NATO MULTIMEDIA ACCOUNT

Access NATO’s broadcast-quality video content free of charge

Register

Create an account

Create an account

Check your inbox and enter verification code

We have sent a verification code to your email address. . Enter the code to verify your account. This code will expire in 30 minutes.
Verification code

Didn't receive a code? Send new Code

You have successfully created your account

From now on you can download videos from our website

Subscribe to our newsletter

If you would also like to subscribe to the newsletter and receive our latest updates, click on the button below.

Reset password

Enter the email address you registered with and we will send you a code to reset your password.

Log in or Create an account
Reset password
Check your inbox and enter verification code
We have sent a verification code to your email address. Enter the code to verify your account. This code will expire in 30 minutes.
Verification code

Didn't receive a code? Send new Code

Create a new password

The password must be at least 12 characters long, no spaces, include upper/lowercase letters, numbers and symbols.

Your password has been updated

Click the button to return to the page you were on and log in with your new password.

Стратегічні концепції

Updated: 18 липня 2022

Стратегічна концепція – це документ, що визначає стратегію Альянсу. У ньому окреслюються незмінні цілі і сутність НАТО, її основоположні завдання у сфері безпеки, а також виклики, з якими стикається Альянс, і можливості в умовах мінливого середовища безпеки. У Стратегічній концепції також визначено, у чому полягає підхід Альянсу у сфері безпеки, і наведено керівні принципи його політичної і військової адаптації.

  • Стратегічні концепції забезпечують Альянс необхідним потенціалом для реагування на поточні загрози і виклики безпеці, а також скеровують його політичний і військовий розвиток, щоб забезпечити готовність до загроз і викликів майбутнього.
  • У них підтверджуються незмінні цілі і сутність НАТО та її основоположні завдання у сфері безпеки.
  • Їх оновлюють із урахуванням змін у глобальному середовищі безпеки, а також для забезпечення спроможності НАТО і надалі виконувати її ключові цілі і основоположні завдання, тоді як розвиток і адаптація мають стати постійними рисами Альянсу.
  • У чинній Стратегічній концепції (2022 р.) підтверджується, що першорядною метою НАТО є забезпечення колективної оборони її членів на основі підходу «на 360 градусів», а також окреслено три основоположних завдання, а саме: стримування і оборона, запобігання кризам та їх врегулювання і безпека шляхом співробітництва.
  • З плином часу події в Альянсі і світі загалом розвивалися непередбачувано для  засновників організації, і ці зміни віддзеркалено в усіх стратегічних документах, виданих НАТО.

Стратегічна концепція від 2022 року 

У Стратегічній концепції від 2022 року чітко визначено мету і принципи НАТО, її основні завдання та цінності, а також стратегічні цілі Альянсу в умовах середовища безпеки, що істотно погіршилося. У ній підтверджується, що ключовою метою і найбільшою відповідальністю НАТО є забезпечення колективної оборони союзників від усіх загроз з усіх напрямків. З цією метою Альянс виконує три основоположних завдання: стримування і оборона; запобігання кризам та їх врегулювання; і безпека шляхом співробітництва. У Стратегічній концепції, зокрема, підкреслюється необхідність подальшого вдосконалення стримування і оборони, на яких ґрунтуються зобов’язання Альянсу у сфері колективної оборони. У ній також наголошується, що стійкість має вирішальне значення для виконання Альянсом його основоположних завдань поряд із такими наскрізними питаннями, як технологічні інновації, зміна клімату, безпека людини та реалізація порядку денного «Жінки, мир і безпека».

У Стратегічній концепції від 2022 року дається реалістична оцінка ускладненого стратегічного середовища, в якому діє НАТО. «Стратегічне суперництво, повсюдна нестабільність і періодичні потрясіння – ось чинники, які визначають загальне середовище безпеки. Загрози, з якими ми стикаємося, мають глобальний характер і є взаємопов’язаними». Російська Федерація, яка підірвала мир у Європі, розпочавши загарбницьку війну проти України, визнається найбільш значною загрозою безпеці союзників. Визнаються й інші загрози і виклики, а саме: тероризм; конфлікти і нестабільність на Близькому Сході та в Африці; повсюдна нестабільність та її наслідки для цивільного населення, культурні цінності і довкілля; проголошені Китаєм амбіції і його політика примусу; кіберпростір; новітні та проривні технології; ерозія архітектури контролю над озброєннями, роззброєння і нерозповсюдження зброї масового знищення (ЗМЗ); а також наслідки зміни клімату для безпеки.

У Стратегічній концепції знову підтверджується оборонний характер Альянсу та його відданість єдності, згуртованості і солідарності, міцному трансатлантичному зв’язку, спільним демократичним цінностям і спільному баченню «світу, де панує повага до суверенітету, територіальної цілісності, прав людини і міжнародного права і де кожна країна вільна обирати свій шлях». У ній йдеться, що держави–члени Альянсу і надалі дотримуватимуться глобального бачення з питань миру і безпеки і тісно співпрацюватимуть з партнерами, іншими країнами та міжнародними організаціями.

