Незалежна і суверенна Україна є ключем до євроатлантичної безпеки

Шість років минуло з часу незаконної анексії Росією Криму, невіддільної частини української території. Вперше після закінчення Другої світової війни країна в Європі здійснила спробу змінити кордони силою. За цим грубим порушенням міжнародного права послідкувала дестабілізація Росією ситуації на сході України, де вона підтримала бойовиків, які розпочали війну проти українських військ, і надіслала свої власні війська. У відповідь НАТО рішуче підтримала суверенітет і територіальну цілісність України. Вона розпочала найбільше підсилення своєї колективної оборони з часів холодної війни. Вона призупинила співпрацю з Росією, залишаючись при цьому відкритою для діалогу. Західні держави також наклали санкції на Москву.

Чи це усе ще правильний підхід?

На Заході чути голоси на захист нового прагматизму у стосунках з Москвою¹. Дехто робить це в інтересах повернення до нормальних бізнесових відносин з Росією. Дехто можливо ґрунтується на зрозумілому занепокоєнні щодо ризиків, які несе з собою посилена військова активність. Інші можливо вірять в те, що компроміси необхідні, тому що Росія потрібна для розв’язання багатьох інших проблем і криз, які постають перед світовою безпекою.

Проте чи можуть ці цілі переважати необхідність підтримувати суверенітет і територіальну цілісність України?

Члени НАТО дуже чітко демонструють, що вони продовжують вважати, що партнерство з Росією на основі поваги до міжнародного права і зобов’язань мало би стратегічне значення. Але вони не можуть і не будуть поступатися принципами, які покладено в основу Альянсу і безпеки в Європі і Північній Америці. Росія добровільно підписалась під заснованим на правилах порядком безпеки, який добре слугує основою безпеки в Європі. Цей порядок, який серед інших документів містить Гельсінський заключний акт, Паризьку хартію і Основоположний акт НАТО-Росія, має слугувати усім країнам Європи на основі принципу суверенної рівності і неподільності безпеки. Він ані ворожий щодо Росії, ані застарілий.

Очевидне бажання Росії переслідувати свої інтереси безпеки за допомогою розподілу сфер впливу між великими державами абсолютно не прийнятне. Воно становить величезні ризики для європейської безпеки. Суверенітет і територіальна цілісність України перебувають в серці заснованого на правилах європейського порядку. Її інтереси безпеки повинні братись до уваги повною мірою.

Проблеми безпеки, викликані зухвалістю Росії, викристалізувались у битві України за незалежність. Сторіччями українці перебували під іноземною владою. Переважна більшість громадян підтримали незалежність на референдумі в грудні 1991 року (92,3 відсотка проголосували за при явці у 84 відсотки). Невдовзі по тому незалежність була визнана на міжнародному рівні, в тому числі і Росією.

Україна, яка успадкувала третій за розміром ядерний арсенал у світі, приєдналась до Договору про нерозповсюдження як без’ядерна держава в 1994 році. На підтримку цього Росія, разом зі Сполученими Штатами і Сполученим Королівством, до яких пізніше приєднались Китай і Франція, надала Україні запевнення у безпеці в рамках Будапештського меморандуму.. Він передбачав повагу до незалежності, суверенітету і наявних кордонів України.

У 1995 році Росія і Україна домовились про взаємний розподіл радянського Чорноморського флоту. Після цього була підписана Угода про продовження присутності російського флоту в українському Криму. В 1997 році Росія і Україна підписали Договір про дружбу, який того часу називали «Великим договором». Підписання [Основоположного акту НАТО-Росія](https://www.nato.int/cps/en/natohq/official_texts_25470.htm?selectedLocale=en#:~:text=The%20%22Founding%20Act%20on%20Mutual,Council%20on%2016%20May%201997.&text=It%20will%20allow%20the%20Alliance%20and%20Russia - %20to%20forge%20a%20closer%20relationship.) і Хартії Україна -НАТО про особливе партнерство того ж року додалося до історичного контексту. Здавалось, що суверенітет і незалежність України міцно закріпились в міжнародній структурі, заснованій на повазі до міжнародного права.

