Сімнадцять років тому, в 1952 році, я обідав із сером Вінстоном і леді Черчілль на Даунінг стрит. Це був день звітування про бюджет, середа, і Прем’єр-міністр мав невдовзі відправитись до Палати громад. Нас було лише троє, тому обід було подано в приватних апартаментах на другому поверсі; ми пили каву у великій кімнаті, вікна якої виходять на Сент Джеймс Парк і в якій стільці обтягнуті світлим кретоном з рослинним малюнком. Наша розмова точилась навколо різних тем, зокрема, реформи Атлантичного Альянсу, рішення про яку щойно було прийняте на Лісабонському засіданні міністрів. Мала бути створена широкомасштабна цивільна організація паралельно до існуючої військової структури. В Парижі мала бути створена постійна політична рада з Генеральним секретарем, який головував би і очолив Міжнародний секретаріат на службі у нової Ради. Саме того дня, після обіду, ми мали розпочати роботу над деталями рішень, що мали бути прийняті в Лісабоні.
Перед тим як залишити нас, сер Вінстон сказав мені, з тією сумішшю високопарного настрою і гумору, яка була так типова для нього і надавала певний ореол пророцтва його висловлюванням і такий відтінок урочистості, збалансований його щирістю: «Ідіть до цієї вашої Ради і скажіть їм, що я даю їм свою праву руку, лорда Ісмея. Приємнішого подарунка, або кращої людини, я їм дати не можу». Саме в такий спосіб ми дізнались, хто буде першим Генеральним секретарем НАТО.
Цього добитись було нелегко. В дипломатії речі не стають очевидними доти, доки вони не відбудуться фактично. До того, вони здаються неможливими. Атлантичний Альянс, створений в 1949 році, вже мав організацію. Але це була поспішна імпровізація в тіні неминучої небезпеки, радянської агресії, яку ніщо очевидно не буде в змозі стримати. Саме в цей час пан Ачесон, Державний секретар США, сказав на засіданні міністрів, що СРСР представляє собою світову змову, яка просувалась вперед під личиною суверенної держави.
Для протидії цій змові ми спочатку звернулись до нашої військової оборони. Звернулись до генерала Ейзенхауера. Він вагався, тому що вільний світ був у такому жахливому стані, що він хотів спочатку переконатись, що у нього є шанси на успіх. Прийнявши пропозицію, він зібрав навколо себе своїх старих бойових побратимів, і передусім фельдмаршала Монтгомері, який привів з собою тіньову військову організацію, яка була результатом Брюссельського договору.
На доповнення до цієї блискучої компанії, головним обов’язком якої було виконання роботи, уряди країн Альянсу створили Комітет заступників міністрів, завданням якого було підтримувати роботу Альянсу між нечастими засіданнями міністрів і в такий спосіб допомагати зібрати сили, необхідні Заходу для виживання.
Штаб-квартира Заступників була в Лондоні в одному з цих великих будинків на Белгрейв сквер. Порівняно з видатною військовою організацією Альянсу зі штаб-квартирою на континенті, поблизу Версаля, під командуванням переможця, який пізніше стане Президентом Сполучених Штатів, Комітет заступників був легковаговиком. Його відповідальність не була чітко визначена і іноді виникали сумніви щодо того, яких саме міністрів він представляв. Міжнародне військове керівництво вважало, що він лише заважає і забирає час у його відносинах з міністрами оборони. Коли все йшло гладко, його обходили. Коли справи були погані, його в цьому звинувачували. Він не мав жодних адміністративних служб за винятком тих, що належали кожному заступнику і то в певних випадках, яких було не так багато. В той час Альянс складався із 12 членів. Греція і Туреччина приєднались на Лісабонському засіданні міністрів в 1952 році, а Німеччина – в 1955. Деякі країни були представлені в Комітеті заступників своїми послами в Лондоні, інші – офіційними представниками, які прибули зі своїх столиць. В такий спосіб я представляв Бельгію. Я поділив свій час між Брюсселем, Лондоном і Парижем, де я також очолював бельгійську делегацію на Конференції зі створення європейської армії. Протягом двох років я здійснив 132 поїздки лише між цими трьома містами. Постійно було присутнє відчуття поспіху і безжального тиску подій.
