Дипломатія іншими засобами? Шістдесят років науці в НАТО…

Програма НАТО «Наука заради миру і безпеки» (SPS) надає спонсорську підтримку дослідницькій діяльності між науковцями з країн - членів Альянсу і партнерів НАТО в усьому світі. Детальна інформація про поточні дослідження і можливості фінансової підтримки широко розповсюджується, але ми знаємо набагато менше про походження цієї схеми. Коли вона народилась і як розвивалась?

Обмежена частина документів першої програми, розробленої під егідою Наукового комітету, зараз доступна в Архіві НАТО і представляє в новому світлі велику спадщину інвестицій Альянсу в науку. Важливо те, що це засвідчує велике значення цієї підтримки, яка розпочалась саме шістдесят років тому як для розвитку науки, так і для відносин між членами Альянсу в розпал холодної війни. Тепер ми знаємо, що підтримка і розвиток Наукової програми допомогли у встановленні конструктивного діалогу між делегаціями саме тоді, коли членам Альянсу це було найбільше потрібно, фактично ставши засобом паралельної дипломатії.

Наприкінці 50-х років XX сторіччя, коли вперше була розроблена ця схема, НАТО потребувала великої дипломатичної роботи, особливо у світлі проблем, що перешкоджали інтеграції. Французькі і британські представники сперечались з приводу того, що США мають самі контролювати ядерні сили стримування. Італія і Туреччина, не відкидаючи це занепокоєння, погоджувались розмістити їх у себе, а норвежці і данці не бажали мати ядерну зброю на своїй землі. Суецька криза особливо чітко проявила ці розбіжності і підштовхнула «трьох мудреців НАТО» - міністрів закордонних справ Італії, Норвегії і Канади – написати Доповідь, в якій вони наголошували на важливості пошуку кращих шляхів інтеграції Альянсу. Що цікаво, в Доповіді пропонувалось інвестувати в наукові дослідження задля зміцнення НАТО.

Міністри виявились провидцями, бо після запуску першого радянського «Супутника» Північноатлантична рада надала вказівку створити Науковий комітет. І з квітня 1958 року новопризначений помічник Генерального секретаря з наукових справ (або науковий радник НАТО) запросив видатних західних науковців збиратись регулярно задля вироблення програми спонсорства.

Протягом наступних п’ятдесяти років не менше трьох поколінь блискучих дослідників брали участь у формуванні Наукової програми НАТО, в результаті чого з’явилась багатошарова схема, що складається зі стипендій для навчання за кордоном, організації семінарів по слідах лекцій (Інститути передових досліджень) і грантів на дослідження за інноваційними проектами.

На початок 60-х років XX сторіччя інвестиції зросли до п’яти мільйонів доларів США щорічно і продовжували збільшуватись, особливо коли інфляція завдавала західним економікам більш тяжких ударів, внаслідок яких пропонувалось збільшувати бюджет. Обговорення членами делегацій дослідницьких грантів, зокрема, допомогло розвитку конструктивного діалогу між членами Альянсу, бо вони працювали разом над визначенням пріоритетних тем і створенням підгруп для роботи над конкретними дослідженнями. Консенсус продукував політичну синергію або принаймні допомагав уникнути більш суттєвих розбіжностей в критичні моменти історії Альянсу.

Зміна напрямів

На початкових етапах рекомендації Комітету відповідали потребам зближення після Суецької кризи між урядами США і Великої Британії, які щойно підписали, в умовах посиленої секретності, Угоду про взаємну оборону. Ця підтримка спрямувала науку в НАТО в напрямі, за який виступали представники Сполучених Штатів, формуючи те, що третій науковий радник, американський фізик Уїльям Ніренберг, назвав «змішаною філософією» цієї схеми. Вона передбачала спонсорську підтримку науки як спосіб просування інтеграції і водночас задоволення оборонних потреб. Наприклад, вона фінансувала проекти, розроблені підгрупою Комітету, що займалась океанографічними дослідженнями, оскільки ці дослідження допомагали удосконалити морські операції НАТО (особливо боротьбу проти підводних човнів).

Підтримувана Нобелівським лауреатом, піонером розробки американських радіолокаторів Айсидором Айзеком Ребі, за допомоги британського зоолога (і майстра оперативних досліджень) барона Соломона «Золлі» Цукермана, ця філософія фінансування, однак, була невдовзі переглянута, частково тому, що партнерство між США і Великою Британією тривало недовго. Рішення Джона Ф. Кеннеді вивести ядерні ракети з Туреччини без попередніх консультацій із союзниками у зв'язку з кубинською ракетною кризою 1962 року і відмова від виробництва ракет «Скайболт» (які були обіцяні Великій Британії), зашкодили трансатлантичним відносинам, і, своєю чергою, матеріалізували відхилення траєкторії Наукової програми НАТО.

