться. Наприклад, за оцінками фахівців, до 2020 року, по мірі того, як Європа поступово переходитиме на сонячну та вітрову енергію, на біопаливо, тощо, попит на Російський газ впаде на 40% . Шейх Ямані [ви, певне, не пам’ятаєте шейха Ямані: він помер досить давно] – шейх Ямані був міністром нафтової промисловості Саудівської Аравії у 70-х роках, коли ОПЕК збільшила ціни на нафту в чотири рази після арабо-ізраїльської війни 73 року – так званої Війни Судного Дня. Одного разу він сказав: «Кам’яний вік скінчився не тому, що закінчилось каміння. Так само і нафтовий вік скінчиться до того, як у нас закінчиться нафта».

То були пророчі слова. Тож, як на мене, таким країнам, як Саудівська Аравія, Росія та Венесуела, уже зараз треба діяти з урахуванням таких наслідків.

Президент Росії Медведєв у своїй недавній промові також визнав, що необхідно переходити до економіки, яка не мала б такої надмірної залежності від нафти та газу, і використовувати гроші, що надходять від продажу нафти та газу сьогодні, для забезпечення такого переходу. Чимало економістів, наприклад Мартін Вулф з «Financial Times», стверджують, що нафта – це, взагалі, прокляття, і що за останні 50 років країни, які не мають її, розвивалися у 2-3 рази швидше ніж ті, де є родовища нафти та природного газу. Це перше.

Другий наслідок. (Я говорив про це у попередній лекції – щодо розповсюдження). Йдеться про те, що очікується суттєве зростання атомної енергетики в усьому світі. Атомні компанії уже пускають слину в передчутті перспективи динамічного розвитку свого бізнесу, оскільки дедалі більше країн прагнуть перейти від викопного палива до більш безпечної ядерної енергетики четвертого покоління. Але чи буде це безпечно, якщо усі ці країни почнуть, подібно до Ірану чи Північної Кореї, розвивати власний цикл виробництва плутонію або урану, який, за відсутності належного міжнародного контролю, можна буде легко використати для створення ядерної бомби? Як забезпечити використання атомної енергетики виключно в мирних, а не військових цілях?

Третій наслідок – це значний розрив між багатими та бідними. Президент Уганди Мусевені якось сказав, що зміна клімату – це акт агресії багатих проти бідних. Можливо, це твердження є певним перебільшенням, але очевидним є те, що забруднення спричинили багаті країни, але саме бідні є найбільш вразливими до його наслідків і найменш спроможними захистися.

Якщо ви живете в Нідерландах, де історично існує проблема повеней, ви маєте набагато кращі можливості будувати захисні дамби – рятівні «ковчеги ХХI сторіччя», ніж, скажімо, Бангладеш, де існує подібна проблема. І, як уже показали обговорення на міжнародному рівні, бідні очікують, що багаті спочатку будуть вирішувати свої проблеми, але потім поділяться своїм багатством з бідними, аби ті також могли розв’язувати свої проблеми. Якщо цього не станеться, то виникає питання, наскільки серйозно це може ускладнити стосунки на глобальному рівні. Йдеться не лише про міграційні процеси, а й про напруження політичних відносин. Це підводить мене до наступного питання: тероризм.

У 2007 році Осама бен Ладен написав листа Сполученим Штатам Америки, у якому також намагався спекулювати на проблемі зміни клімату, говорячи про неї, як про чергову змову Заходу проти мусульманських країн. Це може спричинити напруження відносин ще й на релігійному ґрунті, оскільки чимало країн Близького Сходу є особливо вразливими до цієї проблеми.

І дійсно, 25 найбагатших країн світу відповідають за 90% викидів СО2 в атмосферу. Якщо взяти Китай, який можна назвати країною, що розвивається або розвинутою країною, то разом зі Сполученими Штатами вони відповідають за 40 % глобальних викидів. Немає жодного сумніву, що це є потенційним джерелом величезних ідеологічних баталій, на яких екстремісти зможуть спекулювати в міру того, як країни, що забруднюють довкілля, вважатимуться агресорами. На даному етапі Сполучені Штати щорічно викачують в повітря 20 тон СО2 в перерахунку на душу населення, в той час як Бангладеш – менше ніж півтони. Тож, виникає питання: до якої міри багаті країни готові взяти на себе відповідальність, щоб захистити не лише себе, а й інших?