Проте Комітет заступників виконав надзвичайно цінне завдання. Попри, а можливо через, неадекватність наявних засобів, попри, а можливо через, метод спроб і помилок щодо безпрецедентної діяльності, його члени мали ентузіазм і віру в майбутнє, яке одного дня мало виправдати їхні зусилля. Під головуванням заступника міністра зі Сполучених Штатів, Чарльза Споффорда, умудреного, невтомного і рішучого правника, осяяного даром передбачення працювали такі люди, як Джонкеер ван Старкенборг, якого ми зазвичай називали «найвеличнішим голландцем», що було зовсім не компліментом; Россі-Лонгі, чия холодна риторика приховувала справжню глибину досвіду, Елфанд, розумний серед розумних, з його елегантною дотепністю і елегантними фігурами мовлення, хитромудрий як Улісс; Вілгресс, точний, прямий, повне втілення здорового глузду, людина, яку ніколи не могли підловити ні на чому; сер Дерек Гойєр Міллер, відданий і стриманий, елегантно незворушний, уважний і відсторонений. Я мав би сказати про всіх дванадцять, але мені здається краще відзначити їх колективно напередодні цієї двадцятої річниці. Якщо Альянс, це спільне підприємство, став таким, яким він є, це великою мірою завдяки значному внеску, який вони зробили в дні його формування. Вони дуже швидко зрозуміли, що для продовження існування Альянс має жити своїм власним життям, що він повинен бути достатньо незалежним від урядів і бути спроможним діяти для них не будучи частиною них, що він має бути особою в своєму власному праві, а не просто частиною чогось. Вони також зрозуміли, що Альянс повинен стати чимось більшим за військову організацію, тому що, як сказано в Біблії, люди втомились від армій. Ця організація потребувала керівництва і підтримки з боку потужної цивільної організації.
Все це вони підготували і оскільки ми проживали один з тих нових періодів, жити в яких означає створювати, а не зберігати статус кво, в 1952 році була досягнута згода щодо Лісабонських реформ, які визначали структуру Альянсу в тому вигляді, якою вона є зараз. Не можна сказати, що цього досягли легко або без певних суперечок. Франція, в особі Роберта Шумана, тодішнього міністра закордонних справ уряду пана Піней, хотіла, щоби штаб-квартира Альянсу була переведена до Парижа. Генеральний секретар був би англійцем, Верховний головнокомандувач військ в Європі – американцем. Так і сталось, але ця ситуація не протрималась довго, тому що «найкраще розроблені схеми мишей і людей часто руйнуються».
Так лорд Ісмей став першим Генеральним секретарем НАТО. Ті, хто не знав його, не могли оцінити, що Альянс винен йому. Саме лорд Ісмей перетворив Атлантичну раду на інструмент постійного діалогу, привітної, розслабленої, ділової розмови між урядами. Він мав звичку казати, що перший англійський клуб – це був корабель вікінгів, а ми були в тому ж самому човні. Колишній офіцер Індійської армії, він хотів, щоб наша робота була організована, як у найкращій офіцерській їдальні. Його клубна натура закликала до єднання: НАТО для нього була клубом, для якого він підготував клубну краватку і прапор. Він з радістю придумав би для нього девіз і навіть пісню. Такі речі мають значення; вони вказують на життєздатність. Але за цією товариськістю ховалися гострий зір, тверезий розум, твердий характер. Поступово, під його впливом, Рада взялася до роботи, вела справи офіційно, а інколи неформально, під час звичайних засідань з підсумковими звітами, під час закритих засідань з підсумковими звітами, або без них, на яких обговорювались більш конфіденційні питання, під час приватних зустрічей, на яких можна було говорити більш вільно, тому що те що там говорилось запам’ятовувалось, але не згадувалось.
