Поточний стан відносин між Сходом і Заходом

Помітною ознакою відносин між Сходом і Заходом минулого року став ступінь до якого вони були суперечливими. За багатообіцяючим Заключним Гельсінським актом відбулись прикрі події в Анголі. Значення рухів в напрямку послаблення напруження в Європі було поставлено під сумнів постійним збільшенням військової потужності Варшавського пакту. Сподівання на більш вільний рух людей і ідей були послаблені останніми відомими прикладами збереження жорстких обмежень. Сигнали змінювались по черзі – червоний, зелений і жовтий, а інколи усі три водночас.

Немає нічого дивного в тому, що західна громадська думка, схоже, дивиться на стан відносин між Сходом і Заходом з непевністю, та навіть із збентеженням. І це замішання найбільш проявляється у нерозумінні всієї концепції розрядки. Що таке detente (розрядка)? Що означає це загадкове французьке слово, яке не має еквіваленту ані в англійській, ані, що ще значніше, в російській мові?

У нещодавньому минулому деякі західні коментатори схилялися до інтерпретації слова detente як такого, що має на увазі дружбу, кінець конфронтації і початок доби співробітництва. Таке оптимістичне тлумачення сьогодні не так поширене. Звичайно, західна думка практично одноголосно вимагає, щоб розрядка зрештою привела до повністю нормальних і природних відносин. Проте нині вже широко визнано, що це далека мета, і що в цілях нашої стратегії і завдань в прогнозованому майбутньому ми маємо справу із зовсім іншим явищем. Справді, розмаїття тлумачень розрядки стало настільки великим, що деякі західні державні діячи останнім часом кажуть, що вони не мають більше наміру вживати це слово.

Значної плутанини щодо розрядки на Заході можна було б уникнути, якби ми звертали більше уваги на те, що про неї каже радянське керівництво. Вони доволі відверто визначають параметри, в яких діє розрядка. У радянському мисленні розрядка є синонімом мирного співіснування. Її основним завданням є забезпечення засобу управління відносинами між Радянським Союзом і Заходом задля уникнення прямого військового зіткнення, а зокрема, уникнення ядерної війни.

З іншого боку, розрядка ніколи не розглядалась росіянами як можливість створення стабільного світового порядку на основі статусу кво. Радянське керівництво робило все можливе для того, щоб підкреслити, що Гельсінський Заключний акт не означає закінчення ідеологічного конфлікту між Сходом і Заходом. Справді, в їх очах розрядка створює більше можливостей для продовження цієї боротьби. Ми зараз бачимо в Африці, що це може означати на практиці.

Важливо зрозуміти, що відбулось в Анголі. Зображуючи свою відданість розрядці, Радянський Союз і Куба постачали величезну кількість сучасної зброї і військ на підтримку опозиційного політичного руху, який воював за контроль над новою незалежною державою, яка була далеко за межами головних радянських національних інтересів чи усталеного впливу СРСР. Це безсоромне використання військової сили задля розширення радянської сфери впливу і є дуже серйозним розвитком подій.

Однією видатною ознакою радянської інтервенції в Анголі є перекидання величезної кількості зброї по маршруту довжиною вісім тисяч миль. Це досягнення ілюструє велике зростання радянської військової сили в світовому масштабі.

Це підводить мене до ще одного важливого обмеження, яке Радянський Союз наклав на масштаб розрядки. Радянський Союз ніколи не бачив невідповідності між його концепцією розрядки і постійному нарощуванні своєї військової сили. Йому не було складно узгоджувати політику мирного співіснування з нарощуванням своїх збройних сил до рівня, що виходив за межі його оборонних потреб. І немає жодного сумніву в постійному покращанні якості і кількості зброї, обладнання і підготовки збройних сил Варшавського пакту, а також посилення уваги до наступальних операцій.

Отже, це радянський погляд на розрядку: доволі стабільні відносини із Заходом на міжурядовому рівні; але продовження ідеологічної боротьби, включно з підтримкою будь-яких груп, які вони вирішують назвати «визвольним рухом»; і постійне зростання радянської військової сили. Зважаючи на таку політику, якими мають бути стратегія і тактика Заходу?

