Лекція 1 – Розповсюдження ядерної зброї: як має реагувати міжнародне співтовариство?

Пані та панове! Вітаю вас в Інституті європейських досліджень, на першій з чергової серії лекцій про НАТО та загальні питання безпеки.

Наш гість – Доктор філософії Джеймі Шей – директор з питань планування політики НАТО, який працює в приватній канцелярії генсека Альянсу. Зараз він розпочне першу лекцію щодо ядерного розповсюдження, і, оскільки це початок циклу, хочу нагадати, що лекції записуються і будуть розміщені на веб-сайті НАТО. Тож, за цієї причини, а також в знак поваги до лектора, прошу вимкнути мобільні телефони, якщо ви цього ще не зробили.

А зараз, Джеймі, слово Вам.

-- Дуже дякую, Ентоні. На початку чергового циклу лекцій про НАТО хочу, як завжди, подякувати Вам та Інституту європейських досліджень за те, що знову люб’язно надали своє приміщення для проведення цього заходу. Подібні заходи завжди краще проводити поза межами штаб-квартири НАТО, перед справжньою студентською аудиторією, тому я вдячний також студентам за їхню присутність. Мене завжди вражає, як безкоштовний бутерброд та склянка апельсинового соку здатні вплинути на відвідуваність. Сподіваюсь, що і на шостій лекції вас буде не менше, навіть якщо для цього нам доведеться замаювати вас ікрою та шампанським. Нехай там як, але мені дуже приємно бачити вас сьогодні. Повинен також відразу вибачитись за те, що мій акцент кокні сьогодні ще гірший ніж завжди, оскільки я дуже застуджений, але як кажуть, «the show must go on» -- шоу має продовжуватись. Тому я постараюсь забезпечити наше спілкування, попри нежить та застуду. Тож, іще раз хочу повторити, що дуже радий бачити вас тут.

Як уже сказав Ентоні, даний цикл включатиме шість лекцій, в яких я спробую розглянути загрози, що сьогодні постають перед Альянсом, і взагалі перед міжнародною спільнотою, а також проаналізувати, які з них є найбільш «загрозливими». Чи не сприймаємо ми деякі з них занадто серйозно? Чи може недостатньо серйозно? Наскільки небезпечними насправді є ці загрози?

І розглянемо ми ці питання, як ви бачите на цьому гарному екрані, на тлі нової Стратегічної концепції НАТО. Ви, певне, знаєте, а якщо ні, то зараз дізнаєтесь, що впродовж останніх кількох тижнів група фахівців під керівництвом колишнього держсекретаря Сполучених Штатів Мадлен Олбрайт аналізує поточний стан Альянсу, щоб уже в травні надати генеральному секретарю НАТО рекомендації стосовно майбутнього цієї організації. Що повинно і що не повинно увійти до нової Стратегічної концепції НАТО. Щоразу, коли розробляється біла книга, як це називають деякі національні уряди, чи оборонний або стратегічний огляд, відправною точкою, є аналіз середовища, в якому доведеться діяти.

Тож, безумовно, для організації на кшталт НАТО, що діє у сфері безпеки та оборони, першочерговим питанням є те, якими є головні виклики безпеці наших громадян. І не лише це, а ще і як ми можемо відповісти на ці виклики шляхом активнішого залучення НАТО. Коли чітко знаєш поточні завдання, значно легше розробити нову структуру НАТО чи іншої організації – структуру, що відповідала б цим завданням. Отже, впродовж наступних шести лекцій я хотів би розглянути шість конкретних тем.

Сьогодні, як уже сказав Ентоні, я зупинюсь на питанні ядерної зброї та її розповсюдження. Чи дійсно «ядерного джина» випустили з пляшки? І що означає розповсюдження ядерної зброї в контексті можливих сценаріїв війни та миру у ХХІ сторіччі?

На наступній лекції ми поговоримо про зміну клімату, що стає не лише дедалі моднішою темою, а й дедалі нагальнішою проблемою. Ми розглянемо, як, з точки зору безпеки, цей чинник впливатиме на міжнародні відносини, якими будуть нові виклики, пов’язані з ним, та як під його впливом загостряться уже існуючі проблеми безпеки.

На третій лекції ми поговоримо про міжнародний тероризм. Вісім років минуло після 11 вересня 2001 року: чи залишається аль-Каїда та міжнародний тероризм такою ж колосальною загрозою, як це видавалося після терористичних ударів по Світовому торгівельному центру та Пентагону вісім років тому?

Четверту лекцію я хочу присвятити питанням енергетичної безпеки. Чи дійсно світ стоїть перед загрозою гострого енергетичного дефіциту, коли країни дедалі жорсткіше конкуруватимуть, можливо навіть військовим засобами, за обмежені енергоресурси, а також які загрози постають перед енергетичними об’єктами життєзабезпечення?

П’ята лекція стосуватиметься так званих недієздатних держав. Таких чимало, то ж яка вірогідність того, що впродовж наступних 15 років НАТО залучатиметься до вирішення їхніх проблем, подібно до того, як ми це робили на Балканах та в Афганістані впродовж останніх 15 років. Чи можливу взагалі виконати цю «нездійснену місію» -- воскресити країни з мертвим державним механізмом ще й оздоровити їх?

І остання – шоста лекція – про кібер-тероризм. В чому, з точки зору безпеки, полягає реальна загроза проникнення хакерів у комп’ютерні мережі? Чи є кібер-атака еквівалентом військового нападу, якщо вона становить загрозу життєвим інтересам держави? Ось таке меню, якщо хочете, я збираюсь запропонувати вам на наступні кілька тижнів, і, як я уже сказав, буду дуже радий бачити вас і на наступних лекціях.

А зараз, перейдімо до сьогоднішньої теми – ядерна зброя. Для людей мого покоління (на щастя, серед присутніх тут таких небагато) – життя з самого малку в тіні ядерної бомби мало застрашливий і протверезний ефект. Дамоклів меч ядерного знищення висів над нами відколи ядерну зброю було винайдено і відколи її було вперше застосовано – 65 років тому, наприкінці другої світової війни. Ядерна зброя, на відміну від попередніх видів озброєння, вперше зробили можливим рух цивілізації у зворотному напрямку. Коли я був трохи молодшим, ніж більшість із вас присутніх тут, існувала певна мода на фільми на кшталт «Доктор Стрейнджлав», якщо пам’ятаєте, з Пітером Селлером [я гадаю, цей фільм і сьогодні сприймається таким же сучасним як і в шістдесяті, коли він вийшов на екрани], а також мода на книги [таких було чимало], що нібито передрікали, яким буде життя у світі, де сталася ядерна війна.

Однією з перших книг, що я прочитав у дитинстві, був роман Невіла Шюта «На узбережжі», в якому розповідається, як в Австралії залишилося лише кілька людей, які вижили в ядерній війні і намагаються почати цивілізацію заново, з кам’яного віку.