Роль Китаю у цьому аспекті також матиме величезне значення. На сьогоднішній день Китай є найбільшим забруднювачем довкілля. Але зауважте: найбільшим не в перерахунку на душу населення. За цим показником він знаходиться зовсім не серед перших, а десь на рівні однієї третини викидів ЄС і далеко позаду Сполучених Штатів.

До речі, на сьогодні найбільшим забруднювачем в перерахунку на душу населення є не Сполучені Штати, а Австралія. Але за темпами збільшення викидів Китай її швидко наздоганяє. За період з 1996 до 2000 року обсяг викидів вуглекислого газу Китаєм збільшився вдвічі. Третина орних земель Китаю зараз є непридатною для використання. Тож, чи зможе країна, яку багато років тому називали «червоним Китаєм» стати «зеленим Китаєм» у ХХI сторіччі? Позитивним є те, що зараз Китай дуже серйозно ставиться до цієї проблеми і активно розвиває, наприклад, вітрову енергетику. Він також має найрозвинутішу в світі сонячну енергетику і навіть продає сонячні батареї Сполученим Штатам. Але спроможність Китаю боротися з проблемою забруднення, на мою думку, також матиме велике значення.

Надзвичайно важливо, щоб ця країна, що розвивається чи, радше, розвинута країна, долучилася до зусиль міжнародної спільноти і, разом з країнами Заходу, вийшла на передній край протистояння зміні клімату.

Ну і, нарешті, (ще хвилину уваги) – що все це означає для НАТО та міжнародної безпеки? Безумовно, нам необхідно, щоб зустріч в Копенгагені мала практичні результати. Йдеться про розробку нового договору, встановлення нових норм щодо викидів, а також виділення необхідних коштів. Чим менше ми будемо витрачати на нафту, тим більше грошей залишиться для нових технологій.

Підраховано, наприклад, що Західні країни щорічно платять виробникам нафти близько півтора трильйона доларів. Тож, чим більше грошей ми зможемо заощадити, зменшуючи використання нафти, тим більше зможемо вкладати в альтернативні технології. Як я уже говорив, ми дуже зацікавлені у створенні необхідних організаційних структур та механізмів. Але ми також маємо бути готовими до найгірших сценаріїв; до того, що ситуація може війти з-під контролю; -- навіть до наслідків потепління клімату на 2 градуси, оскільки, за розрахунками, навіть якби сьогодні розвинуті країни мали економіку з нульовим рівнем викидів вуглецю, що само по пособі не є вірогідним, потепління на 2 градуси все рівно відбулося б: в наслідок попередніх тенденцій. Це подібно до того, як ми їздимо на авто. Зазвичай ми користуємось ближнім світлом. Коли фари включені на ближнє світло, ми бачимо переважно частину дороги безпосередньо перед колесами, а в питаннях зміни клімату треба переключитися на дальнє світло, щоб бачити, що на нас чекає далеко попереду. Що усе це означає?

По-перше, я вважаю, військові будуть дедалі активніше залучатися до ліквідації наслідків природних катастроф – ураганів, повеней, тощо. Роль військових інженерів у наданні термінової допомоги щодо будівництва дамб, ремонту доріг та відновлення роботи електромереж набуватиме дедалі більшого значення.

Кілька років тому у Сполучених Штатах 30 000 військових було залучено до ліквідації наслідків урагану Катріна. Поліція була настільки перевантажена, що не могла впоратися,і лише військовим вдалося забезпечити порядок. Потрібно більше вертольотів, більше плоскодонних човнів, щоб евакуювати людей, які рятуються від повені на дахах будинків.

Не подумайте, що це жарт, але лише на минулих вихідних у нас в Великій Британії повінь повністю затопила село в графстві Камбрія і були люди, яких довелося знімати з дахів гелікоптерами. Отже, це буває не лише в таких місцях, як Сполучені Штати, де урагани трапляються досить часто. Тож, нам, безумовно, доведеться значно активніше залучати військових спільно з поліцією, медичними та рятувальними службами до планування з ліквідації наслідків природних катастроф, забезпечувати належний вишкіл, щоб вони завжди були готовими до практичних дій. Як у випадку з цунамі. Я не стверджую, що цунамі був результатом зміни клімату, але НАТО направляла свої Сили Реагування до Пакистану для будівництва лікарень та евакуації людей. Сполучені Штати направляли свої підрозділи ВМС до провінції Ачех після того, як там сталося цунамі… – Подібна допомога – це ще й чудовий інструмент громадської дипломатії. Завдяки місії НАТО в Пакистані між нами з’явилися відносини, які не існували раніше. Теж саме можна сказати про роль США в провінції Ачех. В результаті надання допомоги Америкою ставлення до США з боку Індонезії – найбільшої за кількістю мусульманського населення країни світу – значно покращилося у порівнянні з тим, як це виглядало після оголошення так званої «глобальної війни з терором». Отже, найпершим висновком для нас має бути те, що ми повинні бути готовими до роботи з ліквідації наслідків катастроф.

