У своєму зверненні до російського парламенту 18 квітня 2014 року, в якому президент Путін виправдовував анексію Криму, він наголосив на приниженні Росії через багато невиконаних обіцянок Заходу, зокрема, обіцяну нібито відмову від розширення НАТО поза межі кордонів об’єднаної Німеччини. Путін торкнувся болючої струни у своїй аудиторії. Понад 20 років розповіді про нібито «порушену обіцянку» не розширювати НАТО на схід є невіддільною частиною російської пострадянської сутності. Отже, немає нічого дивного в тому, що ці розповіді знову з’явилися на світ в контексті української кризи. Звернення до минулого залишається найбільш зручним інструментом відвернення уваги від сучасності.

Міф про «порушені обіцянки» походить з унікальної політичної ситуації, в якій опинились головні політичні гравці в 1990 році і яка сформувала їхнє уявлення про майбутній європейський порядок. Реформи колишнього лідера СРСР Михайла Горбачова давно вийшли з-під контролю, країни Балтії вимагали незалежності і країни Центральної і Східної Європи демонстрували ознаки непокори. Берлінський мур був зруйнований, Німеччина йшла шляхом возз’єднання. Проте Радянський Союз існував, як і Варшавський пакт, члени якого з країн Центральної і Східної Європи говорили не про вступ до НАТО, а скоріше про «розпуск двох блоків».

Саме ці розмови можливо залишили у радянських політиків враження про те, що нібито розширення НАТО, яке розпочалося із вступом Чеської Республіки, Угорщини і Польщі в 1999 році, порушило ці Західні обіцянки. Деякі заяви західних політиків – зокрема німецького міністра закордонних справ Ганса Дітріха Геншера і його американського колеги Джеймса А. Бейкера, – справді можуть тлумачитись як загальна відмова від будь-якого розширення НАТО за межі кордонів Східної Німеччини. Проте ці заяви робилися в контексті переговорів про возз’єднання Німеччини і радянські співрозмовники ніколи не конкретизували своїх побоювань. На вирішальних переговорах «2+4», які зрештою привели Горбачова до згоди на належність возз’єднаної Німеччини до НАТО в липні 1990 року, це питання загалом не порушувалося. Як пізніше сказав колишній міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварнадзе, думку про розпад Радянського Союзу і Варшавського пакту і приєднання до НАТО країн-членів колишнього Варшавського пакту ніхто на той час навіть не міг собі уявити.

Проте навіть якби хтось уявив собі, що Геншер та інші справді хотіли покласти край майбутнім розширенням НАТО через повагу до радянських міркувань безпеки, вони ніколи не могли б цього зробити. Розпад Варшавського пакту і припинення існування Радянського Союзу в 1991 році привели пізніше до абсолютно нової ситуації, тому що країни Центральної і Східної Європи нарешті могли скористатися своїм суверенітетом і самостійно визначити свої цілі зовнішньої політики і політики безпеки. Оскільки ці цілі були зосереджені на інтеграції на Захід, будь-яка категорична відмова НАТО в такому разі означала б збереження ліній розмежування в Європі уздовж старих ліній часів холодної війни. Право обирати собі союзників, закладене в Гельсінській хартії 1975 року, було б порушене – з таким підходом Захід ніколи не погодився б ані політично, ані морально.

Коли дебати щодо розширення НАТО серйозно розпочались напередодні 1993 року, через зростаючий тиск з боку країн Центральної і Східної Європи, вони відбувалися досить суперечливо. Деякі спостерігачі з академічних кіл, зокрема, були проти прийняття нових членів до НАТО, оскільки це обов’язково відштовхнуло б Росію і мало б ризик знівелювати позитивні досягнення, пов’язані із закінченням холодної війни. Справді, з самого початку процесу розширення НАТО по закінченні холодної війни головним болем Заходу було, як примирити цей процес з інтересами Росії. Тому з самого початку НАТО прагнула створити середовище співпраці, яке було б сприятливим для розширення і водночас для розбудови особливих відносин з Росією. У 1994 році програма «Партнерство заради миру» забезпечила військову співпрацю з практично усіма країнами євроатлантичного регіону. В 1997 році Основоположним актом НАТО-Росія була створена Постійна спільна рада як спеціальна структура для проведення консультацій і розвитку співробітництва. В 2002 році, коли члени Альянсу готувалися до наступного великого раунду розширення, була створена Рада НАТО-Росія, яка забезпечила цим відносинам більше зосередженості і структурованості. Ці кроки відбувалися паралельно з іншими спробами міжнародного співтовариства надати Росії її належне місце: Росія була прийнята до Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Великої сімки і Світової організації торгівлі.

Росія ніколи не сприймала ці події так миролюбно, як на це сподівалась НАТО. Для російського міністра закордонних справ Примакова підписання Основоположного акта НАТО-Росія в 1997 році було лише «обмеженням шкоди», оскільки Росія не мала засобів зупинити розширення НАТО, вона могла погодитись з усім, що їй були готові запропонувати члени Альянсу, навіть ризикуючи виглядати так, ніби вона примирилася з процесом розширення. Основну суперечність усіх органів НАТО-Росія – те, що Росія мала місце за столом переговорів і могла брати участь в прийнятті рішень, але не могла накладати вето з головних питаннь – було неможливо подолати.

На цьому тлі аргументи Заходу щодо мирного характеру розширення НАТО ніколи не знаходили, і вірогідно і не знайдуть, розуміння. Закликаючи Росію визнати миролюбний характер розширення НАТО, забувають про один важливий момент: розширення НАТО, а також і розширення ЄС, розраховане бути проектом об’єднання континенту. Отже, у нього немає «кінцевої точки», яку можна було б переконливо визначити інтелектуально або морально. Тобто саме тому, що процеси розширення цих двох організацій не є антиросійськими процесами, вони відкриті, і, як це не парадоксально, приречені сприйматись Росією як постійний замах на її статус і вплив. Доки Росія уникатиме чесного обговорення, чому так багато її сусідів прагнуть орієнтуватись на Захід, нічого не зміниться – і відносини між НАТО і Росією будуть переслідувати міфи минулого замість перспектив майбутнього.