Отже, було чимало тривоги стосовно того, чи можливо вижити в ядерній війні, і якщо можливо, то як саме. Скажімо, чи спричинить така війна так-звану «ядерну зиму», що стане початком вічного льодовикового періоду? Інакше кажучи, якщо нас і не знищить ядерний вибух, ми загинемо в результаті екологічної катастрофи, що настане потому.

І тут є певний парадокс, я впевнений, що більшість з вас є свідомими цього. З одного боку існували усі ці страхи, тревоги, і чимало людей песимістично оцінювали перспективу уникнути ядерної війни за свого життя, адже винахід ядерної зброї був незворотнім, тому її розповсюдження здавалося неминучим. А водночас існувала ще одна реалія, в якій ми жили і яку американський історик Джон Льюіс Геддіс, говорячи про Європу, назвав «довгим миром». Для Європи то був найбільш тривалий період мирного життя ще з часів Карла Першого Великого.

Як не парадоксально, за це, певною мірою, завдячують саме ядерній зброї, оскільки відчуття небезпеки застосування такої зброї було настільки сильним, що кожна зі сторін в однаковій мірі стримувала себе від дій, що могли спричинити взаємне знищення.

Ядерна зброя мала єдине призначення – слугувати гарантією того, що інша сторона не застосує ядерну зброю проти тебе. Таким чином, найнебезпечніша в історії людства зброя, як це не дивно, виконувала миротворчу роль, оскільки її наявність робила немислимою саму ідею війни між Радянським Союзом та Сполученими Штатами.

І дійсно, попри всю актуальність проблеми розповсюдження, попри всі песимістичні настрої, на сьогоднішній день ядерна зброя застосовувалась лише двічі – 65 років тому, наприкінці Другої світової, проти Хіросіми та Нагасакі. Звичайно, такий погляд межує з надмірної самозаспокоєністю, і я це добре розумію.

По-перше, супердержави, принаймні одного разу, впритул наблизилися до обміну ядерними ударами. – Це було у жовтні 62-го року, під час Карибської кризи.

По-друге, час від часу відбувалися шокуючі технічні збої, наприклад в роботі Американської радіолокаційної системи, або радянської, як це було в 90-х, коли радянське керівництво помилково прийняло запуск норвезького метеорологічного супутника за можливий запуск американської ракети. Ситуація швидко прояснилася, але була мить, коли вона була на межі.

Так що технічні збої могли спричинити велику паніку, коли вони були викликані, наприклад, тим, що в діапазон дії локатора потрапила зграя диких гусей, як це сталося одного разу в 70-х з американською системою протиповітряної оборони «НОРАД». Відомо, що Кісінджер привів тоді ядерні сили США в стан найвищої бойової готовності – до рівня ДЕФКОН 1; то було під час Арабо-ізраїльської Війни Судного дня, у 73-му році. Отже траплялись неодноразові випадки, що викликали неабияку паніку; хоча й не такі серйозні, як карибська криза.

І, по-друге, маю додати – попри те, що стримуючий чинник ядерної зброї дійсно допоміг Європі зберегти мир, але він не зміг запобігти численним війнам поза її межами – війнам, у яких дві супердержави воювали між собою опосередковано. Згідно статистики, ці неядерні, але дуже руйнівні війни забрали життя близько 25 мільйонів людей. Сьогодні ж найбільшу тривогу викликає те, що ситуація була задовільною лише тоді, коли тільки дві супердержави мали монополію на ядерну зброю.

Вони володіли нею у відносно паритетному обсязі і (до того ж) мали цілу низку угод щодо контролю над озброєннями. Ви пам’ятаєте, що в сімдесятих був процес ОСО – переговорів про обмеження стратегічних озброєнь, в 90-х – процес Переговорів про скорочення стратегічних наступальних озброєнь – СНО, різноманітні договори, навіть угода 72-го року між Ніксоном та Брежнєвим «Про запобігання ядерній війні».

Ці дві наддержави мали належний рівень порозуміння щодо ядерної зброї. Вони були зацікавлені у виживанні: обидві вірили в перемогу своєї ідеології, а тому хотіли дожити до цієї перемоги. Отже, поки мова йшла лише про Радянський Союз та Сполучені Штати, все було більш-менш в порядку. Вони знали як поводитись з ядерною зброєю. Але сьогодні існує острах, що ми знаходимось на межі нової хвилі розповсюдження: з’явилося кілька «новачків», котрі працюють над тим, аби мати ядерні можливості.

Чи ми можемо бути впевнені, що ці «новачки» так само проявлятимуть здоровий глузд, стриманість, обачність і будуть так само зацікавлені у виживанні, як і супердержави? Щоб не застосовувати ядерну зброю, а розглядати її лише як страховий поліс, як я говорив раніше, – щоб інші, хто має таку ж зброю, не застосували її проти тебе. Отже підсумуємо, що ми маємо на сьогоднішній день? Я гадаю, що ми знову опинилися в парадоксальній ситуації.

З одного боку – так, кількість ядерних держав збільшилась, але, водночас, ядерні боєголовки налічують менш ніж 50% від кількості, що існувала у 82-му році – коли Джонатан Шелл написав свою відому книгу «Доля Землі», яка, принаймні для мого покоління, була головним антиядерним трактатом того часу.

На сьогоднішній день у світі існує близько 23 000 ядерних боєголовок. Звичайно, добре, що це становить менше п’ятдесяти відсотків від загальної кількості 82-го року, але невтішна новина полягає в тому, що цей арсенал – це все ще 2,3 мільйона «хіросім». А цього достатньо, щоб знищити світ кілька тисяч разів поспіль. Безумовно, це надмірно велика кількість. Що ж конкретно стоїть за цією цифрою?

Отже, Сполучені Штати мають 5 200 розміщених боєголовок. Росія – приблизно 4 138; Франція – десь 350; Великобританія – близько 160 і Китай – десь від 100 до 200 боєголовок. Це те, що стосується 5 держав, які офіційно вважаються ядерними, -- так би мовити, задекларованих ядерних держав, які, як ви добре знаєте, водночас є 5 постійними членами Ради безпеки ООН. Цікаво, що 95% нової ядерної зброї належать двом країнам – Сполученим Штатам та Радянському Союзу, чи Росії на сьогоднішній день, я обмовився. Трохи пізніше ми повернемось до цього питання.

Друге: що стосується «новачків», як я їх назвав раніше. За підрахунками, Індія має близько 100 боєголовок, Пакистан – приблизно 60, Північна Корея – десь від 6 до 12. Ізраїль, який офіційно ніколи не підтверджував, що є ядерною державою, має невизначену кількість боєголовок. Існують різні здогадки та орієнтовні підрахунки, але, звісно, окрім ізраїльтян достеменно не знає ніхто.

…Південна Африка мала ядерну програму, але відмовилась від неї у 93-му році. Отже, попри те, що у ядерному клубі дійсно з’явились нові члени, є й позитивні приклади, коли країни добровільно припиняли свої ядерні програми. Я вже згадував про Південну Африку останніх років апартеїду і більш пізні періоди. Іншими прикладами можуть слугувати Аргентина, Бразилія та інші країни, що мали подібні програми, але вирішили їх згорнути.