Насамкінець, у Стратегічній концепції підтверджується незамінність НАТО для євроатлантичної безпеки як гаранта миру, свободи і добробуту. Отже, союзники і надалі разом захищатимуть свою безпеку, цінності і демократичний спосіб життя. 

Хто розробляє і затверджує стратегії 

З плином часу і починаючи з 1949 року, процес ухвалення рішень щодо Стратегічної концепції зазнав змін, але їх затвердження державами–членами Альянсу на основі консенсусу залишається незмінним. Органом, що відповідає за затвердження стратегічних документів Альянсу, є Північноатлантична рада (ПАР); останні Стратегічні концепції були ухвалені на засіданнях ПАР на рівні глав держав і урядів у рамках самітів НАТО. Із восьми Стратегічних концепцій, виданих НАТО, починаючи з 1949 року, усі, за винятком однієї, були затверджені ПАР1.

Перед подачею документа на розгляд Північноатлантичної ради відбувається кілька етапів консультацій, взаємодії, розробки і переговорів. Цікаво, що під час холодної війни Стратегічні концепції розроблялися переважно військовими для затвердження політичним керівництвом Альянсу. Це були таємні документи Військового комітету з військовими посиланнями. З часу завершення холодної війни провідна роль перейшла до політичного керівництва, яке враховувало поради військових. Ця зміна зумовлена ​​тим, що з 1999 року НАТО дотримується ширшого визначення безпеки, згідно з яким діалог і співпраця стали невіддільною складовою стратегічного мислення організації. До того ж усі чотири Стратегічні концепції, затверджені НАТО починаючи з 1991 року, не мали грифу таємності і були доступними широкому загалу.

На Брюссельському саміті у 2021 році глави держав і урядів НАТО ухвалили Порядок денний «НАТО – 2030» – програму конкретних заходів, спрямованих на адаптацію НАТО і забезпечення здатності Альянсу пристосовуватися до нової реальності, що характеризується посиленням глобального суперництва. Одним із важливих рішень, ухвалених лідерами Альянсу у рамках «НАТО – 2030», стало звернення до Генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга з проханням очолити процес розробки Стратегічної концепції від 2022 року. Генеральний секретар ініціював внутрішні і зовнішні консультації, а також заходи із залученням представників Альянсу, посадовців з держав–членів і експертних спільнот, країн-партнерів та інших міжнародних організацій, а також молоді, громадянського суспільства і приватного сектору. Згодом союзники узгодили документ, виходячи з пропозицій Генерального секретаря, і лідери держав–членів Альянсу затвердили нову Стратегічну концепцію на Мадридському саміті у червні 2022 року.

Стратегічні документи НАТО з 1949 року

Упродовж існування організації стратегічне мислення НАТО розвивалося в умовах двох різних історичних періодів: період холодної війни та епоха після завершення холодної війни. Завдяки Стратегічній концепції від 2022 року НАТО адаптується ще до одного періоду, який характеризується відновленням геостратегічного суперництва внаслідок агресивної поведінки Росії та піднесення Китаю.

У період з 1949 до 1991 рр. стратегії НАТО були переважно властиві завдання у сфері оборони і стримуванням, хоча протягом останніх двох десятиліть того періоду збільшувалася увага до діалогу і розрядки міжнародної напруженості. Було чотири Стратегічних концепції, які супроводжувалися документами, де були викладені заходи для реалізації Стратегічної концепції збройними силами. Вони мали такі назви: «Стратегічні настанови», «Найефективніша модель військової могутності НАТО на наступні кілька років», а також «Заходи щодо реалізації Стратегічної концепції».

Починаючи з 1991 року, НАТО дотримується ширшого підходу, згідно з яким поняття співпраці і безпеки доповнюють основні концепції стримування і оборони. Після терористичних нападів 11 вересня 2001 року у рамках НАТО збільшено увагу до таких аспектів, як боротьба з тероризмом, поширення зброї масового знищення, гібридна війна, а також нові і проривні технології. Альянс також відрядив війська за межі євроатлантичного регіону, на територію Афганістану, де його операція тривала 20 років. Упродовж цього періоду після завершення холодної війни було видано три нетаємних Стратегічних концепції (у 1991, 1999 та 2010 роках). Вони доповнювалися таємними військовими документами («Директива Військового комітету щодо імплементації Стратегічної концепції Альянсу збройними силами», «Настанови Військового комітету щодо імплементації стратегії Альянсу збройними силами», а також «Настанови Військового комітету № 400/3»).