Протягом певного часу Україна намагалась отримати додаткову безпеку за рахунок «багатовекторної політики». Прагнучи членства в НАТО із 2002 року, в 2010 році, коли Президентом став Віктор Янукович, був запроваджений «позаблоковий статус». Разом з російським Президентом Дмітрієм Медвєдєвим в квітні 2010 року він підписав Харківську угоду, яка продовжила присутність російських ВМС в Криму до 2042 року в обмін поставки більш дешевого російського газу. Процвітаюча корупція надала Москві додаткові можливості впливу на українську державу в ті роки. Тим часом, задля задоволення великих прозахідних прошарків українського суспільства, Янукович продовжував офіційно прагнути до поглиблення інтеграції з Європейським союзом.

«Багатовекторна політика» почала розвалюватись як карточний будиночок, коли Росія, в 2013 році, примусила Україну відмовитись від Угоди про асоціацію з Європейським союзом, зокрема, встановивши торговельні бар’єри проти України, а пізніше запропонувавши Україні як пряник позику. Після того як Янукович покірно погодився, на Майдані Незалежності в Києві розпочались масові протести, які стали початком кінця його президенства. Заохочуючи його застосувати силу проти мирних протестувальників. Москва підштовхнула його до падіння.²

Росія вирішила перехопити ініціативу за допомогою свого військового вторгнення в Крим. Президент Росії Владімір Путін скористався нагодою взяти під контроль стратегічно важливий півострів і підняти свою популярність вдома. Як Путін визнав в документальному фільмі роком пізніше, це рішення було прийняте в його вузькому оточенні негайно після втечі Януковича до Росії. Політичні реалії на півострові не мали ніякого значення. Жодна з основних політичних сил в Криму, який мав статус автономії в Україні, не виступала за незалежність чи возз’єднання з Росією. Не було ніякої загрози російськомовному населенню.

Жертвами дій Росії стали територіальна цілісність України і євроатлантичний порядок на основі правил. Українська політика з розв’язання дилеми своєї безпеки, задовольняючи інтереси Росії і водночас розігруючи європейську карту, провалилась. Серйозність російської загрози Україні стала ще більш очевидною у зв’язку з її агресивними діями на сході України. Ці дії продемонстрували, що цілі Москви виходять далеко за межі можливих територіальних претензій. У війні на Донбасі, яка вже забрала 13 тисяч життів, ставка робиться не менше як на суверенітет і незалежність України загалом.

Спочатку Кремль вірогідно бачив можливість розвалити українську державу пропагуючи концепцію «Новоросії» щодо південних і східних регіонів України. Після провалу цієї ідеї Росія роздмухує конфлікт на Донбасі задля дестабілізації України, а також підриву київського уряду і українських перспектив європейської і євроатлантичної інтеграції. Іронія полягає в тому, що агресивні дії Росії стали вірогідно саме тією причиною, за якої підтримка населенням України членства в ЄС і НАТО в цей час досягла безпрецедентного рівня.⁴

У відповідь на агресивні дії Росії проти України Західні держави наклали на Москву санкції. Попри те що санкції багаторазово продовжувались, дехто ще й досі їх критикує. Проте звинувачення в тому, що вони нелегітимні або неефективні, безпідставні.

Санкції є легітимним засобом протидії російським порушенням міжнародного права, уникаючи при цьому подальшої військової ескалації. Вони були ретельно розроблені і спрямовані на представників російської еліти, які відповідають за дії, що загрожують або підривають територіальну цілісність, суверенітет і незалежність України. Вони також накладають особливий тягар на довгостроковий розвиток нафтогазової галузі і банківського сектора Росії, змушуючи російське керівництво змінити свій курс. Вони не спрямовані безпосередньо на російське населення. Це безперечно зважена реакція. Для порівняння можна вказати на те, що російські контрсанкції, такі як тотальна заборона імпорту харчових продуктів з Європейського союзу, більш безпосередньо впливають на простих людей з обох боків.

Є позитивні свідчення дієвості санкцій. За дуже невеликим винятком, країни виконують Резолюцію 68/262 Генеральної Асамблеї ООН, яка в березні 2014 року закликала усі країни, міжнародні організації і спеціалізовані агентства не визнавати ніяких змін у статусі Криму. І економічні санкції є необхідними для того, щоб Росія відповідала за свої зобов’язання, взяті згідно з Мінськими угодами, яких вона намагається уникнути.

Пом’якшення санкцій за відсутності значних кроків з боку Росії серйозно підірве довіру до Заходу. Воно не допоможе розв’язанню конфлікту, а створить ризик ще більшої дестабілізації в Україні.

