Стримування: що воно може (і не може) зробити

Стримування повертається. Попри те що багато хто вважав його реліктом холодної війни, російсько-українська криза сприяла її воскресінню. Проте дебати, що відбуваються останнім часом щодо того, як найкраще стримати Росію, показали, що 20 років недбалості далися взнаки. Більшість з того, що колись вважалося базовими знаннями зі стримування, кудись випаровувалось. Що ж це таке, стримування? Чого воно може досягти, а чого не може?

Стримування – це загроза застосування сили з метою розохочення опонента здійснювати небажані дії. Цього можна досягти загрозою помсти (стримування покаранням) або позбавленням опонента цілей ведення війни (стримування відмовою). Ця проста дефініція часто призводить до висновку, що для стримування достатньо продемонструвати значну силу. Доки обидві сторони діють «раціонально», тобто відповідно до розрахунку витрат і вигід, якщо жоден з них не є самогубцею, їхні військові потенціали будуть стримувати їх обох.

Якби ж це було так просто. Історія переповнена прикладами невдалого стримування попри баланс сил, навіть випадками, коли слабша сторона нападала на сильнішу. В деяких випадках слабша сторона покладалась на елемент несподіванки. Військове керівництво імперської Японії, наприклад, чудово усвідомлювало американську військову перевагу. Проте оскільки несподіваний напад на військово-морську базу Пірл Харбор міг знищити більшу частину американського Тихоокеанського флоту, при цьому паралізуючи Вашингтон політично, Японія могла отримати шанс на перевагу. У 1973 році Сирія і Єгипет напали на військово більш потужний Ізраїль – не тому що вони сподівалися на перемогу, а тому що хотіли відновити політичну вагу, яку вони втратили коли Ізраїль завдав їм поразки в Шестиденній війні 1967 року. Ізраїль не знав про початок наступу: чому б це двом слабшим у військовій потужності країнам навіть думати про напад на противника, який однозначно переможе? Така самовпевненість призвела до того, що Ізраїль проігнорував численні сигнали про неминучий напад. В результаті армії Єгипту і Сирії, що швидко наступали, спочатку були набагато успішнішими ніж очікувалось. Військова перевага не гарантувала стримування.

Ще одним важливим прикладом проблем стримування стала Фолклендська війна 1982 року. Аргентина, яка сперечається з Великою Британією за володіння островами в Південній Атлантиці, чудово знала про перевагу британських збройних сил. Проте десятками років Велика Британія поступово скорочувала свій військовий захист островів. Тому, коли Лондон продовжував наголошувати на тому, що Фолкленди належать Британії, військова хунта в Буенос-Айресі повірила в те, що ці заяви - просто слова. Коли хунта зіткнулася з кризою в країні, яка поставила під загрозу її правління, вона спробувала генерувати підтримку за рахунок патріотичних почуттів і окупувала острови. Стримування провалилося тому, що Велика Британія знехтувала важливим чинником. Якщо займати жорстку позицію і водночас скорочувати засоби її забезпечення, підривається один з найважливіших інгредієнтів стримування: достовірність. Але історія на цьому не закінчилась. Зовсім несподівано для Аргентини Британський флот увійшов у Південну Атлантику і відбив острови. Генерал Гальтієрі, ватажок аргентинської військової хунти, пізніше зізнався, що він ніколи не вірив, що європейська країна буде готова заплатити таку високу ціну за декілька незначних острівців так далеко. Аргентина також прорахувалась.

Проте чи не могли Гальтієрі і його співвітчизники здогадатися, що така горда держава як Велика Британія не дозволить іншій державі безкарно окупувати частину своїх заморських територій? Чи не потрібно було їм знати, що бездіяльність означатиме кінець для будь-якого британського уряду? Відповідь: так, за нормальних часів Аргентина уважно вивчила би такі сценарії. Але в часи кризи люди мають тенденцію мислити за іншою логікою. Справді, численні дослідження людської поведінки вказують на те, що люди, які бояться втратити щось цінне, готові піти на більший ризик, ніж ті, хто сподівається щось отримати. В контексті Фолклендської війни це означає, що для хунти, яка була під політичною облогою, окупація «Мальвін» була спричинена не бажанням щось отримати, а скоріше уникнути втрати влади. Це змусило їх піти на ризик, на який в іншій ситуації вони не наважилися б піти. Раціональність – передумова стабільної системи стримування – випарувалась.