За таких обставин реалістичною політикою виглядає подвійний підхід. По-перше, він потребує достатньої військової потужності Заходу для запобігання радянській експансії. По-друге, він потребує політики, яка спрямована на заохочення до більш природних і нормальних відносин. І, своєю чергою, успішність обох політик залежить від твердої підтримки як урядами, так і суспільствами, пильності протягом тривалого періоду часу.

Перша вимога означає, що Альянс повинен чітко показувати, що він здатний виконувати свій головний обов’язок стримування потенційного агресора, а в разі здійснення агресії, відкинути нападника від території країни - члена Альянсу. Здатність Альянсу до стримування є основою безпеки кожного його члена. Якби ми дозволили підірвати його надійність, ми були б винними у провокації найсерйознішого виду – провокації, яка спокушає ідеологічного опонента вважати, що агресія дасть вигоду.

Ця агресія не обов’язково має прийняти відкрито військову форму. Як мінімум не меншою небезпекою є політичний тиск. Ми знаємо, що нинішнє радянське керівництво надає велику цінність військовій силі як засобу політичного тиску як в Європі, так і в інших місцях. Майбутні радянські лідери можуть бути ще активнішими в своїх намаганнях застосовувати це джерело політичного впливу.

Задля дієвої відповіді на цей виклик Альянсу потрібно докладати реальних і тривалих зусиль. Нам необхідно мати волю виділяти достатньо ресурсів для збереження надійного щита стримування. Раніше це було дещо легко. Ми могли покладатися на стратегічну ядерну перевагу Сполучених Штатів. Однак ці дні, коли ми мали перевагу, вже в минулому і навряд чи коли-небудь повернуться. Ми увійшли в добу приблизного ядерного паритету. Це означає, що звичайні збройні сили знову мають головну роль. Політика гнучкого реагування НАТО залежить від «тріади», яка складається з адекватних звичайних збройних сил, а також стратегічних і тактичних ядерних сил. Якщо наші звичайні збройні сили стануть слабкими, західним лідерам довелось би вибирати між тим, щоб схилитись перед військовим доконаним фактом чи політичним тиском, або вдаватися до ядерної відповіді. Радянський Союз, зі свого боку, постійно посилює свою звичайну і ядерну могутність. Ми повинні і надалі гарантувати, що нашого військового стримування достатньо для того, щоб вони не спокусились використати свою безсумнівну силу проти нас чи то політично, чи військово.

Більше того, нам потрібно дивитись в очі правді, якою б неприємною вона не була, що продовження зростання військової потужності СРСР скоріше за все залишатиметься проблемою для нас протягом багатьох майбутніх років. Нам потрібно відповідним чином планувати свою власну оборону. Несподіване зростання і скорочення наших оборонних видатків у відповідь на зміни економічних умов не мають сенсу ані з точки зору оборонних потреб, ані з точки зору найбільш економного використання ресурсів. Потрібні стабільні і надійні зусилля на основі планування на декілька років.

Я розумію, що поточні економічні труднощі, яких зазнають країни Альянсу, впливають на ставлення до оборонних бюджетів. Тим часом економічні міркування аж ніяк не впливають на зростання і модернізацію збройних сил Варшавського пакту. Для того щоб бути надійними, наші сили стримування повинні розглядатися не ізольовано, а у зв’язку з військовою потужністю Варшавського пакту.

В цьому контексті, нині є можливості для покращання як в Альянсі загалом, так і в окремих країнах-членах, тому що серед членів Альянсу є такі, які роблять більше, і такі, які роблять менше.

Кажучи це, я не виступаю за масштабне збільшення оборонних видатків Заходу. Я кажу, що, по-перше, не повинно бути односторонніх скорочень рівня військ, не передбачених угодою з Варшавським пактом щодо взаємного і збалансованого скорочення сил (MBFR). По-друге, повинна бути постійна готовність надавати ресурси, потрібні для підтримки адекватних внесків в оборону Заходу – адекватних щодо типу військової загрози, яка перед нами постає, а також адекватних щодо наших економічних можливостей. І на додаток до цього, ми також повинні намагатися шукати способи збільшення ефективності кожного витраченого на оборону долара.