Починаючи з 2010 року, і особливо з 2014 року, коли Росія вперше вторглася в Україну і здійснила незаконну анексію Кримського півострову, внаслідок тенденції до зростання російської агресії, а також піднесення Китаю, сформувався новий геостратегічний ландшафт, якому притаманне відновлення стратегічного суперництва. У 2017 році почалася передислокація військ НАТО на східному та південно-східному флангах Альянсу, а після розв’язання Росією неспровокованої війни проти України у 2022 році НАТО ухвалила рішення про істотне посилення стримування і оборони. У Стратегічній концепції від 2022 року зафіксовано ці вагомі події і визначено шлях на майбутнє у нинішньому мінливому і складному середовищі безпеки.

З 1949 року до завершення холодної війни

У період з 1949 до 1991 року міжнародна геополітика характеризувалася протистоянням між двома полюсами – Сходом і Заходом, причому домінували радше напруженість і конфронтація, аніж діалог і співпраця. Це часто спричиняло небезпечну і вартісну гонку озброєнь.

Як зазначалося вище, протягом цього періоду було опубліковано чотири Стратегічних концепції. Додатково, протягом цих чотирьох десятиліть було видано два вагомих звіти: Звіт Комітету трьох (грудень 1956 р.) та Доповідь Армеля (грудень 1967 р.). Обидва документи позиціонували Стратегічні концепції у ширшому контексті, наголошуючи на питаннях, що формували середовище, в якому тлумачилися Стратегічні концепції.

Перша Стратегічна концепція НАТО

НАТО почала розробляти стратегічні документи ще у жовтні 1949 року. Першим стратегічним документом НАТО, затвердженим Північноатлантичною радою 6 січня 1950 року, була «Стратегічна концепція оборони Північноатлантичного регіону» («DC 6/1») – перша Стратегічна концепція Альянсу.

У документі «DC 6/1» було викладено загальну стратегічну концепцію Альянсу. У ньому йшлося, що основною функцією НАТО є стримування агресії і що збройні сили НАТО будуть задіяні лише у випадку невдачі цієї першорядної функції і початку нападу. Взаємодоповнюваність між членами Альянсу і стандартизація також були ключовими елементами цієї стратегії. Внесок кожного члена в оборону має бути пропорційним його можливостям – економічним, промисловим, географічним, військовим – а НАТО має вжити заходів співробітництва для забезпечення оптимального використання ресурсів. Наголошувалося на чисельній перевазі СРСР у військових ресурсах, а також на залежності Альянсу від ядерного потенціалу США. У документі «DC 6/1» зазначалося, що Альянс повинен «забезпечити здатність оперативно здійснювати стратегічні бомбардування усіма можливими засобами і з усіх без винятку видів зброї».

Хоча документ «DC 6/1» був досить докладним, для розробки комплексних оборонних планів для використання тодішніми п’ятьма регіональними групами планування потрібні були додаткові настанови. Документ зі стратегічними настановами («SG 13/16») під назвою «Стратегічні настанови щодо регіонального планування у Північній Атлантиці» був офіційно схвалений Військовим комітетом 28 березня 1950 року під номером «MC № 14». Завдяки «MC № 14» регіональні групи планування мали змогу підготуватися до непередбачуваних ситуацій до липня 1954 року – дати, до якої Альянс прагнув розбудувати надійні сили оборони. Його першорядною метою було «переконати СРСР у невигідності війни, а у разі нападу – забезпечити успішну оборону» території НАТО.

Водночас, документ «SG 13/16» також використовувався регіональними групами планування для вироблення більш комплексних оборонних планів, які було об’єднано у «Середньостроковий план Організації Північноатлантичного договору» («DC 13»). Він був схвалений Оборонним комітетом 1 квітня 1950 року, лише за рік після підписання Вашингтонського договору – засновницького договору Альянсу.

Загалом, стратегія НАТО фактично містилася у трьох документах:

  • «DC 6/1», у якому викладено загальну стратегічну концепцію;
  • «MC 14», у якому наведено більш конкретні стратегічні настанови для застосування в оборонному плануванні; а також
  • «DC 13», у якому поєднано обидва аспекти поряд із ґрунтовними і докладними регіональними планами.

Корейська війна і друга Стратегічна концепція НАТО

Вторгнення північнокорейських дивізій до Південної Кореї 25 червня 1950 року одразу вплинуло на НАТО і змінило стратегічне мислення організації. З’явилося усвідомлення, що Альянсу слід невідкладно вирішити два першорядних питання, а саме: дієвість військових структур і чисельність збройних сил НАТО.