Біженці. Міграційні потоки (я вже згадував про це) – це також проблема, до вирішення якої нам доведеться долучитися. Візьміть, скажімо, те, що ми в НАТО називаємо «комплексним підходом». В Афганістані ми пересвідчились, що неможливо розв’язати проблеми, які там існують, без співпраці з Європейським Союзом, з Організацією Об’єднаних Націй, без тісної взаємодії між цивільними та військовими; ми повинні також розвивати відносини з іншими міжнародними організаціями, щоб спільно вирішувати завдання, пов’язані зі зміною клімату і використовувати їхню інформацію, їхні перспективні аналізи та прогнози.

За статистикою на сьогоднішній день країни НАТО витрачають менше половини відсотка від своїх оборонних бюджетів на заходи, пов’язані зі зміною клімату. Найближчими роками цю ситуацію необхідно змінити. Моя країна – Великобританія – уже розглядає можливість створення так званої «Зеленої книги оборони» – дослідження з питань зміни клімату. У 2007 році Сполучене Королівство ініціювало засідання Ради Безпеки ООН, що вперше в історії організації було присвячене питанням зміни клімату: тому, якими можуть бути наслідки кліматичних змін для світової безпеки, якщо вони спричинять підрив екології, зменшення економічного росту, дефіцит харчів, води та інших ресурсів; якщо це створить додатковий тиск на слабкі країни, що перебувають на грані колапсу і прискорить їхнє падіння; якщо це спричинить розпад легітимних органів влади чи навіть приведе до утворення нових центрів влади, скажімо, у особі польових командирів або регіональних етнічних груп?

Я не стверджую, що все це станеться завтра, або що ми можемо все передбачити, але нам необхідно починати готуватися до таких сценаріїв: слідкувати за ситуацією у найбільш вразливих регіонах, враховувати часові межі і взагалі тримати руку на пульсі. Неможливо дозволити, щоб ці події заскочили нас зненацька.

Військово-морський аспект. Багато з тих речей, про які я говорив, мають відношення до водного середовища: повені, урагани, забезпечення поліцейського контролю над арктичним регіоном з метою запобігання екологічним катастрофам. Якщо через цей віддалений і практично безлюдний регіон світу почне проходити більше танкерів для транспортування пального, то що ми будемо робити, коли там станеться аварія? Якщо, наприклад, зіткнулися два танкери і стався величезний вилив нафти? Хто має втрутитися, щоб оперативно почати ліквідацію наслідків?

Ще один приклад – піратство. Це морська проблема, викликана надмірним виловом риби. Можливості промислу скоротилися і сомалійці, що колись ловили рибу почали ловити кораблі, зробивши це альтернативним джерелом засобів існування. У цьому питанні також виконання поліцейських функцій військово-морськими силами набуває особливого значення.

Наприклад, на сьогоднішній день у моїй країні – Великобританії – адміралів більше, ніж кораблів. Лорд Нельсон перевернувся б у домовині, якби дізнався, що Британія – традиційно одна з найбільших морських держав світу – має більше адміралів, ніж кораблів: 45 адміралів на 43 кораблі.

Військово-морські сили США, що за президентства Рейгана, 20 років тому, складали 600 кораблів, сьогодні мають менше трьохсот. Тому виділення більших коштів на ВМС, а також на гелікоптери, буде ключовим завданням.

Нам потрібні додаткові механізми раннього попередження, необхідно визначити шляхи збору оперативної інформації, щоб запобігати випадкам, коли зміна клімату спричиняє міждержавні конфлікти, хаос або нестабільність. В межах Альянсу ми повинні проводити більше консультацій щодо цих загроз і, врешті-решт, нашим країнам необхідно скоротити власні викиди парникових газів. Військові спалюють нафту інтенсивніше, ніж будь- хто інший. Лише військові літаки щорічно витрачають 250 мільярдів літрів пального, а це означає, що в атмосферу потрапляють тони і тони вуглекислого газу. Один натівський танк при виконанні операцій спалює близько чотирьох літрів пального за секунду. Навіть мій дуже старий автомобіль не спалює так багато; дякувати Богу!

