У 1949 році був написаний Вашингтонський договір, на якому заснований Атлантичний Альянс. Метою авторів була якомога чіткіша і лаконічна мова. Більшість письменників на це претендують. Мало хто виконує. Але цього разу один з авторів мав орієнтир. Договір мав бути написаний так, щоб його міг зрозуміти молочар з Омахи.

Цей молочар з Небраски виявився відмінною цільовою аудиторією. Вашингтонський договір став зразком чіткості і лаконічності. Ще краще те, що він пережив у чудовій формі півсторіччя надзвичайних змін і зусиль фахівців розкласти або перетлумачити його. Він довів своє невмируще значення 12 вересня 2001 року, коли стаття 5 – положення про колективну оборону, призначене для захисту Європи від Радянського Союзу – була задіяна для допомоги США відреагувати на нову жахливу хвилю масового терору.

А як там молочар з Омахи? Як первинна цільова аудиторія Альянсу відреагувала би на нову НАТО 54 роки по тому? Що він зрозумів би? Або справді, нічого не зрозумів би?

Передусім молочар вірогідно здивувався би побачивши, що Альянс усе робить свою справу. На основі свого власного досвіду, він очікува би, що американці повернулись додому, а європейці його покинули. Нічого з цього не відбулося.

Не так давно історики казали нам, що альянси між вільними країнами не переживають зникнення загрози, яка їх об’єднувала. НАТО розвіяла цей аргумент. Варшавський пакт розвалився, а НАТО перезавантажилась. Вона перезавантажилась спочатку для того, щоб допомагати поширювати безпеку і стабільність на схід Європи, потім для застосування її унікальних багатонаціональних військових сил і засобів для того, щоб принести мир на кривавий і хаотичний балканський задній двір Європи, а зараз для того, щоб протистояти новим загрозам нашому світові після 11 вересня.

Виклики змінились. Так само і НАТО. Молочар з Омахи зрозумів би і схвалив. Він подивився би на цифри. Дванадцять членів у 1949 році, дев’ятнадцять – сьогодні і двадцять шість наступного року чітко вказують на успіх. Проте він може замислитись над тим, що сталось зі старим супротивником, Радянським Союзом. Але тут перспектива відрізнялась би від нашої. Лише за чотири роки по закінченні спільної боротьби проти фашизму, і на самому початку падіння залізної завіси в Європі, він можливо не був би дуже здивований почутим, що ми знову стали партнерами з Росією.

Але для тих з нас, хто є дітьми холодної війни, шлях від тіні взаємного знищення до Ради НАТО-Росія, в якій Росія сидить на рівних із 19 країнами-членами, обговорюючи протидію спільним загрозам ХХІ сторіччя, є ніяк не меншим, ніж епічний. Багато нашої молоді мають лише туманне уявлення про деталі. Для них холодна війна майже така далека, як і Велика війна, інший світ, майже не релевантний і важко зрозумілий. Але коли ви пояснюєте їм, що було зроблене і чому, вони захоплюються. Це тому, що цей шлях від 40 років ідеологічної ворожнечі і глобальної військової конфронтації лицем до лиця, до робочого партнерства і справжньої співпраці є однією з головних платформ, на яких ґрунтується їхній зовсім інший світ.

Ми все ще маємо розбіжності з Росією. Але вони належать до політики і дипломатії, а не до взаємно гарантованого знищення. Тому нам потрібно робити більше для пояснення усього цього новому поколінню для того, щоб Рада НАТО-Росія та інші механізми співпраці отримали повагу і підтримку, на які вони заслуговують.