Дивлячись на російську внутрішню політику сьогодні варто згадати уроки 1982 року: підбурювання націоналізму з метою отримати політичну підтримку може призвести до військового авантюризму, який може спричинити власну поразку.

Усі ці приклади доводять, що стримування це не лише військова рівновага, але й питання інтересів. Якщо інтерес опонента в досягненні певної цілі вищий за власний, стримування може не спрацювати. Класичним прикладом є кубинська ракетна криза 1962 року. Коли стало очевидно, що Вашингтон готовий захищати свої основоположні інтереси безпеки, Радянський Союз вивів ракети, які він розпочав розгортати на Кубі. Ще одним прикладом є В’єтнамська війна. Хоча США у військовому сенсі були набагато сильніші, їм зрештою довелося вивести війська, тому що Північний В’єтнам і В’єтконг були готові піти на набагато більші жертви для досягнення своїх цілей, ніж США заради підтримки Південного В'єтнаму. Такий асиметричний набір інтересів призводить не лише до провалу стримування, а й змушує великі держави програвати малі війни.

А як щодо ядерного стримування? Чи не повинна неймовірна руйнівна сила такої зброї бути достатньою для практичного гарантування стримування? Відповідь на це запитання така ж сама, як і у випадку зі «звичайними» прикладами, наведеними вище: навіть в ядерній сфері стримування залежить від інтересів, які хочуть захистити. Якщо на кін поставлене виживання нації, застосування ядерної зброї може бути можливим. Відповідно, стримування між ядерними державами вважається дещо стабільним. На відміну від цього, поширення ядерного стримування на своїх союзників набагато складніше. Як сказав у 1960 році британський міністр оборони Деніс Хілі, достатньо лише п’яти відсотків переконливості для того, щоб стримати росіян, і потрібно 95 відсотків для запевнення європейців. Але попри цю «теорему Хілі», розширене ядерне стримування стало центральною основою міжнародного порядку. Це стосується не лише НАТО, а і Азіатсько-Тихоокеанського регіону, де Японія, Південна Корея і Австралія перебувають під американською «ядерною парасолькою». Немає сенсу міркувати чи справді США будуть готові піти на ризик ядерної ескалації для захисту союзника. Важливим є політичний сигнал про те, що Вашингтон розглядає безпеку своїх союзників як фундаментальне питання національної безпеки. Проте такий сигнал буде переконливий лише тоді, коли США матимуть військову присутність в тих регіонах, які вони обіцяють захищати. Це гарантує залучення Вашингтона до конфлікту з самого початку. Без такої присутності ані союзники, ані їх опоненти не вважатимуть такі ядерні обіцянки надійними.

По-перше, відновлені дебати щодо стримування мають бути обережними, щоб не «забалакати» цю концепцію. Тенденція до цього вже спостерігається. Наприклад, деякі дослідники миру вважають, що тактичні ядерні озброєння, розміщені в ряді країн - членів НАТО, можуть бути виведені, тому що вони не спромоглися стримати російську агресію проти України. Якщо слідувати цій логіці, треба було б відмінити усі національні збройні сили і навіть саму НАТО. Бо жодна армія і ніякий альянс не втримав Росію від анексії Криму і дестабілізації на сході України. Більш реалістичний аналіз ситуації в Україні покаже, що це не так питання стримування, як географії та інтересів. Росія готова навіть військовою силою запобігти інтеграції України на Захід, в той час як Захід не бажає ризикувати воєнною ескалацією заради країни, яка не є членом НАТО. Тобто приклад України не підходить для доведення необхідності або неспроможності стримування. Якщо він щось і доводить, так це те, що політично і військово слабка країна стає легкою здобиччю потужного сусіда.

