20 років тому Воган Сміт звільнився з лав британської армії в чині капітана для того, щоб стати незалежним відеожурналістом. Через три місяці він вже знімав групу муджахідів у бою на околиці Канадагару. Він розповідає НАТО Ревю про те, що він побачив очима содата і очима журналіста.

Співпраця? Військові і представники служб новин дедалі активніше намагаються знайти такі підходи, які дозволили б їм водночас виконувати свою роботу. © Ashley Gilbertson / Van Parys
)

Співпраця? Військові і представники служб новин дедалі активніше намагаються знайти такі підходи, які дозволили б їм водночас виконувати свою роботу. © Ashley Gilbertson / Van Parys

На передовій: те, як висвітлюються місії, може мати великий вплив дома. © wpn / Reporters
)

На передовій: те, як висвітлюються місії, може мати великий вплив дома. © wpn / Reporters

Як журналіст я завжди ненавидів війну, бо достатньо надивився на неї, але я завжди з повагою ставлюся до солдатів.

Мій дідусь ніколи не згадував про Другу світову війну. Так само, як я помітив, британські солдати сьогодні не люблять говорити про свою участь у бойових діях в Афганістані.

Я звільнявся зі збройних сил в мирні часи, коли майже усі військові вважали пресу безвідповідальною і вмотивованою в основному грошима або політикою. Пресу вважали ворогом військових.

У 1991 році я вже був незалежним журналістом і подав заявку на журналістську акредитацію з метою висвітлення війни у Перській затоці. Але мені відмовили. Як незалежний журналіст я не мав жодного шансу її отримати, а провідні представники індустрії новин не довіряли початківцям.

Але я уперто хотів інформувати про конфлікт, і тому протягом двох місяців фільмував його інкогніто, видаючи себе за офіцера британської армії. В результаті я був єдиний, хто спромігся привезти з війни неконтрольовані відеоматеріали.

Акредитовані журналісти зіткнулись з тим, що західні військові дуже жорстко обмежували їхній доступ до інформації. Вони побачили тільки малу частку того, що прагнули побачити. Редактори вдома оцінили увесь цей процес як катастрофу в сфері новин.

Я уперто хотів інформувати про конфлікт і тому протягом двох місяців фільмував його інкогніто, видаючи себе за офіцера британської армії

У ті часи я знімав на невелику побутову відеокамеру і володів маленькою незалежною агенцією новин, що залежала від цієї технології отримання матеріалів.

Ми були першою групою, яка стала використовувати такі камери для збирання новин. Але нам було необхідно продавати наші матеріали тим, хто тоді транслював ці новини по телебаченню, тому нам було необхідно дотримуватись їхніх вимог до журналістики.

Моя остання поїздка до Афганістану у вересні 2007 року була присвячена зйомкам фільму про мій колишній Гвардійський гренадерський полк, який займався наставництвом підрозділів афганської національної армії, що брали участь в операціях у Гельманді на півдні Афганістану.

Я використовував цілий набір нових засобів, деякі з них революціонізували мою здатність спілкуватись з аудиторією. Я користувався набагато кращими портативними камерами, а супутникові телефони дали мені можливість передавати відеоматеріали для моєї аудиторії в режимі он-лайн по Інтернету.

Я назвав себе „відео-блоггером”, або „веб-логгером” і приєднався до інших блоггерів, громадських журналістів і швидко зростаючої групи зовнішніх коментаторів, від переважної більшості яких не вимагається дотримуватись такої ж професійної етики.

Я хотів туди поїхати в першу чергу тому, що був занепокоєний нездатністю британського суспільства усвідомити свою причетність до війни в Афганістані.

Вони ніколи не підтримували вторгнення в Ірак, а британські політики ніколи насправді не визнали своїх помилок у зв’язку з цією кампанією. Внаслідок цього британці, схоже, також втратили відчуття відповідальності за військову участь Британії у подіях в Афганістані.

З часів війни у Затоці керівництво пресою у британській армії значно просунулось уперед. Опублікована так звана „Зелена книга”, в якій окреслена політика щодо преси і встановлені правила, з якими „допущені” журналісти мусять погодитись, якщо хочуть отримати допуск.

За умовами „Зеленої книги” „відповідний оперативний командир” може обмежувати можливості „допущених” журналістів передавати інформацію, яка може мати військове значення для ворога, про військовополонених, і, що ще більш суперечливо, про втрати.

Керувати журналістами в польових умовах стало набагато складніше, не в останню чергу через значне розширення масштабів міжнародної преси за останні двадцять років.

Під час першої війни в Затоці заявки на акредитацію подали менше 500 журналістів. А 1998 року понад 2500 журналістів прагнули супроводжувати НАТО в Косові.

Величезний попит на обмежену кількість місць „допущених” до британських військ у провінції Гельманд дає Міністерству оборони можливість вибирати тих журналістів, які його влаштовують.

Коли я минулого року був в Афганістані, мене супроводжував британський військовий „підкажчик”. Я досить добре знаю багатьох британських військових прес-секретарів, бо керую лондонським клубом міжнародної преси „Франтлайн клуб”. Цей клуб став місцем обміну думками між пресою і військовими.

Під час першої війни в Затоці заявки на акредитацію подали менше 500 журналістів. А 1998 року понад 2500 журналістів прагнули супроводжувати НАТО в Косові

Деякі військові прес-секретарі, які вимушені супроводжувати журналістів в якості підкажчиків, відчувають певний дискомфорт. Не тільки тому, що це дуже відповідальна робота, але й тому, що знайомство з журналістами не завжди допомагає утримувати їх у визначених рамках.

Багато хто з них починає замислюватись над тим, чому вони слугують – кар’єрі міністрів, благу своїх побратимів-солдатів, просуванню кампанії, чи інтересам широкого загалу громадськості. Якщо військовий прес-секретар не спромігся „керувати новинами”, його кар’єра, вірогідно, постраждає.

Попри це, журналісти з „допуском” в Афганістані нині мають такий рівень доступу до оперативної діяльності, який дуже мало хто мав раніше. Ще з часів В’єтнаму журналістам не вдавалось так наблизитись до дій такого рівня.

Доступ, коли ви його отримуєте, є винятковим, що демонструє один з моїх репортажів, який можна тут побачити.

У тому випадку я не мав ніяких проблем з моїм підкажчиком. Можливо я мав би їх, якби зняв серйозно пораненого британського солдата. Я чув, як британський офіцер говорив, що ані поранений солдат, ані його родина не зацікавлені в зйомці. Але я особисто переконаний в тому, що головною причиною таких обмежень є скоріше бажання уникнути падіння суспільного морального духу вдома.

Я вважаю, що це небезпечно. Незацікавлене суспільство не надає достатнього значення таким конфліктам, а я був свідком непередбачуваної поведінки дезінформованих людей, які зіткнулись з незручною правдою. Придушена правда, коли виривається на волю, звучить набагато голосніше. Якщо показувати війну без страждань – це буде просто неточна передача правди.

Військові стоять перед надзвичайно серйозними завданнями, маючи справу з дедалі більш складним середовищем ЗМІ. Поки що британська армія, схоже, користується широкою підтримкою громадської думки в країні.

Але війна в Афганістані буде довгою. Деякі спостерігачі вважають, що нам краще купити собі друзів в цьому регіоні, ніж намагатись убити усіх наших ворогів. Громадська думка легко може обернутись проти цієї війни.

Можливо, в довгостроковій перспективі узгоджені дії з розбудови довіри стануть більш корисною стратегією, ніж керівництво новинами.