Те ж саме стосується інших програм партнерства НАТО з Україною, з новими демократіями і старими нейтральними країнами в Раді євроатлантичного партнерства (РЄАП) і Партнерстві заради миру. Ніколи раніше 46 країн, таких різних як 19 країн-членів НАТО, Росія, Ірландія і Швейцарія, Республіки Балтії, Таджикистан і Узбекистан не працювали над спільною справою в мирний час. Те, що вони це роблять на основі наших спільних цінностей, і що їхнє партнерство поширюється поза політичне jaw-jaw на практичне військове співробітництво, проти тероризму і на театрі в місіях під проводом НАТО на Балканах і в Афганістані, є ще одним надзвичайним, але занадто мало відомим досягненням. Як говорить сама назва, це справді партнерство заради миру. Більше того, це найбільша у світі постійна коаліція, яка працює через і завдяки НАТО. Це ще один чіткий і лаконічний сигнал, який молочар зрозумів би і схвалив.

Тим не менше, деякі критики вважають, що реальне порівняння має бути не з НАТО 1949 року, а з НАТО 1989 року, до падіння Берлінського муру, або з НАТО 1999 року перед тим, як *Аль- Каїда * завдала удару по Вежах-близнюках. НАТО можливо виконувала достойну роботу в ті дні, але яку додану вартість Альянс має сьогодні? Чи є він чимось більшим, ніж політичний розмовний клуб?

Для початку, нікому не треба недооцінювати розмовні клуби. Розмовляти завжди краще, ніж воювати. А в нашому ведуться розмови найвищої якості. Відкриті і відверті дебати в рамках тісної, але розмаїтої родини. На своїх грудневих засіданнях 2003 року міністри оборони і закордонних справ країн Альянсу відверто обговорювали найскладніші питання сьогодення: Афганістан, оборону Європи і Ірак. Ми досягли прогресу в кожній сфері, тому що НАТО є перевіреним форумом для обговорення, прийняття рішень і дій за цими рішеннями.

Важливіше те, що за минулі два роки НАТО справді трансформувалась. Перший поштовх надало 11 вересня, але цей процес швидко став значно глибшим і ширшим.

Протягом 2001 і 2002 року НАТО відправляла літаки АВАКС через Атлантику, допомагаючи захистити американські міста, в протилежність очікуванням, на яких ґрунтувався Вашингтонський договір. Ми позбулись десятиліть безплідної суперечки щодо того, чи може НАТО діяти поза своїми межами, погодившись з тим, що на загрози потрібно відповідати звідки б вони не надходили. Ми створили Раду НАТО-Росія. Потім Празький саміт почав підштовхувати членів Альянсу до ще більш радикальних змін. Саміт з розширення перетворився на саміт з трансформації.

Прага стала таким важливим водорозділом тому, що вона передбачала трансформацію усього спектра справ Альянсу. Це поширилось від нових членів і нових партнерств з Європейським союзом і Росією через нові сили і засоби і нові місії до найбільш радикальних реформ внутрішніх процесів і структур в історії Альянсу.

Рішення прийняти сім нових членів від Балтійського до Чорного морів було дуже символічне. Але воно було ще і неминуче практичним. Усі нові союзники додаватимуть вартості нашій колективній безпеці. Скептикам потрібно лише подивитись на церемонію введення в стрій першого в НАТО багатонаціонального батальйону радіологічного, хімічного, біологічного і ядерного (РХБЯ) захисту на початку грудня. Цей новий батальйон, який є одним з провідних засобів у сучасному військовому арсеналі, очолює не традиційний важковаговик НАТО, а Чеська Республіка, яка була серед першої хвилі нових членів, але зараз достатньо впевнена в собі і достатньо спроможна очолити один з найважливіших проєктів. Інший союзник, який вступив у 1999 році, Польща, вже очолює багатонаціональну стабілізаційну дивізію в Іраку.

Батальйон РХБЯ став одним із багатьох удосконалень військової спроможності, яких нам вдалося досягти в Празі. Деякі з них, такі як найсучасніші Сили реагування НАТО і нова Командна структура були плодами національного мислення. Інші, особливо Празькі зобов’язання щодо спроможності, потребували додаткової участі Міжнародного секретаріату НАТО і мого власного втручання навколо, поза і під столом Північноатлантичної ради.