26 вересня 1950 року Північноатлантична рада (ПАР) затвердила створення об’єднаних збройних сил (ОЗС) НАТО під централізованим командуванням. 19 грудня 1950 року ПАР запропонувала призначити генерала Дуайта Д. Ейзенхауера першим Верховним головнокомандувачем ОЗС НАТО в Європі (SACEUR). Вже у січні 1951 року союзники, які тимчасово працювали у готелі «Асторія» в Парижі, почали планувати створення Штабу Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі (SHAPE), і 2 квітня 1951 року в Рокенкурі було відкрито щойно зведений військовий штаб НАТО. Також здійснювалися інші структурні зміни, включаючи ліквідацію трьох європейських регіональних груп планування і створення у 1952 році Командування ОЗС НАТО в Атлантиці (SACLANT) натомість Північноатлантичної регіональної групи планування, залишивши чинною лише Канадсько-американську регіональну групу планування.

Ці структурні зміни, поряд із вступом до НАТО Греції і Туреччини, необхідно було віддзеркалити у Стратегічній концепції. Таким чином, розроблено другу Стратегічну концепцію НАТО: «Стратегічна концепція оборони Північноатлантичного регіону», яку було затверджено Північноатлантичною радою 3 грудня 1952 року («MC 3/5» (Остаточний варіант)). Нова Стратегічна концепція відповідала основним принципам, викладеним у документі «DC 6/1», і в цьому сенсі принципово не відрізнялася від нього.

Стратегічні настанови теж слід було оновити. Документ «MC 14» було ретельно переглянуто і оновлено, і до нього увійшла інформація, що попередньо містилася у «DC 13». «MC 14» та «DC 13» було об’єднано в один документ, що здобув назву: «Стратегічні настанови» («MC 14/1») і був затверджений Північноатлантичною радою 15 – 18 грудня 1952 року на зустрічі міністрів у Парижі. Це був усебічний документ, у якому проголошувалося, що загальною стратегічною метою НАТО є «забезпечення оборони території НАТО і знищення волі і спроможності Радянського Союзу та його країн-сателітів вести війну…». Для цього передбачалося проведення Альянсом повітряного штурму, а паралельно з ним – повітряних, сухопутних і військово-морських операцій. У повітряних штурмах передбачалося застосування союзниками «усіх видів зброї».

У зв’язку з корейським вторгненням постало ще одне питання, але вирішено воно було лише згодом, а саме: НАТО потребувала «стратегії передового розміщення», тобто можливості розміщувати оборонні споруди Альянсу в Європі якомога далі на схід, якомога ближче до «залізної завіси». У зв’язку з цим було одразу ж порушено делікатне питання ролі Німеччини у такому зобов’язанні. Це питання не було вирішено, доки 6 травня 1955 року Федеративна Республіка Німеччина не стала членом Альянсу.

Політика «Нового погляду»

Тим часом, попри поступ у вирішенні структурних питань, залишалася проблема чисельності збройних сил НАТО. На засіданні у Лісабоні в лютому 1952 року Північноатлантична рада (ПАР) схвалила дуже амбітні цілі щодо збройних сил, які виявилися фінансово і політично недосяжними. Внаслідок цього, Сполучені Штати Америки під керівництвом колишнього Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО у Європі (SACEUR) Дуайта Д. Ейзенхауера вирішили перенести наголос в оборонній політиці на ядерну зброю. Ця політика «нового погляду» гарантувала вищу військову ефективність без потреби збільшення видатків на оборону. Втім, хоча ядерна зброя згадується у стратегічних документах Альянсу, її ще не було інтегровано до стратегії НАТО. У серпні 1953 року Верховний головнокомандувач ОЗС НАТО в Європі (SACEUR) Альфред Ґрюнтер створив у SHAPE «Групу нового підходу» для вивчення цього питання. Тим часом, США разом із низкою європейських членів закликали до цілковитого включення ядерної політики до стратегії НАТО.

Масована відплата та третя Стратегічна концепція НАТО

 «Група нового підходу» взяла участь у розробці «Найефективнішої схеми військової могутності НАТО на наступні кілька років» («MC 48»), схваленої Військовим комітетом 22 листопада 1954 року та Північноатлантичною радою 17 грудня 1954 року. У ній містилися стратегічні настанови в очікуванні перегляду «MC 14/1» і наводилися концепції і припущення, що були згодом включені до третьої Стратегічної концепції НАТО. «MC 48» став першим офіційним документом НАТО, у якому відкрито порушувалося застосування ядерної зброї, і тут було вперше запроваджено концепцію «масованої відплати» – удару у відповідь. 14 листопада 1955 року опубліковано додатковий звіт під назвою «Найефективніша схема військової могутності НАТО на наступні кілька років – Звіт 2». Він не замінив собою «MC 14/1», але тут додавалося, що НАТО не відмовляється від «стратегії передового розміщення», навіть попри затримку у внесках з боку Німеччини, внаслідок чого реалізацію «стратегії передового розміщення» відтерміновано щонайменше до 1959 року.

