Держсекретар США Мадлен Олбрайт з міністрами закордонних справ Чеської Республіки, Угорщини і Польщі на церемонії підписання, Індепенденс, штат Міссурі, 12 березня 1999 року. © РОЙТЕРС
Була п’ятниця, 12 березня 1999 року. Для більшості людей це був звичайний день, як багато інших. Проте не для мене і моїх колег в чеській місії при НАТО. Цей день настав. Чеська Республіка мала офіційно стати членом НАТО, разом з Угорщиною і Польщею.
Ранок був дуже напружений, багато телефонних дзвінків Карелу Кованді, тодішньому моєму керівникові, який був першим чеським послом в НАТО. Я була його особистою помічницею і як багато інших колег мала велику кількість часто несумісних між собою обов’язків. Ми були однією командою, що працювала заради однієї мети.
Я з нетерпінням чекала, коли вже пройде цей ранок і настане полудень і я нарешті побачу церемонію в Міссурі: почую, як Держсекретар Мадлен Олбрайт скаже, що ми вже стали частиною НАТО.
Потім настала ця година. Ми з деякими чеськими колегами зібралися біля телевізора. Ми спостерігали, як розгортаються події на іншому кінці світу, в американському місті Індепенденс, штат Міссурі. Потім настав момент, коли міністри закордонних справ трьох країн підписали протоколи про вступ. Ми стали членами Організації Північноатлантичного договору.
Радянські танки перед будинком Чехословацького радіо в центрі Праги в перший день радянського вторгнення в Чехословаччину, 21 серпня 1968 року. © РОЙТЕРС
У своїй промові після цього Держсекретар США Мадлен Олбрайт сказала: «Обіцянка про те, що «нічого, що стосується вас, не буде робитися без вас» формалізована; ви стали справжніми союзниками; це тепер по-справжньому ваш дім». Ці слова «нічого, що стосується вас, не буде робитися без вас» важили дуже багато для багатьох чехів. Ми не забули події 1938, 1948 і 1968 років. Олбрайт, яка народилася в Чехословаччині, чудово знала важливість слів, які вона сказала нам того дня.
Цього я ніколи не могла собі уявити, коли була школяркою в часи панування комуністів, коли нас навчали, що НАТО наш ворог, загроза Чехословаччині і усьому радянському блоку.
Програма "Партнерство заради миру", розпочата главами держав і урядів країн НАТО, Брюссель, 10 січня 1994 року.
Усе це розпочалося в 1994 році з програми НАТО «Партнерство заради миру». Спочатку були короткі і невеликі консультації, які з часом, на Мадридському саміті 1997 року, перетворилися на запрошення трьох країн вступити до Альянсу. Між трьома країнами і НАТО розпочалися переговори щодо військових вимог і вимог до членства. Пізніше була визначена дата офіційного вступу – 1999 рік – що збіглося зі святкуванням 50-ї річниці НАТО.
Було проведено багато раундів переговорів про вступ і багато понадурочної роботи лягло на наші плечі. Я працювала в Чеському посольстві з 1994 року і переживала усе це з самого початку. Я була дуже молода, але була в захопленні від того, що я допомагала здійснити одну з найважливіших змін в житті своєї країни.
Мені було лише 25 років, коли настав великий день – 12 березня 1999 року. Того дня ми досягли своєї мети і могли гордо сказати: «Ми це зробили, ми в НАТО». Ми позбулися довготривалої радянської окупації до 1989 року. Це було фантастично. Це означало, що такого вже ніколи не може повторитися. І що ми в безпеці.
Не вдаючись в деталі щодо перепусток в НАТО, кожна штаб-квартира видає перепустки різного кольору залежно від того, чи ви представляєте країну - члена НАТО, чи партнера.
Прес-конференція глав держав і урядів трьох країн Центральної і Східної Європи, яких запросили до переговорів з НАТО про вступ, Мадрид, 8 липня 1997 року.
Багато хто з нас, представників нових країн-членів пішли того дня, 12 березня, до бюро перепусток НАТО з проханням видати нам нові перепустки. Головна відмінність була в тому, що нова перепустка була іншого кольору. З того моменту кожен, хто розумів, бачив, що ми відтепер члени організації!
Це виглядає майже по-дитячому, але для мене це було так важливо.
Наше святкування продовжилося кількома келихами шампанського і вечіркою з усіма колегами.
Наступного ранку було важче. Посли країн НАТО вилітали до Праги для участі у святкуванні вступу нашої країни, і я допомагала організувати відправлення літака з військового аеродрому Мелсбрук у Брюсселі.
Марсела Зельнічкова
Мій керівник, посол Кованда, побачив, що того ранку я була дещо не в собі. І він чудово розумів чому. Проте наше святкування було чудове, заслужене і сьогодні я зробила б те ж саме.
Я ніколи не забуду ті моменти. Я була частиною історії і допомагала – разом з багатьма іншими – робити щось дуже важливе. Сьогодні, за п'ятнадцять років, коли я дивлюся на те, що відбувається останнім часом в Східній Європі, я відчуваю, що наше членство в НАТО має ще більше значення.