Загальним результатом став великий пакет військової трансформації, більш далекосяжний ніж минулі ініціативи, і підкріплений найбільш серйозними зобов’язаннями з боку президентів і прем’єр-міністрів, які їхні уряди здатні виконувати. В основі цих рішень було нове Командування ОЗС НАТО з питань трансформації. Це двигун постійних змін в НАТО і засіб забезпечення майбутньої сумісності європейських і американських збройних сил.

Празький саміт не закрив трансатлантичний розрив у спроможності, щодо якого я усі вуха протрубив у багатьох столицях. Але розрив звужується. Європейські уряди реально трансформують свої збройні сили. А Командування ОЗС НАТО з питань трансформації зараз забезпечує пряник сумісності на додаток до батога маргіналізації.

Порівняно із забезпеченням нових стратегічних військово-транспортних літаків, літаків-заправників, високоточної зброї і тому подібного, перегляд внутрішніх процесів Альянсу може здаватись приземленим. Але це не так. Штаб-квартира НАТО в Брюсселі є серцем, мозком і центральною нервовою системою Альянсу. Це форум для політичного і стратегічного планування і обговорення, досягнення консенсусу, прийняття рішень, публічної і приватної дипломатії. Штаб-квартира працює із 19 членами, тому що цивільні і військові співробітники, які працюють під постійним тиском, віддані цій організації і здатні розтягувати маленький цивільний бюджет для виконання своїх завдань. Кожна людина, яка працює в штаб-квартирі НАТО, військова і цивільна, заслуговує на шану за досягнення цього великого Альянсу. Але маючи 26 членів і нову велику відповідальність, і за відсутності нових грошей, були необхідні зміни, інакше все розвалилося б.

Тому, перед Празьким самітом, я переконував країни погодитись з найбільш радикальними внутрішніми змінами в історії НАТО. Ми фундаментально реструктурували Міжнародний секретаріат, щоб він відповідав результатам 2003 року, а не холодній війні. Ми спростили структуру комітетів і процес прийняття рішень. Ми надали посаді Генерального секретаря нові делеговані повноваження задля результативного менеджменту організації. Ми запровадили бюджетний процес на основі цілей і завдань, і нові, більш справедливі і зв’язані з результатами роботи умови зайнятості для цивільного персоналу. Нині ми вивчаємо процес прийняття рішень в столицях і в НАТО від початку до кінця. Найголовніше те, що ми показали скептикам, що НАТО як інституція здатна на зміни, може змінюватись сама, і може змінюватись швидко і на краще.

Альянс став центром розвитку військових сил і засобів для протидії загрозам з боку тероризму і зброї масового знищення. Наш новий очолюваний Чехією батальйон РХБЯ захисту лише один приклад. Співпраця з партнерами з питань тероризму і з Росією з протиракетної оборони театру операцій – інші приклади. Усі Празькі вдосконалення зосереджені на військових мускулах, перетворення НАТО з борця сумо на фехтувальника, звичайно не мали б сенсу, якби вони обмежувались полігонами, а не стосувались кризових зон. Отже, найважливішою з усіх Празьких трансформацій було прийняття НАТО на себе нових місій.

На початку 2003 року, коли міжнародне співтовариство і кожна інша багатостороння інституція були розколоті й паралізовані щодо Іраку, НАТО виявилася здатною дійти згоди і діяти. Нам знадобилось 11 важких днів для виконання наших зобов’язань за Вашингтонським договором і надати підкріплення Туреччині. Але ми зробили це тоді, коли інші не спромоглися. Справді, дехто пригадає, що НАТО знадобилось більше часу для прийняття подібного рішення за політично менш складних обставин в час першої війни у Перській затоці.

Більше того, досягаючи згоди, ми сперечались з критиками, які казали, що ця криза назавжди зруйнує згуртованість НАТО. Але лише через кілька тижнів наш нібито пошкоджений Альянс ухвалив два рішення, які раніше були немислимі: перше, взяти на себе керівництво Міжнародними силами сприяння безпеці (МССБ) в столиці Афганістану, Кабулі; а потім надати підтримку Польщі у розгортанні багатонаціональної стабілізаційної дивізії в Іраку.