Або візьмемо Афганістан. Нам потрібно ввозити туди величезну кількість пального. Минулого року 170 людей було вбито, головним чином у Пакистані, лише на шляху доставки пального до військових частин НАТО в Афганістані. А з розширенням контингенту у цій країні ми потребуємо ще більше пального. Якщо ми зможемо скоротити використання палива, ми не лише значно полегшимо собі життя, а й врятуємо життя багатьох людей, що займаються його доставкою в місця проведення операцій. Тож, ми повинні пом’якшити і свій власний «вуглецевий слід» на довкіллі.

Отже, пані та панове, впродовж наступних років нам знадобиться чимало коштів, аби привести нашу планету до ладу. Але якщо найближчими роками ми не дамо собі ради у розв’язанні проблем зміни клімату, то ліквідація наслідків коштуватиме нам незрівнянно більше. Але, як не парадоксально, те, що по потенційно може спричинити найбільші конфлікти у світі, здатне також об’єднати світ в межах нової форми урядування – великої двадцятки, як це сталося у випадку фінансової кризи, і долучити до спільної роботи такі країни як Китай та Індія, що дедалі глибше усвідомлюють наслідки зміни клімату; долучити Росію, яка також дедалі краще розуміє необхідність такого урядування.

Іншими словами, зміна клімату дає можливість – вперше з часів заснування ООН, у 1945 році (нехай навіть на той час до неї входило лише 50 країн світу) – створити структуру дійсно глобального урядування, і якщо ми зможемо зробити це, щоб боротися зі зміною клімату – найважчою і найсерйознішою загальносвітовою проблемою, то можна собі уявити, чого можна досягти шляхом глобального урядування у розв’язанні таких проблем, як фінансова криза, тероризм, СНІД та інші хвороби, а також в питаннях загального розвитку.

Отже, з одного боку, людство може втратити все в результаті зміни клімату, але, водночас, ця проблема відкриває перед ним і необмежені нові можливості.

Дякую.

-- Як, на Вашу думку, територіальні претензії Росії щодо Арктики, де спостерігається танення, можуть вплинути на відносини між НАТО та Росією, і якою має бути реакція Альянсу на ці претензії?

-- Власне, на сьогоднішній день новини не такі вже й погані. (Як я вже говорив: в житті чимало парадоксів). Питання, що можуть викликати неабияке напруження стосунків – територіальні претензії, суперечки щодо прав на буріння та доступ до корисних копалин в Арктиці, навпаки привели до активної співпраці. Не пам’ятаю назви цього міста в Гренландії – (його дуже важко вимовити) – там зустрічалися представники зацікавлених країн – Канади, Сполучених Штатів, Росії, Данії, Норвегії – і домовилися, що рішення стосовно розв’язання спору має ухвалити ООН, а сторони зобов’язуються його виконувати; йдеться про російський Хребет Ломоносова, що простягається аж до Північного полюса. Отже, на даному етапі – це позитивне рішення.

Безумовно, Альянс зацікавлений в мирному врегулюванні цього питання і створенні необхідних правових механізмів. Росіянам, звичайно, знадобиться величезний капітал і західні технології, особливо норвезькі технології глибоководного буріння, якщо вони збираються серйозно розробляти природні ресурси цього регіону. Але якщо світ буде поступово відходити від використання вугілля, якщо ціни на нафту та газ знижуватимуться, то, можливо, й не буде особливого економічному сенсу у тому, щоб витрачати величезні кошти на розробку цих ресурсів. Звичайно, коли ціна нафти сягає двохсот доларів за барель, це вигідно, але якщо вона знизиться до 20 доларів, рентабельність втратиться. Тож, поживемо – побачимо.

Відверто кажучи, я вважаю, що найбільша проблема щодо Арктики полягає не в суперництві супердержав, як це було в 19 сторіччі, а у тому, що через цей регіон проходитиме дедалі більше танкерів та кораблів. Ми вже бачили, що відбувається, коли стикаються два танкери і відбувається вилив нафти; з усіма екологічними наслідками, рятуванням екіпажів, тощо. Я вважаю, що рятувально-пошукові операції, що виконуються у таких випадках, це – завдання саме для НАТО, і це відкриває для нас нові можливості співпраці з Росією. Не секрет, що наші відносини з росіянами часом були досить напруженими , тож ми повинні знаходити сфери, в яких ми мали б спільний інтерес співпраці.