Більше того, у другій половині 60-х років XX сторіччя інші представники сподівались спрямувати наукову програму в інших напрямах. Члени Альянсу з менш розвинутими економіками (Італія, Греція, Португалія і Туреччина) разом просили переглянути інвестиції НАТО в науку з тим, щоб розв’язати проблему їх технологічного відставання від Сполучених Штатів. Проте Рабі і представники Держдепартаменту США були проти використання цих інвестицій як допомогу економічному розвитку. Ця конфронтація ще більше ізолювала американську делегацію, особливо, коли під час в’єтнамської війни західні німці стали шукати підтримку для започаткування діалогу з країнами східного блоку, а бельгійський міністр закордонних справ П’єр Гармель вже готувався оприлюднити Доповідь з рекомендацією Альянсу відігравати більш активну роль в підтримці політичної розрядки.

Політичні і наукові справи в НАТО на той час вже були на межі розриву. В жовтні 1966 року в Португалії відбулось напружене засідання Наукового комітету і Нобелівський лауреат, французький фізик Луї Неель, заявив, що його уряд рішуче виступає проти збільшення бюджету. Потім президент Франції Шарль де Голль оголосив про вихід цієї країни з інтегрованої військової структури Альянсу, внаслідок чого штаб-квартира НАТО була переведена з Парижа до Брюсселя. Проте суперечки щодо майбутнього Комітету продовжувались, бо «дослідницька група шести», сформована з провідних членів Комітету, запропонувала його розпустити.

Новий фокус уваги на екологію

Комітет, однак, не припинив своє існування, частково завдяки активним зусиллям Ребі зі збереження його життєздатності. Свідомий того, що Наукова програма НАТО вже не може пристосовуватись до питань оборони і не впевнений в розвитку, під час святкування 10-ї річниці Комітету в 1968 році він виступив за визначення пріоритетності наукових досліджень, спрямованих на розв’язання проблем довкілля.

Чи Ребі запропонував робити такі інвестиції тому, що вважав, що діалог щодо екологічних питань забезпечить дипломатичні досягнення, які вже могла забезпечити наука? Чи він насправді поділяв екологічні погляди, які тоді активно поширювались Західними країнами? Ми лише знаємо, що він був не менш передбачливим, ніж «три мудреці» до нього. Наступного року президент Річард М. Ніксон підтримав започаткування екологічної програми НАТО і був створений Комітет з проблем сучасного суспільства (CCMS), який мав координувати діяльність в галузі охорони довкілля.

Це привело також і до реорганізації Наукового комітету. В жовтні 1969 року Комітет вперше зібрався на засідання в Державному департаменті США, і з цієї нагоди німецький інженер Едуард С. Пестель відкрито підтримав пропозицію Ребі. Це частково було зумовлено тим, що він нещодавно взяв участь в екологічних дослідженнях в контексті престижного Римського клубу . Проте їх консенсус відгукнувся більш широкою синергією щодо екологічної політики і політичних справ, ніж та, що розвивалась між урядами Західної Німеччини і США.

Зміни у підходах НАТО до спонсорства також підштовхнули до змін в дослідницькій діяльності, наприклад, на користь роботи над інноваційним екологічним моніторингом. Інструменти і методики, які застосовувались для попередніх досліджень, тепер були доступні для підгруп CCMS, які визначали забруднення повітря і моря. Одна з них навіть стала знаменитою після того, як в 1974 році вона визначила вплив на довкілля затонулого біля Адріатичного узбережжя югославського судна «Кавтат», що перевозило токсичні присадки до палива.

Сприяння стабільності

Із наближенням 80-х років XX сторіччя напрям інвестицій НАТО в науку змінився ще раз. 20-та річниця Комітету привела до диверсифікації його програми і Науковий комітет оголосив про початок «Науки заради стабільності». Це була схема допомоги, яка суперечила філософії Ребі щодо фінансування, і спрямована лише на Грецію, Португалію і Туреччину. Вона була запроваджена тоді, коли турецький інженер-механік Німет Оздаз - який брав активну участь в дебатах щодо технологічного відставання десятьма роками раніше – перебував на посаді наукового радника НАТО. Схема була розроблена завдяки визнанню того факту, що підтримка науки може бути стабілізуючим чинником в часи значної політичної нестабільності.