Я бачив дуже мало спроб аналізувати як і чому НАТО так швидко перейшла від межі виходу з бізнесу до домовленості вийти за межі своєї зони замість цього. Частково, я думаю, причина була в тому, що країни зазирнули у провалля світу без трансатлантичного альянсу і здали назад. Але я також відчуваю, що занадто багато людей недооцінили глибину консенсусу в Європі і через Атлантику щодо загроз після 11 вересня і того, як їм протистояти. Заява Празького саміту НАТО і нова стратегія безпеки Європейського союзу не відображають розбіжностей у поглядах на світ.

Звичайно, були, і все ще існують, розбіжності в Європі і через Атлантику щодо Іраку. Але розбіжності стосувались того, що робити із Саддамом Хусейном в 2003 році. Вони не стосувались великої картини глобальної загрози, що зберігалась, з боку апокаліптичного масового тероризму, зброї масового знищення і держав, що зазнали кризи державної влади, або стали на шлях розбою. Якби розбіжності були такими фундаментальними, як вважали песимісти, НАТО сьогодні не була би в Кабулі і не готувалась би до виходу за межі афганської столиці. І вона не підтримувала би Польщу в Іраку, і не обговорювала би спокійно потенційне розширення своєї ролі в 2004 році.

Прага дала поштовх справжній і глибокій трансформації, такій, яка вже міцно закріпилась в культурі Альянсу і втілюється в життя від Косова до Кабула. Молочар з Омахи, я переконаний, зрозумів би і схвалив. Але в нього все одно могли б залишитись одне-два запитання. Як так вийшло, наприклад, що Альянс, створений для оборони Європи в часи холодної війни, вийшов за Гіндукуш?

Відповідь в тому, що НАТО повинна добитись успіху, тому що альтернативи немає. Усі її члени розуміють і погоджуються, що якщо ми не прийдемо до Афганістану і не доб’ємось там успіху, Афганістан і його проблеми прийдуть до нас. Ще гірше, нам довелося б мати справу з терористами, біженцями і наркоторговцями маючи набагато слабшу міжнародну структуру безпеки, тому що НАТО зазнала б серйозної шкоди, і концепція багатонаціональної безпекової співпраці в НАТО, в Європейському союзі, ООН чи в коаліціях, зазнала б не менш важкого удару.

Але я налаштований оптимістично, по-перше, тому що НАТО має безперервну історію успіху. По-друге, тому що країни нарешті усвідомили потребу у більш практичних і більш мобільних збройних силах для операцій такого зразка, і починають щось для цього робити. Мої зусилля восени 2003 року із забезпечення гелікоптерів і розвідувальних груп для МССБ отримали гарну пресу. Але щодо наших успіхів у задоволення цих потреб у грудні, яке по певних показниках їх перевищило, було менше репортажів. Настрій змінився. Я сподіваюсь, що наступного року ми зможемо змінити і сам процес так, щоб мій наступник Яап де Хооп Схеффер міг витрачати менше часу, ніж був зобов’язаний я, переконуючи країни надати необхідні сили.

Моя третя причина для оптимізму – це історія НАТО на Балканах. Боснія та Герцеговина, Косово і колишня Югославська Республіка Македонія * вже не на перших шпальтах тому, що НАТО діяла і тому, що НАТО засвоїла уроки і втілила їх у практику. Ми допомогли зупинити громадянську війну в Боснії та Герцеговині. Ми діяли задля запобігання етнічним чищенням в Косові. Ми втрутились, запобігши громадянській війні в колишній Югославській Республіці Македонія*. В кожній наступній кризі наше втручання відбувалось на ранніх етапах, і тому було все більш дієвим для рятування людських життів і запобігання поширенню. І ми були готові не сходити з цього курсу.