Наприклад, російський корабель бере участь у операції боротьби з піратством в Аденській затоці, оскільки Росія також вважає цю проблему загрозою своїм комерційним інтересам, адже їм не менше, ніж нам потрібно розвивати торгівлю. Отже, тут ми маємо можливість для співпраці щодо спільного контролю акваторії, спільної мережі збору оперативних даних, спільного супутникового спостереження, спільного виконання поліцейських функцій у випадку інцидентів з танкерами або природних катастроф. Таким є моє бачення.

-- Судячи з Вашої лекції, Ваш погляд на загальну ситуацію зі зміною клімату є не дуже позитивним. Ви більше зосереджуєтесь уже на наслідках цього процесу і на тому, як ми маємо реагувати на них у майбутньому. Але, що, на Вашу думку, може досягти зустріч в Копенгагені і яким може бути вплив організації ОПЕК на цю ситуацію?

-- Ну, перш за все, я не економіст і не кліматолог, тому я не маю відношення до переговорів у Копенгагені. Але очевидним є те, що термін чинності Кіотського протоколу – документу ООН, що діє з початку 90-х років, добігає кінця у 2012 році. 2010-й уже не за горами, а впровадження нових правових механізмів потребує часу, тому необхідно, щоб зустріч в Копенгагені дала позитивний результат у цьому плані. Якщо ми хочемо, щоб до 2012 року у нас був новий договір, новий діючий механізм, ми не можемо чекати 31 грудня 2011-го, інакше впродовж певного періоду у нас не буде жодного міжнародного правового режиму щодо зміни клімату; а, оскільки мова йде про таку важливу проблему, це буде дуже і дуже погано. Тож, потрібно, щоб Копенгаген , як мінімум виробив певну рамкову угоду. Інакше кажучи, правникам, можливо, не вистачить часу, щоб розробити повномасштабний Договір і виписати усі зобов’язання, але нам потрібно мати, принаймні, базову домовленість і узгоджені граничні рівні викидів країнами, що спричиняють найбільше забруднення, тобто юридично зобов’язуючі положення щодо зменшення викидів. Саме тому уже зараз деякі країни, такі як США, пропонують скоротити викиди до рівнів 2005 року, а Європейський Союз пропонує скорочення до рівнів 1990-го року.

Оскільки в 90-му році рівень викидів СО2 був нижчим, ніж у 2005 році, то чим більше країн не лише значно зменшуватимуть викиди, а й братимуть на себе зобов’язання повернутися до рівнів 90-х років, тим більше ми зможемо компенсувати шкоду, завдану довкіллю впродовж останніх років. Це буде найпершим позитивним результатом, оскільки мова вже йтиме не лише про уповільнення темпів зростання викидів, а про повернення тенденції у зворотному напрямі. Тобто йдеться не про те, щоб просто уповільнити процес збільшення шкідливих викидів. Ні, сама динаміка процесу має розвиватися у протилежному напрямі, що зробить реалістичною перспективу створення економіки з нульовим рівнем викидів СО2 уже до кінця поточного сторіччя, оскільки навіть з «безвуглецевою» економікою, ми, принаймні впродовж десь двох наступних десятиріч, все рівно матимемо планетарне потепління на два градуси.

По-друге, цей договір має бути не лише юридично зобов’язуючим, він повинен також передбачати міжнародний нагляд та контроль за його виконанням; щоб не покладатися лише на те, яку статистику надають країни стосовно досягнутих ними результатів, оскільки ця інформація може бути необ’єктивною. По-третє, багаті країни мають взяти на себе зобов’язання щодо передачі бідним відповідних технологій, зокрема стосовно так званої затримки та секвестрації вуглекислого газу. Можна експлуатувати і станції, що працюють на вугіллі, але за умови, що в результаті процесу фільтрації відбувається затримка вуглекислого газу, а далі – його захоронення і секвестрація.