По-друге, зважаючи на стан безпеки в Європі сьогодні, головним завданням НАТО є забезпечення військового захисту її географічно найбільш вразливих членів. Новий «План дій у галузі готовності» Альянсу (RAP)передбачає підвищення рівня боєготовності Сил реагування НАТО і проведення дедалі більш складних навчань у Центральній і Східній Європі. RAP передбачає створення Передових сил, здатних до розгортання протягом кількох днів, створення багатонаціональних пунктів командування і управління НАТО, а також пунктів прийому на територіях східних членів Альянсу, і оновлення оборонних планів. Хоча увага НАТО залишається зосередженою в основному на швидкому захисті і підкріпленні, а не на постійному розташуванні значних бойових сил в Центральній і Східній Європі, RAP відображає підтвердження принципу, якому певний час не приділяли належної уваги: для того, щоб здійснювати стримування за допомогою надійної оборони риторика має бути підкріплена відповідною військовою силою.

По-третє, військовий вимір стримування також треба переглянути. Хоча і не дуже публічно Росія також надсилає Заходу ядерні сигнали: посилюючи ядерні навчання, спрямовуючи свої бомбардувальники ближче до кордонів країн Альянсу і похваляючись розробленням нової ядерної зброї. Восени 2014 року заступник прем’єр-міністра Росії Рогозін навіть пообіцяв, що російська військова модернізація принесе «ядерний сюрприз» потенційним супротивникам цієї країни. Все це показує, що російська ментальність, як політична, так і військова, набагато більш «ядернізована», ніж вважала більшість західних аналітиків. Заходу не треба відображати російські підходи. Проте він повинен запитати себе, чи тенденція, що з’явилася після холодної війни, за великим рахунком ігнорувати ядерне стримування і дивитись на ядерну зброю в основному в контексті роззброєння усе ще відповідає реаліям сьогоднішньої безпеки. Зважаючи на поведінку Росії і ризик появи нових ядерних держав на Близькому Сході і подекуди в Азії, Заходу потрібно заново вивчити деякі забуті принципи стримування.

По-четверте, стримування повинно також передбачати невійськові аспекти. В Україні Росія навела зразковий приклад гібридної війни: швидке зосередження регулярних військ на кордоні з Україною, застосування спеціальних сил без розпізнавальних знаків у Криму, підтримка сепаратистів на сході України, і підвищення ціни на газ і масована пропагандистська кампанія з метою затьмарити реальні події. Є сумніви в тому, що такі воєнні дії, спрямовані на створення невизначеності, яка може ускладнити прийняття рішень в НАТО, можна стримати лише загрозою застосування сили. Стримування гібридної війни вимагає інших засобів, таких як посилена стійкість комп’ютерних мереж, диверсифікація джерел енергопостачання і стратегічні комунікації, які здатні швидко викривати брехливу інформацію, яку поширює супротивник. Замість покарання агресора військовими засобами, «стримування стійкістю» має розохотити його, демонструючи безплідність таких намагань.

По-п'яте, США залишаються основою Західного стримування. Це не лише завдяки їх величезній військовій силі, але й політичній волі діяти як гарант глобального порядку. Якщо США втратять цю волю – або втратять здатність її демонструвати – інші невдовзі почнуть випробувати різноманітні «червоні лінії», накреслені Вашингтоном. Попри дебати про внутрішні пріоритети, США продовжують чудово усвідомлювати цей факт. На початку Кримської кризи США швидко посилили свою військову присутність в Центральній і Східній Європі, підтримавши свої обіцянки про допомогу конкретним військовим обладнанням.

Немає кращої ілюстрації величезного значення американської присутності, ніж фото американської броньованої машини на автостраді в Литві. Багато литовців надсилали один одному це фото на мобільні телефони. Підпис під фотографією говорить про стримування набагато більше ніж тисячі підручників: «Чудово! Проте вони могли б прийти на 70 років раніше…»