Після тривалих дебатів, 23 травня 1957 року було видано «Загальну стратегічну концепцію оборони території НАТО» («MC 14/2»), до якої того ж дня додалися «Заходи щодо реалізації Стратегічної концепції» («MC 48/2»). «MC 14/2» була першою Стратегічною концепцією Альянсу, у якій поняття «масованої відплати» запропоновано як ключовий елемент нової стратегії НАТО.

Хоча деякі союзники рішуче виступали за масовані удари у відповідь, перевагою яких було б зменшення потреби у збройних силах і, відтак, видатків на оборону, не всі держави–члени прагнули заходити так далеко. Існував певний рівень гнучкості у тому сенсі, що передбачалося застосування звичайних озброєнь для відповіді на певні, менш масштабні форми агресії, «не обов’язково вдаючись до ядерної зброї». Це було також віддзеркалено у супровідних стратегічних настановах. Попри цю гнучкість, заявлялося, що НАТО відкидає концепцію обмеженої війни з СРСР: «Якщо Радянський Союз буде залучений до ворожих дій на місцевому рівні і намагатиметься розширити масштаби такого інциденту або продовжити його, ситуація вимагатиме використання усіх видів зброї і збройних сил, що є в розпорядженні НАТО, оскільки концепції обмеженої війни з Радянським Союзом у жодному разі бути не може».

Окрім доктрини «масованої відплати», у документах «MC 14/2» і «MC 48/2» було віддзеркалено наслідки для НАТО радянської політичної і економічної діяльності поза межами території Альянсу. Це було особливо актуально у контексті Суецької кризи і придушення Радянським Союзом повстання в Угорщині у 1956 році. Значення подій поза межами зони відповідальності Альянсу відображено у політичній директиві «CM(56)138», яку видала Північноатлантична рада для військового керівництва НАТО 13 грудня 1956 року. У ній йшлося: «Хоча оборонне планування НАТО обмежується обороною території, на яку поширюється дія Договору, слід враховувати небезпеки для НАТО, що можуть виникати внаслідок подій поза межами цієї зони».

Звіт Комітету трьох

Тоді як НАТО зміцнювала власну військову і стратегічну позицію, було вирішено посилити політичну роль Альянсу. У грудні 1956 року – за кілька місяців до затвердження «MC 14/2» –було опубліковано Звіт Комітету трьох про невійськове співробітництво в НАТО.

Цей звіт, розроблений трьома міністрами закордонних справ НАТО – Лестером Пірсоном (Канада), Ґаетано Мартіно (Італія) і Гальвардом Ланґе (Норвегія) – дав новий поштовх політичним консультаціям між державами–членами з усіх аспектів відносин між Сходом і Заходом.

Звіт був затверджений у розпал Суецької кризи, коли внутрішні консультації з питань безпеки, що зачіпають Альянс, відбувалися на особливо низькому рівні, загрожуючи солідарності Альянсу. Тоді, вперше з моменту підписання Вашингтонського договору, НАТО офіційно визнала необхідність посилення своєї політичної ролі. У Звіті було сформульовано низку рекомендацій, зокрема щодо мирного врегулювання суперечок між державами–членами, економічного, науково-технічного і культурного співробітництва, а також співпраці в інформаційній сфері.

Подібно до Доповіді Армеля, опублікованої у 1967 році, Звіт Комітету трьох сприяв розширенню стратегічних рамок діяльності Альянсу. Обидва документи можна розглядати як перші кроки НАТО у розбудові підходу до безпеки, заснованого на співпраці.

Концепція масованої відплати під сумнівом

Невдовзі після ухвалення третьої Стратегічної концепції НАТО відбулася низка подій у світі, які поставили під сумнів стратегію Альянсу із завдання масованих ударів у відповідь.

Ця стратегія значною мірою покладалася на ядерний потенціал Сполучених Штатів Америки та їхню готовність захищати територію Європи у разі радянського ядерного нападу. В СРСР розвивалося виробництво міжконтинентальних балістичних ракет, і тому європейці почали сумніватися, чи буде готовий президент США пожертвувати американським містом заради захисту міста у Європі та в ефективності ядерних сил загалом. У міру того, як СРСР розбудовував ядерний потенціал, конкурентна перевага НАТО у ядерному стримуванні скорочувалася. У вжитку з’явилися такі терміни, як «взаємне гарантоване знищення» (англ. Mutually Assured Destruction, скорочено MAD).

Ці сумніви посилилися із початком другої Берлінської кризи (1958-1962 рр.): якою мала б бути відповідь НАТО у разі загроз, що не досягають рівня повномасштабного нападу? Потенціал ядерного стримування НАТО не завадив Радянському Союзу загрожувати позиціям західних союзників у Берліні. То що ж слід було робити?