Таким чином, зроблений у 60-их роках президентом Джоном Кеннеді прогноз про те, що до кінця його каденції – [а вона мала б завершитись у 64-му, якби не його трагічне вбивство] – кількість ядерних країн сягне 25, не справдився навіть 40 років потому. І дійсно, за підрахунками 60-их років, 23 країни світу мали або ядерну зброю, або ядерні програми, в той час як зараз є лише 8 держав з підтвердженим ядерним статусом.

Отже, загальна кількість ядерних боєголовок зменшується і проблема розповсюдження, принаймні поки що, не є настільки страшною, як багато хто передрікав. Але сьогодні дійсно існує острах, що ця благополучна ситуація відносної послідовності і стабільності скоро зміниться.

Чому? Я гадаю, першою причиною є страх, чи занепокоєння, стосовно того, що вплив зміни клімату, особливо скорочення використання викопного палива, такого як вугілля та нафта, спричинить відновлення ядерних досліджень. На сьогодні моя країна (Великобританія), а також Фінляндія та багато інших уже ухвалили рішення щодо відновлення своїх ядерних програм. А інші – такі як Німеччина, яка на певному етапі вирішила відмовитися від ядерної енергії – зараз переглядають свої позиції, оскільки ядерна енергія, особливо в епоху зростання або нестабільності цін на нафту, є більш рентабельною альтернативою.

За даними Міжнародного агентства з атомної енергії, до 2050 року кількість атомних електростанцій цивільного призначення у світі може зрости від 300, що існують на сьогоднішній день, аж до 1400, а підвищення попиту на енергоресурси впродовж наступних 20 років прогнозується на рівні 45%.

Звичайно, це лише передбачення, але воно дійсно означає, що якщо у світі ставатиме дедалі більше країн з цивільними ядерними програмами – потенційно, як сьогодні Іран: з власними можливостями переробки ядерного палива для своїх атомних реакторів – то буде дуже складно здійснювати моніторинг такої великої кількості країн і гарантувати, що вони не будуть таємно використовувати ядерне паливо не за призначенням чи збагачувати його, щоб отримати матеріал для ядерної зброї.

Тож, яким чином ми можемо скористатися екологічними перевагами атомної енергетики, не спричиняючи масового світового розповсюдження атомної зброї в результаті збільшення кількості ядерних держав? Це перше питання.

А другим є те, що голова МАГАТЕ Мохаммед аль-Барадей, який зараз складає свої повноваження на цій посаді, образно назвав ядерним «Уолмартом» – [Супермаркетом]. Існує дедалі більше занепокоєння тим, що приватний сектор, як компанії, так і фізичні особи, можуть торгувати ядерними матеріалами просто заради прибутку. Ви, можливо, пам’ятаєте справу Абдул Кадир Хана – батька пакистанської ядерної бомби, який, як з’ясувалося кілька років тому, вів досить прибутковий приватний бізнес, торгуючи ядерними матеріали по усьому світу, продаючи відповідну інформацію таким країнам, як Лівія та багатьом іншим. Врешті-решт, влада Пакистану взяла його під тривалий домашній арешт…

Це найбільш резонансний випадок, але, напевне, було й багато інших. Тож, який сенс державам світу посилювати контроль за ядерним експортом, якщо цей приватний сектор залишиться значною мірою нерегульованим.

Питання третє – це серйозне занепокоєння стосовно того, яке майбутнє чекає на Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. За мого життя, впродовж досить довгого часу, надія на захист від ядерного розповсюдження існувала виключно завдяки Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який був ухвалений у 68-му році і набув чинності у 70-му. На сьогоднішній день участь у цьому договорі беруть майже усі країни світу, за винятком трьох – Ізраїлю, Індії та Пакистану, але ніхто не зможе заперечити, що цей договір стає дедалі вразливішим.

Перша причина цього полягає в статті 6, де йдеться про те, що ядерні держави погодяться на роззброєння, тобто відмовляться від ядерної зброї, взамін на зобов’язання неядерних держав не придбавати ядерну зброю і не перешкоджати запобіжним заходам – перевіркам – щоб запобігти незаконному перепрофілювання цивільних ядерних програм у військових цілях. Звичайно, зараз, коли ми входимо у четверте десятиріччя Договору про нерозповсюдження, лунають голоси, мовляв, ядерні держави не виконали своєї частини зобов’язань, вони не роззброїлися, або ж роззброїлись та не дуже і все ще покладаються саме на ядерну зброю в питаннях безпеки; тож, навіщо мати два різні «класи» країн у міжнародній спільноті – тих, хто має ядерну зброю і стверджує, що вона їм потрібна для власної безпеки і тих, хто позбавлений такого права? Тож, або ядерні держави мають роззброїтись, або неядерні – отримати право озброїтись.

На конференції з питань Нової стратегічної концепції, яку ми в НАТО організували в Брюсселі минулого липня, Мохаммед аль-Барадей сказав з цього приводу так: «Ми маємо відмовитись від безперспективного аргументу про те, що певні країни не мають морального права докладати зусиль, аби отримати зброю масового знищення, в той час як інші мають моральне право покладатися на таку зброю для гарантування власної безпеки, так само як і право удосконалювати свої ядерні можливості та постулювати плани їхнього застосування».

От і маємо головоломку: якщо ядерні держави не роззброюються, як переконати інших не озброюватись? З такою ситуацією жити теж можна, але, безумовно, вона не може продовжуватись безкінечно.

Другою проблемою Договору про нерозповсюдження, пані та панове, є те, що він дозволяє таким країнам, як Іран легально переробляти власне паливо своїми реакторами, принаймні на три з половиною відсотка, щоб вони могли забезпечити роботу своїх атомних електростанцій. Такий дозвіл базується на припущенні, що країна не переступить останню межу і не перейдете до військової програми. Але, звичайно, якщо є можливість легально здійснити цей процес на 99% і лише 1% залишається нелегальним, то дуже важко запобігти створенню ядерної зброї тією чи іншою країною.

Тож, як розв’язати цю дилему: забезпечити усім законне право використовувати атомну енергію в мирних цілях і водночас уникнути проблемної ситуації, коли кожна країна матиме власні технічні можливості збагачення ядерного палива?

…Четверта причина можливої активізації ядерного розповсюдження – це регіональне суперництво. Джасуант Сінгх– колишній міністр закордонних справ Індії якось сказав, що ядерна епоха сама прийшла до Індії та довколишнього регіону у жовтні 64-го року, коли сусідній Китай став ядерною державою. Іншими словами – «щойно у сусіда з’явилося, і мені знадобилося». Чи то заради престижу, чи заради безпеки, але країни не в умовах ізоляції вирішують розпочати власні ядерні програми. Вони йдуть на це значною мірою під впливом того, що на їхню думку роблять їхні сусіди. Отже, проблема розповсюдження небезпечна своїм самовідтворенням: у нього є – значить і мені треба. І так далі. Чим далі, тим більше...