Можливо не завжди усвідомлюється, скільки вже досягнуто щодо цього завдяки таким заходам як раціоналізація і стандартизація. Важливі заходи були здійснені в ряді сфер задля припинення поширення розмаїтих типів озброєнь серед Збройних сил НАТО і задля здійснення координації зусиль із досягнення уніфікації систем наступного покоління, а також покращання взаємозамінності боєприпасів, пального та інших важливих компонентів.

Розмаїття було значно зменшено, наприклад, щодо керованих і некерованих протитанкових ракет та системах ППО малого радіуса дії. Ведуться або плануються узгоджені зусилля для всього Альянсу щодо протитанкової зброї наступного покоління, ракет «поверхня-повітря» і протикорабельних ракет. До початку 80-х років XX сторіччя нові артилерійські гармати НАТО матимуть стандартизовані характеристики і їх боєприпаси будуть майже повністю взаємозамінними. Маємо багатообіцяючі перспективи стандартизації боєприпасів для легкої стрілецької зброї; існує серйозна можливість повністю взаємозамінних боєприпасів для основних гармат майбутніх танків; і основне пальне для двигунів більшості військових кораблів НАТО стане повністю взаємозамінним до 1980 року.

Це надихає. Але залишається зробити ще набагато більше. Останнім часом проявилось чітке розуміння необхідності більш рішучого підходу. На засіданнях міністрів Альянсу в грудні минулого року міністри домовились, що над цими питаннями має працювати Рада НАТО. Вони також домовились створити тимчасовий комітет при Раді, який готуватиме спеціальну програму дій щодо оперативної сумісності військового обладнання. Я можу вас запевнити, що Альянс буде просувати ці консультації з цілковитим усвідомленням їх терміновості.

Я свідомий того, що на Заході існує цілий потік думок, які ставлять під сумнів, що ми справді достатньо упевнені в радянській загрозі для того, щоб виправдати усі ці зусилля з оборони Альянсу. До великої міри самих фактів достатньо для відповіді на усі ці сумніви. Немає сумніву в постійному і масовому зростанні радянської військової загрози у практично всіх відношеннях. Так само немає жодних сумнівів щодо активної ідеологічної ворожнечі Радянського Союзу щодо Заходу.

Звичайно, правда, що ми не можемо бути абсолютно упевнені в тому, що якщо Захід відмовиться від надійної потужності свого стримування, Радянський Союз здійснить інтервенцію проти членів Альянсу військовими силами або політичним тиском на основі імпліцитної чи відвертої погрози застосувати військову силу. Це не можливо довести науково до самої події. Ніколи не можна бути повністю упевненим в намірах іншої особи, не кажучи вже про інший уряд. Але, як сказав Семюел Батлер: «Життя – це мистецтво робити достатні висновки з недостатніх припущень». І безперечно є докази, достатньо серйозні факти, які вказують на те, що радянська інтервенція за таких обставин слабкості Заходу принаймні реально можлива. Багато хто вважає, що ступінь вірогідності набагато вищий. Але навіть якщо ми погодимось, заради дискусії, з тим, що радянська інтервенція може бути лише однією можливістю з багатьох, хіба цього усе ще недостатньо для того, щоб гарантувати, що вона ніколи не реалізується? Тому що якщо ми ґрунтуватимемо нашу політику на сподіванні, що Радянський Союз буде стримуватись від використання можливостей для інтервенції і якщо подальші події доведуть, що наші сподівання були необґрунтовані, тоді у нас не буде іншого способу відновити свою позицію, за винятком, можливо, ядерної війни.

Звичайно, жодна відповідальна особа на Заході не буде розраховувати на такий жахливий ризик. Звичайно, найбільш очевидне підказує здоровий глузд – оплатити необхідну страховку заради захисту від такого страшного варіанту розвитку подій. І коли ми бачимо, що поставлено на карту, це, зрештою помірна ціна, яку членів Альянсу закликають заплатити. Безперечно, середня ціна на душу населення серед країн - членів Альянсу значно нижча за ту, яку певні ізольовані озброєні нейтральні країни платять за те, що в будь-якому випадку є набагато менш дієвою політикою безпеки.