Росія є учасницею Мінських угод і як така, несе значну відповідальність за їх виконання. Без російської підтримки так звані «народні республіки» в Донецьку і Луганську розпались би швидко. Вони є головною перешкодою для врегулювання. Добре відомо, що їх «представники» не мають жодних намірів щодо реінтеграції до України.⁵

Москва наполегливо намагається приховати своє пряме втручання в конфлікт, змушуючи Україну до прямих офіційних відносин зі своїми маріонетками і реінтеграції спірних територій до України з особливим статусом. Хоча «особливий статус» згадується в Мінських угодах, врегулювання яке підривало б суверенітет і незалежність України очевидно суперечило б самій меті цих угод.⁶ Всупереч цьому, Кремль наполегливо відмовляється навіть обговорювати будь-які перспективи відновлення українського контролю над її частиною кордону.

Пункт 10 Пакета заходів (Мінськ ІІ» - який передбачає виведення іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців з території України, також не обговорюється – бо Росія продовжує заперечувати свою присутність на Донбасі і свої постійні постачання зброї і техніки бойовикам. Продовжуються порушення режиму припинення вогню, в тому числі із забороненої важкої зброї. Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ продовжує зазнавати жорстких обмежень з боку підтримуваних Росією бойовиків.

Більше того, в той час як Росія тисне на Україну щодо виконання політичної частини Мінських угод, вона сприяє фактичній інтеграції невизнаних «народних республік» до Російської Федерації – зокрема, запровадивши російський рубль і масово роздаючи російські паспорти місцевим мешканцям.

Члени Альянсу послідовно закликають до їхнього цілковитого виконання усіма сторонами. Безперечно, Україна повинна виконати певну роботу відповідно до Мінських домовленостей, і Київ докладає серйозних зусиль до їх виконання. Відповідно до обіцянки Президента Порошенка були ухвалені закон про «особливий статус» і амністію. Він готовий до запровадження, якщо це дозволить ситуація з безпекою. Розпочались дискусії щодо перспектив місцевих виборів на Донбасі.

Президент Зеленський також визначив мир на сході України пріоритетом і взяв на себе відповідальність. У своїй інавгураційній промові в травні 2019 року він заявив: «Не ми розпочали цю війну. Проте ми маємо її завершити». Після того він намагається зосередитись на людському чиннику і завоювати серця і уми мешканців зони конфлікту. Він погодився на розведення військ в трьох пілотних зонах. Попри значний громадський спротив в Україні, в жовтні 2019 року він погодився з так званою «формулою Штайнмаєра» - запропонованою німецьким Президентом Франком-Вальтером Штайнмаєром ще у 2016 році, коли він був міністром закордонних справ – яка передбачає надання «особливого статусу» певним територіям Донбасу після проведення там місцевих виборів за українським законодавством і під міжнародним наглядом.

Очевидно, що боротьба за незалежність залишається національним завданням для України. Українцям вирішувати як відновлювати територіальну цілісність не підриваючи суверенітет і незалежність. Українцям потрібно і вони повинні бути здатні вирішувати своє майбутнє. Вони чітко показали, що хочуть жити у процвітаючій і мирній країні, яка міцно тримається серед європейських демократій, які сповідують спільні цінності. Більшість бачить країну в майбутньому в Європейському союзі і НАТО.

Боротьба за незалежність України має і внутрішній вимір, не менш важливий ніж зовнішній. Десятками років відсутність структурних реформ, корупція, особисті інтереси і недолуге верховенство права послаблювали перспективи розвитку України і її стійкість до гібридних атак. Це також стало результатом відсутності стратегічної орієнтації керівництва країни протягом занадто багатьох років.

Дехто можливо і досі вважає, що Україна може виконувати «функцію мосту» між Росією і Заходом. Але після подій в Україні та інших місцях, ключем до нормалізації відносин між НАТО, Росією і Україною залишається однозначне визнання Росією суверенітету, незалежності і територіальної цілісності України. Ключ до розв’язання конфлікту на сході України в руках Москви.

Поза тим, той факт, що Росія поширює свою агресивну поведінку на інші регіони світу і розпочала серію гібридних атак на Західні країни, залишає мало місця для нормалізації відносин між НАТО і Росією. Для того щоб це відбулось, потрібні чіткі конструктивні зміни в діях Росії, які продемонстрували б дотримання міжнародного права і її міжнародних зобов’язань і відповідальності. Очевидно, що це повинно розпочинатись зі зміни поведінки Росії щодо України. Стратегічне терпіння буде потрібно допоки Москва не буде готова підтримати довгострокове рішення.

Україні і надалі необхідна підтримка Заходу.