І звичайно, зараз, як ви знаєте, – ті з вас, хто вивчав цю тему, певне, помітив – після відомих дій Ірану з’явилось чимало спекуляцій, мовляв, іншим державам Перської затоки необхідно буде відреагувати розробкою власних ядерних програм. Тож, як можна зупинити цей постійний процес розповсюдження? І, нарешті, існує також острах ядерного тероризму. Сценарію, за якого, як свого часу висловився Джордж Буш молодший, «найгірша зброя потрапить до рук найгірших людей».

Коли президент Обама цього року виступав у Празі і закликав боротися за без’ядерний світ, він сказав, я цитую: «За історичною іронією, загроза глобальної ядерної війни знизилися, але ризик ядерного нападу підвищився». Причина полягає саме у тому, що терористи, як вважається, не проявлятимуть такого ж здорового глузду, як держави і не стримуватимуть себе у використанні ядерних можливостей. Чесно кажучи, дуже непросто оцінити, наскільки реальною є небезпека того, що терористи отримають доступ до ядерної зброї. З розвідувальних джерел та відповідних свідчень ми знаємо, що аль-Каїда докладає активних зусиль, аби заволодіти ядерними технологіями, і ми насправді здійснюємо моніторинг щодо витоку ядерних матеріалів з лабораторій, особливо в країнах колишнього Радянського Союзу.

І дійсно, за відповідними повідомленнями, з 1993 року сталося 1300 випадків, коли ядерні матеріали продавалися з території колишнього Радянського Союзу за кордон. Але слід зауважити, що в деяких випадках то було просто шахрайство. Наприклад, відома історія про те, як кілька років тому Осама бен-Ладен, проживаючи в Судані, намагався купити велику партію урану, але його ошукали, продавши йому натомість так звану червону ртуть. Він втратив на тому чимало грошей. Отже, то була афера, але принаймні ми знаємо, у чому зацікавлені терористи. Однак, це ще не означає, що у майбутньому вони напевне зможуть заволодіти ядерними матеріалами чи опанувати відповідні технології.

Значно легше заволодіти, скажімо, біологічними чи хімічними матеріалами, аніж ядерною зброєю, яка потребує масштабних технічних пристроїв; у валізу її не сховаєш. Але занепокоєння, звичайно, залишається. Тож, пані та панове, в якій мірі група фахівців, що опрацьовує нову стратегічну концепцію, має розглядати цю ситуацію як реальну загрозу безпеці Альянсу?

Дехто вважає, що немає підстав перейматися. Наприклад, досить знаний професор Чиказького університету Джон Меаршаймер вважає, що механізм стримування довів свою ефективність, і якщо американська ядерна зброя нейтралізувала Радянську ядерну зброю за часів холодної, то чому не можна, щоб ядерна зброя Індії нейтралізувала пакистанську? І так далі… Мовляв, світ з розповсюдженою ядерною зброєю не обов’язково є більш небезпечним. Ядерна зброя настільки страшна, що бездумно її ніхто не застосує. Тож, її наявність може допомогти стабілізувати ситуацію. Це одна точка зору.

Інша, і особисто я її поділяю, полягає у тому, що прийняти таку позицію означало б взяти на себе жахливий ризик, особливо якщо у ядерній країні, що здавалася стабільною, влада раптово переходить до радикалів і вони в одну мить, автоматично, отримують доступ до ядерних арсеналів. Згадаймо 11 вересня, коли Сполучені Штати зазнали терористичного нападу, що забрав життя 3000 людей. Це змінило усю систему міжнародних відносин.

Якщо говорити про загальне середовище безпеки, то ми все ще знаходимось у тіні тих подій. Вони визначили характер наступного десятиріччя чи навіть довшого періоду. Але то не був ядерний удар. Насправді все почалося з використання терористами ножів для різання картону, пам’ятаєте? Навіть не вогнепальної зброї.

А тепер уявіть собі, що одна держава застосувала ядерну зброю проти іншої, неважливо наскільки далекою є така небезпека. Такий розвиток подій, напевне, змінив би життя та міжнародні відносини на ціле сторіччя, якщо не більше. Тож, навіть попри те, що такий сценарій є маловірогідним, його наслідки були б настільки катастрофічними, що, на моє переконання, ми не маємо права самозаспокоюватись, сподіваючись, що спрацює механізм стримування. Мусимо зробити все можливе, аби зменшити роль ядерної зброї у сприйнятті безпеки, а відтак – зменшити відчуття потреби у цій зброї.

Яким же чином це можна зробити? Буду говорити коротко, оскільки хочу залишити час для ваших запитань; [сподіваюсь вони у вас будуть. Зазвичай, ця тема викликає запитання. Не впевнений, що мої відповіді будуть такими ж гарними, як ваші запитання, але це ми побачимо за хвилину].

Перш за все, я вважаю, що найбільші держави повинні поновити свої зобов’язання щодо створення без’ядерного світу, як це зробив президент Обама. Тобто підтвердити серйозність намірів, зафіксованих у статті 6 Договору 70-го року про нерозповсюдження ядерної зброї – докладати зусиль, аби врешті-решт світ відмовився від неї, навіть попри те, що винахід цієї зброї є незворотнім.

Ми знаємо, що швидко досягти цього неможливо. Так само, як знаємо, що доки держави відчуватимуть загрозу, вони не матимуть бажання відмовлятися від ядерної зброї, якщо віритимуть, що вона може зміцнити їхню безпеку. Це очевидно. І цей процес, безумовно, буде поступовим. Але, знову таки, я переконаний, що довгостроковою метою має бути усунення обставин, що змушують країни покладатися на ядерну зброю, як на гарантію безпеки. Я гадаю, ми маємо рухатися саме до цієї мети. І робити це повинні не лише ті, хто має ліві погляди, і не лише радикальні неурядові організацій, що обстоюють таку позицію. У 2007 році чотири гіганти американської стратегічної думки – Генрі Кісінджер, Сем Нанн, Джордж Шульц та Біл Пері – усі з них в минулому займали посади або держсекретаря, або секретаря з питань оборони, або голови комітету зі збройних сил, як у випадку з Семом Нанном, сказали абсолютно теж саме у своїй знаменитій газетній статті – що, на їхню думку, без ядерної зброї було б значно краще, ніж з нею, навіть попри те, що швидко досягти цієї мети неможливо.

По-друге, наступного року має відбутися конференція з перегляду Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Дуже важливо зміцнити цей договір доки він не дав тріщину.

Як це зробити? Звичайно, цьому має посприяти дотримання ядерними державами контролю над озброєннями, особливо з залученням Китаю та інших країн, [оскільки впродовж багатьох років цей процес залишається двосторонньою справою між Росією та Сполученими Штатами]. Але є й інші ідеї. Наприклад, заборонити країнам виходити з цього Договору, як свого часу вийшла, наприклад, Північна Корея. Ще один можливий крок – заборонити придбання ядерних технологій країнам, що не приєдналися до так-званого додаткового протоколу до Договору про нерозповсюдження. Протокол передбачає обов’язкові перевірки, більш жорсткий режим інспекцій на місцях, ніж передбачалося початковою угодою, а також зобов’язання щодо повернення ядерної технології постачальнику у разі виявлення відповідних порушень. Ось такі ідеї, пані та панове, розглядаються сьогодні в контексті можливих заходів підсилення Договору про нерозповсюдження.