Для бідних країн, що не можуть дозволити собі мати атомні електростанції і продовжують покладатися на вугілля чи біопаливо, подібні технології мають неабияке значення. Адже ми не можемо їм сказати: «Вибачайте, але ви маєте припинити свій розвиток через зміну клімату. Ми свої країни розвинули, отримали свої переваги, усім спасибі, але вам зараз доведеться залишитися бідними, оскільки ви маєте пожертвувати собою, аби ми змогли стабілізувати нашу планету». Отже, я вважаю, що у Копенгагені має бути знайдено прийнятний компроміс з урахуванням необхідності подальшого розвитку, спрямованого на подолання бідності. Відомо, що за останні 20 років лише в Азії глобалізація витягнула зі злиднів 300 мільйонів людей. І ми повинні продовжувати цей процес, але в екологічно чистий спосіб. Це дуже важливо.

По-третє, нам необхідно мати належну міжнародну систему торгівлі викидами. Ви певне чули про це. Це технічне і досить складне питання, але нам, дійсно, необхідно мати дієву і ефективну систему торгівлі викидами, за якої компанії купували б дозволи на викиди СО2 і платили б за це належний податок. Якщо викиди вуглекислого газу не підлягатимуть оподаткуванню, то забруднення триватиме. Тобто зараз ви платите за певний товар, але якщо доведеться платити також за вуглекислий газ, який було виділено в процесі виробництва цього товару, то його ціна буде значно вищою. Необхідно мати адекватну ціну на СО2, яка виражала б його справжню вартість в плані тієї шкоди, яку цей вуглекислий газ може завдати довкіллю.

Отже, має бути міжнародна система торгівлі викидами, за якої країни, що мають дозвіл на викиди СО2, платили б компенсацію для того, щоб, наприклад, допомогти Бразилії зберегти амазонські ліси, які виконують функцію так званого вуглецевого стоку – поглинають СО2. Це складна тема, але суть полягає у тому, що така система має бути адекватною і дієвою, а не такою, що лише створює видимість контролю за зміною клімату, а насправді дозволяти зберігати статус-кво. Отже, навіть якщо у Копенгагені не буде підписано угоду щодо правого механізму, необхідно мати серйозну рамкову домовленість і політичну волю, щоб новий договір був готовим до 2012-го, коли скінчиться термін дії Кіотського протоколу. Перепрошую за довгу відповідь, але це важливе питання і я намагався відповісти якнайкраще.

-- Дякую за розгорнуту відповідь. Це було дуже цікаво… Ви неодноразово згадували країни, що стрімко набирають силу і називали Росію, Китай та Індію, але, як на мене, у цьому списку бракує Бразилії. Цікаво, що люди зазвичай говорять про зміну клімату в контексті країн, що створюють проблеми для довкілля, але це рівняння має включати і країни, що можуть прислужитися розв’язанню проблем, і тут Бразилія, безумовно, може відіграти дуже важливу роль.

По-перше, це країна, що потребує допомоги в збереженні природних ресурсів: ми знаємо, що чимало людей ринулись до Амазонії за дорогоцінною деревиною та мінералами. Відомо також про територіальні претензії, які висувають до Бразилії сусідні країни. Але цікаво, що в обговореннях щодо Копенгагенської конференції та створення нового Договору ми не чуємо серйозних заяв стосовно таких країн, як Бразилія. А вони могли б суттєво сприяти розв’язанню проблеми, особливо з огляду на те, що, як ви і зауважували, передача ядерних технологій може бути доволі чутливим питанням безпеки. Хотілося б почути Вашу думку стосовно цього.

-- Дуже дякую. Те, що я не згадав Бразилію, це безумовно, недогляд з мого боку. Особливо якщо враховувати, що зараз дедалі більше говорять про країни так званої групи «БРІК»: Бразилія, Росія, Індія та Китай, які стрімко зростають і стають дедалі важливішими глобальними гравцями. Ви також знаєте, що недавно Бразилія відкрила неподалік свого узбережжя великі родовища нафти і газу, які впродовж кількох майбутніх років можуть зробити цю країну одним з найбільших виробників цих ресурсів. Але увагу до цієї країни, перш за все, привертає Амазонська низовина. Не пам’ятаю точних цифр, але на сьогоднішній день цей регіон поглинає, здається, близько 10 % загального обсягу СО2 у світі. Таким є рівень секвестрації вуглекислого газу в амазонських лісах, які є найбільшою у світі територією вуглецевого стоку, і якщо знищення екваторіальних лісів Амазонії буде продовжуватись – через забудівлю, через вирубку лісів, через сільське господарство – ми втратимо не лише значну частину біологічної різноманітності, а й важливий ресурс вуглецевого стоку. Ось чому у відповіді на попереднє питання я говорив про систему торгівлі викидами. Я знаю, що країни, наприклад, такі як Австралія, уже працюють над створенням системи, що дозволила б збалансувати дозволи на викиди СО2 з інвестиціями для Бразилії, щоб відновити амазонські ліси, або принаймні зупинити поточну динаміку їхнього знищення. Це буде абсолютно необхідно. Отже, те, що скаже в Копенгагені президент Лула, буде не менш важливо ніж те, що скаже президент Китаю Ху Дзінтао.