Аерофотографія центру Брюсселя, де розташована штаб-квартира НАТО і де минулого жовтня відбулось 15-те засідання Північноатлантичної асамблеї
Поступово Рада завоювала авторитет спочатку серед країн-учасниць, тому що ніщо так не сприяє йому як успіх; а також і в НАТО, де, під впливом генерала у відставці Ісмея, влада змістилась від військових до цивільного органу без втрати обличчя. Уряди хотіли фактів і їх представники хотіли бачити їх на власні очі. Це був час узгоджень, дещо хаотичний, коли Рада жила в постійному русі. Ми часто відвідували країни, відстань між якими становила сім тисяч кілометрів, від Норвегії до Туреччини, а також Канаду і Сполучені Штати. В результаті ми навчались жити разом і водночас розуміти проблеми одне одного. Рада викувала міцну дружбу між своїми членами.
Коли через п’ять років лорд Ісмей пішов, Рада була гнучким інструментом як для викарбування, так і для здійснення спільної політики. «Я був нянькою»,- любив казати лорд Ісмей, - «зараз настав час урядів». Гувернером став пан Спаак. В його руках Рада стала делікатним і дієвим інструментом політичних консультацій. Виходячи поза межі поняття військового захисту, ми почали працювати над проблисками того, що отримає назву «розрядка» і стане результатом мирного співіснування. Пан Спаак мав талант легко просуватись в складних ситуаціях. Цією здатністю докопатись до суті , яку називають «судженням», він володів у найвищому ступені. Його чарівні манери і ясність думок дали йому змогу просуватись дуже далеко шляхом політичних консультацій, так далеко, як це було можливо, але не настільки, наскільки він сам хотів би.
З ним Рада удосконалила теорію і практику консультацій, і коли його наступник, пан Стіккер, обійняв цю посаду, все відбулось без збоїв. Минули роки і розпочались дебати: чи відповідав Альянс потребам тимчасової ситуації, чи це було постійне утворення, здатне перетворитись на спільноту? Пан Стіккер захищав ідею спільноти з енергією, яку навіть його слабке здоров’я не могло послабити. Непоступність була однією з його властивостей. Для того щоби мати можливість нав’язати йому свою думку, декілька послів вирішили збиратись разом за невинними ланчами без Генерального секретаря. Задоволення і утилітарність цього переросли у звичку.
Коли пан Брозіо зайняв місце пана Стіккера як Генеральний секретар, він висловив бажання приєднатись до цих посиденьок, організованих в новому стилі. Були запрошені усі посли, і в такий спосіб виросла ця найбільш цивілізована інституція, та, де так склалось, що Рада відіграє можливо свою найважливішу роль, щотижневі ланчі послів і Генерального секретаря, які дає кожен по черзі, і на яких розмови точаться вільно і широко, тому що жодна з політичних тем не заборонена. Проблеми розглядаються конфіденційно, ми повертаємось до них, і інколи вони там дуже детально проробляються.
Я подумки повертаюсь до історії Атлантичної ради без якогось конкретного плану . Я вважаю, що я лише поверхово торкнувся цієї теми. Проте достатньо для того, щоб зрозуміти, що слова Черчілля, які я навів на самому початку, «ця ваша Рада», були адресовані не стільки мені, скільки до партнерів в нашому Альянсі. Напередодні її 20-ї річниці я завершую словами про перспективи, які відкрила ця ремарка. Святого Василя запитали, що означає надія, і він відповів: «Це мрія людини, яка зовсім не спить». Я сподіваюся, що Атлантична рада буде дедалі активніше діяти заради країн Альянсу як інструмент, який вони створили задля досягнення своїх спільних цілей, як передову інституцію, яку вони можуть повною мірою розвивати на своє благо, «ця ваша Рада».