Я також вважаю – [і, власне, про це чітко висловився і Президент Обама] – що Сполучені Штати та Росія мають подати приклад іншим. Адже, як я уже сказав, 95% ядерної зброї у світі все ще належить саме цим країнам. Тому я вважаю позитивним, що сьогодні Росія та Сполучені Штати говорять про перспективу узгодження документу, який має прийти на зміну СНО; назви він, здається, поки що не має, але мова йде про новий договір.

Річ у тім, що термін чинної угоди між США та Росією, СНО-1, від 91-го року, закінчується 5 грудня цього року і не хотілося б потрапити у ситуацію, коли немає жодної угоди, яка регулювала б поведінку цих двох важливих країн. Сполучені Штати запропонували нові граничні рівні чисельності боєголовок від 1500 до 1675 і чисельності засобів доставки – [це технічний термін, що, власне, означає «ракет та бомбардувальників»] – від 500 до 1100.

Укладання такої угоди до проведення у наступному році Конференції з перегляду ДНЯЗ могло б слугувати добрим прикладом того, що ці 2 великі держави дійсно прагнуть скорочення арсеналів. Звичайно, досягти цього буде складно і дуже, оскільки завжди з’являються додаткові чинники, що впливають на цей процес. Як відомо, Росія, зокрема, хотіла б – у якості передумови для нової угоди про СНО – мати гарантії щодо американської системи протиракетної оборони. Я гадаю, [але це лише моя приватна думка], що Сполучені Штати також зацікавлені в обмеженні не лише стратегічних озброєнь Росії, а й величезної кількості її тактичних систем короткого радіусу дії, успадкованих від Радянського Союзу. Цей процес уже набув певної динаміки, тож, будемо сподіватися, що сторони будуть і надалі рухатись у цьому напрямі.

І ще одне питання, що потребує нагальної уваги – необхідно запровадити обмеження не лише на ядерну зброю як таку, а й на ракети, що є засобом її доставки, оскільки, ядерна боєголовка мало чого варта, якщо немає ракети, що здатна донести її до цілі – чи то на 5000 кілометрів, чи на іншу відстань.

Ядерне розповсюдження мало місце і в деяких державах, що володіють системами балістичних ракет проміжної дальності. Щотижня ми дізнаємося про випробувальні запуски Північною Кореєю або Індією, Іраном, Пакистаном чи іншими країнами, але – як це не парадоксально – лише Росія та Сполучені Штати є учасниками міжнародної угоди, що накладає обмеження на такі системи – Договору про ядерні засоби проміжної дальності, – укладеного ще за часів Рональда Рейгана, в кінці 80-их.

Тож, ми повинні забезпечити універсальне застосування цих угод, а також зміцнення інших міжнародних інструментів, що існують сьогодні – таких, наприклад, як Режим контролю за ракетними технологіями, що регулює питання експортного контролю за технологіями балістичних ракет. І на завершення коротко про те, що можливо зробити у цій галузі.

Договір про заборону ядерних випробувань. Він існує! Але проблема полягає у тому, що Сполучені Штати все ще мають його ратифікувати, а, роль США, безумовно, [як завжди у цих питаннях], є дуже суттєвою. На загал, щоб цей договір набув чинності, його мають ратифікувати 8 держав – зокрема ті, що мають ядерну зброю.

Важливо зазначити, що з 1945 року Сполучені Штати провели близько 1000 випробувань, Росія – більше ніж 715. Інші країни також здійснювали випробування: Британія, Франція та багато інших. Так Індія та Пакистан здійснили серію випробувань у 96-97-му роках.

Заборона випробувань не унеможливлює розвиток ядерної зброї: нині для цього можна використовувати комп’ютери, але вона значно ускладнює цю роботу і суттєво підвищує її вартість. Тому ми повинні ввести в дію цей договір і якомога швидше.

Необхідно також заборонити виробництво матеріалів, що розщеплюються. Немає додаткової потреби: на сьогоднішній день у світі накопичилося 7000 тон надлишкових уранових матеріалів, що розщеплюються. Такої кількості достатньо, щоб створити 300 000 ядерних боєголовок. Іншими словами, цих матеріалів достатньо, щоб, по суті, безстроково забезпечувати паливом усі ядерні реактори світу для виробництва електроенергії в мирних цілях і ніколи не мати потреби у додатковому виробництві ядерного палива.

Мухаммед аль-Барадей, якого я вже згадував, запропонував план, який, як на мене, є дуже доречним. Йдеться про створення банку ядерного палива. Інакше кажучи – певного роду централізованої «заправної станції» під егідою Організації Об’єднаних Націй, щоб країни могли отримувати паливо для своїх потреб – переробляти відпрацьовані ТВЕЛи – і щоб усе це відбувалося під міжнародним наглядом. Скажімо, ви всі маєте автомобілі, але ж у вас немає власних заправних станцій? Усіх влаштовує, що можна користуватися послугами таких компаній як Teксако чи БіПі, тобто заправлятися на станціях загального користування. Подібним чином можна було б отримувати і ядерне паливо.

І, нарешті, ми повинні робити усе можливе для удосконалення норм міжнародного права, щоб країнам було дедалі важче торгувати ядерними матеріалами. Резолюція 1540 Ради Безпеки ООН, від квітня 2004 року, спрямована саме на це і закликає країни більше дбати про захист ядерних активів, щоб їх не розкрадали, щоб не здійснювалась незаконна передача і щоб діяв жорсткий експортний контроль.

На завершення хочу сказати: так, ядерного джина уже дійсно випустили із пляшки, але це не означає, що ми повинні підняти руки в знак повної капітуляції перед тими, хто вдається до бездумного ядерного розповсюдження і робить цей світ дедалі небезпечнішим. Найвпливовіші країни світу зовсім не зацікавлені у такому розвитку подій. І якщо вони здатні домовитись і об’єднати свої зусилля, особливо в контексті Конференції з перегляду Договору про нерозповсюдження, яка відбудеться наступного року, то, я вважаю, у них ще є час, щоб запобігти подальшому розповсюдженню ядерної зброї.

Висновок: що ж це означає для НАТО та групи фахівців, що працюють над новою Стратегічною концепцією. На мою думку, тут ми маємо три питання. По-перше, що ми в НАТО можемо зробити для розвитку відносин з такими країнами, як Індія, Китай, Росія – з якою у нас уже існують відносини – Пакистан та інші?

Створити консенсус щодо необхідності працювати разом і послати чіткий спільний сигнал країнам, що є потенційними «розповсюджувачами», таким як Іран, тобто -- використовувати мережу партнерства.