Наука заради стабільності втратила свої позиції з приходом до влади у Великій Британії прем’єр-міністра Маргарет, а у США президента Рональда Рейгана, що посилило холодну війну, яка вимагала більшої політичної і економічної сили. Довготривала суперечка навколо Кіпру на той момент послабила Альянс як багатосторонню організацію через конфлікт, що точився між Грецією і Туреччиною. Тим часом зростання безробіття вразило більшість країн Альянсу. Нова схема НАТО, яка мала опосередковано допомогти розв’язати ці питання, розвивалась в три етапи (1979-1986, 1987-1993, 1994-1997 роки), з загальною сумою інвестицій у 46 мільйонів доларів США.
У 1980 році французький фізик Робер Шаббал замінив Оздаза на посаді наукового радника. Його призначення в історичний період, коли Франція не входила до інтегрованої військової структури НАТО, ще раз показало, що підтримка науки в НАТО може виконувати функцію паралельної дипломатії. Воно передувало, зокрема, зближенню урядів Франції і США після того, як французький президент Франсуа Міттеран зайняв Єлисейський палац.

Наука заради миру і безпеки

У 90-ті роки XX сторіччя злиття наукових і політичних справ у НАТО стало більш очевидним, ніж будь-коли раніше, коли фахівець з фізики твердого тіла, який перетворився на політика – іспанець Хав’єр Солана, який як міністр закордонних справ, очолював процес інтеграції Іспанії в 1986 році – був призначений Генеральним секретарем НАТО. Коли він був керманичом Альянсу, до Організації вступили нові члени, особливо після розпаду Варшавського пакту і Радянського Союзу.

Тепер НАТО «могла успішно винайти себе заново, змінитись відповідно до часу, до того, як виникне ризик стати застарілою», - як сказав Джеймі Шей (зараз він заступник помічника Генерального секретаря з нових викликів безпеці). Наука допомогла НАТО «винайти себе заново», спочатку через Науковий комітет, а потім, із 2006 року, як програма «Наука заради миру і безпеки» (SPS), пріоритетами якої стало спонсорство спільних досліджень разом зі східноєвропейськими країнами заради їх більш тісного партнерства і співробітництва з Альянсом.

Протягом багатьох років головним отримувачем спонсорської допомоги була Росія, доки вона незаконно не анексувала Крим у 2014 році, після чого співробітництво НАТО з російськими науковцями було призупинено. Водночас програма SPS посилила свою співпрацю з Україною, яка замінила Росію на місці головного отримувача підтримки. Широкомасштабні проекти SPS (наприклад, з гуманітарного розмінування, виявлення мін і розвитку телемедицини) допомогли Україні наростити потенціал для долання наслідків конфлікту. Із 2010 року програма SPS перейшла до новоствореного Відділу нових викликів безпеці НАТО, що ще більше переформатувало інвестиції Альянсу. З того часу Програма отримала більш виражену спрямованість на безпеку, що відображало повноваження відділу, і визначені пріоритети, такі як кіберзахист, боротьба проти тероризму, енергетична безпека і захист від хімічних, біологічних, радіологічних і ядерних агентів.

Потрібно було мати таке прозорливе бачення як Ребі, щоб побачити, що очікує на науку в НАТО в ХХІ сторіччі. Проте її минуле ми можемо зараз описати з великим ступенем точності. Будучи затиснутими, як дволикий Янус, між прагненням посилювати безпеку і сприяти відносинам між членами Альянсу, які часто бувають суперечливими, інвестиції НАТО, схоже, отримують сьогодні своє натхнення не лише від прагнення просто підтримувати новітні дослідження. Справді, зараз вже можна сказати, що витривалість Альянсу як багатосторонньої організації до дивної міри забезпечується можливостями конструктивних обмінів, які його Науковий комітет створює протягом другої половини ХХ сторіччя і надалі.

Додаткова література:

Книга, яка описує історію науки в НАТО, (С. Туршетті, Зробити Альянс «зеленим»: дипломатія наукових і екологічних ініціатив НАТО , Чикаго: University of Chicago Press, листопад 2018 року) готується до випуску. Кількісну інформацію про Наукову програму НАТО можна знайти в офіційних публікаціях НАТО (наприклад, Факти діяльності Наукового комітету Організації Північноатлантичного договору , Париж: НАТО, 1967). Про океанографію в НАТО: С. Туршетті, “Меч, щит і буй: історія підкомітету НАТО з океанографічних досліджень , 1959-1973,” Centaurus 54/3 (2012), 205-31; Ліно Кемпрубі і Сем Робінсон. «Ворота до циркуляції в океані: спостереження за підводними човнами і спірний суверенітет Гібралтару» Дослідження історії природничих наук 46/4 (2016), 429-59. Слова Джеймі Шей, взяті з «Берлінський мур падає і солдати повертаються додому» на: http://www.nato.int/60years/video/videos-jamie.html.

Більше інформації про програму НАТО «Наука заради миру і безпеки»:

• Як розвивалась в часі наукова програма НАТО


• "Наука заради миру і безпеки" website


• стежте на Твіттері: @NATO_SPS