Коли президент США Джон Ф. Кеннеді посів посаду у 1961 році, він був стурбований питанням «обмеженої війни» та можливістю нанесення взаємних ядерних ударів випадково або внаслідок прорахунку. Тим часом, загострилася Берлінська криза, що призвело до зведення Берлінського муру, а у жовтні 1962 року Карибська ракетна криза стала найвищою точкою холодної війни.

Сполучені Штати Америки почали виступати за збільшення неядерної складової позиції НАТО і необхідність стратегії «гнучкого реагування».

Афінські настанови

17 квітня 1962 року Генеральний секретар НАТО Дірк Стіккер представив спеціальну доповідь з питань оборонної політики НАТО (документ «CM(62)48»), у якій розглядалося питання політичного контролю над ядерною зброєю. Фактично, це була перша спроба пом’якшити політику масованої відплати НАТО шляхом винесення питання про застосування ядерної зброї на консультації за різних обставин.

Згодом були інші спроби забезпечити більшу гнучкість, але вони викликали супротив з боку окремих держав–членів. Через цей внутрішній супротив, у поєднанні з тим, що адміністрація США була приголомшена вбивством президента Джона Ф. Кеннеді і дедалі більше занепокоєна через участь у війні у В’єтнамі, дискусії про перегляд Стратегічної концепції НАТО тимчасово припинилися.

Четверта Стратегічна концепція НАТО і доктрина гнучкої відповіді

Внаслідок виходу Франції з інтегрованої військової структури НАТО у 1966 році зросла потреба у новій, четвертій Стратегічній концепції. Документ під назвою «Загальна стратегічна концепція оборони території Організації Північноатлантичного договору» («MC 14/3») було затверджено Комітетом оборонного планування 12 грудня 1967 року, а остаточну версію видано 16 січня 1968 року. Це єдина Стратегічна концепція в історії НАТО, яка не була узгоджена Північноатлантичною радою2.

Двома ключовими рисами нової стратегії були гнучкість та ескалація. «Концепція стримування Альянсу ґрунтується на гнучкості, щоб завадити потенційному агресору впевнено передбачити конкретну відповідь НАТО на агресію і підштовхнути його до висновку, що, попри характер нападу, рівень ризику буде неприйнятним». У Стратегічній концепції визначено три типи реакції на агресію проти НАТО із застосуванням збройних сил, а саме:

  1. Безпосередня оборона: метою є завдати поразки агресії на тому рівні, на якому ворог вирішив вести бойові дії.
  2. Цілеспрямована ескалація: було додано низку можливих заходів для відсічі агресії, поступово підвищуючи ймовірність застосування ядерної зброї у міру загострення кризи.
  3. Тотальна ядерна відповідь, що розглядається як крайній засіб стримування.

Супровідний документ під назвою «Заходи щодо реалізації Стратегічної концепції оборони території НАТО» («MC 48/3») був схвалений Комітетом оборонного планування і виданий 8 грудня 1969 року. Обидва документи –  «MC 14/3» і «MC 48/3» –  були настільки гнучкими за змістом і тлумаченням, що залишалися чинними до завершення холодної війни.

Доповідь Армеля

Тоді як НАТО визначала стратегічні цілі на наступні 20 років, було вирішено підготувати доповідь, яка передбачала б подвійний підхід до безпеки: політичний та військовий. У відповідь на певні сумніви щодо актуальності НАТО було розроблено «Доповідь Армеля» або «Доповідь про майбутні завдання Альянсу».

У ній містився широкий аналіз ситуації у сфері безпеки з часу підписання Північноатлантичного договору у 1949 році і підкреслювалася необхідність забезпечення належної оборони, водночас прагнучи ослабити напруженість у відносинах між Сходом і Заходом і докладаючи зусиль для вирішення глибинних політичних проблем, що розділяли Європу.

У ньому визначено два конкретних завдання: політичне, яке передбачає формулювання пропозицій щодо збалансованого скорочення збройних сил на Сході і Заході, і військове, що полягає у забезпеченні оборони відкритих ділянок, особливо на Середземномор’ї.

У Доповіді Армеля було запроваджено поняття стримування і розрядки міжнародної напруженості. У цьому сенсі, подібно до Звіту Комітету трьох, цей документ був провісником перших кроків НАТО у бік нового підходу до безпеки, більше заснованого на співробітництві – процесу, що розпочався у 1991 році.

Після радянського вторгнення до Афганістану і розгортання радянських ракет SS-20 напруженість посилилася. У відповідь на це, у грудні 1979 року НАТО висунула подвійне рішення, запропонувавши Варшавському договору взаємне обмеження балістичних ракет середньої та проміжної дальності, і, не здобувши позитивного відгуку з боку Москви, пригрозила розгорнути ракети «Першинг» і крилаті ракет, що зрештою і було зроблено.

