Після того як повстанці стратили лівійського лідера Муаммара Каддафі в жовтні 2011 року, країна сповнилася надії, що нове покоління політиків зможе подолати проблеми, які спричинили революцію. Проте три роки по тому неспроможність цих обраних лідерів викликала величезне роздратування, схоже на те, яке Каддафі так і не вдалося вгамувати.

Ці проблеми частково викликані зростаючими труднощами, яких зазнають незрілі політики. Але справжня дилема, що постала перед Лівією, - це неправильні очікування її громадян. Перед країною стоять структурні проблеми, для розв’язання яких потрібно ціле покоління. Від дефіциту технічного потенціалу до розколу між формальними і неформальними авторитетами, який налаштовує революціонерів проти державних інституцій, Лівії доводиться долати ті ж самі дилеми, що й за часів Каддафі.

Західні країни спрямовують свої зусилля на реформу сектора безпеки, вважаючи її панацеєю від усіх лівійських проблем. Особливо їх турбує ліквідація джихадистів, які убивають як лівійців, так і громадян Західних країн, в тому числі посла США у вересні 2012 року.

Для цього Західні держави працюють над розбудовою сильної армії і поліції. Проте це дратує сотні незалежних організацій ополчення, які не підкоряються центральному уряду. Деякі підрозділи, такі як із західних міст Місурата і Зінтан, організовані за регіональною ознакою. Інші, на сході, такі як ісламістська «Бригада 17 лютого», ідеологічні за своєю природою. Але усі вони безкарно діють на власний розсуд. У листопаді 2013 року ополченці Місурати відкрили вогонь по мирних мешканцях столиці, убивши 43 особи. Ополченці з міста Завія постійно вступають у сутички зі своїми сусідами з Варшфани. А у східному місті Бенгазі від рук ісламістів загинуло понад 50 представників сил безпеки.

Парламент, відомий як Загальний національний конгрес (ЗНК), виявився нездатним приборкати ополченців. Його плани з розбудови армії і поліції постійно зриваються бригадами. Замість цього ЗНК ще погіршив проблему заграючи з ними, і таким чином надаючи їм ще більше наснаги. Найбільша політична партія, Альянс національних сил (АНС), асоціює себе з підрозділами Зінтані, а їхній головний суперник, Партія справедливості і будівництва (ПСБ), кооптувала сили Місурати. У 2011 році прем’єр-міністр створив Верховний комітет з безпеки (ВКБ), до якого увійшли представники груп ополченців, який мав діяти паралельно з поліцією. Інші міністерства укладають контракти з бригадами на забезпечення безпеки.

США вважають, що беззаконня, яке охопило країну, не дає можливості створити сильний центральний уряд. Для виходу із цієї ситуації Вашингтон оголосив про плани підготувати від п'яти до семи тисяч бійців і виділив на це вісім мільйонів доларів.

Проте чого не помітила Америка, це те, що проблеми безпеки, які постають перед Лівією сьогодні, не відрізняються від тих, які дошкуляли режиму Каддафі. Після того як катастрофічна поразка від Чаду в 1987 році поклала край дев’ятирічній війні проти південного сусіди, Каддафі втратив інтерес до своєї армії. Протягом років після невдалої спроби військового перевороту 1992 року – останньої серед низки військових повстань – Каддафі змінив тактику і неодноразово оголошував про свій намір розпустити збройні сили країни і замінити їх народним ополченням. Каддафі відібрав найкращих офіцерів і призначив їх до спеціальних бригад. Там вони отримали підготовку і зброю, які військові підрозділи не могли собі дозволити. Каддафі озброїв такі групи, як Комітет з боротьби проти єресі і наркотиків та Головне управління у справах молоді та спорту. Він також наділив революційні комітети широкомасштабними повноваженнями.

Сьогодні немає великої різниці між неспроможністю ЗНК рішуче скоротити ополчення до розумних масштабів і занедбаною армією Каддафі. За обох урядів революційна сила бере гору над інституційною легітимністю. Відсутність чітких меж відповідальності гальмує створення дієвого командного ланцюга. Доки ЗНК не розв’яже ці дилеми, малоймовірно, що він зможе відновити порядок.