По-друге, що має робити НАТО, аби активніше долучатися до обговорень стосовно контролю над озброєннями та можливих шляхів встановлення нових правил. Адже серед країн Альянсу – Сполучені Штати, Канада, впливові європейські держави. Країни НАТО мають суттєвий голос в Раді безпеки ООН: три з них є постійними членами цього органу. Відверто кажучи, впродовж останніх років наш голос у цьому питанні був досить тихим, оскільки ми головним чином зосереджувались на своїх діях в Афганістані та на Балканах. Але, на мою думку, питання ядерного розповсюдження є не менш важливими для нашої безпеки; тож, ми повинні виробляти спільну позицію, з якою НАТО виступатиме на відповідних переговорах в ООН, і починати робити це треба вже зараз.

Третій висновок: НАТО все ще має ядерну зброю як складову стратегії безпеки і я не думаю, що ця ситуація зміниться у найближчому майбутньому. Особливо, якщо зберігатиметься занепокоєння стосовно того, що світ стає дедалі небезпечнішим і менш прогнозованим. Відповідно, подальша присутність ядерної зброї в стратегії НАТО розглядатиметься як своєрідний страховий поліс, як певна гарантія стабільності. Але, в міру посилення контролю над озброєннями та подальшого роззброєння, одним з ключових питань, що постають перед експертами з розробки Стратегічної концепції, є те, як нам в Альянсі знайти баланс між наступними двома позиціями. З одного боку, як і раніше, наш потенціал стримування включає ядерну складову, [у тому числі літаки здатні нести ядерну зброю, які базуються в Європі], американські, британські та французькі стратегічні системи, ядерну зброю та звичайні озброєння – відповідно до нашої стратегії.

А з іншого боку НАТО готова зробити свій внесок в широке обговорення питань роззброєння та контролю над озброєннями, щоб наша політика не виглядала такою, що передбачає «для своїх» один підхід, а для решти – інший. Я гадаю, що узгодження цих позицій стане одним з найактуальніших питань, що постануть перед Альянсом у майбутньому.

На цьому я хотів би щиро подякувати Вам за увагу. Сподіваюсь, у вас з’явився стимул ставити питання, а я постараюсь дати на них відповіді. Тож, хто хотів би почати?

-- Як НАТО оцінює ядерну угоду між Сполученими Штатами та Індією і як ця угода може вплинути на рішення конференції з перегляду Договору про нерозповсюдження?

-- Як відомо, це питання сприймається неоднозначно, у тому числі і в Сполучених Штатах. З одного боку, для США, безумовно, є логічним залучити таку важливу країну як Індія до двосторонніх переговорів з ядерних питань, оскільки, як, я вже говорив, Індія не є учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Тож, цілком логічно, щоб Сполучені Штати допомогли у розвитку мирної ядерної енергетики Індії шляхом продажу цій країні сучасної американської технології; у цьому є сенс. Тим більше, що на сьогоднішній день Індія має найбільше населення у світі – 1,2 - 1,3 мільярди і, подібно до Китаю, її енергетика, головним чином, базується на спалюванні вугілля, що спричиняє величезне забруднення довкілля. Тож, якщо ми прагнемо розв’язувати проблеми зміни клімату, то сприяння Індії у тому, щоб вона використовувала менше вугілля і більше альтернативних видів палива – таких як ядерне, а відтак – викидала у повітря менше сажі – безумовно, відповідає спільним глобальним пріоритетам. Отже, з такої точки зору, усе це має сенс. На додаток, це також означає, що міжнародна спільнота, певним чином, буде залучена до індійської програми.

Але проблема полягає у тому, що дана угода не розповсюджується на військові ядерні програми Індії і дехто вже висловлює занепокоєння, мовляв, якщо Індія отримає від США допомогу щодо цивільної ядерної енергетики, вона не матиме потреби використовувати в мирних цілях певну частину свого ядерного палива військового призначення, а тому зможе використати увесь запас для військової програми.

По-друге, звичайно, маючи справу з такими країнами як Іран, дуже непросто вимагати приєднання до ДНЯЗ і суворого дотримання його положень в той час, як Іран знає, що Індії пропонується угода поза межами Договору про нерозповсюдження. Тож, я вважаю, все залежить від розвитку подій у довгостроковій перспективі. Якщо ця угода сприятиме прогресивному залученню Індії до багатостороннього обговорення щодо ролі її ядерних програм, маючи на меті остаточне приєднання Індії до ДНЯЗ, навіть як задекларованої ядерної держави, на яку поширюються відповідні положення щодо запобіжних засобів та інспекцій [особисто я сподіваюсь саме на це], то ця угода матиме позитивне значення. Отже, маємо почекати й побачити, що принесе майбутнє у цьому відношенні.

-- Джеймі, кілька днів тому ЗМІ повідомили про те, що новий уряд Німеччини має намір звернутися до Сполучених Штатів з офіційним проханням вивести американську ядерну зброю з німецьких баз. Як це може вплинути на солідарність НАТО, яка є символом Альянсу. І як це вплине на Альянс в цілому?

-- Як я розумію, Олександре, ця позиція і раніше висловлювалась певними колами «вільних демократів», які зараз, як ви знаєте, є молодшим коаліційним партнером у сформованому учора уряді Німеччини. Це не є позиція ХДС – партії більшості. Але, як у будь-якій коаліції, звичайно, існує компроміс. Насправді ж, коли я переглядаю програму уряду Німеччини, у мене не виникає відчуття, що це питання постане на порядку денному НАТО у найближчому майбутньому. Це перше.

По-друге, Сполучені Штати зараз здійснюють перегляд своєї ядерної політики, що передбачає аналіз усієї ядерної зброї та потреб у ядерній зброї як на території країни, так і на передових базах. Перегляд має бути завершено у січні-лютому. Альянсу доцільно дочекатися результатів перегляду ядерної політики США, оскільки уся ця зброя, як ви знаєте, належить Сполученим Штатам, навіть та, що базується на європейських літаках. А після цього Альянсу буде легше визначитись і з власною політикою.

І третє: як я уже зазначав, розробники нової стратегічної концепції мають проаналізувати усі ці питання з загальної позиції НАТО як організації і визначитись, як ми можемо і далі покладатися на мінімально необхідний ядерний арсенал як на стримуючий фактор в інтересах власної безпеки і, водночас, робити внесок в загальний процес контролю над озброєннями, спрямований на подальше зменшення ролі ядерної зброї у міжнародній безпеці.

Отже, я вважаю, що будь-якій країні, перш ніж зафіксувати зміни своєї національної позиції, було б доречно дочекатися: по-перше, результатів перегляду Сполученими Штатами своєї ядерної політики і, по-друге, нової стратегічної концепції НАТО, щоб проаналізувати її і надати свої рекомендації.

Очевидно, що буде значно легше, якщо у цьому питанні Альянс виступатиме з єдиною позицією. Проте, маю додати, що Альянс уже здійснив суттєві скорочення. Коли я прийшов працювати у НАТО, [а це було так давно, що більшості з вас ще навіть не було на світі; можливо, навіть, що ваші батьки ще й не планували вашого народження], тож у ті далекі дні, у 80-их, в Європі ми мали 7000 ядерних боєголовок. Це величезна кількість. Фактична чисельність на сьогоднішній день – це закрита інформація, тож, я не можу її назвати, але ця кількість вписується в пару сотень.