Розрядка просунулася вперед завдяки підписанню договорів між США та СРСР про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО I) і протиракетних комплексів, а також ОСО-2 (хоча його не було ратифіковано), а також переговорів між США та Радянським Союзом про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО) і Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності (РСМД).

До середини - кінця 80-х рр. почалися заходи із зміцнення довіри між двома блоками. Втім, взаємна недовіра залишалася притаманною відносинам між Сходом і Заходом аж до падіння Берлінського муру, розпуску Варшавського договору і розпаду Радянського Союзу, коли нарешті відносини вдалося перевести на нову основу.

Період після завершення холодної війни

У 1991 році почалася нова ера. Затятого ворога, яким колись був Радянський Союз, більше не було. Протягом наступних десятиліть Росія та інші країни, де раніше панував комунізм, стали партнерами НАТО, а в багатьох випадках – і членами НАТО. Для Альянсу це був період діалогу і співпраці, що також характеризувався іншими новими способами сприяння миру і стабільності, як-то багатонаціональні операції з врегулювання криз.

У період після завершення холодної війни НАТО видала три Стратегічних концепції. Вони не мали грифу таємності і просували найширший підхід до безпеки, ніж будь-коли раніше, а саме:

  • Стратегічна концепція Альянсу, листопад 1991 р.;
  • Стратегічна концепція Альянсу, квітень 1999 р.;
  • «Активне залучення, сучасна оборона», листопад 2010 року.

П’ята Стратегічна концепція, 1991 рік

Стратегічна концепція від 1991 року істотно відрізнялася від попередніх стратегічних документів Альянсу. По-перше, це був документ, покликаний усунути конфронтацію, і відкритий для громадськості; по-друге, хоча першорядною метою НАТО залишалася оборона держав–членів Альянсу (тобто колективна оборона), у ньому висловлюється прагнення укріпити і розширити безпеку у Європі загалом шляхом розбудови партнерства і співпраці з колишніми противниками. До того ж застосування ядерних сил зводилося до рівня, мінімально достатнього для збереження миру і стабільності:

«У цій Стратегічній концепції підтверджується оборонний характер Альянсу і рішучість його членів захищати свою безпеку, суверенітет та територіальну цілісність. Політика безпеки Альянсу ґрунтується на діалозі, співпраці та дієвій колективній обороні як інструментах збереження миру, що підкріплюють один одного. Використовуючи нові можливості на повну силу, Альянс гарантуватиме безпеку, утримуючи свої збройні сили на мінімально достатньому рівні, що відповідає вимогам оборони. Таким чином Альянс робить суттєвий внесок у сприяння встановленню міцного мирного порядку».

Супровідний документ до Стратегічної концепції від 1991 року був (і досі залишається) таємним. Він має назву «Директива Військового комітету щодо імплементації Стратегічної концепції Альянсу збройними силами» («MC 400») і був затверджений 12 грудня 1991 року.

Шоста Стратегічна концепція НАТО, 1999 рік

У 1999 році, коли НАТО відзначала 50-ту річницю та на тлі воєн у колишній Югославії, що розпочалися на початку 1990-х рр., лідери держав–членів Альянсу затвердили нову Стратегічну концепцію, яка зобов’язувала союзників забезпечувати спільну оборону, мир і стабільність у ширшому євроатлантичному регіоні. Ця Стратегічна концепція ґрунтувалася на більш загальному визначенні безпеки, яке, окрім оборонної складової, наголошувало на важливості політичних, економічних, соціальних та екологічних аспектів. У ній визначалися нові ризики, що виникли після закінчення холодної війни, включаючи тероризм, етнічні конфлікти, порушення прав людини, політичну нестабільність, економічну крихкість і поширення ядерної, біологічної та хімічної зброї і засобів її доставки.

У документі йшлося, що основоположними завданнями Альянсу є безпека, консультації, стримування та оборона, додаючи, що врегулювання криз і партнерство також мають першорядне значення для зміцнення безпеки і стабільності у євроатлантичному регіоні. Тут зазначалося, що НАТО спромоглася адаптуватися та взяти на себе вагому роль у період після завершення холодної війни, встановлювалися керівні принципи для збройних сил Альянсу, а на основі цілей і завдань попередніх розділів вироблено практичні настанови для планувальників сил і операцій НАТО. Стратегія закликала забезпечити подальший розвиток військових спроможностей, необхідних для виконання усього спектру місій Альянсу, від колективної оборони до підтримки миру та інших операцій з реагування на кризи. У ній також передбачалося, що у найближчому майбутньому Альянс зберігатиме належне поєднання ядерних та звичайних сил.

Стратегічну концепцію від 1999 року доповнював документ зі стратегічними настановами, що і досі залишається таємним, під назвою: «Настанови Військового комітету щодо імплементації Стратегії Альянсу збройними силами» («MC 400/2»), затверджений 12 лютого 2003 року.