Я обговорюю першу частину подвійного підходу Заходу до відносин зі Сходом, необхідність мати адекватне стримування, яке гарантувало б безпеку Альянсу. Я ставлю це на перше місце, тому що я вважаю її найголовнішою. Це необхідна умова для другої частини підходу, впровадження політики, розробленої протягом часу для забезпечення більш поміркованої радянської поведінки.

Очевидно важливо, щоб і Захід, і Схід намагалися знайти будь-яку спільну мову. Ми повинні вивчати кожну можливість створення і консолідації взаємних інтересів. Ми повинні бути готові до переговорів з конкретних питань і тримати відкритими усі наявні варіанти розв’язання суперечок. Така комбінація готовності до переговорів і готовності до стримування радянського експансіонізму якщо потрібно, підтримує найкращі сподівання на поступове зближення протягом наступних років. І справді, саме цього курсу Захід рішуче дотримується під час недавніх дискусій та тему НБСЄ (CSCE), MBFR і ОСО (SALT).

Короткостроковою метою ОСО є обмеження стратегічних озброєнь, а більш довгостроковою – досягнення скорочення наступальних стратегічних засобів СРСР і США. В результаті договорів 1972 року про скорочення оборонних систем і Владивостокських домовленостей щодо встановлення стелі на наступальні системи, вдалося досягти певного прогресу для короткострокової мети.

Через переговори MBFR ¹ ми намагаємось досягти стабільніших військових відносин в Центральній Європі на нижчому рівні кількості військ. В переговорах MBFR основна проблема спричинена великою перевагою Варшавського пакту у кількості сухопутних військ і танків у Центральній Європі. На нашу думку, це головний чинник дестабілізації в цьому регіоні. З самого початку переговорів базовою позицією західних членів Альянсу є те, що результатом MBFR має стати встановлення приблизного паритету сухопутних військ в регіоні у формі спільної стелі, і що розбіжність у кількості танків має бути скорочена. Минулого грудня, з надією просування переговорів вперед, західні союзниці-учасниці зробили у Відні додаткову пропозицію включити в MBFR певні ядерні елементи, за умови, що Варшавський пакт прийме базову західну позицію, включно зі спільною стелею і виведенням радянської танкової армії. І хоча Схід дуже критикував цю останню пропозицію, вона продовжує активно обговорюватись з Варшавським пактом у Відні і нам потрібно продовжувати тиск щодо її прийняття.

У ширшому полі відносин між Сходом і Заходом минулого року завершились переговори НБСЄ. З усіма своїми недоліками, Гельсінський Заключний акт передбачає важливі для Заходу положення, особливо з гуманітарних питань. Його остаточне значення буде залежати від ступеня, до якого обіцяне в Гельсінкі стане реальністю. Поки що мало що вказує на це, але усе ще рано робити висновки, і Захід повинен продовжувати потужний тиск на усіх учасників щодо його виконання. В усіх цих переговорах необхідно, щоб члени Альянсу зберігали високий ступінь політичної згуртованості і говорили одним голосом під час будь якого діалогу з Варшавським пактом. Відмінна згуртованість Заходу під час переговорів щодо НБСЄ і зараз, в переговорах MBFR, має величезне значення для посилення позиції західних переговорників. Можливо недостатньо широко відомо, що механізм політичних консультацій в штаб-квартирі НАТО відіграв значну роль в досягненні такого високого рівня координації. Зокрема, політика всіх учасників переговорів MBFR з боку Альянсу була вироблена всередині НАТО.