Отже, відбулося значне скорочення; і в кожному комюніке НАТО йдеться про мінімальну кількість озброєнь, сумірну з потребами безпеки і про подальше максимальне можливе скорочення ядерної складової. Тому, я гадаю, обговорення стосується не лише ліквідації, а й подальшого зменшення арсеналів до мінімально можливого рівня, сумірного з потребами безпеки. І в цьому плані уже чимало зроблено.

-- Прошу!

-- Чому так багато розмов довкола програми Ірану, в той час, як у цьому регіоні є інші держави, які дійсно мають ядерну зброю, наприклад Ізраїль? Чому так часто доводиться чути, що Іран, зрештою, може отримати ядерну зброю. А про ядерну зброю Ізраїлю в НАТО не так багато говорять.

-- Добре! Дякую за питання. Я вважаю, що причина нашого занепокоєння щодо Ірану має дві складові. По-перше, і цього не можна заперечити, з боку іранського керівництва лунає чимало войовничої риторики. Особливо на адресу Ізраїлю, як ви знаєте. І, звичайно, коли мова йде про країну, що може отримати ядерну зброю і водночас вдається до ворожих випадів на адресу своїх сусідів та інших держав, це викликає певне напруження, будьмо відвертими. Люди зазвичай оцінюють загрозу ядерної зброї тієї чи іншої країни за характером уряду чи режиму відповідної держави. Це очевидно. І саме тому деякі режими викликають більше занепокоєння, ніж інші.

По-друге, певні характерні прояви поведінки Ірану суперечать його офіційним заявам. Так Іран стверджує, що не прагне отримати ядерну зброю, але численні кроки цієї країни в межах поточних програм, зокрема щодо переробки ядерного палива, традиційної закритості дій – усе це є абсолютно сумісним зі спробами створити ядерну зброю. Наприклад, Іран має багатющі запаси нафти та природного газу і водночас зосереджується на розвитку ядерної галузі. В принципі, це нормально. І абсолютно законно, адже іранці стверджують, що, маючи ядерну енергетику, вони зможуть експортувати свою нафту та природний газ і заробляти на цьому гроші. Нема питань; усе законно. Але якщо ця країна дійсно розвиває ядерну галузь виключно для мирних потреб, то чому вона відмовляється від пропозицій Росії та інших країн, щодо гарантованого постачання ними ядерного палива? Навіщо наполягати на тому щоб мати власні переробні потужності? Навіщо наполягати на тому, що Іран повинен мати технічні можливості забезпечувати збагачення палива більш ніж на 3,5%? Або найсвіжіший приклад: зараз Іран намагається придбати паливо, збагачене більш ніж на 20%, нібито для медичних потреб.

Тобто, що я хочу сказати? Хотілося б, щоб дії Ірану були бодай трішки прозорішими. Нещодавно поблизу міста Кум було виявлено новий секретний об’єкт з переробки ядерного палива. Кілька днів тому його перевіряла Міжнародна агенція з атомної енергії. Отже, якби було більше прозорості та довіри, нам легше було б мати справу з Іраном. Але доки задекларовані наміри Ірану щодо так-званого мирного атому суперечитимуть практиці розробки або придбання технологій, сумісних з планами створення ядерної зброї, Захід, і не лише Захід, але й інші країни зберігатимуть пильність. Варто згадати, що Китай та Росія, які беруть участь у переговорах, в минулому також підтримали запровадження санкцій проти Ірану через відсутність повної співпраці країни з ООН у цьому питанні.

-- Але чому не по відношенню до Ізраїлю? Він також вороже ставиться до своїх сусідів, таких як Ліван, Сирія. Його дії по відношенню до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та до міжнародних організацій є так само непрозорими. Якщо Мухаммед аль-Барадей відвідував Ізраїль і говорив з Шароном про перевірку ядерних об’єктів, то чому ми ніколи не чуємо, щоб західні засоби масової інформації та ЗМІ чи західні керівники проводили таку ж саму політику стосовно Ізраїлю. Чому лідери країн Заходу не проводять такої ж жорсткої політики по відношенню до Ізраїлю? Політики, що вимагала б перевірки його ядерних об’єктів і так далі?

– Я поділяю Вашу думку до тієї міри, до якої вона відповідає дійсності. Як я уже говорив, тут дуже важливо уникати подвійних стандартів. В своїй лекції я детально зупинився на цьому. Так, Ізраїль не є учасником Договору про нерозповсюдження, це ви правильно зауважили. І він дійсно проводить політику повної закритості щодо своєї ядерної програми. До речі, цікавий випадок стався, рік тому, коли колишній Прем’єр-міністр Ізраїлю Ехуд Олмерт, незадовго до того як пішов у відставку, заявив у Берліні, що Ізраїль дійсно має ядерний потенціал. В Ізраїлі це спричинило скандал, оскільки то був перший випадок, коли у цьому питанні його Прем’єр-міністр відійшов від традиційної політики «ні підтверджувати, ні спростовувати» і по суті визнав, що країна має ядерний потенціал.

Чимало держав, говорячи про свої програми щодо хімічної чи біологічної зброї – яку вони називають «атомною бомбою для бідних» -- виправдовують ці програми необхідністю мати відповідний захист проти Ізраїлю і, я вважаю, що ми повинні докладати зусиль, аби, в кінцевому результаті, повернути усі країни – у тому числі й Індію, Пакистан, як я щойно говорив, а також Північну Корею – до загального режиму нерозповсюдження, в межах якого усі керувалися б єдиними правилами. Але якщо ми будемо дозволяти, щоб до 8 існуючих ядерних держав додавались нові, створення такого режиму буде дедалі важчим.

Отже, незалежно від будь-яких аргументів на користь Ізраїлю чи будь-якої іншої держави, я вважаю, що нам потрібно бодай стабілізувати ситуацію довкола ідеї про те, що ми, принаймні в межах можливого, не дозволятимемо утворення нових ядерних держав. Давайте консолідуємо ситуацію, що існує на сьогоднішній день, потім залучимо усі країни до єдиної системи і почнемо скорочення. Але неможливо з одного боку дозволяти, щоб на міжнародній арені з’являлись нові ядерні держави, і, водночас, намагатися загнати ядерного джина назад у пляшку, скорочуючи арсенали.

І, знову таки, чимало залежить від характеру самої держави. Ізраїль не розкидається погрозами знищити інші країни, зітерти їх з карти світу. Ми неминуче розглядаємо ядерну зброю в контексті характеристики відповідного режиму, відповідного уряду, і, з огляду на це, певні держави викликають більше тривоги, ніж інші. Це реалія життя. Очевидно, ваше покоління не так занепокоєне цими питаннями, як свого часу було моє покоління…

-- Стосовно Пакистану. Як НАТО оцінює вірогідність загрози того, що ядерна зброя може потрапити до рук терористичних угрупувань? Якою є позиція НАТО щодо такої небезпеки і що можна зробити, аби цього не трапилось?