Сьома Стратегічна концепція НАТО, 2010 рік

Терористичні напади 11 вересня 2001 року проти Сполучених Штатів висвітлили нагальність таких загроз, як тероризм і поширення зброї масового знищення. НАТО повинна була забезпечити захист населення Альянсу як всередині країни, так і за кордоном. Відтак, було запроваджено серйозні внутрішні реформи, покликані адаптувати військові структури і спроможності, щоб підготувати держави–члени до нових завдань, як-то управління Міжнародними силами сприяння безпеці (МССБ) в Афганістані, які діяли за мандатом ООН.

НАТО також і надалі поглиблювала і розвивала партнерські відносини та, власне, прискорювала трансформацію з метою розбудови нових політичних відносин і посилення оперативних спроможностей відповідно до умов дедалі більш глобалізованого і складнішого світу.

Ці радикальні зміни мали знайти відображення у стратегічних документах НАТО.

Перший крок було зроблено у листопаді 2006 року, коли лідери НАТО затвердили «Комплексні політичні настанови» – важливий політичний документ, у якому визначено структури і пріоритети у сфері розбудови потенціалу, планування і розвідки Альянсу на наступні 10 – 15 років. Згодом, на саміті у Страсбурзі-Келі у квітні 2009 року, лідери НАТО схвалили «Декларацію про безпеку Альянсу», у якій, з-поміж іншого, містився заклик до розробки нової Стратегічної концепції.

Стратегічна концепція від 2010 року «Активне залучення, сучасна оборона», оприлюднена на Лісабонському саміті у листопаді 2010 року, супроводжувалася Настановами Військового комітету «MC 400/3» від березня 2012 року. Це була дуже чітка і рішуча заява щодо цінностей і ролі НАТО, що зосереджувалася на трьох основних завданнях: колективній обороні, врегулюванні криз і безпеці шляхом співробітництва. У ній наводився колективний аналіз тодішньої ситуації у сфері безпеки і визначалися такі загрози, як розповсюдження балістичних ракет та ядерної зброї, тероризм, кібератаки і основні екологічні проблеми. Стратегічна концепція також зумовлювала процес стратегічної адаптації НАТО і спрямовувала її політичний та військовий розвиток на короткострокову та середньострокову перспективу. У ній підтверджувалася мета НАТО, що полягає у сприянні міжнародній безпеці за допомогою співробітництва, посилюючи заходи у сфері контролю над озброєннями, роззброєння та нерозповсюдження ЗМЗ, підкреслюючи політику відкритих дверей НАТО для усіх європейських країн, а також зміцнюючи партнерські відносини у широкому розумінні. ​​У ній також підкреслювалася солідарність Альянсу, важливість трансатлантичних консультацій та необхідність участі у постійному процесі реформ і трансформації.

Поточна Стратегічна концепція, 2022 рік

З 2010 року світ докорінно змінився. Внаслідок агресії Росії проти України, починаючи з 2014 року, а згодом – ніяк не спровокованої повномасштабної війни у 2022 році, мир в Європі зруйновано. Відновилося ​​стратегічне суперництво, посилилися авторитаризм і повсюдна нестабільність, загроза тероризму зберігається, а нові виклики, як-то зміна клімату і стрімкий розвиток технологій, потребують адаптації. Починаючи із 2014 року, НАТО істотно посилила позицію у галузі стримування і оборони і підвищила боєготовність своїх збройних сил, а союзники почали збільшувати видатки на оборону. Коли у лютому 2022 року Росія розв’язала безжальну і неспровоковану війну проти України, союзники домовилися переосмислити стримування і оборону НАТО у довгостроковій перспективі. Окрім цих оборонних заходів, НАТО і надалі дотримується широкого визначення безпеки і зосереджує увагу на таких життєво важливих сферах, як стійкість і протидія гібридним загрозам, зміна клімату і безпека людини.

На Брюссельському саміті у 2021 році лідери НАТО затвердили Порядок денний «НАТО – 2030», що став початком розробки нової стратегічної концепції, рекомендувавши затвердити її у 2022 році. Стратегічну концепцію від 2022 року було схвалено главами держав і урядів Альянсу на Мадридському саміті у червні того ж року. 

1. У 1968 році документ «MC 14/3» був схвалений тодішнім Комітетом оборонного планування, що мав ті ж самі повноваження, що і Північноатлантична рада (ПАР) у сфері своєї компетенції.

2. Після виходу Франції з інтегрованої військової структури у 1966 році відповідальність за усі оборонні питання, в яких Франція не брала участі, була передана Комітету оборонного планування, до якого Франція не входила. Невдовзі після того, як Франція вирішила знову брати повноцінну участь у військових структурах НАТО (квітень 2009 року), у червні 2010 року у рамках масштабної реорганізації комітетів НАТО Комітет оборонного планування було ліквідовано.