Фоторозповідь афганського блоггера: війна і відбудова

Коли я був дуже молодий, я любив інколи писати про світ – мій світ і світ навкруги мене. Потім, отримавши доступ до нових технологій і Інтернету, я почав узнавати багато нового.

Я згадую, як почув слово „блог” на уроці англійської мови. Я знайшов першу службу блогів мовою фарсі. А мій давній приятель показав мені свій блог. Він мене дуже вразив.

У 2004 році я видавав свій власний сатиричний журнал, в якому публікувались карикатури. Але він був закритий ісламськими фундаменталістами. Я вже не міг писати під своїм справжнім ім’ям. Протягом кількох місяців я був у небезпеці і був змушений постійно змінювати місце перебування.

Але я не міг мовчати. Я знову почав вести свій блог. Протягом кількох перших тижнів я отримав величезну кількість відгуків від людей поза межами Афганістану, які читали мій блог. Він їм подобався, бо важко було знайти незалежні новини з Афганістану.

Я писав мовою фарсі і англійською, і невдовзі мої блоги стали відвідувати багато читачів. У 2005 році я отримав премію „Репортерів без кордонів” за блог вільного слова.

Я почав заохочувати молодих афганців до ведення блогів. Я заснував і згуртував Афганську асоціацію авторів блогів за адресою www.afghanpenlog.com (фарсі) і http://afghanpenlog-en.blogspot.com (англійською) з метою підтримки ведення блогів в Афганістані. Мережа афганських блоггерів називається „Афганський пенлог”.

Невдовзі я організував у Кабулі перший навчальний семінар із ведення блогів для студентів і журналістів. Його метою був розвиток афганських цифрових ЗМІ через ведення блогів. У нас немає повністю вільних ЗМІ і я вважаю, що ми можемо заповнити цю прогалину блогами. З їх допомогою ми можемо вільно висловлювати свої думки і прокладати шлях до демократії.

Я почав не тільки вести блог, але й писати в газети і журнали як в Афганістані, так і за кордоном. Я пишу про дискримінацію, нерівність і несправедливість, від яких страждаю я і мільйони людей навкруги мене. Протягом десятиріч військові ватажки перетворювали мою батьківщину на край болю і несправедливості.

Вести блог не зажди було легко. Спочатку я робив нотатки. Потім, коли давали електрику, я їх друкував. Потім я зберігав їх на диску. І нарешті, відправлявся в місто до Інтернет-кав’ярні для того, щоб завантажити мій блог.

Це забирало багато часу, але було важливо розповісти світу про те, що афганська молодь страждає від війни, і що їй потрібна допомога. Було також важливо оприлюднювати новини, не пов’язані з політичними групами чи партіями – що дуже рідко трапляється у моїй країні.

Я обожнюю вести блог – я думаю, що я „підсів” на них як наркоман. Коли я маю доступ до електрики, я можу оновлювати його тричі на день. Я подорожую Афганістаном, описую і знімаю кожен куточок моєї країни.

Часто мої читачі запитують, яка користь від ведення блогу і навіщо витрачати на це так багато часу і енергії. Я відповідаю, що хотів більше дізнатись про свою країну і показати її іншим людям і як по-різному живуть люди у різних її регіонах. Я хочу показати світу справжнє обличчя мого народу і батьківщини.

Я також хотів задокументувати це для майбутніх поколінь, щоб вони не зазнали тих страждань, що випали на мою долю. Я хочу зберегти на фотографіях красу, любов, ненависть, усмішку, гнів, цікавість і мир на обличчях моїх людей. Я хочу показати вчора і як воно відрізняється від завтра.

Я намагався привернути увагу до страждань свого народу. Наприклад, афганських жінок, які щодня страждають від побутового насильства. Я фотографував дітей, наступне покоління, які тиняються вулицями. Я бачу їх і сьогодні, вони жебрачать.

Для мене блог – це не тільки мої щоденники, але й вікно у світ. Коли я писав і публікував на своєму блозі статті про дітей та їхні права, я збирав гроші на допомогу афганським дітям. Наприклад, восени 2007 року я отримав багато дитячого взуття зі США. Я роздав його дітям, які із жахом чекали на жорстоку зиму.

Водночас я намагаюсь навчатись, і сьогодні я дуже щаслива людина. Через свої блоги я познайомився з великою кількістю чудових людей. Я часто уявляю собі, як одного дня побачу їх усіх. Я не можу описати, наскільки ведення блогу змінило моє життя. Я завжди ділюся своїм досвідом із друзями і заохочую їх до ведення блогів.

Одна із головних причин, чому я почав вести блог, бажання поділитися своїми знаннями і навчитися у моїх читачів. Вони багато чому мене навчили. В країні, яка віддала майже два десятиріччя війні, в якій не вистачає компетентних ЗМІ і яка почала все з нуля, єдине що допомагає – це самоосвіта. І я вважаю, що ведення блогу – один із найефективніших способів досягти бажаного результату.

За минулі чотири роки я багато чому навчився у своїх читачів. Але, як я написав у своєму блозі мовою фарсі: „ Чим більше я навчаюсь, тим більше я розумію, що нічого не знаю”.