-- Що завжди викликало острах, так це можлива дестабілізація ситуації у ядерних країнах. Одного разу це вже сталося – у 91-му, коли розпався Радянський Союз. Ви, пам’ятаєте, яке занепокоєння виникло тоді [особливо в адміністрації Джорджа Буша старшого] щодо непідконтрольних ядерних арсеналів. Усіх турбувало: що ж буде тепер!

Тим більше, що після розпаду Радянського Союзу Україна відразу стала другою чи третьою державою за ядерним арсеналом. І залишалася такою певний час. Знадобилося чимало жорсткої американської дипломатії, аби переконати Україну повернути ядерну зброю до Росії взамін на американську економічну допомогу. Отже то була величезна проблема розповсюдження, якої, на щастя, вдалося уникнути. Але я наводжу цей приклад, щоб показати, що – так, завжди існує занепокоєння стосовно того, що може статися, коли ядерна держава сповзає до хаосу, або в ній встановлюється радикальний чи навіть ворожий режим.

Що стосується Пакистану, я не знаю деталей, оскільки ця країна тримає інформацію про свою ядерну зброю у цілковитому секреті, але навіть та обмежена інформація, якою я володію, дає підстави говорити, що військові Пакистану свідомі такої небезпеки і тримають цю зброю під жорстким контролем, командуванням та управлінням. Разом з тим, два тижні тому було здійснено напад на головну військову базу країни в Равалпінді, коли терористи проникли до цієї бази, що охоронялася надзвичайно суворо, і захопили одну з її будівель. Через певний час проблему було вирішено, але ця подія показує, що терористи дійсно можуть проникнути на територію військових баз Пакистану. І все ж, на мою думку, ця зброя охороняється досить серйозно.

Сценарій, який нас непокоїть, полягає не в тому, що терористи увірвуться до військової бази і викрадуть ядерну зброю. Ні, все значно складніше. Реальна небезпека виникне, якщо до влади прийде уряд зовсім іншого характеру – уряд радикального, ворожого спрямування, який, звісно, отримає контроль і над ядерною зброєю країни. Якою має бути наша політика, щоб цього не сталося? Звичайно, вона має бути спрямованою на максимальну підтримку чинного цивільного керівництва – президента Сардарі.

Ми бачимо як, наприклад, Сполучені Штати уже рухаються у цьому напрямі. У новому бюджеті міжнародної допомоги США для Пакистану на наступні 5 років виділено мільярд доларів, щоб країна могла використати ці кошти на школи, на розвиток економіки і таке інше. Щоб зберегти стабільність, немає сенсу просто боротися з радикалами, [як би це не було бажано у Вазиристані чи в долині Суот] якщо немає альтернативної програми – програми розвитку економіки Пакистану. І, навіть не маючи повної інформації, я переконаний, що Сполучені Штати ведуть діалог з керівництвом Пакистану про усі ці питання.

А ви знаєте, що США мають неабиякий досвід в питаннях безпеки ядерної зброї, особливо що стосується так званих ЗБП – запобіжних блокуючих пристроїв, що містять ключі та коди, які захищають від несанкціонованого застосування ядерної зброї. Так Сполучені Штати роками вкладали кошти в Росії – у колишньому Радянському Союзі – у систему охорони ядерних об’єктів, підвищення рівня безпеки і таке інше. Отже програма існує. Ви, можливо, пам’ятаєте сенатора Діка Лугара та сенатора Нанна, які розробили для колишнього Радянського Союзу «Програму колективного зменшення загрози», щоб допомогти – насамперед Росії – підвищити рівень безпеки її ядерної системи і, я впевнений, що дещо подібне було б нескладно розробити і для Пакистану.

-- Ви нещодавно згадали Договір про заборону виробництва матеріалів, що розщеплюються....

-- Договір «cut-off». Болісна назва, чи не так? Cut-off, тобто «відрізати», в значенні «припинити». Саме так він називається.

-- Тож, чи існує на вашу думку можливість, що цей договір набуде чинності у найближчому майбутньому?

-- Гарне питання. Я думаю, адміністрація Обами, звичайно, хотіла б вдихнути в цей договір нове життя. Як ви знаєте, однією з головних проблем за останні 10-15 років для нас було те, що країна з найбільшим арсеналом ядерної зброї – Сполучені Штати – не подає належного прикладу. Ви, певне, пам’ятаєте, Сполучені Штати свого часу не ратифікували, наприклад, Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань. Для Вашингтона проблема полягала у тому, що Конгрес хотів бачити договір, який був би досконалим на усі 100%. Але, ви розумієте, якщо в реальному житті погоджуватися лише на те, що є на 100% досконалим – скажімо, щоб дружина була досконалою на усі 100, чоловік, робота, діти і так далі, то взагалі у тебе нічого не буде. Доведеться дуже довго чекати. Тому тут і сталося, як у тій поговірці – «краще є ворог хорошого».

На мою думку, те, що Сполученим Штатам бракувало зацікавленості, вплинуло й на інші питання, такі як Договір про припинення виробництва матеріалів, що розщеплюються. І ще одна річ, про яку я не встиг сказати сьогодні – режим контролю за виконанням Конвенції про заборону застосування біологічної зброї. Належного контролю за її виконанням все ще немає.

Зараз Адміністрація Обами обіцяє скерувати процес у належному напрямі, що, на мою думку, покращує перспективи. Але питання, як це вже було у випадку з Іраном, полягатиме в наступному. Іранці говорять: ви вимагаєте, щоб ми не збагачували своє паливо, закликаєте покластися на банк ядерного палива, але які гарантії того, що у нас буде доступ до цього банку? Що на певному етапі ви не скажете: «маємо закрити вам доступ, бо ви себе не так поводили», або «тому, що ви зробили те, що нам не подобається», чи щось інше? Наприклад, іранці входили до консорціуму Єврофід – мали там частку в 10%, але їх відрізали від нього.

Тож вони й говорять: «Одного разу ви вже порушили дані нам обіцянки, тож, як ми можемо вам довіряти. Тому ми будемо самі переробляти своє паливо, оскільки це єдине, що дає нам гарантію»...

Отже, ми маємо розробити такий міжнародний договір, який гарантував би країнам доступ до ядерного палива, незалежно від того, чи подобається комусь їхня зовнішня політика. А якщо буде як зараз – щойно комусь здалося, що ваші заяви носять ворожий характер, вам блокують цей доступ – то країни й надалі хотітимуть мати власні переробні потужності, і Договір про припинення виробництва матеріалів, що розщеплюються стане неможливим. Тож, нам доведеться серйозно подумати, як гарантувати доступ і як абстрагуватися у цьому питанні від того, що нам не до вподоби певна країна чи її політика.

Добре. А зараз, хочу подякувати усім вам за присутність сьогодні; за те, що ви така цікава аудиторія і, як я уже говорив, наступна лекція буде про зміну клімату. Сподіваюсь, що ви її також відвідаєте. З нетерпінням чекатиму зустрічі з вами. Дуже дякую.