-- Я із Філіппін; дуже вдячний за можливість відвідати цю лекцію… Впродовж сьогоднішніх обговорень ви жодного разу не сказали про освіту та виховання як важливий засіб скорочення викидів вуглекислого газу та метану. Що ви можете сказати з цього приводу?

-- Існує два погляди на дану проблему. Знову таки, я не претендую на звання експерта у цій галузі. Якщо проаналізувати суспільний дискурс, то є ті, хто вважає, що «благодійність починається вдома» і тому шлях до розв’язання проблем зміни клімату лежить через переробку побутових відходів. Це те, чим ми тут у Бельгії почали займатися кілька років тому. У нас окремі спеціальні мішки для пластика, для паперу, для загальних відходів. А якщо переплутаєш мішки, то в четвер вранці твоє сміття просто не приберуть. Тому ми вже звикли, що скло, скажімо, треба класти в спеціальний контейнер; і, взагалі, у повсякденному житті ми стали більш свідомими: намагаємося купувати менші авто, з меншими двигунами; купуємо неетилований бензин… І так триває вже досить довго.

Отже, є певна група кліматологів, які вважають, що, як колись сказав Мао Цзедун, «навіть найдовша подорож починається з першого кроку», тож, ми повинні починати з себе і подавати приклад іншим: вдома вимикати світло, коли в ньому немає потреби, приймати душ раз на день, а не двічі, економити воду, переводити свої помешкання на сонячну енергію, тим більше, що це дозволить ще й заощадити на наших рахунках за газ та централізоване електропостачання. Але є й інша група науковців, які говорять: «Облиште! Врешті-решт, ви вводите людей в оману, коли говорите, що усі ці індивідуальні жести можуть реально вплинути на ситуацію.

Забруднення довкілля, головним чином, є результатом промислового виробництва – виробництва автомобілів, цементу – і, в першу чергу, країнами, які обрали модель розвитку, що базується на важкій промисловості, а не на сфері послуг. Тому це питання має вирішуватись на міждержавному рівні. Звичайно добре, коли люди повертаючись увечері з роботи відчувають задоволення собою, мовляв, «сьогодні я молодець: пішов на роботу пішки, а не поїхав на авто». До того ж це корисно і для здоров’я, а не лише для довкілля. Але усе це не може замінити міждержавних зусиль, а 90 % забруднення відбувається саме на рівні державної економіки і саме на цьому рівні треба шукати шляхи вирішення проблеми.

Вам вирішувати, яким з цих підходів ви будите керуватися, але мій висновок полягає у тому, що ми всі, дійсно, маємо поводитись відповідально, але не потрібно себе обдурювати, вважаючи, що наша свідома поведінка може замінити угоду, яку необхідно прийняти в Копенгагені – дієвий документ, що, на міждержавному рівні регулював би скорочення шкідливих викидів.

До того ж варто пам’ятати, що тільки ті, хто має розкіш і щастя жити у промислово розвинутому суспільстві, також мають розкіш реалізовувати індивідуальні заходи щодо обмеження темпів збільшення викидів СО2. Але 90 % населення світу живе в інших умовах. Ви знаєте, що у світі понад мільярд людей, кожен з яких живе на один долар у день. Тож, вони не мають такої розкоші.

Тому, що стосується спалювання вугілля, розвитку сільського господарства, тваринництва, тощо, у майбутньому вони можуть стати одними з найбільших забруднювачів довкілля. Отже, нам необхідно мати глобальну угоду, яка, перш за все, має бути досягнута на рівні урядів.

… Дуже вам дякую. Ви, як завжди, були чудовою аудиторією і я вдячний, що вислухали мене. Сподіваюсь, я не відбив у вас охоту відвідати мою наступну лекцію, що відбудеться за кілька тижнів. Ще раз дякую і до побачення.