Мене інколи запитують про координацію між членами Європейського Співтовариства і рештою членів Альянсу. На мою думку, рух до розширення європейського співробітництва і єдності є важливою умовою підсилення Альянсу. Я вітаю заклик у нещодавній доповіді бельгійського Прем’єр-міністра Тіндеманса до продовження руху до політичної, а також економічної єдності серед Дев’ятки. Я також тепло вітаю його реалістичне визнання того факту, що саме Атлантичний альянс дає Європі її безпеку і стабільність і в найближчому майбутньому існує мало перспектив для спільної європейської оборонної політики. Це так і є. Цей факт ні в якому разі не применшує оборонну роль Європи або необхідність посилювати європейський внесок в колективну оборону в рамках Альянсу. Проте Західна Європа сама собою не матиме в прогнозованому майбутньому достатньо сили для самооборони чи стримування нападу з боку будь-якої великої держави.

Доки залишається ця ситуація, Сполучені Штати відіграють незамінну роль в європейській і атлантичній безпеці, по-справжньому архіважливу роль. Це означає, що оборона має розглядатись усіма членами Альянсу як колективне завдання зі спільною стратегією і зі спільними процедурами її виконання. В політичній сфері це означає, що визнання глибокої взаємозалежності членів Альянсу повинно передусім братись до уваги при формуванні політики усіма урядами членів Альянсу. Це означає, що хоча особлива увага може надаватись західноєвропейськими членами Альянсу своїм конкретним інтересам і проблемам, вони повинні усвідомлювати необхідність забезпечувати загальну безпеку Альянсу на основі участі усіх його членів. Усе це потребує постійної важкої роботи з координації в Альянсі. І я абсолютно переконаний в наявності волі, яка приведе до успіху.

Я весь час наголошую на довгостроковому характері загрози з боку Радянського Союзу і на відповідній необхідності послідовного довгострокового реагування, як військового, так і політичного, з боку Заходу. Це буде можливе лише якщо західні уряди і громадська думка визнають необхідність мати міцну і тверду позицію протягом тривалого часу.

Саме тут існування добре інформованої громадської думки набуває такої важливості. Однією з великих переваг Заходу над тоталітарними режимами є потужна здатність до оновлення, притаманна демократичному способу життя. Яким би неповоротким не був демократичний процес, тим не менше така політична система має найбільший потенціал для творчого оновлення. Лише за допомогою постійного розгляду думок і ідей між конкуруючими між собою політичними силами суспільство може врятуватись від застою в тривалій перспективі. Але так само, ми маємо визнати, що ці демократичні процеси вимагають особливих зусиль для гарантування того, що політичні дебати відбуваються за цілковитого розуміння і усвідомлення реалій ситуації. Недостатньо сказати, що громадська думка прийме правильне рішення тоді, коли небезпека стане очевидною. Ми повинні гарантувати, що це відбудеться тоді, коли можна буде здійснити ефективну протидію.

Головна відповідальність за чітке і тверде лідерство в громадській думці покладається на уряди країн-членів. Але вони можуть ефективно реагувати лише тоді, коли їх будуть підтримувати всі, хто має можливість впливати на громадську думку в своїх країнах. Це не просто декілька осіб, які перебувають при владі. Тому що підтримка, яка потрібна урядам країн-членів, ширша за підтримку з боку верхівки еліти. Вона повинна мати широку основу і проникати в усі верстви суспільства.

Я переконаний, що читачі НАТО Ревю визнають, що вони мають значну роль в забезпеченні того, що політика, яку я щойно описав – готовність до переговорів і готовність до стримування радянського експансіонізму коли це потрібно – добре усвідомлюється в їхніх країнах. Тому що не буде перебільшенням сказати, що читачі НАТО Ревю скоріш за все належать до тих, хто повинен чітко розуміти характер ситуації, перед якою ми всі опинились. І вони можуть робити реальний внесок в подальшу безпеку Альянсу поширюючи цю інформацію якомога більше.

Ми повинні переконувати наших людей в тому, що ми робимо все для збереження миру. І ми повинні переконувати їх в тому, що наші зусилля можуть бути успішними лише тоді, коли вони ґрунтуються на політичній єдності і військовій силі рівня достатнього для протидії військовому або політичному тиску. Тоді ми будемо здатні з упевненістю протистояти постійним викликам, які ми повинні очікувати у великій кількості наступними місяцями і роками.