На грудневих міністерських засіданнях міністри закордонних справ Боснії та Герцеговини, Сербії і Чорногорії сиділи поряд праворуч від мене на робочому ланчі країн РЄАП. Вони ще не партнери НАТО, але лише за вісім років від масового вбивства у Сребрениці вони перебувають на шляху до загальноєвропейського стану. Найбільш незвичайно було те, що найпотужніший голос серед наявних партнерів на підтримку їхнього раннього вступу був поданий Хорватією. Якщо НАТО добилась такого вражаючого успіху на Балканах, величезному виклику 1990-х років, ми зможемо добитись успіху в Афганістані сьогодні.

Останнє запитання від молочаря може бути: про що весь цей ґвалт щодо європейської оборони? Чи справді Європейська політика безпеки і оборони (ESDP) зашкодить НАТО?

Я відповідаю енергійним «ні». Я був не менш твердим, ніж інші, у своєму спротиві непотрібному дублюванню між НАТО і Європейським союзом. Нам потрібно більше сил і засобів, а не паперових армій і діаграм, які не прив’язані ані до солдатів, ані до реальності. Але це не означає, що я не вітаю більш потужну роль європейців у безпеці і обороні, включно зі здатністю здійснювати автономні місії ЄС тоді, коли НАТО вирішить відійти вбік, і туманні, але суттєві домовленості «Берлін-плюс» будуть невідповідними.

Тому я вітаю угоду, нещодавно досягнуту між членами ЄС щодо посилення ESDP, тому що вона не передбачає непотрібного дублювання. Мене також переконує те, що усі сторони дебатів виявили відданість міцному Атлантичному альянсу і компліментарності між НАТО і Європейським союзом, не в останню чергу через те, що уряди знають, що реальне інституційне дублювання і конкуренція призведуть до набагато більших витрат на виробництво набагато меншого. Жодному уряду не подобаються такі речі.

Тому я скажу, що кожен повинен бути далекоглядним. Піддавати пропозиції перевірці, чи вони забезпечать реальну спроможність, реальну додану вартість і не перетворять євродраму на атлантичну кризу. І НАТО, і Європейський союз мають більше ніж достатньо роботи без нового раунду надуманих дріб’язкових причіпок.

Попри нюанси європейської оборони, я сказав би, що молочар з Омахи 1949 року і його європейські еквіваленти від Осло до Опорто, від Обану до Обераммергау доволі легко зрозуміють і аплодуватимуть новій НАТО. Наш світ – не його світ. Але його НАТО – наша НАТО, трансформована для долання нового покоління загроз, але міцно закріплена на тій же само спільній трансатлантичній історії, культурі, цінностях і інтересах. Ані тоді, ані зараз цей альянс не відмічений однорідністю. Розмаїття – це сила, а не слабкість. Ми маємо різні погляди. Ми будемо мати різні погляди. Але в НАТО – а зараз і з партнерами, і з Росією – ми усуваємо наші розбіжності і рухаємось вперед, разом. 1 січня Яап де Хооп Схеффер візьме в свої руки віжки правління. Ті, хто знає його добре, вже знають його характер. Ті, хто не знає, скоро узнають. Обличчя на вершині зміниться, але це буде та ж сама трансформована НАТО.

Як Генеральний секретар я бачив успіхи нашої нової НАТО в селах Боснії та Герцеговини, Косова і колишньої Югославської Республіки Македонія *, де діти можуть зараз очікувати на мир і процвітання, а не війну і заслання, завдяки відданості півмільйона або більше солдатів НАТО, які служать на Балканах з середини 90-х років XX сторіччя. Я спостерігав за тим, як останні розбіжності і стереотипи холодної війни розбивались об новий стіл Ради НАТО-Росія в Римі і найбільше в історії розширення НАТО на Празькому саміті.

Я бачив на руїнах Веж-близнюків, що можуть зробити терористи, а потім, як може НАТО переозброїтись для того, щоб допомогти їх перемогти. Я бачив, як війська Альянсу приносять надію на вулиці Кабула, за півтора континенту від старої залізної завіси. А більше за все я бачив, як трансформований Альянс робить те, що він найкраще робить із 1949 року: забезпечує захист і безпеку там, де потрібно, і тоді, коли потрібно. Це просте послання, яке кожен має розуміти і прийняти.