Недавнє зняття санкцій з Ісламської Республіки Іран породило надії на мир і стабільність на Близькому Сході. Справді, заморожування іранської ядерної програми може знизити напруження у відносинах із Заходом і могло б відкрити вікно можливостей для поліпшення відносин між двома сторонами. Проте ця домовленість не розв’язує фундаментального питання, що покладено в основу прагнення Західних держав ізолювати Іран, а саме: регіональні амбіції цієї країни і її зростання як геополітичного суперника.

Після ісламської революції 1979 року іранський режим налаштувався на експорт своєї ідеології за кордон. Тому Іран став надавати матеріально-технічну допомогу Хезболлі в Лівані для того, щоб вона діяла як його довірена армія проти Ізраїлю. Проте геополітичні амбіції Ірану були обмежені війною з Іраком у 80-ті роки XX сторіччя і американською політикою подвійного стримування в 90-ті роки. Протягом більшої частини 2000-х років ситуація не змінювалася. Американське вторгнення в Ірак і падіння Баасистського уряду надали Тегерану можливість відігравати більш впливову роль в Іраку, але не настільки, щоб кинути виклик американській гегемонії в Перській затоці.

Події Арабської весни призвели до зміни правил гри для Ісламської Республіки. Повалення арабських правителів проклало шлях для більш зухвалої зовнішньої політики Ірану на Близькому Сході. Хвиля демократизації досягла, серед інших, і країн зі значними шиїтськими громадами.

Ісламська Республіка стала самопроголошеним захисником шиїтської справи. Тому вона постійно підтримує вимоги щодо політичних реформ у Бахрейні, острові, де мешкає шиїтська більшість, якою править сунітська монархія. Іранський режим також різко критикує Саудівську Аравію за утиски шиїтської меншини в багатій на нафту східній провінції. Страта саудівського шиїтського релігійного діяча Німр аль-Німра спричинила дипломатичну кризу між Ріядом і Тегераном в січні 2016 року. На додаток іранське керівництво підтримує шиїтсько орієнтований рух Хуті в Ємені, особливо після падіння режиму Салеху.

Крім того, Іранська Революційна гвардія надає важливу допомогу режиму Ассада в його боротьбі проти переважно сунітської збройної опозиції. Тегеран мобілізує шиїтські громади на усьому Близькому Сході на захист режиму Ассада, який підтримує шиїтська секта Алавітів. Наприклад, іранські секретні служби завербували велику кількість афганських і пакистанських шиїтів для боротьби в Сирії. Відповідно, Ісламська Республіка стала великим акціонером в охопленій війною країні.

Проте це не все. Фрагментація Іраку стала геополітичною перемогою для Тегерана, тому що режим Саддама Хусейна виступав на боці світського арабського націоналізму. Падіння Баасистської держави убезпечило західний фланг Ісламської Республіки і створило можливості для втручання в місцеві справи. Іранський режим робить спроби, і досить успішні, заповнити вакуум після виведення американських військ у 2011 році.

Уряд Багдада, в якому домінують шиїти, дедалі більше покладається на допомогу Ірану в боротьбі проти загрози з боку ІДІЛ та екстремістських сунітських груп. Для цього Іран відправив до Іраку військове оснащення і радників. Більше того, він тренує місцевих шиїтських бойовиків здійснювати напади проти іракських сунітів з метою помсти. Внаслідок цього деякі групи шиїтського ополчення, підтримуваного Іраном, не контролюються іракським урядом. Іранська стратегія ведення війни руками ополченців стала більш очевидною після того, як ІДІЛ з’явилася у центральному Іраку. В результаті цих подій Ісламська Республіка отримала можливість впливати на одну з найважливіших арабських країн.

У підсумку, Іран діє на багатьох фронтах на Близькому Сході, намагаючись здійснювати вплив і захищати власні інтереси. Це більш впевнена в собі країна, ніж та, якою вона була кілька років тому. Попри низькі ціни на нафту і міжнародні санкції Іран перетворюється на регіональну силу, яка вже впливає на низку країн.

Керівним принципом близькосхідної політики Тегерана є посилення впливу шиїтів. Тому іранський режим опікується шиїтськими партіями і ополченнями в спосіб, дуже схожий на стратегію Москви щодо комуністичних рухів у країнах третього світу за часів холодної війни. В такий спосіб Тегеран використовує різні довірені армії для того, щоб протистояти саудівському впливу і посилювати свій вплив у регіоні.

Іранська дипломатія не виявляє великої зацікавленості подіями у Північній Африці і Центральній Азії, де є лише невеличкі шиїтські громади. Проте керівництво Ірану уважно стежить за ситуацією на півночі Нігерії, де місцеві шиїти протистоять національній армії і бойовикам Боко Харам. Воно також підтримує проіранських шиїтських релігійних діячів і групи в Азербайджані, Індії і Пакистані.

Сектантський підхід до зовнішньої політики Ірану може виявитися великою помилкою. По-перше, шиїти становлять невеличку меншину в мусульманському світі. Лише питанням часу є погіршення відносин між Іраном і такими країнами з сунітською більшістю, як Індонезія, Малайзія і Пакистан. Тегерану також не уникнути втрати впливу серед палестинців, чия боротьба проти Ізраїлю перебуває в центрі іранської зовнішньої політики. Втручання Ірану в події в Іраку, Сирії, Бахрейні і Ємені змушує втягнуті в боротьбу місцеві сунітські громади зближуватися із Саудівською Аравією та іншими країнами з сунітською більшістю, такими як Туреччина і Катар.

На внутрішньому фронті, хоча Іран і має величезну шиїтську більшість, він далеко не однорідний. Існує сунітська меншина, яка тривалий час страждає від інституційної дискримінації. Насправді, Ісламська Республіка має справу з терористичною кампанією невеликого масштабу з боку екстремістських сунітських груп, але зараз вони можуть отримувати допомогу від ворогів Тегерана. Коротко кажучи, короткострокові вигоди Ірану навряд чи протримаються довго.