Одна з найбільших проблем, що постають перед Лівією, – недієвий парламент. Спочатку він вважався тимчасовим органом з терміном повноважень до 18 місяців, який мав написати конституцію. Проте ЗНК продовжив свій мандат. Боротьба між АНС і ПСБ призвела до політичного глухого кута, який залишив багатьох лівійців незадоволеними демократичним процесом. Частково причиною цього провалу стало незнання ЗНК виборчої політики внаслідок 42 років авторитарного правління.

Проте головна проблема в політичній культурі країни. Каддафі розпорошив суспільство, знищивши державні інститути і ігноруючи інвестиції у вищу освіту. Він дивився на статичну бюрократію як на свого головного супротивника, який перешкоджає масам засвоїти його революційну ідеологію. Для її нейтралізації він час від часу розганяв міністерства, переводив урядові установи за межі столиці і запропонував громадянам отримувати доходи країни від нафти напряму, а не довіряти їх управління державним установам.

Роки санкцій також унеможливили для цілого покоління лівійців навчання в західних університетах. Замість просування молодих кадрів Каддафі просто переставляв тих же самих троглодитів між міністерствами.

Друг дитинства Каддафі Мухаммад Абу-ль-Касім аль-Зуай є втіленням цього підходу. За 34 роки своєї політичної кар’єри він володів міністерськими портфелями від інформації до юстиції та громадської безпеки, а також служив послом в багатьох країнах. Він завершив свою кар’єру на посаді останнього спікера парламенту Каддафі.

Відсутність технічних можливостей так само стримує дієвість бюрократії. Мало хто має необхідні уміння для відбудови міністерств. Більшість не спроможна приймати самостійні рішення, а обмежені лише формальною згодою з рішеннями своїх начальників. І в країні, в якій Каддафі особисто підписував кожен контракт вартістю понад 200 мільйонів доларів, було – є – лише декілька компетентних чиновників.

Але замість усунення перешкод на шляху розвитку ЗНК лише створює нові. У травні 2013 року він прийняв закон про політичну ізоляцію, який забороняє кожному, хто служив Каддафі, обіймати державну посаду протягом десяти років. Роблячи це, він скористався тактикою Каддафі, яка не давала можливості нікому, за невеликим винятком, обіймати вищі ешелони влади.

Лівія страждає і від інших проблем також. Федералістський рух на сході також намагається позбавити центральний уряд низки повноважень. У жовтні 2013 року його лідери оголосили про створення автономного регіону і обрання Кабінету міністрів. Бригади, пов’язані з цим рухом, взяли під контроль три з п’яти нафтових експортних терміналів, не дозволяючи відвантаження нафти. У віддалених районах Лівії племена перекривають нафтопроводи, протестуючи проти усього – від відсутності громадянства до відсутності інвестицій в їхні землі. Ці зупинки уповільнили видобування нафти з дореволюційного рівня в 1,6 мільйонів барелів на день до 600 тисяч в країні, де експорт нафти приносить 95% надходжень в іноземній валюті.

Проте як і багато інших проблем країни, на які звертає увагу міжнародна преса, уповільнення видобутку нафти становить невелику загрозу Лівії. Вона володіє приблизно 119 мільярдами доларів резервів в іноземній валюті і фондом суверенного багатства не менше ніж ще на 50 мільярдів доларів, що може покрити будь-який бюджетний дефіцит. Але уряду, який не спроможний розмістити навіть половину свого бюджету, навряд чи виникне потреба навіть зазирати в цю скарбницю.

Такі проблеми, як неконтрольоване ополчення і перебої з нафтою вказують на ерозію державної влади. Найкращий спосіб розв’язання цих питань – сприяння ефективному врядуванню, розбудова державних інституцій і заохочення поваги до верховенства права. Зосередившись на головних проблемах, від яких завжди страждала Лівія, замість їх нинішніх супутніх продуктах, Західні держави можуть допомогти Лівії стати на шлях стабілізації. І це зробить кожного в цьому регіоні більш захищеним.